Олена Курило

​

 

Від автора

 

Українське мовознавство може пишатися багатьма справ­ді блискучими постатями. Після блискучого троєзір’я 19 сторіччя – Олександра Потебні, Костя Михальчука, Павла Житецького другий гребінь піднесення знаменували двадця­ті роки нашого сторіччя, коли працювали В.Ґанцов, О.Ку­рило, П.Бузук, Є.Тимченко, О.Синявський, М.Сулима, І.Зілинський, В.Сімович... Вагу цих мовознавців оцінив, між іншим, і совєтський режим: усі ці мовознавці, що бу­ли в сфері засягу режиму, були знищені, докладено всіх зу­силь, щоб знищити їхні твори, замовчати відкрите ними.

 

З погляду розвитку науки так само, як з погляду переємности української культури обов’язком мовознавців на­шого покоління є нагадати про життя й діяльність передчас­но зліквідованих. За скромний початок хотілося б уважати цю брошуру про Всеволода Ганцова й Олену Курило.

 

Хоч діяльність обох належить до розмірно недавнього часу, але в хуртовині подій на Україні загубилася більшість документів доби і загинула більшість живих свідків. Джерела, що може зберігаються в СССР, неприступні дослідни­кові. В таких умовах довелося звертатися з просьбою поді­литися спогадами або матеріялами до ряду осіб. Я дозво­лю собі тут особливо подякувати за спогади, писані або усні, або за допомогу в розшукуванні матеріялів проф. І.Борщакові, д-рові Н.Гірнякові, п. Б.Кравцеву, проф. А.Мазонові, проф. О.Оглоблинові, д-рові Т.Олесіюкові, п. М.Струтинській, проф. М.Фасмерові, проф. Р.Якобсонові і п. С.Янів. Без охочої допомоги цих осіб і так скупий біографіч­ний матеріял був би ще скупіший.

 

 

1. Крихти біографії. Бібліографія.

 

 

Українське політичне відродження 1917-20 і культурне відродження двадцятих років захопили в свою бурхливу й широку течію чимало людей ие-українського походження, яких доля зв’язала з Україною. І треба сказати, що біль­шість цих людей чесно служила українській нації й багато з них грунтовно прислужилися українській культурі і навіть життя віддали за свою свідомо прийняту нову батьківщину. До таких людей належала і Олена Курило, один з найвидатніших українських учених – мовознавців.

 

Біографія Олени Курило ніколи не була опублікована. Деякі крихти її, що вдалося позбирати з випадкових дже­рел і від очевидців, лишають більше невідомого, ніж розкритого. Аж не віриться, що за яких двадцять років факти встигають так стертися з людської пам'яті. Мої опитування дали аж надто незначні наслідки. Поділюся тут зібраним, сподіваючися, що інші згодом доповнять його іншими фак­тами, а може й відсіють дещо, – бож пам’ять людська зав­жди може помилитися, а частина моїх даних спирається на спогади самовидців.

 

Олена Борисівна Курило народилася 6 жовтня 1890 р. в місті Слонім, тоді Гродненської губернії (тепер Білорусь), у жидівській родині ¹). Мені невідоме її дівоче ім’я. Високу освіту Курило здобула перед Першою світовою війною в Варшаві – в університеті ²) або на Високих Жіночих кур­сах ³). Її вчителями були, очевидно, Є.Карський, Є.Тимченко, В.Поґорелов, А.Яцімірський. Можливо, що першим, хто звернув її інтерес до української культури і українського ви­звольного руху був саме Євген Тимченко, визначний укра­їнський мовознавець і може найтиповіший представник “на­родницької" течії в українській лінгвістиці, що від 1913 р. ви­кладав на Високих Жіночих курсах у Варшаві, а від 1915 р. став приват-доцентом Варшавського університету ⁴) і саме тоді почав працю над своєю серією монографій про синтак­сичні функції відмінків в українській мові, – перша з них, про родовий відмінок, вийшла таки в Варшаві 1913 року. Другим чинником було, мабуть, знайомство Олени Борисівни з студентом Варшавського університету Дмитром Кури­лом, пізніше старшиною армії УНР і працівником пресового бюра при українській дипломатичній місії в Варшаві ⁵).

 

Не знати, коли Курило переїхала до Києва. Перші роки молодої української держави застають її там. Курило бере активну участь в українізації школи. Їй належить найпопулярніший підручник української граматики для дітей, вида­ний у ті роки і потім перевидаваний багато разів до 1926 р., вона бере участь у перших опрацюваннях української на­укової термінологої (медичної, хемічної, ботанічної та інш.). 1921-23 р., а може й довше, Курило викладає в Київському Інституті народньої освіти ⁶), але її більше приваблює науко­ва робота, і особливо активно вона дедалі більше працює в Українській Академії Наук. Не знати, коли ця праця фор­мально почалася, але в Звідомленні ВУАН за 1921 р. ⁷) Кури­ло вже загадана як старший науковий співробітник-філолог, консультант Інституту наукової мови. Те саме знаходи­мо в звіті за 1922 р. ⁸). З звідомлення ВУАН за 1925 р. дові­дуємося, шо в цей час вона також укладала проект право­пису чужих слів ⁹). Водночас розгортається праця Курило над діялектологією України. На 1 липни 1925 р. Курило чи­слилася членом Етнографічної комісії Української Академії Наук, але невідома дата її призначення. З звідомлення ВУАН за 1926 р.¹⁰) видно, що Курило була членом Комісії краєзнав­ства; нарешті відомо, що 1930 р. вона була дійсним членом Діялектологічної комісії ¹¹).

 

Багата й плідна наукова праця Курило в роках 1921-31 була зв’язана з Академією Наук. Я не маю поза наведеними даних про її формальну наукову кар’єру, але спрямованість і широта її наукових інтересів задокументована її працями того часу. Розгром Академії Наук на початку 30-их років змушує Курило тікати з Києва. Вона знаходить безпечніше місце в Москві, де, здається, вона викладала в Московському педагогічному інституті. Але це було тільки відрочення. Десь коло 1937 р. ії спіткала загальна доля – арешт. Імовір­но, що після перебування в московській слідчій тюрмі її звільнили – про це оповідала п. М.Струтинській одна укра­їнська письменниця, що сиділа тоді в тій же тюрмі ¹²). За ти­ми ж відомостями Курило було заборонено проживати в багатьох місцевостях, і вона була змушена оселитися десь на півночі Росії. Чи це так, чи ні, – фактом є, що від 1932 року не появилося жадних статтів з підписом Курило. Її наукова діяльність була неподільно зв’язана з Україною, Ук­раїнською Академією Наук і українською мовою. В атмос­фері Росії 30-х років і пізніше Курило не мала змоги до на­укової творчости або не проявила бажання віддатися їй.

 

Бібліографії праць Курило не складено. Подаю тут у хро­нологічному порядку публікації те, що мені вдалося вста­новити. Можна думати, що тут охоплені всі їі головні пра­ці, але не можна цього сказати про дрібніші виступи й ре­цензії. Нічого не відомо також про її праці, що лишилися недрукованими, за винятком згадки про підготований нею перший випуск ілюстрованого подільського діялектологічного словника ¹³). Ось установлений список:

 

1. Початкова граматика української мови, ч. 1. *Видання 1, Київ 1918; *вид. 2; *вид. 3; *вид. 4, Київ 1922, ст. 95; *вид. 5. Київ 1922; вид. 6 і 7, Київ 1923, ст. 103; вид 8 і 9, Харків-Київ 1924, ст. 103; *вид. 10. Харків 1925, ст. 134; *вид. 11, Хар­ків 1926, ст. 134. Частина II. *Видання 1; вид. 2; вид. 3, Київ 1918, ст. 47; вид. 4 і 5, Київ 1923, ст. 60; вид. 6 і 7, Харків-Київ 1924, ст. 63.

 

2. Рецензія на 'Російсько-український словничок ме­дичної термінології*. випущений часописом “Українські ме­дичні вісті’ – “Вільна українська школа", ч. 3. 1918-19 шкіль­ний рік, жовтень. Київ, ст. 196–197.

 

3. Рецензія на Є.Тимченко. Українська граматика для III-ої і ІV-ої кляси шкіл середніх. “Вільна українська школа”, ч. 8–9. 1918-19 шкільний рік, березень-квітень. Київ, ст. 165-169.

 

3а. Курс українського правопису. Підручник для шкіл і самонавчання. Київ 1919, ст. 157.

 

4. Паралельні форми в українській мові, їх значення для стилю. Київ 1923, ст. 23.

 

5. Уваги до сучасної української літературної мови. *Ви­дання 1, Київ 1920. ст. 44; *вид. 2, Київ 1923, ст. 118; *вид.. 3, Київ 1925, ст. 246; вид.. 4. Краків-Львів 1942, ст. 199. Усі ци­тати в дальшому за 4 виданням.

 

Словник хемічної термінології (Проект). Київ 1923, ст. Х-140.

 

7. Рецензія на С.Кульбакін. Украинский язык. Записки Іст.-філ. відділу ВУАН 2-3, Киів 1923, ст. 217-220.

 

8. Програма для збірання етнографічних матеріялів, І. Початки мови: а) жести, б) міміка, в) природні та переклич­ні (ономатопоетичні) вигуки, г) дитяча мова. II. Таємні мо­ви. III. Ономастика. IV. Початки письма. Київ 1923, ст. 34 (Збірник Іст.-філ. відділу УАН, 13, 1).

 

9. Рецензія на О.Синявський. Украинский язык. Запис­ки Іст.-філ. відділу ВУАН. 4, Київ 1924, ст. 248– 251.

 

10. Рецензія на М.Йогансен. Украинский язык. Там же, ст. 251–254.

 

11. Фонетичні та деякі морфологічні особливості говір­ки села Хоробричів на Чернігівщині. Київ, 1924, ст. 111 (Збірник Іст. філ. відділу УАН. 21).

 

12. До характеристики і процесу монофтонгізації чер­нігівських дифтонгічних звуків. “Україна", 1925, 5, ст. 14-38.

 

13. Як водили перегеню. Етнографічний вісник 1, 1925, ст. 66–68.

 

14. Рецензія на J.Forchhammer. Die Grundlage der Phonetik. Записки Іст.-філ. відділу УАН, 7 -8, 1920, ст. 530-553.

 

15. Словник ботанічної номенклатури. Київ, 1928. ст. XXXII+319.

 

16. До питання про умови дисимілятивного акання. За­писки Іст.-філ. відділу УАН, 10, 1928, ст. 48–72.

