Справедливо сказати, що жодна з політичних команд за підсумками місцевих виборів не може вважатися переможцем. Є вельми цікаві результати в низці реґіонів, є кілька нових амбітних команд, вистачає «надутих» технологічних проектів — однак у масштабах країни, яка пережила кампанію місцевих виборів з присмаком парламентських, зберігається рівновага. Ніхто не скочив вище голови, та ніхто й не впав ниць. Це добрий підсумок. Адже під впливом політиків українські виборці вже почали втрачати розуміння, де велика політика, а де місцеве самоврядування, де комунальні збори, а де загальнонаціональний тариф, де контрактна армія, а де каналізаційна рура.
Вибори з нагадуванням
Однією з ключових інтриґ місцевих виборів, що її жваво обговорювали експерти напередодні дня голосування, був вплив локального волевиявлення на загальнодержавний процес. Якщо бути геть точним, ішлося про перспективу дочасних виборів, яку міг зумовити вотум недовіри до центральної влади, уособленої насамперед Блоком Петра Порошенка. Невипадково низка партій підійняли на власні прапори гасла про зростання соціальних стандартів, перегляд комунальних тарифів, контрактну армію тощо. Втім за підсумками виборів зберігся status quo. Каскад виборчих кампаній в Україні, як виглядає, закінчиться кількарічним затишшям.
Отже, один з підсумків голосування полягає в тому, що владній команді вдалося втримати електоральний баланс. Блок «Солідарність» у більшості областей увійшов до трійки призерів, а в низці реґіонів фінішував першим. БПП рухався за інерцією, використовуючи імпульс ще президентської кампанії Порошенка. Гаслом було: «Збережемо країну», а фактично йшлося про збереження переваги президентської команди. Загалом «Солідарність» втратила в підтримці порівняно з парламентськими виборами, а все ж тлумачить свої результати як успіх. В округах, які не могли вважатися базовими для команди президента, БПП отримав фракції, що будуть помітними навіть залишаючись у меншості, і насамперед йдеться про Південну та Східну Україну. Тож соратники президента пишаються, що БПП зберігає статус єдиної загальнонаціональної політичної сили, яка має представницький мандат у всіх реґіонах.
З іншого боку, ті партії, котрі намагалися змінити ранжування політичних сил на загальнодержавному рівні місцевими виборами, здобули хоч і пристойні, та не критичні для загальної гри результати. Насамперед ідеться про «Батьківщину» Юлії Тимошенко. БЮТ увійшов до місцевих рад у базових електоральних реґіонах, десь фінішував першим, як-от на Сумщині, та цього вочевидь не досить, щоб наполягати найближчим часом на якихось критичних переформатуваннях у коаліції чи на розпуску Верховної Ради. Натомість Радикальна партія, яка першою пустилася «коаліційного» берега й оголосила вимогу відставки керівництва держави, істотно погіршила свої показники. Олег Ляшко після виборів уже заявив щось обтічне на кшталт: «Нам потрібні не високі рейтинґи, а низькі тарифи».
Колорит виборів на Закарпатті
А якщо вже йдеться про парламентсько-коаліційні партії, то пристойний результат отримала «Самопоміч». Партія Андрія Садового запропонувала компактні списки, які охопили саме ті реґіони, де екіпа львівського міського голови могла сподіватися на успіх. У «рідному» місті «Самопоміч» фінішувала першою, а в області — другою. Неприємний присмак залишило те, що самому Садовому, цілком можливо, доведеться йти на другий тур... «Самопоміч» здобула добрі показники у кількох районах Донбасу. Як зазначив спостерігач громадянської мережі ОПОРА Олександр Клюжев, партія довела, що демократичні команди можуть дістати підтримку виборця Донбасу — лиш треба до нього підійти. За спостереженнями Клюжева, «Самопоміч» доклала мінімальні зусилля до аґітації і в такий спосіб заперечила тезу провладних команд, які вважають, що конкурувати на Донеччині та Луганщині неможливо, а доцільніше домовлятися з місцевими елітами.
