— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; о туди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку лехко, не сіпай, вона маленька; тай не неси, бо ти ще негоден.
Сіла, дуже боліло, і лягла.
— Ніби я знаю, куда в ночи єї провадити ? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.
— Видиш, Насте, куля брінькнула тай убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі шо вадило ? утікалим, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...
— Вже не говорят, вже таки вмерли. Яби тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати... А ти не вмієш, а я хлопец і мені не пасує голосити...
— Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне тай зараз видит, де жовнір та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будут летіти. А чуй, як брінькают...
— А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидают, шпуриют, але високо, високо, а куля горит, горит, а потім гасне. Граютси ними, о, яких богато!...
— Ади гармата, гу, гу, гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати, або в школу.
— Ти гармати абис на бояласи. Куля в неї така, як я за велика, а колеса як млинські. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледви знаєш, то я вмію брикати, як кінь...
— Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле як рантух, зараз на нас наверне, ади які ми білі, а вже кулі знов свищут. Овва, як мене куля трафит, то я ляжу коло мами тай умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вбє, бо я трафлю сам і дам знати та вас обоє вуйко поховає.
— Вже плачеш, ніби то від кулі болит? Лиш дзенькне та вівертит діру в грудях, а душа тов дучков утече тай по вас. То не так як дома, що слабуєш, що горівков натирають...
— Їсти хочу, Богу дєкувати! Я шо тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дают? Кажи мамі, ану, кажи. А шо, говорят мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а шо, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа і говорит і дає хліба і бє...
— Насте, бігме, буду бити, шо я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщь... Або чикай, відий мама мают хліб у пазусі... Цить, є хліб у мами у пазусі, на, їж, це то пажерлива дівка...
— Знов пускає рантух, якийже біленький, як сніг. Йде на нас, о! Насте, а тобі шо? Того цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрілила? Ой, сарака, Настунька, лягай вже коло мами... шо меш робити...
— Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочивси в крови, в мамині пазусі. А то погана дівка, все їст як свиня, о, замазала лице і руки кровю... Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену ? Але чикай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то меш ревіти несвоїми голосами, а я ще й набю.
— Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти в середині, вовк тебе не з’їст, спи, а я буду ще дивитиси на войну тай грійси коло мене...
— А може куля вже і дєдю убила на войні, а може ще до ранку і мене вбє і Настю тайби не було нікого, нікого...
Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дріжало над ними і заєдно тікало за Дністер.
===================
«Земля». Нариси й оповідання. (1926), с.24—29
31.05.1926