 

17. Спроба пояснити процес зміни е, о в нових закри­тих складах у південній групі українських діялектів. Київ 1928, ст. 87 (Збірник Іст.-філ. відділу ВУАН, 80). Початок праці був уміщений у Записках Іст.-філ. відділу УВАН, 19, ст. 167–183.

 

18. До питання про українські форми з ненаголошеним а на місці етимологічного о (багатий, гарячий та ін.). Укра­їнська Академія Наук. Ювілейний збірник на пошану акаде­міка Михайла Сергієвича Грушевського з нагоди шістьдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльности. Київ 1928, ст. 139-149 (Збірник Іст.-філ. відділу УАН, 76).

 

19. Матеріяли до української діялектології та фолькло­ристики. Київ 1928, ст. 135 (Збірник Іст.-філ. відділу УАН, 85).

 

20. Про незалежну від наголосу зміну а по м’яких кон­сонантах та по j в українських діялектах. Український ді­алектологічний збірник, 2. Київ 1929. ст. 75–107 (Збірник Іст.-філ. відділу ВУАН, 64:11).

 

21. Рецензія на Н.Дурново. Введение в историю русского язьїка. Записки Іст.-філ. відділу УАН, 21–22, 1929, ст. 375- 405.

 

22. Дещо до молдаванської діялектології та фолькльористики. Збірник заходознавства, 2. Київ 1930, ст. 213–222.

 

23. До поняття “фонема". ВУАН, Збірник Секції грама­тики української мови, 1, 1930, ст. 217–234.

 

24. Про українські безпідметові конструкції з присудко­вими дієприслівниками на -но, -то. Там же, ст. 1–39.

 

25. До питання про походження північно-українських рефлексів –  о, ue, we, wy, e. ВУАН, Збірник Комісії для до­слідження історії української мови, 1, 1931. ст. 79–85.

 

26. Les voyelles о et е en Ukrainien et leur transformation dans syllabes fermees nouwelles. Review des Etudes Slaves, 12, 1932, st. 77–88 ¹⁴).

 

Праці Курило досить виразно поділяються на чотири цик­ли. Початок її наукової діяльности зв’язаний з інтересом до проблем нормалізації української літературної мови, особли­во в стилістиці й термінології. Це праці 1, 6, 9, 10; цієї ділянки Курило не цурається й далі, як свідчать 15, 24, одначе від 1924 р. вона стає для Курило другорядною. На чільне місце вибивається спершу збирання діалектологічних і почасти етнографічних матеріялів (8, 11, 13, 19, 22). Це постачає Курило матеріал для перегляду низки питань з історії укра­їнської мови, передусім з історичної фонетики її. Тепер ці проблеми стають у центрі всієї її праці, і тут Курило осо­бливо багато зробила для дальшого розвитку українського мовознавства. Сюди належать її праці 7, 12, 16 18, 20, 21, 25, 26. Якщо діалектологія давала головний фактичний матеріял для цих праць, то, з другого боку, відчувалася потре­ба теоретично-методологічного обгрунтовання. З усіх мовознавців-україністів 20-их років Курило була найбільше зацікавлена питаннями загальної фонетики й фонології. Про це свідчать праці 14 і 23.

 

2. Курило й нормалізація української літературної мови.

 

Праці над нормалізацією української літературної мо­ви Курило присвятила багато часу і уваги, особливо в пер­шій половині своєї недовгої – 14-річної – наукової діяль­ности У широкій, колективній нормалізаційній праці тих ро­ків чи не на перше місце треба поставити поруч О.Синявського – в царині правопису, ортоепії й морфології – і Ганцова – в царині загального словництва, – Курило в царинах фахового словництва, словотвору, синтакси й фразе­ології. Без діяльности цих трьох визначних мовознавців су­часна українська літературна мова мала б дещо інший ха­рактер і цього не вдалося змінити навіть пізнішими мов­ними чистками в УССР. Наслідки праці цих мовознавців не викорчувані і не можуть бути викорчувані, за винятком ок­ремих деталів, – а це з двох причин: бо їхня праця спира­лася не на фантазії й суб’єктивні забаганки, а на факти й тенденції розвитку живої народної та інтелігентської мови; і також –  бо вони самі мали наукову лінгвістичну кваліфіка­цію, лінгвістичну обдарованість і почуття відповідальности за роблене.

 

Вплив Курило почався з її (1). Видавана й перевидавана безперервно від 1918 до 1926 р. (наклад самого дев’ятого видання був 150.000), студійована без перебільшення міль­йонами українських школярів, ця книжка своїми одинадцять­ма виданнями лишила може більший слід у свідомості по­коління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору на­уковість методи, – але він будив любов до своєї країни й мови й защеплював норми цієї мови. Автор цих рядків осо­бисто досі пам'ятає окремі сторінки з цієї книжки, що з нею він уперше зустрівся 1918 р., бувши учнем першої кляси гім­назії.

 

Тоді ж таки Курило починає працю над українською термінологією. Вона складає російсько-український словни­чок медичної термінології, виданий 1918 р. У (2) вона проте­стує проти змін, внесених редакцією, що заступила приміром, кінчина на кінцівка, кістна земля на кістяна зола тощо (2 і 97). Сьогодні ми бачимо, що форми, пропоновані Курило, справді не були найкращі. Алеж легко критикувати тепер, після десятиріч досвіду, а тоді ступалося ледве перші кроки в цьому напрямі.

 

Не дивно й те, то перший термінологічний словник, що вийшов з ім’ям Курило як упорядниці (6), на сьогодні застарів і був фактично перекритий виданнями термінологічних словників Академії Наук другої половини 20-их ро­ків. Поза тим треба пам'ятати, що багато термінологічних словників, де Курило не виступає офіційним упорядником, пройшли через її руки, особливо в той час, коли вона (Див. розд. 1) була єдиним мовознавцем-консультантом – і єди­ним оплачуваним працівником Інституту наукової мови. Згад­ку про неї ми знайдемо на Nomina anatomica ucrainica (Київ 1925, ст. 82), укладені Ф.Цешківським і О.Черняхівським, але, приміром, (15) вийшов без згадки імени упоряд­ників на титульній сторінці, і тільки з нотатки в хроніці ¹⁵) ми довідуємося, що його впорядкувала теж Курило. Вплив Курило на розвиток української термінології одначе зменшу­ється, відколи широко розгортається праця Інституту української наукової мови, Курило перестає бути єдиним ученим консультантом і взагалі переключається більше на проблеми діалектології й історії мови.

 

Натомість неминущим і досі лишився її вплив на україн­ську синтаксу, фразеологію й почасти словотвір – і це ста­лося головне в наслідок появи (5). Книжка виросла з неве­ликої брошурки в першому виданні, так само, як і інша бро­шура (4), надиханої любов’ю до української мови й бажан­ням підкреслити багатство її синтаксично-фразеологічних можливостей, – але в другому, а особливо в третьому ви­данні вона стала широким порадником в основних синтак­сично-стилістичних питаннях української літературної мо­ви. Як настільна книга літературних редакторів вона визна­чила собою ввесь напрям їх праці на довгі роки. Численні ав­тори різних мовних підручників і порадників, що видавали­ся тоді цілою зливою, в суті речі майже виключно популя­ризували настанови Курило в (5). І тепер, хоч книжка давно заборонена в УССР, а молодшому поколінню просто невідо­ма, ціла низка її тверджень і порад здійснюється.

 

Я назву тут тільки головні з тих питань, що в них (5) визначила шлях розвитку української літературної мови: за­перечення вживання активних дієприкметників на -чий, -ший і пасивних на -мий і конкретні поради, коли їх заступати на прикметник, дієприслівник чи підрядне речення (5, 13 і далі); поради щодо вживання дієприслівників, зокрема дієприслівників на -вши в значенні одночасної дії (5, 32); пора­ди про перевагу інфінітива над віддієслівними іменниками і про розмірно дієслівний характер української мови (5, 36); розмежування віддієслівних іменників з нульовим суфік­сом, суфіксом -к- і суфіксом -ння (5, 45); особливості вжи­вання часових форм дієслова (5, 53); настанова про пере­вагу що над який і особливо котрий у релятивних підряд­них реченнях (5, 107); заборона протиставного же (типу: Я мовчав, він же говорив, –  5, 115); межі вживання при­йменника по і його замін (5, 118); часові конструкції (5, 128); і особливо – керування дієслів (5, 66). Додаймо до цьо­го ще розуміння чергувань у:в, і:й як вияву особливої властивости української мови, її потягу до краси, до стилістич­но використовуваної рівноваги голосних і приголосних, про­паговане в (4) (у 3а, 127 Курило вживала для цього явища терміну “милозвучність"). Тепер усі ці риси української лі­тературної мови здаються самозрозумілими, але вперше по­казати їх і солідно обгрунтувати –  це була велика заслу­га Курило.

 

Природно, що не могло прищепитися все, що підноси­ла й радила Курило. Деякі її вимоги здаються тепер пере­більшено етнографічними, вони хотіли б реставрувати від­мерле або вони розвивали б наявну тенденцію дещо однобіч­но. Але таких моментів далеко менше. Назву з них такі, як вимога в чужих словах вимовляти (й писати) завжди и, за народною вимовою давніше позичених слів типу универсал, министер (3, 169); спроба заборонити дієприкметники на -лий і великою мірою звести пасивні дієприкметники на -ний, -тий до ролі прикметників (5, 20, 24, 25 ¹⁶); спроба відновити сполуку дієприслівника з дієсловом за допомогою сполуч­ника та (типу: Увійшовши, та став, –  5, 33); спроба заборо­нити дієслова було й буде та орудний відмінок дійової особи в  у с і х  випадках при безособових присудках на -но, -то (5, 35); спроба обмежити, а то й зовсім усунути родовий відмінок приналежности іменників (5, 09); порада вживати позитивні сполуки однакових частин мови (типу: куми-побратнми, визнати-вимовити –  5, 131); спроба відновити двоїну (5, 07).

