Довгі роки польська шляхта взагалі не провадила так званих "самоуправних" виборів на загарбаних землях. В українських селах верховодили наказні "війти" з писарями, що їх призначав повітовий староста. Війти були здебільшого осадники, поміщики, власники млинів і тартаків, дрібноземельні шляхтичі і куркулі. Вони робили в селах, що тільки їм заманеться, а поліцаї допомагали їм обдирати бідноту.
В 1933 році польський уряд видав закон про збірні громади і, крім того, так званий "новий виборчий регулямін" про вибори в міські і сільські самоуправління. Цей виборчий закон явно закріплював усю штудерну виборчу "механіку" за повітовими старостами, війтами і поліцаями.
Згідно з цим виборчим законом з 1933 року вибори до так званих громадських рад оголошував у місті бурмістр, у селі — війт. Голову і членів виборчої комісії затверджував повітовий староста. Війти і бурмістри підготовляли списки виборців. Виборці мали "право" вносити списки кандидатів у депутати громадських рад, але не пізніше 24 годин після оголошення виборів. Голова виборчої комісії мав право закликати тих виборців, що підписали список кандидатур у депутати, до себе для перевірки власноручності їх підписів.
Обирати мали право громадяни, що їм було 24 роки і мешкали у даній місцевості не менше року. Зате домовласники і власники різних підприємств мали право обирати в місцевості, де були їх будинки і підприємства, незалежно від свого місця проживання.
Бути обраним мав право той, кому було 30 років. Але повітовому старості закон дозволяв, між іншим, скасувати мандат обраного громадянина, в якого "лихий стан господарства". А лихий стан господарства був у 87 процентах селян колишньої Західної України. Староста визначав також число радних (депутатів) у кожній волості.
Староста мав право давати поліційну охорону до приміщень виборчих комісій, щоб забезпечити нібито "безпеку і порядок у час виборів". Цим правом пани старости користувалися, щоб лякати і тероризувати виборців.
Та пани цього й хотіли. Бо так легко вдавалось "обирати" в міські і сільські самоуправління тих, хто беззастережно служив інтересам шляхти. Не допустити в міські і сільські самоуправління ні одного бідняка, робітника, а на загарбаних землях взагалі ні одного українця — було виборчим девізом кожного старости, війта, коменданта поліції.
На практиці це було так. Напередодні оголошення виборів пани старости з поліцаями проводили в містах і селах масові арешти громадян, запроваджувалося судове слідство, щоб позбавити їх права голосування. Потім виборчі комісари не приймали списків кандидатів трудящих. Не безінтересно в цьому відношенні навести виступ ундівського сенатора Богдана Лепкого у польському сенаті в березні 1939 року. Цей вірний холоп польської шляхти лив крокодилячі сльози:
"...В селі Барові, Рава-Руського повіту, на всіх 1174 виборців — 1152 українці. Всі виборці намагалися подати список кандидатів але нічого з того не вийшло. Першого уповноваженого з списком арештовано, а з другого, який приніс список наступного дня, поліцаї і голова виборчої комісії, поглумившись, також прогнали додому".
Тисячі виборців не записували у виборчі списки, другим тисячам наказували перевіряти свої документи про державне громадянство перед самим днем виборів. Решту пани з виборчих комісій доконували шахрайством. Наприклад, під час виборів до міського самоуправління у Львові в 1934 році українське населення віддало 8105 голосів і одержало 1 мандат на 72 мандати міських радних. А під час виборів навесні 1939 року українцям у Львові шляхта взагалі не признала ні одного мандату.
Останні панські вибори до громадських рад у Західній Україні відбувались методами нечуваних шахрайств і розбоїв. Про це навіть скаржились перед прем'єром Складковським такі вірні лакеї польської шляхти, як українські буржуазні націоналісти. 22 березня 1939 року ундівські сеймові депутати — Баран, Пеленський, Лисяк, Ганкевич і інші писали генералові Складковському:
"...На жаль, вибори не були об'єктивні. Голів виборчих комісій та їх заступників повітові старости іменували з засади тільки поляків, часто з інших громад, і то в місцевостях з 100-процентним українським населенням. Наприклад, на 90 громад Тарнопольського повіту головами виборчих комісій було 88 поляків і тільки 2 українці. Всупереч закону, виборчі округи створювано так, що в один виборчий округ сполучали різні частини громад і міст, щоб штучно запевнити собі більшість. Виборчим шахрайствам і насильствам не було меж..."
Один член виборчої комісії з села Зушиці розповідав у газетах, що сам спіймав голову виборчої комісії Бобяка на тому, як він кидав до урни фальшиві бюлетені. Крім того, наслідки виборів він читав із заздалегідь виробленого списка.
Так шляхта провадила "вибори" в українських містах і селах. Це пам'ятають всі трудящі, вони знають також, що тільки радянська влада створила на визволених землях справді демократичні, вільні і рівні вибори.
[Вільна Україна]
24.10.1940