Не відбулося реваншу проросійських сил. Справді, «Опозиційний блок» або ж локальні прожекти штибу «Довіряй ділам» в Одесі, що були укомплектовані колишніми «реґіоналами», дістали відчутну підтримку виборців у базових реґіонах. Подекуди вони навіть претендують на одноосібну більшість у радах. Однак їхні позиції вже не такі переконливі, як на попередніх виборах у 2010 році. П'ять років тому вони, члени команди Януковича, майже не мали конкуренції у місцевих радах Сходу та Півдня, а демократичні партії там набирали від сили 10–15% голосів підтримки. Сьогодні команди, що їх ми умовно назвемо «демократичною опозицією», мають щонайменше 25–30%. У низці рад, за умови політичної консолідації, проєвропейські партії навіть можуть утворити більшість супроти того ж таки «Опозиційного блоку». Так, голова Донецької обласної адміністрації Павло Жебрівський вважає, що українські більшості можуть охопити 2/3 донецьких рад. «Сьогодні Опоблок перемагає в цифрах буквальних, але загалом область може контролюватися українським силами. Як відомо, добре сміється той, хто робить це останнім», — прокоментував він.
У контексті «проросійського реваншу» найяскравіше виділяється тріумф Геннадія Кернеса, який набрав приблизно 60% на виборах міського голови Харкова, за даними екзит-полів. Та треба наголосити, що Кернес фінішував у виборчій гонці, бувши затиснутим усілякими зовнішніми впливами та політико-технологічними сприяннями. По-перше, задля участі у виборах він пристав до команди «Відродження» — політичної партії, на яку має істотний вплив Ігор Коломойський. По-друге, перед виборами на Харківщині «зачистили» електоральне поле від «Опозиційного блоку». Оглядачі слушно зазначають, що Кернес не здобув би своїх відсотків, якби не дістав прямої чи опосередкованої підтримки «покровителів» — не лише дніпропетровського олігарха, а й центральної влади. Цілком очевидно, що в тих реґіонах, де влада не могла претендувати на високий результат, вона намагалася дійти до спільної мови з місцевими елітами, що звикли тертися біля будь-яких керівників. У низці реґіонів такою «ручною опозицією» виступив проект «Наш край». А що президентська команда має неабиякий хист у переманюванні або задобрюванні сумнівних осіб з команд януковичів, хомутинників або черновецьких, то в цьому можна було пересвідчитися ще на стадії формування минулорічних виборчих списків Блоку Порошенка.
У Маріуполі виборчі бюлетені так і не доїхали до комісій
Щодо виборчої фреквенції, то вона виявилася не високою — 46,62%. Однак вона не є і аномальною. На місцевих виборах 2010 року явка теж становила менше 50%. Так само, як у 2015 році, найменш повороткими виборцями у 2010-му були мешканці Сходу та Півдня (тоді — 40–44%, нині — 31–44%). Власне, це доволі типове явище, коли з'ява електорату на локальні вибори є меншою, ніж на загальнонаціональні.
Звідси випливає інша річ: на тлі зниженої фреквенції зростає вплив окремого голосу. (Власне, всі ті виборці, які вважають, що «голосування нічого не вирішує», «без мене все вирішили», а «моя партія непрохідна», — якби вони спромоглися прийти на дільниці, то результати змінилися б істотно. Втім виборці — а надто молодь — не скористалися цим шансом повною мірою, так і залишившись у межах того феномену «прекаріату», що його так добре описує Ярослав Грицак і який не піддається у т.ч. електоральній структуризації.) За таких обставин стрімко підвищуються шанси тих партій, котрі можуть мобілізувати виборця на голосування. Дехто «мобілізовує» його за допомогою банального підкупу, але наразі не про те…
На виборах-2015 найліпше вдалося тонізувати свого виборця партії ВО «Свобода». «Свободівцям» годі мріяти про показники місцевих виборів 2010-го року, а все ж вони фінішували лідерами, за даними екзит-полів, на виборах до Івано-Франківської обласної ради, другими — до Тернопільської облради й третіми — до Львівської облради. Запорука їхнього успіху — у збереженні власного електорального ядра, а також «мельдуванні» як найбільш опозиційної й рішучої партії держави. Якщо у 2014 році «Свобода» здобула на Львівщині 84,5 тис. голосів, то у 2015-му — 130 тис. На фінальному відтинку «свободівці» використали на власну користь наявність кримінальних справ проти своїх активістів за фактом кривавої акції під Верховною Радою, а також «кейс» із допитами керівників партії щодо розстрілів на Майдані.