 

Провідна настанова, що визначала ввесь напрям порад Курило, була, безперечно, романтично-народницька. Курило виходила з тези про те, що головне –  це впіймати “дух української мови", що проявляється, насамперед, в особли­вих, тільки їй “властивих законах синтаксичних" (3, 165) і що відбиває “властиву даній нації звичку думати* (5, 10), “є вираз його (народу) національного світогляду" (5, 136). Мова йде, таким чином, про визбирування й культивування “свого, о д м і т н о г о” (5, 10). Це одмітне, власне мож­на знайти в тих проявах мови, що не є заторкнені вплива­ми російської літературної мови, як це сталося великою мірою з мовою сучасної Курило української інтелігенції. Звідси виростає етнографізм у мовній настанові Курило. Уже в (2, 167) вона відзначає як одну з переваг Є.Тимченка як мово­знавця, що він має “чудесні приклади, взяті здебільшого з етнографічних записів”. Інтелігенція бо “повинна вчитися від народу висловлювати його думками, його психологією мови наукові правди“ (5, 8). Завдання мовознавця – мову літературну “знов наблизити до народної” (5, 11), “допо­могти їй зійти з російської підстави, набігти живої народної тропи" (5, 136).

 

Мова йде, отже, не тільки про близькість до народної мови, себто фактично до мови етнографічних записів, а про концентрацію, згущення її рис. Тож не диво, що найбільше відповідає ідеалові Курило мова прози П.Куліша (але не його поезії, з її синтезою української народної основи з цер­ковнослов'янськими елементами); як вона сама подає, "це найбагатші, найкращі зразки українського слова, що до­сі не мають рівних собі в українській прозовій літературі” (5, 138). Часом народницький підхід навіть переважає в Курило над національним, а народ для неї фактично означає селян­ство (5, 136). Вона радо порівнює, приміром, українську на­родну мову з російською народною мовою, протиставляючи їх разом штучності російської літературної мови (5, 139 та ін.). Тут в “Увагах" Курило ніби проявляється боротьба впливів двох її вчителів –  її безпосереднього вчителя Є.Тимченка з його етнографічним підходом, і її учителя з кни­жок – Ол. Потебні, з його романтично-національним підхо­дом, до певної міри завдяченим В.Гумбольдтові. Загалом одначе вплив Потебні панує, і це проявляється не тільки в тому, що Потебня найчастіше цитується на сторінках (5) і інших праць Курило на синтаксично-стилістичні теми, не тільки в тому, що (5) власне, кінчається цитатами з Гумбольдта й Потебні, а і в тому, що Потебня визначив голов­не в підході Курило до явищ української мови, а також дав глибоко опрацьоване історичне тло для її зауваг щодо су­часної мови. З цього погляду в Курило зв’язок з Потебнею глибший і живіший, ніж у його харківських учнів, об’єднаних навколо видання “Вопроси теории и психологии творчества*. Тоді як вони спиралися більше на “Мысль и язык”, ранній і ще мало самостійний твір Потебні і на його психо­логічно обґрунтовану теорію літератури, Курило продовжу­вала головний напрям його геніяльних синтаксичних студій і продовжувала також те, що завжди було скритою пружи­ною всієї діяльности Потебні – його українство.

 

Перейнявши від Потебні і безпосередньо від його вчи­теля В.Гумбольдта їх національний романтизм, Курило пе­рейняла від Потебні й другу його рису, що завжди обмежу­вала його романтизм, – його тверезість в оцінці фактів, йо­го чесність науковця. Не випадково ані в своєму романтиз­мі, ані в своєму народництві Курило звичайно не доходила крайностей, не втрачала ґрунту під ногами, не виробляла приписів, розбіжних з фактами. Уже в ранніх її працях ми знайдемо раз-у-раз характеристичну для неї тверезість і від­повідальність – і не тільки в її стилі, чужому всякого патосу й лірики, а і в самій оцінці її матеріялу. Етнографізм не спонукав її захоплюватися діялектними особливостями – вона твердо стоїть на грунті “центрально-українського діялекту” як основи літературної мови (3, 166). Шукавши укра­їнського "духу" в українській мові, вона не плянує все таки очистити її від усього чужого, а тільки ‘‘від деяких не­властивих... конструкцій" (5, 43); піднісши вживання пар­них сполук типу отець-ненька або двоїни. Курило зразу застерігає, що вони не надаються "до стислого стилю’ або й до послідовного вжитку взагалі (3, 132; 9, 252), різнячися цим, від, скажім, Тимченка або Огіенка. Так само обережно пропагує вона паратаксу в складному реченні {5, 101), на від­міну від пізнішого захоплення нею в Смеречинського; обе­режно ставиться вона до шукання особливостей фонетичної системи української мови в твердженнях Синявського Про тверду вимову приголосних перед і, що розвинулося з о, про повсюдну твердість українських губних, про послідовне «береження дзвінкости українських дзвінких приголосних (8, 248, 249; 9, 251).

 

Згодом Курило відійшла від позицій романтичного народництва. Її підхід у (24) відмінний. Тут вона не тільки від­мовляється від деяких нормативних порад з (5), дозволив­ши, приміром, у безособових реченнях на -но, -то вживати дієслів було (24, 10...), буде (24, 15) і навіть орудного від­мінка дійової особи (24, 25). Останнє вона визнає за нехарактернстичне для української мови в реченнях на -но, -то, але не через особливий дух української мови, а через активний, а не пасивний, на її думку, характер цього типу речень (24, 23). Вона йде далі і приймає чужі впливи на мови, зокрема і на українську, твердячи тільки, що "сторонній вплив на мо­ву стає широкосяжний тоді, коли й у самій мові є сприятли­ві для цього моменти” (24, 28). Визнавши, що зазначені ри­си в реченнях на -но, -то ширяться не без російського впли­ву, Курило все таки показує, що для цього були підстави і в українській мові, насамперед через взаємодію цього типу речень з іншими типами прислівникових речень, і що власне це вможливило і російський вплив: “В історії культурних стосунків схрещення різних національних елементів є факт неминучий", пише вона тепер (24, 29), а своє трактування фактів у (5) називає “вузьким“ (24, 1).

 

Правда, (24) опубліковано 1931 р., коли вже йшла нагінка на українських науковців, і можна було б подумати, що Курило була змушена писати “самокритичні” тиради, ба й цілі статті. Одначе, здається, що така думка позбавлена підстав. Поперше, офіційна “критика" й розгром “націона­лізму" в мовознавстві тоді ще не почалися; подруге, в тій же книзі Курило опублікувала (23), досить далеку від офіцій­них настанов і згодом розгромлену Сунцовою за націона­лізм (Див. далі); потрете Курило, скільки знати, взагалі не виявляла нахилу до вимушеної самокритики, і коли само­стійна творча праця на Україні для неї стала неможлива, во­на воліла покинути Україну, –  але в умовах підневільности науковця в 30-их роках не забирала голосу й в Москві; і, на­решті, вже і в ранніх працях Курило видні посилання і на ін­ших учителів, що не могли вкластися в рамки народницько-романтичної школи.

 

Я маю на увазі її згадки про західньоевропейських мовознавців – не тільки романтика Карла Фосслера (5, 10), а і ближчого до структуралізму Шарля Баллі (5, 9); ранні вимоги будувати граматику суворо формально (3, 168) і син­хронно. Є всі дані думати, що в міру свого прощання з мо­лодими роками Курило усвідомлювала, що і національній справі наука може краще прислужитися не романтичним за­хватом і запалом, а суворим, систематичним і об’єктивним вивченням справжніх фактів.

 

Але українське суспільство 1917–1925 рр. було пере­важно романтичне, чималою мірою також романтично-на­родницьке, і це створило передумову для колосального успі­ху й впливу (5). І щастя, що вже там авторка поєднала загально-романтичний підхід з тверезістю й відповідальністю науковця. Саме тому (5) справили не тільки тимчасовий, а тривалий вплив на розвиток української літературної мо­ви, хоч деякі їх перебільшення були незабаром легко відки­нені. Саме це відзначив у своїй (непідписаній) передмові до четвертого видання (5) Василь Сімович, писавши, що в цій книзі “дещо... не ввійде до літературного вжитку, багато чого може видатися застарілим – з погляду деяких ф у н к ц і й  мови". Та зрештою Сімович теж пройшов цей шлях розвитку від народницького романтизму до об'єктив­ного структуралізму.

 

Так чи так, на тлі аналогічних книжок першої половини двадцятих років, що мали визначати напрям розвитку укра­їнської літературної мови, книжка Курило вирізнялася спо­лученням фактичности і історичного тла з практичними ви­сновками й далеко більшою тверезістю і обережністю в вис­новках при більшій їх широті. Поки не вийшли "Норми укра­їнської літературної мови" Олекси Синявського (1931), “Уваги" були найтверезішою й найсоліднішою науковою працею українського мовознавця в цій царині. Вони й досі зберігають великою мірою своє наукове значення, а про міру їх практичного впливу вже була мова.

 

Меншу вагу мали і пізніше постали праці Курило в ділянці української фонології. Одначе й їх не слід забувати, бо ра­зом з працею Синявського “Спроба звукової характеристики української мови" ¹⁷) вони були першими спробами роз­будувати фонологію української літературної мови. У проти­лежність Синявському, що налічив був 102 фонеми в україн­ській мові, Курило звела їх число до 55 (23, 230). Вона при­йшла до цього числа, вилучивши – цілком слушно – ті по­довжені приголосні, що трапляються тільки на межах слів або морфем і фонологічно являють собою суму двох одна­кових фонем, – а також вивівши в окрему групу те, що є ознакою чужих, не українських і не цілком припасованих до української фонологічної системи слів і виразів. Курило не пішла глибоко в цій аналізі, давши тільки список фонем, а не показавши їх стосунків між собою, бо це було не метою її статті, а тільки ілюстрацією до загально-теоретичних твер­джень. І самий склад  її списка можна й треба критикувати, зокрема ледве чи є підстави розглядати як окремі фонеми наголошені й ненаголошені голосні а, о, у, н, і (шодо ненаголошених и, е погляди Курило критикував уже Сімович ¹⁸). Одначе і сьогодні ще цікаві її міркування про міру самостійности и як фонеми в українській мові (23, 229 ¹⁹), а також про те, чи графічні сполуки в з попереднім голосним (типу дав) можна вважати за дифтонги з фонологічного погляду (14, 546).

 

3. Курило і українська описова діялектологія.

