Коли приходить на світ перша дитина, спішать з побажанням приятелі та знайомі.
До нас зайшов перший Придніпрянський. Просто розсяяний.
— Ах вітайте, так би сказать!... Врешті діждались: ну і щоденник! Хтоб то подумав. Бачите, а в ще в зімку говорив, що все буде добре: привикнете! Мовляв і на іміґрації жить можна. Тільки, бачите у чому справа: Мудро писать... Усе писать, що попаде — писать і нікому, так би сказать, пощади щоб не було. Хтось скажімо, не по правді живе, хтось ледащий, пяничить, бешкити робить — зараз його по чубі...
— Як то по чубі?
— А так, нехай знає! Скільки ж то буває наші сорому приносять, а ніде не пишеться...
— Але ж про все писати годі, всякий може згрішити, забутися...
— Годі забуватись, доволі нагрішили! Тепер пора спокутувати. Еміґрація, чистилище, а не рай, щоб наживатись.
— Ми так сумно справи не бачимо...
— То й погано, що не бачите. А я бачу!
— Що бачите?
— Бачу, як наші підносять руки та не чисті, як підіпють то патріотичних пісень співають, аж сором бере. А людина як неславно живе, не повинна про славу й згадувати, а коли хтось пяний, годі йому не то що по свойому співати, але й по свойому говорити: Нехай чужі не знають...
— Так, але це справи приватні, а ми політичні маємо на увазі.
— Яка тепер може буть політика? Те, що хтось з кимось посварився та на своє нагинає, чи хтось хоче, аби там де є жовте, було синє, а де синє жовте, або що хтось такої віри, чи сякої? В наші часи не пора на те: Нині — праця, чесність, єдність, любов і то така, що як одного вдарить, щоб усіх заболіло. Я, так би сказать, православний, а ви не православний і ми розуміємо в чому справа. Віру треба мати в серці, щоб усе було не лише по формі, але й по змісті. А щодо синього, чи жовтого це також відомо: яка емблема такий колір, врешті в енцикльопедії вписано на стор 818. Справа ясна, причому тут бовтатись. А жить треба чесно, по божому, любить один одного — як одна велика сімя. Це вам нині та кажу, бо нині такий день: Великий День... А ви так і пишіть.
— Слава!...
— Слава!
[Краківські вісті]
01.11.1940