Війна завжди непрохано вривається в людські життя, як вихор. Війна зачіпає всіх, руйнує звичний уклад життя, створюючи новий, що супроводжується хаосом, стражданнями, болем і втратами. Війна змінює все.
Про те, як війна вплинула на творчість письменників, розповів у своїй лекції, що відбулась у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи професор Тимофій Гаврилів. Власне, розмова про воєнну літературу обмежилася Галичиною часів Першої світової війни, зупиняючись на творчості Василя Стефаника, Осипа Турянського та Марка Черемшини.
Велика війна vs Перша світова війна
Пан Тимофій почав із власних міркувань про війну й літературу, які стали підставою для подальшої розмови. Більшість теперішніх заходів і текстів, що хоч якимсь чином стосуються Першої світової війни, називають її чомусь Великою, за словами пана Тимофія.
«Велика війна»: чи справді вона велика?
Сучасники називали війну Великою, маючи на увазі її масштаби, проте з плином часу ця дефініція набуває трохи іншого семантичного значення. Сьогодні таке формулювання можна трактувати як глорифікацію, тобто прославляння цієї події, тому доречніше називати її Перша світова війна.
Більш гострим і драстичним є вживання терміну Вітчизняна війна – Друга світова. Знову ж таки, дослідник закликає істориків та інших науковців оперувати поняттями «Перша світова» і «Друга світова», щоб уникнути бодай імпліцитного возвеличення цих жахливих сторінок в історії людства.
Тимофій Гаврилів подає кілька важливих, на його думку, засновків, які допоможуть нам зрозуміти, яким чином існувала література в умовах війни та який образ вона мала в творах письменників Галичини.
* Перша світова війна – чужа забава для українців,
* Перша світова війна і цивільний світ Галичини
* Художній текст як територія болю
* Поетика «рваного тексту»
* Неможливість українського Швейка або Гашека
* Розчарування культурою
* Війна як чинник політичної радикалізації
Що в результаті дає нам таку модель: Перша світова – Галичина – українське письменство. Серед галицьких письменників тему війни опрацьовують у своїх творах Богдан Лепкий, Роман Купчинський, Василь Стефаник, Осип Турянський, Марко Черемшина, проте прелегент зупиняється на трьох останніх.
Війна і українське письменство: Василь Стефаник
1914 рік був фатальним як для європейської спільноти, так і для Стефаника зокрема. Померла його дружина Ольга – найкращий друг і помічник, та попри те, письменник продовжує займатися громадською діяльністю, зокрема в місцевій філії крайового товариства «Сільський господар», відкриває святочну академію у Снятині з нагоди 100-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Ще одна важлива подія – висунення його на посла до парламенту. Після конференції громадських організацій Гвіздеччини і Снятинщини одноголосно висунуто його кандидатуру на посла до парламенту на новий термін.
Перша світова війна змінила звичний алгоритм життя й діяльності письменника. 1 серпня 1914 року Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, а згодом – і Росії. Галичина (і зокрема Покуття) стає театром воєнних дій. Галичину окуповують росіяни і відвойовують австрійці – страждає цивільне населення, руйнується життєвий уклад, економічна та соціальна інфраструктура.
Стефаник деякий час перебуває у рідному Русові. Смерть дружини і війна стають тими емоційними струсами, що повернули його до писання. 1915 рік відзначився для Стефаника ще однією втратою – помирає Михайло Павлик, друг і соратник, який мав вплив на становлення його як письменника і громадського діяча. Через рік, 1916-го, відійшов Іван Франко, що безперечно вплинув на формування Стефаника як письменника і громадянина. І це була велика втрата.
Сам Стефаник бачив себе його спадкоємцем, пишучи: «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм». Часто згадував його в автобіографіях. В одній із них, датованій 9 лютого 1926 року з Русова, описував своє перше знайомство, «з яким одержував ціле життя найдружніші взаємини і якого, може, єдиного з великих українських письменників найбільше любив».
В автобіографії 1929 року цей епізод розписано більш детально: «Мені так невимовно хотілося хоть здалека побачити Франка, що я занедбував все, що належало до школи… Я ще ніколи не був у такім настрої захоплення і побожності як тоді».