 

Систематична праця Курило над діялектологіею України почалася з 1922 р. Кожного літа впродовж п'ятьох років во­на виїздила в терен, робивши діялектологічні, етнографічні і зокрема фолкльорні записи. На підставі скупих згадок у звідомленнях ВУАН і в передмовах Курило до діялектологічних записів з окремих сіл у (19) ці її подорожі можна реконстру­ювати – не претендуючи на повноту – так: улітку 1922 р. Курило разом із своїм незмінним супутником від цього часу, визначним етнографом-музикологом Климентом Квіткою, відбуває експедицію на Білоцерківщину, Канівщину й Чер­кащину, себто на терен центральноукраїнських говірок (19, 93; 13, 66); далі її інтерес звертається до північноукраїнcьких говірок – на 1923 рік припадають дні екс­педиції на Чернігівщину й сумежні землі – в травні в се­ло Хоробричі, в серпні – на Пирятинщину й Прилуччину, по­тім, з 26 вересни до 2 листопада – в Остерський, Сосннцький, Чернігівський і Конотопський райони ²⁰). Це дає Кури­ло особисте знайомство з північноукраїнським Лівобережжям від тих околиць, що межують з білоруською мовою й мають перехідний характер, до тих, що межують з південноукраїн­ськими говірками. Тепер її завдання – прислухатися до другого полюсу українського мовного світу – крайніх південноззхідніх говірок, і наступного, 1924 р. вона відвідує південнозахіднє Поділля – Тульчинщину й Молдавію в її того­часних адміністративних межах (19, 48; 22, 215). Цей мате­ріал її зацікавлює, і 1925 р. вона поглиблює його студіями в околицях Вінниці й Кам'янця (19,31; 19,55). Нарешті 1926 року Курило робить записи в околицях Тиврова й Проску­рова (19,39; 19,61).

 

Систематичними й широкими спостереженнями Курило охопила таким чином обидві первісні говіркові групи укра­їнської мови – північну й південнозахідню. Зустрічавши не­українські мовні острови серед української території. Кури­ло цікавилася й ними, як також фолкльором різних груп людности України. Свої численні матеріяли вона планувала ви­дати трьома наворотамн один збірник українських, мол­давських і німецьких пісень, один збірник лексичного матеріялу з Поділля і окремо – решту прозових зарисів. З цієї програми здійснено в вигляді (19) тільки третю точку, та ще малий молдавський прозовий текст опубліковано в (22). Записи говірок Курило відзначаються великою фонетичною точністю, часом вони навіть перевантажені зайвими подро­бицями й індивідуальними й потенційними варіянтами вимо­ви, бо записи Курило були фонетичні, а не фонематичні. Але дослідниця дбала й за відсівання в записках значущих фоне­тичних варіянтів від випадкових. Усі записи суворо льокалізовані щодо села, а в великих селах і щодо частини села. Курило починає звичайно коротким описом села в його істо­рії, економічному розвитку, сучасному стані; далі характеризує тих осіб, що від них безпосередньо роблено записи, при чому Курило звергає увагу на те, чи є відмінності в мові різних поколінь. Записи текстів супроводяться словничками. Курило використала також деякі чужі записи, але тільки при двох умовах: що їх робила філологічно освічена людина ро­дом з даної місцевости і що Курило контролювала мову й ви­мову самої цієї людини.

 

Дбавши за точність відтворення говірки, Курило не спу­скала з ока й етнографічно-фолкльорного інтересу. Ті осо­бисто вабили матеріяли, зв'язані з обрядами. У (13) вона пу­блікує матеріяли, зв’язані з звичаєм “водити перегоню”, (22) дає матеріал до молдавського весілля, в (19) знаходимо дуже цікаві зразки голосінь (19, 7), примов (19, 11, також 22, 48), казок (19, 12, також 32, 51, 55), переказів тощо.

 

Отже, українська діялектологія й фолкльористика зав­дячують Курило чимало високовартісних записів. Проте для самої Курило записи не були самоціль. Вона не мала науко­вої вдачі етнографа-колекціонера, що мету свого життя ба­чить у накопиченні все нового фактичного матеріялу. У всьо­му збиранні Курило виразно присвічувала дальша мста – знайти в фактах сучасних говірок пояснення тих процесів іс­торичного розвитку, які зформували українську мову, як ми її тепер знаємо. Ба більше, її цікавило, чи не можна знайти таких говірок, де ще відбуваються ті явища, які ввійшли в сучасну загально-українську мову вже закінченим, нерухо­мим фактом. Інакше кажучи: чи не можна в просторі знайти те, що, здавалося б, не повертається й не відновляється, – час, те, що минуло.

 

Саме цим пояснюється, чому Курило не виявила особли­вого інтересу до докладного монографічного опису окремих говірок. Хоч вона могла б укласти чимало таких описів, але написала тільки один – опис радше білоруської говірки з крайньої півночі України – села Хоробричів (11). Опис цей – зразковий своєю точністю й спостережливістю. Він почав новий етап у розвитку української описової діялектології, внеможлививши на майбутнє появу дилетантськи-безпорадних описів окремих говірок, типу, приміром, численних праць І.Верхратського.

 

Та що Курило цікавили насамперед проблеми генетич­ного характеру, а не опис окремих мовно-територіяльних одиниць, то на основі (11) виростають дві інші праці, вже не чисто описового, а описово-проблемного характеру – (12) і (16). Одна трактує про те, як відбувається перетво­рення на монофтонги північноукраїнських “дифтонгів", дру­га про те, як постає дисимілятивне акання-якання. Перша проблема основна для всієї української системи голосних, друга для білоруської і почасти південноросійської систе­ми голосних. Хоробричі тут – тільки вихідний пункт. По­рівняний з іншими місцевостями Чернігівщини, він стає від­битком одного етап у розвитку українського чи біло­руського вокалізму, інші місцевості відбивають інші етапи, і так розподіл фактів у просторі стає своєрідним відбитком їх розподілу в часі – в історії української й білоруської мов. Відбиток цей далеко не завжди прямий і точний, його треба вміти прочитати, потрібно для цього багато філологічних знань і інтуїції. Але захід вартий труду, бо наслідки виходять справді широкосяжні.

 

Так стається, що в працях Курило фактично стирається межа між описовою діялектологією й історією мови. Курило культивує записи і, з другого боку, використання матеріялу записів для історично-лінгвістичних реконструкцій, – але традиційний середній етап – послідовний опис-перелік усіх чи всіх головних рис окремої говірки, – цей етап най­менше для неї цікавий В цьому сенсі в с і статті й книги Курило, присвячені окремим питанням української історич­ної фонетики, виростають з діалектології, і всі її нові й плід­ні науково пояснення, як утворилися типові риси української звукової системи, побудовані на ґрунті докладних і сумлін­них записів сучасних говірок, а інші джерела використову­ються в них лише принагідно. Тому ці праці можна з одна­ковим правом розглядати і в цьому розділі і в розділі про досліди Курило з історії української мови. Але поскільки вони тільки матеріялом спираються на описову діялектологію, а всім спрямованням орієнтовані на пояснення фактів історії української мови – і там дають низку нових розв'я­зань питань, – логічніше розглянути їх саме гам.

 

У цьому розділі я зупинюся тільки над (16), бо ця праця, поперше, занадто щільно зв'язана з спостереженнями Кури­ло в Хоробричах, а подруге, вона однаково випадає з циклу праць, що мають бути об’єктом нашого розгляду в наступно­му розділі, бо вона – єдина праця Курило, зв’язана з пробле­мами історії білоруської й російської мов, а не української.

 

Походженню дисимілятивного акання (себто такого ти­пу акання, де в складі перед наголосом вимовляється а за­мість а, о, е, ѣ, якщо в наступному наголошеному складі не а, але інші звуки, здебільша типу і/ы, якщо там а, напр., вады, зямлі, але выдА, зімлЯ) присвячено багато праць російських мовознавців (Шахматов, Дурново, Сєліщев, Ґоланов, Якобсон та ін.), але треба сказати, що найближче до розв'язання проблеми підійшла Курило, – і це почасти саме тому, що в Хоробричах їй пощастило спостерегти постання дисиміля­тивного акання в самому перебігу. Своїми дуже прецізними й уважними спостереженнями Курило показала, що – в протилележність думці Шахматова і більшости інших росій­ських мовознавців, що за ним ішли, – дисимілятивне акан­ня не зв’язане з розрізненням довгих і коротких голосних ні безпосередньо, ні в наслідках. Причину появи дисимі­лятивного акання Курило вбачає в тому, що посилення екс­піраторного наголосу викликує редукцію голосного попе­реднього складу, редукція ця означає наближення органів мови до стану спокою, себто до найширшої їх позиції. Зок­рема, коли наголошений голосний вузький, це спричиняє найширший звук у складі перед ним. Принципом і стає як­найширший звук перед наступним вузьким наголошеним го­лосним, себто найдовший стан спокою перед наступною на­пруженою вузькою артикуляцією (16, 69). Зокрема це зв’я­зане з початком наростання експіраторної сили ще в переднаголосовому складі (16, 70).

 

Не можна сказати, щу Курило цілком визволилися від концепції Шахматова. Стаття Курило збудована на характеристичному непорозумінні: Курило спостерігала в Хоробричах, як недисимілятивне акання (сильне?) перетворюється на дисимілятивне. Але що в концепції Шахматова дисиміля­тивне акання – найстаріший тип акання взагалі, то й Ку­рило не раз дає такі формулювання, ніби вона насвітлює, як постає акання взагалі. В дійсності цього нема; ба навіть своєю статею Курило саме показала, що дисимілятивне акання не первісний тип, і цим об’єктивно спростувала од­ну з провідних тез теорії Шахматова, – але зробила це, са­ма цього не помітивши. Тим то значення (16) для східньослов'янського мовознавства – більше, ніж думала сама ав­торка. Вона поклала початок ґрунтовній ревізії поглядів Шахматова на постання акання, яка тепер довершується в працях француза А.Ваяна і норвежця К.Станґа, дарма, що обом ця праця Курило, здається, лишилася невідомою.

 

Характеристика Курило як діялектолога була б не повною, якби не згадати про те, що Курило виступила на Укра­їні піонером вивчення таких царин мови або сумежних з мо­вою, які й досі фактично майже не вивчалися. Я маю на увазі її змістовну програму для збирання особливостей жестів і міміки українських мовців, українських вигуків, дитячої мо­ви, таємних мов, українського народного особового називництва й початків письма в формі власницьких особистих і родових знаків на поясах і рушниках, у татуюванні, вузликів, способів сигналізації на віддаль, способів підписувати не­письменних, мнемоніки чисел, символіки кольорів (8). Попе­редників – дуже нечисленних – вона мала тільки у царині особового назовництвя (Франко, Сумцов). Але й продовжу­вачів у неї майже не було – тільки й можна згадати праці Романа Смаль-Стоцького в царині вигуків і Ол. Горбача в царині таємних мов ²¹). Тим часом окремі приклади в програ­мі показують, що Курило мала в цих ділянках не тільки доб­ру методу й обізнаність на західньоевропейській етнографіч­но-лінгвістичній літературі, а і деякі цікаві власні – хоч мо­же й не систематичні – спостереження. І знову ж таки всі ці речі цікавили її не тільки порядком накопичення фактів – вони цікавили її також можливістю виявити через них широкі культурні кола, понаднаціональні зв'язки українців, може – наблизитися до накреслення нових шляхів до склад­ної проблеми української й слов'янської генези. Особливо багатий матеріал Курило подає в цій програмі на вигуки, але дуже цінні й її спостереження щодо інтонації, міміки, жестів. Якби українські мовознавці реалізували цю програму Ку­рило, то вони справді сказали б першими нове слово в цій ца­рині в слов’янському світі ²²).