Голосування у селі Стільсько
Радикальну риторику, крім «Свободи», експлуатував також УКРОП. Партії Ігоря Коломойського вдалося зайняти кілька рядів у місцевих радах, в тому й у галицьких областях. Найбільшого успіху УКРОП прогнозовано досяг у Дніпропетровській області, де матиме чисельні фракції в радах різних рівнів, а також змагатиметься у другому турі за крісло міського голови обласного центру. Це незле для дебюту, втім надто мало для того, щоб спонукати центральну владу до дочасних виборів на загальнодержавному рівні (а такі плани були — в союзництві з «радикалами», «свободівцями» й Тимошенко, про що вже йшлося перед тим).
Місцеві вибори 2015 року були і шансом, і тестом для свіжих політичних сил, таких як «Демократичний альянс», «Сила людей» та інші. Жодній не вдалося ввірватися до вищої ліґи. Згідно з попередніми результатами, ці партії не матимуть власних фракцій в обласних радах, ані в Київській міській раді. Зате є локальні перемоги. На виборах до Львівської міської ради відзначилася успіхом Українська галицька партія, УГП також подолала виборчий бар'єр до кількох районних рад. «Сила людей» ввійшла до міськрад у Стрию, Яремчі, Малині, Добропіллі тощо, а також спромоглася на перемогу Володимира Шматька у Чорткові. «Демальянс» пробився у ради Заліщиків та Броварів, подолав бар'єр у Новогродівці, хоча, здається, програв вибори за Київ.
Важче дати однозначну оцінку щодо виступу на виборах усіляких технологічних проектів. З одного боку, «франшиза» «Нашого краю» з тріском провалилася на Львівщині, де виборці не купилися на численні білборди, та водночас спрацювала у Чернігівській області, де «Наш край» пробився до числа фаворитів. У Києві зазнав гучного фіаско проект Сергія Думчева з «Рухом за реформи», та водночас на межі бар'єру опинилася Партія рішучих громадян Борислава Берези.
Гусовський — потенційний конкурент Кличка у другому турі виборів бурмистра Києва
Виборча система, яка стала буквальним гібридом «мажоритарки» та «пропорційки», виявилася складною для виборців. Перед голосуванням лише 12% українців зізналися, що знаються на тонкощах нового виборчого законодавства. У день виборів чимала частина вирішувала вже в кабінці для голосування, роздумуючи: чи «голос за кандидата», чи «голос за партію». Поза тим, навіть проголосувавши, ба навіть почувши новину про перемогу партії, виборці до пуття не знають, кого вони обрали і як загалом працює система визначення депутатів. Та це проблема не лише виборців. Найближчими днями нас чекають неабиякі баталії на рівні виборчих комісій. А також і за лаштунками самих політичних партій, де кандидати чинитимуть спробу переважити колеґ під час встановлення «рейтинґового» виборчого списку.
Зате з доброго боку показала себе система виборів міських голів у великих містах — у багатьох відбудеться «другий тур». Скажімо, у Дніпропетровську Борис Філатов зійдеться з Олександром Вілкулом, в Івано-Франківську Руслан Марцінків позмагається з Ігорем Насаликом, у Луцьку Микола Романюк боротиметься проти Олександра Товстенюка. Втім у цих випадках фаворити принаймні виділялися на тлі решти, а, скажімо, в Ужгороді, де фіналісти набрали 13–15% голосів, доцільність другого туру взагалі є безсумнівною.
27.10.2015