Франко (на той час метр українського письменства), як і австрійський цісар Франц Йосиф І, відійде 1916 року. Він встиг відгукнутися на війну п’ятичастинною поезією «З Великої війни». Перша строфа цього вірша тематизує стосунки між суб’єктом і подією – ліричним суб’єктом і війною. Описуючи вплив війни на себе, «ліричне я» звертається до поширеної на той час в українській літературній аналогії з картинами природи. Такі прийоми можна помітити і в молодших сучасників Франка: Стефаника, Турянського, Черемшини.
Ліричний об’єкт порівнює війну з бурею, а себе з тростиною, над якою вона пронеслася. «Велика світова війна так прошуміла наді мною, Як буря прошумить грізна понад гнучкою тростиною». Франко приписує війні характер стихії, що знімає з людини відповідальність, адже ж війна – цілком людська затія, де є ініціатори і ті, хто страждають, проте навіть ті, хто її спровокували, також страждають.
Значно критичніше звучить інший вірш Франка про війну – «Царські слова», в якому він задіює тему війни для гострої критики імперських амбіцій Росії – «непроханої любови, яку понесуть царські війська мільйонами штиків і сотнями гармат». Війна сама по собі не є об’єктом критики. Критикуючи російського царя, Франко не згадує ні про австрійського, ні про німецького володарів. Цей вірш є знаковим, бо ставить так би мовити крапку в галицькому дрейфуванні від москвофільства до української ідентичності.
Того ж таки 1916 року Стефаник виїхав до столиці імперії – Відня. Перебував там більше року, не перериваючи своїх стосунків з рідним краєм, і продовжував займатися творчою та громадською діяльністю.
1918, рік закінчення Першої світової війни – в біографічній таблиці Стефаника найкоротший. Три найважливіші події того року – мабуть, засідання ради філії товариства «Сільський господар», укладання заповіту батьком Стефаника – Семеном і, надрукований за підписом Стефаника у львівській газеті «Діло» від 24 вересня звіт про віча в Стрию, Ходорові і Снятині проти польського анексіонізму.
Новела «Виводили з села»
Хоч конкретно цей текст написаний ще до початку війни, та дуже чітко передбачає можливий сценарій розвитку.
Вже сама назва новели свідчить про недобровільний характер вчиненої дії. В тексті йдеться про сина, якого рекрутують до війська. Відчуття болю та безпорадності викликає відлучення від рідної землі, родини, села, селянства. Зверхність і насильство державної машини у примусовому покиданні маленької родини – сім’ї та більшої родини – села, наповнюють новелу лейтмотивом неповернення.
«На подвір’ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя,— тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили. За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися».
«Діточа пригода» і «Марія»
Під час активних воєнних дій Стефаник написав дві новели: «Діточа пригода» і «Марія». «Діточа пригода» була створена осінню 1916 року, а в році 1917 опублікована в «Буковинському православному календарі», виданому у Відні. Власне, цією новелою датують початок другого періоду творчості Стефаника. «Марію» створено вкінці 1917 року.
Обидві новели входять до збірки «Земля: нариси і оповідання». Тексти висвітлюють тему Галичини в Першій світовій війні. Варто відзначити, що з’явившись в розпалі війни, момент мовлення у новелах збігається з актуальним моментом історії, що робить їх емоційно насиченими, і дозволяє зарахувати до найбільш вдалих зразків експресіоністичного письменства.
Те, що Стефаник багато пише про народ, повсякдення і побут звичайних людей, майже винятково – селян, ще не причина вписувати його тексти в гамівну сорочку народницького дискурсу. Тема війни в «Діточій пригоді» присутня не тільки на змістовому, а й на композиційному рівні. Сама структура новели є прямим відображенням суті війни.
Присутній в ній феномен «рваного тексту» – окремих автономних уривків, приєднаних один до одного, наче тамований біль, що то криком проривається назовні, то затихає. Такий підхід викликає з, одного боку, відчуття ущільненості, а з іншого – посилює драматизм мовлення. Коли прірви між уривками зі слів говорять набагато більше, ніж будь-які графічні знаки.