 

 

4. Курило і історія української мови.

 

 

Формально праці Курило з історії української мови при­свячені тільки трьом проблемам, усі три – з історичної фо­нетики, вужче – з історії голосних. У центрі стоять праці, що насвітлюють центральне питання української історичної фо­нетики – перехід о, е в і в нових закритих складах. Це – три статті (12), (25), (26) і книга (17). У спеціильних статтях опрацьовані перехід  о  в  а  в  словах типу багатий (18) і західньоукраїнський перехід  'а  в  ‘е  (’и) (20). Одначе значення цих праць Курило годі перецінити. Поперше, вони по-новому і загалом далеко переконливіше розв’язували деякі з най­складніших проблем історії української мови, а подруге і го­ловне, з спостережень і висновків Курило розкривалися такі перспективи, що вся історія української мови готова була відкритися в новому світлі. Сама Курило це виразно усвідом­лювала і заповіла низку дальших праць, що мали вже не тіль­ки опрацьовувати дальші конкретні теми української історич­ної фонетики, а і ставити проблеми загальнішого, синтетич­ного характеру.

 

Як і в випадку Ганцова, через переслідування україн­ської науки й культури ці задуми не змогли здійснитися. Від грандіозного конструктивного пляну залишилося лише кіль­ка бетонових колон, простягнених у порожню височінь, з незаповнеинми прямокутниками між ними. Одначе і з цих недо­будованих решток можна вгадати, куди йшла творча думка, хоч годі передбачити деталі замислу.

 

У питанні про розвиток  і  з  о, е  в  нових закритих скла­дах, одначе Курило мала змогу повністю викласти свої по­гляди. До Курило загально панував з малими винятками по­гляд, що і в українських словах типу двір, піч розвинулося з старих о, е, коли ті спершу подовжилися під впливом зане­паду того слабого голосного і, ь, то був спершу після них і творив наступний склад (дворь > двōр, печь > пēч), а по­тім перетворилися на дифтонги, то й собі далі розвинулися в більшості українських говірок в і. При цьому погляді, що йде від Міклошіча й Потебні, північноукраїнські дифтонги розглядано як проміжну стадію, що затрималася досі на півночі, але колись характеризувала всю українську терито­рію. Уже Ганцов побачив, що це не надто ймовірна теорія, бо спадний характер наголосу в північноукраїнських говір­ках не сприяє внутрішньому розвиткові “другої частини” цих дифтонгів у напрямі до і. Тоді, коли Ганцов писав свою визначну "Діалектологічну класифікацію українських го­вірок”, Курило робила спостереження над говіркою Хоробричів і над іншими чернігівськими говірками і, за всіма озна­ками, незалежно від нього прийшла до таких самих висновків. Коли в (11) ці висновки стосувалися ще тільки до одного села, в (12) Курило поширила їх уже на всю чернігівську групу говірок з тим, щоб потім, дослідивши па Поділлі інший тип говірок, прийти до синтетичної картини в (17).

 

Головною тезою (12) було, що чернігівські поліфтонги (Курило зве їх “дифтонги") мають спадну експіраторну си­лу й тональну висоту (12, 19). У зв'язку з загальним приско­ренням темпу мови останній складник поліфтонтів у нові часи послаблюється, і відбувається процес монофтонгізації їх. Який саме монофтонг при цьому постає, – це може бути в різних місцевостях ї, і тощо – це залежить почасти від того, на якій стадії розвиток поліфтонга був перерваний но­вим процесом монофтонгізації, а почасти визначається сту­пенем делябіовеляризації попереднього приголосного. “За­галом передніші дифтонгічні відтінки зв’язані з підсиленням першого сильного складового елементу коштом кінцевого слабого елементу; тут і складаються потрібні для моноф­тонгізації умови” (12, 31).

 

Ця характеристика північноукраїнських поліфтонгів стає вихідною точкою (17), де вона поповнюється ще іншими важливими спостереженнями, а саме до спостережень про однакову часокількість поліфтонгів з монофтонгами, про спадний характер північноукраїнського наголосу, про напружену лябіовеляризацію чи паляталізацію приголосних перед наголошеним голосним додається тепер важливе спо­стереження про характер кінця закритого складу: у північно­українських говірках кінцевий приголосний не обриває арти­куляцію голосного, а наступав після ослаблення голосного і сам артикулюється напружено, не асимілюючися дальшим звукам (17,10). Цим Курило пояснює, чому в північноукра­їнських говірках дзвінкі приголосні зберігають свою дзвін­кість. Явище це ставиться в зв’язок з загальним характером розподілу експіраторної сили й тонових висот.

 

Уже ця глибока аналіза словно-інтонаційної сторони го­вірки була цілковитою новиною в українському мовознавстві і відкривала нові можливості для пізнання розвитку північно­українських говірок як системи. Ці можливості одначе ще побільшилися, коли Курило зробила аналогічну аналізу що­до південнозахідніх українських говірок. Тут картина ви­явилася відмінна, а де в чому й прямо протилежна. Відмін­ність між силою наголошених і ненаголошених складів по­казалася тут далеко меншою, при чому вона тим менша, чим далі на захід (17,31; я додав би, що це спостереження бу­де правильне, якщо почати не від східнього Поділля, а від центрального). Наголошені склади загалом не різняться ве­ликою довгістю, а зокрема закриті склади коротші від від­критих своїми голосними (син має коротше и, ніж сину!). Напрям тональної висоти, а часто і експіраторної сили – не спадний, а злегка висхідний або рівний. Лябіовеляризація приголосних перед голосними заднього ряду буває рідко. Нарешті, дальший приголосний обриває голосний “на місці ще досить сильної його артикуляції” (17,36). З цим зв'язана посилена його артикуляція, а наслідком цього буває глухнення дзвінких приголосних (вимова дід, дуб як діт, дуп).

 

Ці спостереження показали, що для південнозахідніх українських говірок годі думати про стадію, аналогічну з су­часними північноукраїнськими говірками. Голосний у закри­тому складі на південному заході не міг бути поліфтонгічним, бо поліфтонги північноукраїнського типу мають передумо­вою спадний характер наголосу, розмірно відмежовану ар­тикуляцію наступного приголосного, а натомість лябіовеляризацію або палаталізацію попереднього приго­лосного, – нічого цього нема в південнозахідніх говірках. Ба більше, не доводиться говорити й про по­довження голосного, бо цьому суперечать факти сучас­ної більшої короткости голосних у закритих складах, ніж у відкритих. Отже, стара теорія розвитку українського і в закритих складах через стадії довгих голосних, а потім поліфтонгів, була спростована, позбзвлена ґрунту. Ставало ясно, що розвиток голосних у нових закритих складах в північноукраінських і південнозахідніх говірках ішов самостій­но. Курило приходила до того ж висновка, що й Ганцов, – українська мова склалася з злиття двох первісно відмінних говіркових груп. Стара теорія Міклошіча про розвиток укра­їнського і більш-менш наливалася тільки для північноукраїн­ських говірок. Треба було по-новому пояснити, як розвину­лося в південноукраїнських говірках.

 

Курило береться за це завдання. Тут одначе вона стояла на хиткішому ґрунті гіпотез, і не все однаково добре підбу­доване в цій теорії, дещо вимагає, здається, перегляду. Ко­ротко, головне в її поглядах можна зформулювати так: у той час, як у північноукраїнських говірках занепад ь, ъ спричинив посилення попереднього голосного, в південно­українському посилювався ввесь склад, зокрема його приго­лосний. Паралельно з цим посиленням ішло, принаймні в по­дільських говірках, звуження голосних середнього ряду – о, е. Це звуження голосних нашаровувалося на попередній принцип “вокальної асиміляції", – себто тенденції мати в межах інтонаційного слова голосні одного ряду. Рештки цьо­го принципу вокальної асиміляції Курило знаходить ще й тепер на периферіях східнього й південного Поділля (17, 55). Курило припускає, що засада вокальної асиміляції діяла в цій групі говірок ще тоді, коли слабі ъ, ь  існували, і відпо­відно перед ними вже тоді мало відбуватися звуження о, е (17, 71). Ось у цьому типі говірок і були передумови для постання нового українського і в закритих складах, через стадію ü, але без усякого посередництва подовжених голос­них чи дифтонгів.

 

Курило обґрунтовує цю теорію ще низкою деталів, а також обговорює різні інші рефлекси старих о, е в окремих карпатських говірках, – але тут нема потреби входити в розгляд цих питань. Відзначу тільки, що виключення у з розвиткового ряду о > і (26, 86) різко суперечить даним пам'яток, та і в сучасних говірках у надто поширене, щоб його можна було приписати словацьким або польським впливам (26, 85 ²³). Та зміна цього твердження не захитує всієї території Курило. Загалом теорія ця дотепна. Але її вразливе місце – теза про ранній нахил до вокальної асимі­ляції в подільських і карпатських говірках. Кількох посилань на окремі написання в старих текстах і скупі прояви її в не­численних сучасних говірках не вистачає, щоб уважати її наявність, ба не тільки наявність, а вирішальне значення для старої звукової системи південнозахідніх українських гові­рок за доведені. Зрештою, як побачимо далі, сама Курило ва­галася, чому приписати появу цієї тенденції, яка, загалом, не характеризує слов'янських мов.