За винятком першої репліки, майже весь текст вкладений в уста однієї фігури. Автор самоусувається з тексту і присутній лише у двох моментах: на початку – розподіляючи ролі, і вкінці, підсумовуючи сказане:
«Заснув. До білого дня біле світляне покривало дрижало над ними і заодно тікало за Дністер».
Разом з актуальним часом такий підхід надає тексту сценічного звучання, роблячи його більш емоційним, адже театральне мистецтво – чи не найбільш найдраматичне.
На очах дітей гине їхня матір, і старший Василько та молодша Настя залишаються сиротами. Хлопчик відчуває свою відповідальність за сестру, змішану зі спокусою влади над нею: Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота». Пізніше ця погроза звучить вдруге, проте вже не виражає відчуття влади, а швидше – безпорадності: «Насте, бігме, буду бити, що я тобі дам їсти?».
Війна кидає дітей в доросле, самостійне життя задовго до їхнього повноліття. Війна руйнує звичний ритм життя, деконструює систему соціальних взаємин, знищує соціальну, економічну та культурну інфраструктуру, сповнюючи життя абсурдністю, або ще гірше – забирає його. Війна втягує дітей в гру, в якій вони змушені брати участь усупереч своїй волі, щоби вижити:
«– Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне – та й зараз видить, де жовнір та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так, як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як брінькають...
– А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпуриють, але високо, високо, а куля горить, горить, а потім гасне. Граються ними, о, яких богато!..
– Аді, гармата, гу, гу, гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати, або в школу».
Зовсім не випадково основна фігура в другій новелі Стефаника зветься Марія. Про її важливість свідчить той факт, що ім’я взято за назву твору. Власне, це біблійне ім’я повертає нас до джерел християнства, а головні його посилання – це доброта, милосердя, харитативність – залишаються актуальними навіть протягом двох тисяч років, особливо в такий неспокійний час. Марія – ім’я жінки-берегині в християнстві, яка в мирний час береже мирних людей, в час війни – мерців. Вона – єдина, яка оплакує їх, і зберігає пам’ять про них:
Георгій Якутович
«Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя. Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крові і спузи. За її плечима дрижали вікна за кожним гарматним громом. А може, там і її сини, може, вже закуталися в білий рантух снігу, і кров біжить із них і малює червоні квіти».
Війна сприяє переосмисленню у Стефаника образу жінки-берегині. Домашнє вогнище зруйновано, а Марія залишилась сама, щоби зберігати у пам’яті біль про втрати. Образ піддається десемантизації, адже тепер треба оберігати не життя, не його вогник, а попелище, що залишилось, – пустку, смерть і оплакувати мертвих.
Проте зненацька вся ця безрадісність і неґатив, що є постійним фоном новели, обертається протилежністю, мало не ідилією. І час перед війною постає світлим і блаженним, набуваючи казково-неправдоподібного характеру для того, щоб зіграти на контрастах війни і миру.
«Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки; чим була грубша, тим більше робила, по кожній дитині була все краща й веселіша; а молока – то мала такого, що могла дітей не плекати, а купати. І чоловіка мала дужого й милого, і маєток. То як, бувало, жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну дітям серпами, що позаду них понакривані спали… А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловік цілував її, а вона сміхом зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тіні досягали кінця ниви, а місяць заходив, то лягали коло дітей, а рано сонце будило їх разом з дітьми...».
Війна викликає в людині кризу ідентичності, загострює стан самовідчуження і самоізоляції, посилює відчуття покиненості та непотрібності, тому, власне, дискурс війни максимально наближений до екзистенціалізму. Зрештою, сама філософія екзистенціалізму виникла внаслідок опрацювання низки пов’язаних із війною дискурсів.