 

Теорія Курило при її новості й оригінальності, здавало­ся б, повинна була викликати жваву дискусію. За кордоном вона, як свідчить проф. Андре Мазон, дуже зацікавила мово­знавця такої слави як Антуан Меє ²⁴). Але відгуки в СССР були незначні, а в Советській Україні -- жадних. Сталося так головне тому, що атмосфера політичної чистки на Укра­їні і в СССР взагалі, що стала наростати вже від кінця 20-их років, мало сприяла науковим дискусіям. Власне тільки двоє обґрунтованих заперечень пролунали, обидва того самого характеру: про те, що поруч із спадними поліфтонгами в північноукраїнських говірках існують і висхідні. Це мало б підірвати всю теорію Курило про те, що розвиток о, е в новозакритих складах на півночі України відбувався відмінно від цього розвитку на півдні Україні. Ці голоси належали російському лінгвістові Л.Бескровному і польському В.Курашкєвичеві ²⁵). Стаття Курашкєвича вийшла трохи пізні­ше, коли Курило вже не могла йому відповісти, але в суті речі в своїй відповіді Бескровному (25; також 26, 79) вона передбачила й закиди Курашкевича й дала свою відповідь і на них. Курило не заперечує, що в північноукраїнських го­вірках трапляються висхідні поліфтонги, але вона показує, що вони є лише на межах з поляками й росіянами, й вона переконливо доводить не українське й секундарне похо­дження висхідного наголосу в цих говірках (25, 85).

 

Таким чином, Курило оборонила свою (й Ганцова) дум­ку про принципово відмінний характер розвитку о, е, в нових закритих складах у північних і в південних українських го­вірках, а тим самим і тезу про первісно-відмінний характер їх акцентологічної системи, тим самим – про їх первіс­ну відрубність і пізніше злиття. Тим то в дальших працях своїх вона могла з повним правом виходити як з доведеної з тези про “колишню відмежованість двох груп говірок, що склалися на сучасні українські діялекти" (21, 380), про те, що “українські діялекти в їх сучасному стані дають підставу твердити, що в основі їх лежать дві звукові системи, відмін­ні своімн основними тенденціями" (20, 75: пор. ще 20, 78). Довели Ганцов і Курило також з певністю, як розвивалися о та е в нових закритих складах у північноукраїнських діялектах. Натомість і далі дискусійним лишається перебіг цьо­го розвитку в південноукраїнському. Теорія Курило цікава й науково плідна, але вона потребує дальшого розгляду, в світлі більшої кількости фактів, щоб бути або підбудова­ною, або зміненою.

 

Інші теми з історичної фонетики, що про них писала Курило, в своїх засновках і висновках безпосередньо зв’я­зані з тим, до чого вона прийшла в розгляненому циклі праць. Насамперед, слід зупинитися на (18), присвяченій появі а замість о в словах типу багатий, гарячий. До Курило ці форми пояснювали або асиміляцією о до наступного наго­лошеного а, – але тоді лишається незрозумілим, чому ця зміна охопила лише кільканадцять слів, не порушивши низ­ки інших, таких як коза, козак тощо, – або наявністю ста­рих праслов’янських варіянтів. Курило, спершися на діялектологічні дані, показує, що межа між формами типу бага­тий і богатий проходить центром Поділля між Старокостянтиновом, Баром і Могилевом на захід з їх богатий і Летичевом, Жмеринкою, Ямполем на схід з їх багатий. Ця межа збі­гається з межею між старим Подільським і Брацлавським воєводствами, а в 15 сторіччі вона була межею між Поль­щею й Литвою. Тим самим відпадає думка про праслов'ян­ські варіянти, і Курило вважає, що форми з а, зв'язані з Ли­товською державою, треба розглядати як окремі білорусизми або північноукраїнізми.

 

Крім безпосередньої ваги для розгляданого питання, стаття ця має ширше значення. Вона бо встановлює стару діялектологічну межу на Поділлі, що була в засаді межею північноукраїнських впливів на південь. Імовірно, що ця ме­жа старіша від 15 сторіччя, – що тут давніше проходив поділ між Пониззям, що належало до Галицького князів­ства, і Побожжям, що тягло до Киівського (18, 143). Додам від себе, що якоюсь мірою цю межу може можна зв’язувати й з західньою межею первісної Руси ²⁶). Тож не дивно, що з нею зв'язаний і ряд інших явищ. У (21, 401) Курило встанов­лює, що ця лінія є приблизною межею для таких явищ, як послідовна вимова ненаголошеного о як у на захід (гулубка, мулуко) проти вимови о як у тільки перед наголошени­ми високими голосними на схід (гулубка, але молоко), наявности протетичного w на захід проти протетичного г- на схід (горати – ворати), твердости ц і с в суфіксі -ськ- на захід, давального відмінка на -ови/-еви на заході, орудного відмінка однини імен жіночого роду на -оў, -ом (гороў, го-ром) на заході, давального/місцевого відмінка однини м’я­кого типу іменників на -и на заході (на воли), м’яких при­кметників на -ній, -тій і дієслівних форм 1-ої особи типу ходю, просю й 3-ої особи типу ходе, просе на сході, минулого часу типу ходивем, майбутнього часу типу буду ходив, інфі­нітива типу печи (а не пекти) і окремо вживаного -ся на за­ході. Установлення цієї межі – велика заслуга Курило, і во­но відкриває великі перспективи для історії української мо­ви, що їх сама Курило вже не встигла висвітлити. Зокрема, цей факт кидає дещо нового світла й на розвиток о, е в за­критих складах, бо саме від цієї межі починається на захід спад різниці в силі вимови наголошених і ненаголошених складів.

 

Так само й (20) не тільки розв’язує свою проблему, а і чимало дає для загальної проблематики. Стаття ця присвя­чена західньоукраїнському переходові а в е (и) по м'яких приголосних (час > чєс). Використавши матеріял етногра­фічних записів, Курило встановлює докладну географію цього явища і широту його діяння в окремих місцевостях. Вона приходить до висновку, що зміна ’а > ’е (’и) в позакарпатських західньоукраїнських говірках охоплює як пра­вило ті слова, де польська мова має е, а систематичніше здій­снена ця зміна в південній частині гуцульського діялекту, де вона охоплює всі 'а. Щоб пояснити цей розподіл фактів. Курило вдається до історії польського колонізаційного ру­ху на Західню Україну і висуває тезу про те, що перехід ‘а в 'е в українській мові постав під впливом польської мови там, де польська мова має а там, де стосунки з польською мовою не були такі безпосередні, поширено зміну на всяке ‘а (20, 104).

 

Я не думаю, щоб з цим висновком можна було цілком погодитися. Радше його слід перевернути: вогнище цієї змі­ни слід шукати, як це нормально буває, там, де воно прояви­лося найсильніше, – себто на півдні, у гуцулів. Ширячися звідти на північ, зміна ця справді могла прищеплюватися не в усіх категоріях слів, а – в умовах взаємодії з польською мовою – в тих словах, де польська мова мала ę. Одначе і тут вплив цей був взаємний, бо як показують новіші досліди ²⁷), самі польські діялекти в цих випадках утрачали – під укра­їнським, мабуть, впливом – носовість так що обидві мови діставали в наслідок вирівнювання, створеного відмінними процесами, той самий наслідок – ‘е. Може постати питан­ня про те, чому ж у гуцульських говірках ’а > ’е. Наскіль­ки нам взагалі приступні причини цього явища, я б шукав їх радше в балкансько-українськнх мовних зв'язках, конкрет­ніше – румуно-болгарських, в пряме заперечення тези Кури­ло про брак будь-яких українсько-болгарських мовних зв'яз­ків (20, 196). Це більше відповідало б і хронології, бо явище це ледве чи можна зв’язати з 13 сторіччям, як пробує Кури­ло, воно радше датується кінцем 14 – початком 15 сторіччя.

 

Але незалежно від цього ця стаття Курило цікава тими ширшими перспективами, що вона їх почасти розкриває. Мало бо ствердити наявність двох діялектних груп, що з них склалася українська мова, треба поставити ще питання про те, як і чому вони постали. І тут природним стає питання про обставини історичного життя їхніх пле­мінних носіїв, про ті історичні обставини, що зумо­вили. з одного боку, ізоляцію цих двох груп одна від одної, а з другого, – можливо, їх тимчасові схо­дження з іншими, не східньослов'янськими народностями. Питання ці цікавили Курило, і вона їх не раз підносила, хоч загалом вони не встигли знайти в неї розгорненого, пере­конливого насвітлення. В (20) вона ставить проблему українсько-польських і українсько-болгарських зв’язків мовного характеру. Даремно відкидаючи останні, – згадати хоч би той дуже важливий факт, що болгарська мова використо­вує паляталізовані приголосні перед голосними за таким са­мим принципом, як українська (збереження палятальности не перед передніми голосними, себто брак "палаталізованих складів", унезалежнення характеру приголосного від ха­рактеру наступного голосного), – Курило, як ми бачили, дещо однобічно розуміє польський вплив.

 

Її інтерес до українсько-румунських мовних зв’язків за­свідчений її працею над молдавською діялектологією, де во­на між іншим зазначає (22, 216 і 217), що характер наголосу у молдавських говірках такий же, як у південнозахідніх укра­їнських, – обставина, що може багато важити для загальної концепції Курило. Нарешті зверталася її увага до пробле­ми зв’язків української мови з тюркськими мовами – в кін­цевих міркуваннях (17) про елементи вокальної гармонії в старій фонетичній системі південнозахідніх українських го­вірок. Одначе Курило не висуває тут якоїсь виразної тези, волівши послатися на Бодуена де Куртене, що знаходив елементи вокальної гармонії в резьянських говірках словін­ської мови й був схильний приписати її “можливому впли­вові тюркському або фінсько-угорському" (17, 87). Курило в кількох місцях обіцяла повернутися до стосунків україн­ської мови з іншими мовами – болгарською (20, 107), поль­ською (20, 104), словінською й сербською (кайкавською – 26, 88), литовською (24, 2). Мимобіжні завваги про взаємини української мови з сусідніми мовами – білоруською, росій­ською, польською, словацькою, угорською – розкидані по багатьох працях Курило. Не підлягає сумніву, що їй уявля­лась синтетична праця в цьому напрямі, і не її провина, що цей задум лишився нездійсненим.

 

Інші теми з історії української мови теж не змогли бути висвітлені Курило систематично. Судячи з (21, 381) вона го­тувала працю про український перехід е в о (женити – жо­на), –  тут кинено принагідно чимало цікавого матеріялу до цієї проблеми. Вона звернула також увагу на низку питань, досі занедбаних в історії української мови, як от, наприклад, пояснення подвійних форм збирати, вмирати – збірати, вмі­рати; пояснення переходу мн у вн (комнір – ковнір); групи чн – шн (соняшний – сонячний); приросток ви- і ві-; укра­їнське акання; типи дієприкметників на зразок метений – мечений – метяний; форми першої особи множини на -ім, -імо, -іме; інфінітиви на -овати і -увати; третій ступінь по­рівняння з префіксами най-, на-, над-, май-; числівники на -дцять, -йцять, -нцять.