В новелі Стефаника «Марія» потрібні слова звучать з уст неназваної старої жінки. Безіменна – вона представниця спільноти, з якої буквально виділяється, виходячи наперед, щоб виголосити не свою особисту, а спільну промову:
«Ой, ніхто, небожєта, нас не любить. Кілько переходило війська – всі нас не любять. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм- таки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри»
Сцена проводів перегукується зі сценою, описаною в новелі «Виводили з села». Взагалі, це так звана матриця, на якій побудовані багато новел Василя Стефаника й інших галицьких літераторів, які були голосами української спільноти Галичини – і не тільки.
У творах Стефаника є три види еміграції: класична трудова, еміграція-«рекрутування» (мотив прощання з сином/односельцем, прикликаним на військову службу) і еміграція, спричинена війною. Для всіх цих різновидів спільним є не просторове переміщення, а вимушений характер. Війна – змушена міграція і порівняно з економічною – більш драматична, з притаманним їй емоційним згущенням і часовим прискоренням.
Сам же Стефаник визначає війну як ситуацію «здурілості», тобто, неприродності всього того, що відбувається навколо, та його суперечності до всіх прийнятних і неприйнятних норм: звичаєвих, соціально-економічних і юридичних.
Проміжним підсумком дискурсу війни в творчості Стефаника стає його оповідання «Пістунка», написане після війни – 1921 року. Героями твору є знову ж таки діти, які бавлять ще менших дітей. Діти, перед якими постають зовсім не дитячі виклики, тому, граючись, вони наслідують дорослих:
Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити. – Та чого в похорон? Та чого голосити? – Я вам скажу, чого. Я чула, що мої тато вночі казали, аби ця дитина не находиласи в хаті, бо вона не наша дитина, а гусаря московського, то кажуть тато до мами, або ти її вбий, або закопай, а я її не хочу. А мама кажуть: «А як я закопаю живу дитину?» – «То ти вперед убий, а потім закопай». – Та тому так досвіта я з цев дитинов чекаю на вас, що ви ще спите, бо тато кричуть: «Забирайси мені з цим байстрюком».
І війна вже, здавалось би, війна закінчилась, та все одно ще чути її вплив, ще досі вона продовжує забирати життя. Лаконічна і водночас емоційно сильна і промовиста замальовка, що описує відлуння Першої світової війни.
Війна: поза межами болю: Осип Турянський
Центральним твором українського письменства Галичини про Першу світову війну, професор Гаврилів називає повість-поему Осипа Турянського «Поза межами болю». Автор використовує, вже згадуваний прийом «рваного тексту», який дуже чітко відображає характер пережитого. Власне, травматичний досвід, пережитий протагоністом, близький до автобіографічних деталей самого автора. Манера і характер мовлення підсилюють цю, так би мовити, оповідь:
«Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю – у країну божевілля і смерті».
Війна – це щось протилежне духу людства – так принаймні вважає Турянський. Ще з перших рядків можна помітити екстериторіалізацію війни, проте не географічну, а емотивну. Йдеться не про географічні широти, а про систему внутрішніх координат. Автор екстериторіалізує війну в трьох дискурсах: біблійному: «І судилося нам пройти за життя пекло»; екзистенційному: «кинуло нас поза межі людського болю» і психофізіологічному: «у країну божевілля і смерті».
Як уже згадувалось, цей твір є чи не найстрашнішим віддзеркаленням того, що пережив сам письменник. Восени 1914 року він був мобілізований в австрійську армію. Його відправили на сербсько-австрійський фронт. Восени 1915-го потрапив до сербського полону, де пережив дуже важке емоційне і фізичне випробування, врятувавшись долею випадку. Власне, цей сюжет і описаний в тексті «Поза межами болю». Такі приклади яскраво показують, як війна впливала і на людей, і на художню літературу. Вплив цей присутній в назвах, тематиці твору, риториці, якою описуються всі жахи війни.
Кадри з однойменного фільму
Позиціонування людини не на межі, а саме – поза межами себе і свого болю можна простежити впродовж всього тексту. Територія війни нагадує «країну божевілля і смерті», яка далі описується як «безодня нічогості», а стан людини так, що «смерть – це щастя». Поза межами болю – поза межами відчуттів. Стан, коли людина нічого не відчуває, – стан смерті. Хоч як не парадоксально, але саме смерть врешті-решт повертає людині все людське, а мертвий відносно до тих, хто поза межами болю, видається щасливцем:
«І здавалося їм, що його застиглий усміх ніби говорив до них: «Товариші, тепер я щасливий...!»
Війна – це час, коли звичні для суспільства речі стають надлишковими. Культура не виконує свої функції, не може запобігти катастрофі, вона знецінюється. В результаті культурний канон нагадує карикатуру, а матеріальні атрибути культури (книжка чи скрипка) знаходять цілком інше застосування. Функціональне заниження замінює вербальне (в тексті скрипку названо «тарахкалом»).
Марко Черемшина: "Село вигибає"
Як у випадку Василя Стефаника, Перша світова війна збігається із спалахом творчості ще одного галицького літератора – Марка Черемшини (справжнє ім’я – Іван Юрійович Семанюк), якого можна сміливо назвати художнім хроністом гуцульського життя. Його вихід на літературну сцену окреслюють кінець ХІХ – початок ХХ століття. 1899 року у «Літературно-науковому віснику» з’являються два його невеликі твори-образки з гуцульського життя «Святий Миколай у гарті» та «Хіба даруймо воду».
1901 року з’являється його перша збірка «Карби: новели гуцульського життя». Вихід цієї невеличкої книги поставив Марка Черемшину на чільне місце в ряду українських новелістів поч. ХХ ст., принаймні так пишуть літературознавці.
Після такого успішного старту в творчості письменника настає пауза, спричинена здобуттям освіти на правничому факультеті Віденського університету, переїздами, адвокатською діяльністю – тим, що зветься турботами про хліб щоденний. У мовчанні цей чинник відіграв важливішу роль, аніж психологічна криза, спричинена першим успіхом. До причин періоду мовчання письменника треба зарахувати і Першу світову війну.
Війна ввірвалась в життя Черемшини не так зухвало, як це трапилось у Турянського, проте й не так опосередковано, як у випадку Стефаника. Село Кобаки, куди ще перед початком війни письменник виїхав разом із дружиною, опинилося в зоні активних воєнних дій. Про вплив на нього війни свідчить той факт, що від листопада 1914 року до січня 1915-го Черемшина вів воєнний щоденник, в котрому записував свої враження від побаченого.
Вкладом Марка Черемшини у воєнну літературу стала книжка оповідань «Село за війни». В цілому на тему війни письменник створив 9 оповідань, що друкувались в західноукраїнській періодиці впродовж 20 років. «Село за війни» – його друга збірка оповідань (перша – «Карби»). Опис села періоду війни в оповіданні «Село потерпає», автор починає розлогим описом природи, використовуючи метафори, уособлення та порівняння: «за третьою горою небо позіхає», далі пише: «за третьою горою небо стогне». Війна вкорінена в картину природи за допомогою стилістичних засобів, опису реалій війни та використання словника війни (як робив це Василь Стефаник).
«Бійка», «битва», «різня», «мерці», «шибениці» є так званими індикаторами війни. Опис села, яке потерпає від цієї страшної війни, витриманий в подібній риториці, стилістично дозволяє усвідомити ситуацію, в якій перебувало тодішнє селянство і творчість українських літераторів. Така поетика голосно промовляла до читача, достукувалась до її сприйняття.
Сьогодні література, зокрема українська, вже не користується таким підходом для прочитання світу. Видається, що цього типу висловлювання навпаки послаблюють наші враження, певним чином романтизуючи війну. Адже змінюється час – змінюється і сприйняття. Залишається зміст сказаного. Кінцівка оповідання «Село потерпає» навіює враження невисловленості («що таке війна?») :
«Як заздрів тото місяць, то, перепуджений, без одежини, високими плаями з гір утікає і крайній горі блідими пальцями порожнє село показує, а село постиває. А як маржинка з гори на колешіньки подивилася і зарула тоскно, то село у личко пісніє і потерпає...»