 

Курило не присвятила спеціальних праць проблемі існу­вання чи неіснування спільної прасхідньослов’янської мови. Проте з побіжних скептичних завваг щодо висловлень Кульбакіна (7, 217) і Трубецького (18. 11) видно, що вона не вважала існування прасхідньослов’янської мови за правдоподібне. Зрештою, розбудовуючи свою теорію двох діа­лектних груп, що з них склалася українська мова, Курило почасти підривала теорію прасхідньослов'янської єдности.

 

Активно цікавлячися іншими мовами як матеріялом для історії української мови, Курило не працювала над їх про­блематикою як чимсь окремим, за винятком (16) і дуже ці­кавих, але принагідних думок про глибоку давність східньо-слов'янського акання в (18, 144), хоч вона почувала себе дома не тільки в загальній славістиці, а почасти і в романіс­тиці. – вона не раз зіставляла українські фонетичні процеси з фонетичними процесами головних романських мов.

 

Не зважаючи на всі пороблені застереження, вклад Ку­рило в історію української мови колосальний. Це пояснюєть­ся її великою ерудицією, як у знанні фактів української мо­ви, зокрема її діялектів, так і теоретичного мовознавства, а з другого боку, живим чуттям дослідника-відкривача. Це чуття вона посідала в великій мірі: вона ніколи не спинялася перед утертими поглядами, хоч би які вони були поширені, а перевіряла їх усіма приступними фактами. З другого бо­ку, це чуття провадило її від детальних і дрібних фактів до широких узагальнень. І хоч дещо з цих узагальнень сьогодні не можна прийняти, але навіть і в цих небагатьох випадках шукання Курило були вирішальні для дальшого розвитку української мовознавчої науки. Слушно характеризував Ва­силь Сімович Курило як “одного з найкращих українських лінгвістів новіших часів" (5, 3).

 

 

5. Теоретично-методологічне уґрунтування.

 

 

Курило не належала до лінгвістів, безтурботних щодо методології своєї науки, до вчених, що покладаються на ло­гіку самих фактів. Вона більше, ніж хто з її сучасників, укра­їнських мовознавців, усвідомлювала вагу суворої й послі­довної методології. Тому не випадково у всіх її наукових працях вперемішку з посиланнями на славістів ми зустріне­мо посилання на теоретичні мовознавчі праці. Імена Ш.Баллі, Я. Бодуена де Куртене, Ф. де Соссюра, О.Єсперсена, А.Мее, Ж.Вандрієса, Г.Шухардта, а надто фонетиків світово­го імени (див. далі) раз-у-раз трапляються на сторінках її праць, – явище, що його не знайдемо в такій мірі ні в Ганцова, ні в Сімовича, ні в Бузука, ні в переважної більшости українських славістів того часу. Особливо Гуґо, Шухардт був близький Курило своєю увагою до діялектів, своєю теорією безнастанного схрещення мов і говірок. Як і Шухардт, Ку­рило не задовольнялась загальними характеристиками діялектних груп: "Одним із важливих завдань діялектології є вказати як на окремі переходові явища, так і на групи пере­ходових говірок, вказати на внутрішній зв'язок між тими групами, які становлять кожна більш-менш об’єднану язи­кову цілість” (21, 404). З цієї настанови виходячи, Курило, як ми бачили, зуміла провести центром Поділля дуже харак­теристичну мовну межу, що показала, доки на захід на терені південнозахідніх говірок сягали північні впливи. Проте, Курило ніколи не ставала на Шухардтові позиції заперечен­ня внутрішньої закономірности в звуковому розвитку мов. Недурно її головна праця (17) має епіграф з Вандрієса – “Мова складається не з ізольованих фонем, а з системи фонем". Тому в діялектології Курило була противником клясифікації говірок способом механічного переліку їх рис: “Яви­ще характеристичне для одного діялекту, може бути більш чи менш відоме й у межах другого діялекту, де воно не є ха­рактеристичне’', – зазначає вона (21, 403). Кінець-кінцем, спроби Курило пов’язати пояснення всіх звукових змін з ак­центологічною системою мови є не що інше, як спроба це загальне поняття взаємозв’язку мовних явищ розкрити через конкретні факти фонетичної системи.

 

Одначе конкретні поштовхи до мовних змін Курило зна­ходила не в унутрішніх закономірностях самої мови, а в зовнішньо-історичних обставинах. “Кожна фонетична зміна, що її можна визначити як більш-менш загальну язикову тенден­цію в певній групі говірок, отже, як тенденцію характеристичну для даної групи говірок, стається наслідком певних історичних подій, певних схрещень. І щоб дорозумітися причин такого роду язикової зміни, щоб визначити відповідне схрещення, треба дошукатися історичних подій, які, бувши зв'язані з групою говірок, де відповідна язикова зміна від­булася, спричинилися до цієї зміни", пише вона (20, 79). Ще більше наголошена ця теза – хоч може почасти й вимуше­но – в формулюванні: “Як функція соціальна мова й не мо­же мати сталих тенденцій, від соціальних умов незалеж­них" (23, 233). Не можна не відзначити, що вага внутрішніх закономірностей мовного розвитку тут применшена і що­до причин мовних змін, і особливо щодо їх напряму, який чей же завжди визначається взаємодією нового фактора з наяв­ними в мові тенденціями. Вага внутрішніх закономірностей мовного розвитку в Курило применшена, а вже рішуче не можна погодитися, що їі пояснення стосуються до кожної мовної зміни.

 

Другою слабою стороною праць Курило було недостат­нє використання пам'яток. Хоч вона не раз до них удаєть­ся (напр., 17, 39; 18, 143, 20, 105), але тільки між іншим, не завжди вдало і завжди не з перших рук. Діялектологічні да­ні й дані пам’яток не завжди виступали гармонійно в її пра­цях, перші здебільша панували. Та це не було наслідком якоїсь теоретичної принципової настанови, а тільки резуль­татом перебігу біографії Курило, і, якби її науковий розви­ток не був силоміць обірваний, то це було б напевно надолу­жене.

 

Як розвивалися й поглиблювалися погляди Курило, як багато вона працювала над тим, щоб бути на рівні світової лінгвістики, показує зокрема розвиток її підходу до тієї ча­стини теоретичного мовознавства й лінгвістичної методоло­гії, яка її найбільше цікавила, – я маю на увазі питання фо­нетики й фонології. Солідна фонетична підготова виявляєть­ся вже в (11). Одначе вдосконалення фонетичних спостере­жень над говіркою тут відбувається тільки в напрямі якнай­більшої концентрації уваги на деталях і відтінках різних ін­дивідуальних вимов, при чому фонематичне не відрізняється від комбінаторного, загальне – від індивідуального, типове – від випадкового. Методологічно праця нагадує діялектологічні досліди Оляфа Брока. Тим то мав рацію Синявський, коли писав про цю працю: "Хоч і чимало дає ця розвідка для пізнання північних українських говорів (і білоруських), хоч і як безсумнівно позитивні деякі фонетичні сконстатування в ній, та в цілому звуки трактуються в ній без наймен­шого розподілу їх на фонеми й відтінки, отже... в основі чисто імпресіоністично й суб’єктивно..." ²⁸).

 

У період, коли Курило писала (17), вона, очевидно, осо­бливо багато працювала над питаннями загальної фонети­ки. Результатом цього є (14). Щодо діялектології, то Кури­ло тут ще боронить настанову на опис кожного найдрібнішого звукового відтінка, – “в такій мірі, в якій це тільки й може вловити тонке дослідницьке вухо" (14, 533). Поза тим одначе тут уже звучать деякі нові ноти. Ними є оборона ти­пізації звуків і оборона акустичних дослідів.

 

Курило відкидає чисто фізіологічний характер фонети­ки, обстоюючи, що фонетика має бути філологічно-лінгві­стичною наукою (532). У зв’язку з цим Курило згадує вже про фонеми в розумінні Бодуена де Куртене (535), хоч зага­лом воліє ще говорити про звук, а не фонему, але “як суму усіх тих звукових відтінків, що в нашій уяві об'єднана од­нією психофонетичною одиницею”. Пробиваючися до глиб­шого розуміння фонеми, Курило в іншому місці висуває – ледве чи доцільне – поняття якоїсь узагальненої артикуля­ції (546). Кінець-кінцем у її виступі проти чисто артикуля­ційного опису в фонетиці, за вивчення бодай у принципі акустичної сторони мови всупереч практичній недо­сконалості його метод тоді теж, мабуть, проявляється її бажання вийти за межі традиційної фізіології звуків. Вар­те може уваги, що пізніший розвиток акустичних дослі­джень за допомогою спектрограм, особливо розвинений у сучасній Америці, потвердив інтуїтивні передчуття Кури­ло ²⁹). Те саме не завжди виразно зформульоване намацуван­ня шляху до фонологічної настанови проявилося і в від­киданні спроби Форкгаммера збудувати універсальну, все­світню звукову систему поза межами окремих мов (542).

 

Те, що радше передчувалося й накреслювалося в (14), знаходить досить чіткі контури в (23), – звичайно під впли­вом знайомства з працями попередників і провідників празь­кої фонологічної школи (Є.Поліванов, Н.Яковлєв, Р.Якобсон), що їх авторка не раз і цитує в цій статті. Недурно ця стаття незабаром, у роки розгрому української науки в СССР, дістала не більше, не менше таку характеристику: ''Стаття висвітлює матеріял з методологічних позицій суб'єктивно­го ідеалізму, повторює думки буржуазних мовознавців, еклектично застосовує їх у своєму визначенні... Все це дає підставу уважати, що в даному разі ми маємо очевидний вияв ворожої націоналістичної (! Ю.Ш.) ідеології” ³⁰).

 

В дійсності (23) не виявляла ні суб’єктивного ідеалізму, ні тим більше націоналізму, як не виявляла вона й послідовности в окресленні фонеми. На останнє вказував слушно Сімович, який одначе характеризував працю Курило як “ґрун­товну й точну" ³¹). Та не можна цього закидати Курило, ко­ли й сьогодні совєтське мовознавство блукає між трьома соснами психологічного, соціологічного й чисто лінгвістич­ного розуміння фонеми й не може вийти на жадну путь ³²). В усякому випадку нове й цінне в (23) було вже виразне на­магання виплутатися з хащів психологічного розуміння фо­неми й зрозуміти її місце в системі мови. Якщо суто лінгві­стичні формулювання переплітаються в Курило з соціоло­гічними (напр., на тій самій ст. 218 сказано, що фонема – явище соціяльне, а фонологія схарактеризована як наука лінгвістична!), якщо попри критику психологізму часом в основу розуміння фонеми ще кладеться “язикова свідо­мість" (221), то це пояснюється почасти соціологічними за­хопленнями авторки перед цим (пор. вище, на ст. 67–68 про причини нових змін), а почасти тиском стилю доби, що намагався всі поняття висловлювати в термінах офіційної соціології. Найважливішим здобутком Курило в цій робо­ті було одначе твердження про те, що "характеристична ознака кожної фонологічної системи є взаємний стосунок фонем" (224). Ствердити це означало ствердити лінгвістич­ний характер поняття й його застосування.

 

З цим зв’язані і інші нотки, що в працях Курило цього часу зраджують її зацікавленість проблемами молодої тоді фонології. Так у 23, 38 вона вперше стверджує вагу чи­сто синхронічного підходу до явищ сучасної мови. Цікаві її міркування про мовні жанри, про статистичну методу в лін­гвістиці (23, 232).

 

Одначе на цьому етапі особливо цікавих методологіч­них шукань праця Курило була перервана. Реалізувати ці засади в жадній роботі на конкретні теми Курило вже не могла. Брутальність удару, завданого їй як науковцеві, була прямо пропорційна ступеневі її талановитості й мірі її впли­ву. Не можна знайти, мабуть, жадного виступу на мовознав­чі теми 1933-34 р., де б відповідно не згадувано її ім'я. Ось кілька прикладів, виписаних лише з одного числа журналу “Мовознавство”, ч. І, 1934: “Інститут Мовознавства недо­статньо боровся з буржуазним націоналізмом..., не добачив нової прихованої тактики класового ворога, що проліз до теперішніх і колишніх наукових робітників Інституту (Ку­рило, Шелудько, Трохименко, Драй-Хмара)" (19. Резолю­ція Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології); “Виразним представником... контрреволюційної програми української буржуазії в укра­їнському мовознавстві є безумовно Курило" (27. Ст. Василевський. Добити ворога); "Теоретично шкідливі наста­новлення і поради" Курило "охоче підхоплювали націоналі­стичні елементи" (45. П.Горецький. Націоналістичні пере­кручення в питаннях українського словотвору): “Праця О.Курило, безперечно, є синтез націоналістичних... правил“ (55. Г.Сабалдир. Проти буржуазного націоналізму і фальси­фікації), – такі цитати можна продовжувати в безконечність. Чи треба говорити про те, що вони мали не чисто академіч­ний характер, а надто для автора, що вже мав у своїй біо­графії арешт за “Петлюровщину” в 1921 р. ³³). Після цієї кам­панії цькування, як завжди в таких випадках, наступило ціл­ковите замовчування. Чи ж дивно, що ім’я й праці Курило ніби не існують в СССР?

 

У таких обставинах конечним було нагадати про жит­тя й діяльність цього представника іншої нації, що віддав свою кваліфікацію, досвід, працю, а зрештою й життя укра­їнській нації і українській науці. Це треба було зробити, по­за тим, не тільки з пошани до постаті Олени Борисівни Ку­рило, а і з уваги на те,що її заслуги в унормуванні україн­ської літературної мови – незаперечні й невигладні, а її пра­ці в українському мовознавстві – це той вихідний пункт, від якого тільки й може далі плідно розвиватися ця наука. Коли совєтський режим знищив Ганцова як науковця, Кури­ло наче підхопила прапор, що випав був з його рук, і про­вадила далі почате ним, поки могла. На жаль, цього не ста­лося з самою Курило. Коли її вибито з лав українських мо­вознавців. не знайшлося нікого, навіть і поза межами УССР, хто б продовжив її й Ганцова працю. Становище це не можна вважати за нормальне.

 

Грудень 1952 – Листопад 1953.

 

 

Примітки

 

 

¹) Академия Наук СССР. Наука и научные работники СССР, VI. Ленінград 1928, ст. 208.

 

²) Лист проф. Ол. Оглоблина до мене з 27. 12. 1952.

 

³) Лист д-ра Т.Олесіюка до мене з 20. 1. 1953.

 

⁴) Записки Іст.-філ. відділу Укр. Акад. Наук, 1, Київ 1919, ст. LCI.

 

⁵) Лист д-ра Т.Олесіюка до мене з 22. 10. 1953. На дум­ку д-ра Олесіюка, особливе значення міг мати вплив україн­ських студентських громад у Варшаві, що тоді провадили дуже активну працю і широко залучали до неї і осіб не-українського походження, що багато з них потім стали добри­ми українськими патріотами.

 

⁶) Цитований лист проф. Оглоблина.

 

⁷) Берлін 1923, ст. 20, 64.

 

⁸) Прага 1925, ст. 9.

 

⁹) Київ 1926, ст. 15.

 

¹⁰) Київ 1927, ст. 119.

 

¹¹) Держплян УСРР. Наукові установи та організації УСРР. Харків 1930, ст. 238.

 

¹²) Лист. п. М.Струтинської до мене з 12. 12. 1952.

 

¹³) Записки Іст.-філ. відділу ВУАН, 19, ст. 385.

 

¹⁴) У дальшому праці Курило будуть цитовані за чи­слами в списку. Друга цифра позначатиме сторінки. * позна­чені праці, що я їх не мав у руках, писавши цей нарис.

 

¹⁵) Записки Іст.-філ. відділу Укр. Акад. Наук, 19, ст. 385.

 

¹⁶) Курило здавалося, що ці дієприкметники в україн­ській мові поширилися під впливом російської мови, бо во­на не помітила типової для багатьох слов’янських мов, най­менше саме для російської, а чи не найбільше для словацької і української, тенденції зберегти дієприкметники, але в уні­версальному вживанні, з загальним часом і станом – див. про це Ю.Шерех, Participium Universale im Slavischen. Winnipeg, 1953 (Slavistica, 16).

 

¹⁷) Наукові записки Харківської науково-дослідчої катедри мовознавства, 2, 1929.

 

¹⁸) Das unbetonte ukrainische "e" kein selbständiges Phonem? Slavia, 14, 1937.

 

¹⁹) Пор. про це Юрій Шерех. Phonema Errans. Lingua II, 4. 1950.

 

²⁰) Записки Іст.-філ. відділу Укр. Акад. Наук, 4, 334– 336; 10, 4; 19, 105.

 

²¹) Р.Смаль-Стоцький. Примітивний словотвір. Варшава 1929: O.Horbach. Argot in Ukraine. Shevchenko Scientific Society. Philological Section. Proceedings, І. New York –  Paris 1952.

 

²²) Розгортання праці в дусі програми Курило приве­ло б на Україні до створення тієї ділянки лінгвістики, що межує з антропологією в широкому розумінні останнього терміну, як це проявилося приміром, у праці А.Sommerfelt. La langue et la société. Caracteres sociaux d'une langue de type archaique. Осло 1938 (про жести тільки скупа згадка на ст. 36) і як це особливо типово для сучасної американської антропології, –  пор. Indiana University Publications in Anthropology and Linguistics (Memoir 8 of the International Journal of American Linguistics. Балтімор 1953). Характери­стично одначе, що про жести й міміку не можна знайти нічого навіть у такому широкому перекрої сучасної американ­ської антропології, як той, що даний у книзі Anthropology Today. Prepared under the Chairmanship of A. L. Kroeber. Чікаґо 1953.

 

²³) Пор. І.Панькевич. Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей. Прага 1938, ст. 86 і далі.

 

²⁴) Лист проф. Мазона до мене з 20. 10. 1953. Меє знав думки Курило з короткого викладу її теорії в (26). Виклад цей постав з особистого знайомства Курило з А.Мазоном і А.Мартелем під час перебування останніх у Києві 1927 р., де їх гостила Українська Академія Наук, як подає проф. Мазон в тому ж листі.

 

²⁵) А.Бескровный. К вопросу о природе дифтонгического рефлекса о в переходнмх северно-украинских говорах Воронежской губернии. Сборник статей в честь А.Соболевского. Ленінград 1928; W.Kuraszkiewic. Z badań nad gwarami północno-maloruskiemi. Rocznik Sławistyczny X, 1931. Пор. вище, стор. 16.

 

²⁶) Пор. Іпатський літопис під р. 1152, – всупереч запе­реченням Б.Рибакова. Проблема образования древнерусской народности в свете трудов И.В.Сталина. Вопросы истории 9, 1952, ст. 52.

 

²⁷) Y.Serech. The Problem of Ukrainian-Polish Linguistic Relation from from the 10th to the 14th Century. (Slavic) Word 8, 4, 1952, р. 346. Дуже важливе виправлення й допов­нення слід внести за Z.Stieber. Rozwój fonologiczny języka polskiego. Варшава 1952, ст. 40. Факти, що на них указує Штібер, посилюють пропоноване тут розв’язання проблеми всупереч самому Штіберові, ст. 42.

 

²⁸) Олекса Синявський. З української діялектології. Про фонетичний принцип у діялектології. Український діялектологічний збірник, 2. Київ 1929, ст. 235.

 

²⁹) Після першої більшої спроби Martin Joos. Acoustic Phonetics. Балтімор 1948 (Language Monograph No. 23), де сам автор дуже обережний, щоб не сказати скептичний до власних можливостей (пор. зокрема стор. 5, 8), див. осо­бливо R.Jakobson, G.M.Fant, M.Halle. Preliminaries to Speech Analysis. Massachusetts Institut of Technology, Acoustics Laboratory. Technical Report No. 13, 1952.

 

³⁰) І.Сунцова. Фонема. Мовознавство, 2, 1934, ст. 120.

 

³¹) V.Simovyč. Das unbetonte ukrainische "є” kein selbständiges Phonem? Slavia, 14, 1936-7, с. 529, 526.

 

³²) Пор. С.Шаумян. Проблема фонемы. Изв. Акад. Наук, СССР, Огл. Литературы и языка, XI (1952), 4 і дискусію з приводу цієї статті в дальших числах того ж журналу, в “Вопросы языковедения” та ін. органах.

 

³³) К.Туркало. Мої завваги до цінної праці.Нові дні, 45. Торонто 1953, ст. 26.

 

 

Джерело: Юрій Шерех. Всеволод Ганцов. Олена Курило. – Вінніпеґ: Українська Вільна Академія Наук, 1954 (серія "Українські вчені", ч. 5). – С. 39-77.

 

 

Джерело в Інтернеті – Diasporiana 

 

 

20.10.2015