Наступне оповідання «Перші стріли» демонструє, так би мовити, схему перебудови села під потреби війни, пориваючи з поетикою, притаманній тексту «Село потерпає». Будівлі і люди починають виконувати нехарактерні їм в період мирного часу функції:
«Селу було ненаручно доносити їду і воякам до касарні, і пушкарям на фронт, але ґаздині годували з горшків і тісарське, і добровільне військо, то за поману, то за повинність. Поману робили тії ґаздині, що їх ґазди або сини також пішли на війну і десь у чіжім краю за наживою попід чужими вікнами коло чужих ґаздинь колядують. Повинність ваготіла на цілому селі, бо і хорвати, і пушкарі могли і самі собі від людей харчів набрати, а по-друге, дивилися через пальці, коли у кого застали вночі незаткані вікна або коли хто випрошувався від підвод».
Село опиняється в ситуації, що потребує самооборони, чекаючи на ворога, яке обростає тривогами і здогадками. Проте Черемшина пише про це звичною і буденною, навіть монотонною мовою, відмовляючись від експресії. А чекання на ворога, якого ще ніхто з селян не бачив, порівнюється з тими чи іншими об’єктами чи рисами природи. Одні порівнювали ворога з темним лісом, другі – із зорями на небі.
Абсурдність війни досягає критичної точки в оповіданні «Зрадник», коли доля випадку перемагає над гармонійним і злагодженим ритмом життя. Селянина Василя, звинувачують у шпигунстві і страчують через те, що його корова перебігла лінію фронту і нібито таким чином подала знак ворогу:
«Вояки розступилися в один ряд, вхопили кріси на груди і цілили просто в нього. Карабіни гримнули. Маріка зойкнула, гори то повторили, а Василь повалився посеред дороги такий усміхнений, гейби пестив свою дитину. Гейби кинув косу на косовиці і ліг на припочивок...»
Марко Черемшина, як, зрештою, Стефаник з Турянським, використовує для зображення війни словник смерті – мабуть, найправильніший для такого вжитку. Словник смерті – це сукупність лексем і образів смерті, зокрема імпліцитні й експліцитні порівняння з використанням лексем смерті, прямими і непрямими посиланнями до фольклору, що тематизує смерть і свавілля війни.
Фрагмент «Після бою» витримано в такому дусі. Ще на початку тексту можна помітити активне використання словника смерті. Завершується текст, так би мовити, злиттям авторського словника і фольклорних зразків, уже не алюзій, а прямого цитування.
Твори українських письменників на тему Першої світової війни, говорить професор Гаврилів витримані в стилі близькому до лементу, плачу, скарги, а риторика підсилює і певною мірою по-новаторському розвиває фольклорний потенціал. Власне, такий спосіб оповіді в цілому притаманний творчості вищезгаданих авторів. Саме у воєнних текстах найповніше розкритий їхній потенціал, а поетика гармонійно накладається на тематику.
Що є війна у творчості Василя Стефаника, Осипа Турянського, Марка Черемшини:
* Руйнує патріархальне життя, не несучи модернізації.
* Політично радикалізує її учасників, що особливо виражено в Осипа Турянського «Поза межами болю».
* Провокує рване мовлення, коли оповідь зазнає значних розривів, що відображають як характер самої війни, так, мабуть, найоптимальніший спосіб її вираження
* Випробовує їхню риторику, не змінюючи її повністю, проте розкриває її потенціал. Стефаник – новатор, і його експресивність, психологічна насиченість і загостреність художнього слова доречні для опису війни.
* Формально-композиційне новаторство характерне для Осипа Турянського, однак джерела його поетики залишаються незмінними.
* Активізує використання словника смерті
* Єдиним позитивним моментом війни можна назвати зустріч і єднання українців Галичини і підросійської України. Це помітно в творчості Стефаника, меншою мірою – в Черемшини. Окремі пасажі виявляють тенденцію плакативності, що пояснюється, з одного боку, позицією авторів, які так маніфестують власні погляди, а з іншого – труднощами доведення позитиву в дискурсі війни.
***
Підготувала Ірина ШВИДКО
Лекцію "Перша світова війна, Галичина й українське письменство" було прочитано 24 вересня 2015 року у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (Львів).
28.10.2015