(КІЛЬКА СЛІВ ПРО УКРАЇНСЬКІ ЦЕРКОВНОСЛОВ’ЯНІЗМИ)
ЧЕРЕЗ УСЮ ІСТОРІЮ української літературної мови проходить проблема ставлення до, так званих, церковнослов’янізмів. Від витриманого в своїй церковнослов’янській основі Остромирового євангелія (1056) до майже суто народнього своєю мовою Пересопницького євангелія (1556=1561), — цей шлях визволення від пут давньої болгарщини, шлях до перемоги народньої стихії в мові, забрав півтисячоліття. Одначе, тоді, коли здавалося, що народня українська мова, опанувавши в таких текстах, яв Пересопницьке євангеліє, або Крехівський апостол, самий осередок церковнослов’янщини — канонічну церковну літературу, може вже цілком тріюмфувати, — тоді починається рух, називаний в історії нашої мови церковнослов’янською реакцією. Церковнослов’янізми знову набирають прав громадянства і завойовують жанр за жанром: церковну літературу, драму, вірші, наукові книжки тощо, лишаючи народній мові кінець-кінцем тільки царину гумору, сатири і лише почасти ліричної пісні.
З Котляревським починається нова хвиля визволення від церковнослов’янізмів, доходячи свого вершка в раннього Шевченка (“Кобзар” 1840 р.). Але в своїх дальших творах, особливо останніх (після 1856 р.), Шевченко знову щедро впроваджує в українську літературну мову церковнослов’янізми, а П. Куліш не тільки робить це практично, ба й гаряче боронить теоретично. Етнографічне зацікавлення й народництво знову кидають гасло етнографічно- чистої мови, — Іван Нечуй-Левицький демонстративно проголошує культ “мови баби Палажки”, — і церковнослов’янізми виганяється з мовного вжитку. Але також не надовго. За наших днів, починаючи від розквіту символізму в українській літературі, знову починається відродження церковнослав’янізмів, при чому надзвичайно цікаво, що воно охоплює письменників найрізноманітніших політичних напрямів і літературних стилів, від Тичини, Усенка й Рильського — до Маланюка, Барки й Яра Славутича.
Таким чином, в історії української літературної мови раз-у-раз хвиля боротьби з церковнослов’янізмами змінюється протилежною хвилею. Кожна з них має свої конкретні суспільно-історичні причини, що про них тут не місце говорити. Але вже самий факт постійного відновлення церковнослов’янізмів у літературній мові говорить, що вони в ній не випадковість, не чиясь індивідуальна примха, а глибоко органічний складник. На першому-ліпшому прикладі легко пересвідчитися, як збіднюється літературна мова, особливо в царині абстрактної лексики, коли з неї усунути церковнослов’янізми.
Ось приклад з тих перекладів, що їх робив Михайло Старицький з Пушкіна. У поезії Пушкіна “Отцы пустынники” є ціла гама абстрактних понять, — і більшість з них висловлена церковнослов’янізмами: праздность, любоначаліе, смиреніе, терпѣніе, цѣломудріе. Старицький, до певної міри скутий етнографічними настановами своєї “народницької” доби (хоч він і дуже часто проривав їх), знаходить відповідник у народній мові тільки до слова терпѣніе — терпливість. Слово любоначаліе він змушений передати цілим виразом: заздрість до влади. Для празднословія він змушений подати аж три відповідники: гордота, марність, лихословіе (при чому третій — сам церковнослов’янізм). Цѣломудріе, явно спрощуючи, він перекладає чистота. Нарешті, для праздности і смиренія він змушений вигадати новотвори: недійсніть і сумиріння. Все це, як на той час, мовні досягнення; але вони аж ніяк не рівнозначні церковнослов’янізмам первотвору.
Це відчував і сам Старицький. Церковнослов’янська мова, позиченням або калькуванням, увібрала в себе величезні скарби давньогрецької абстрактно- філософської й богословської мови, — а ледве чи яка в світі народня мова може такими скарбами похвалитися. В цьому і є головна внутрішня причина тяжіння української літературної мови до церковнослов’янізмів, вічного відродження їх. Та й потреба культурної переємности, зв’язку з нашою старою культурною традицією, теж раз-у-раз покликав до нового життя церковно- слов’янізми.
І нема тут нічого особливо дивного. Хіба романські мови, на чолі з французькою, не вдаються раз-по-раз до невичерпного латинського джерела, шукаючи там абстрактної й науково-термінологічної лексики? Хіба англійська мова не черпає з французько-латинської криниці? Хіба російська й болгарська мови не ввібрали в себе органічно церковнослов’янські елементи?
Отже, пояснення вимагає не так звертання до церковнослов'янізмів, як те відштовхування від них, що від часу до часу відновляється в історії нашої літературної мови. Якщо ми приглянемося до того, коли саме це відштовхування виходить назверх, то побачимо, що це бувало якраз у ті часи, коли український народ стояв на переломі від етнографічної маси до національности — і шукав доказів своєї окремішности саме в своїй етнографічній чистоті. А поверталися церковнослов’янізми або тоді, коли цей рух бував розбитий і штучно зупинений (вінець XVI століття), або навпаки, коли він досягав свого — і народ підносився на рівень нації — якщо не в реальному тривалому державному існуванні, то бодай у свідомості. Так було із зрілим Шевченком і П. Кулішем, так є й за наших днів. З цього погляду, сміливе черпання церковнослов’янізмів відповідає тому етапові українського історичного розвитку, коли наша національна свідомість вже настільки зміцніла, що може дозволити собі вийти з етнографічних рамок і ввібрати в себе елементи вселюдської культури, — тим більше, що в церковнослов’янізмах ці елементи приходять в уже засимільованому впродовж тисячолітньої історії української Церкви і української культури вигляді.
Ми вже давно переросли етнографізм, ми усвідомили українськість усього понадетнографічного в нашій історії: Київської і Литовсько-Руської Держави, греко-болгарської (з походження) Церкви, старої нашої, не народньою мовою писаної літератури, а отже — і церковнослов’янізмів. Відмовлятися від них — означає якоюсь мірою відмовлятися від нашої історії в ім’я нібито позаісторичної, сталої етнографії. На це може піти етнографічна маса, але не нація.
Ось чому, на нашу думку, українська література, не повертаючися до церковнослов’янщини в цілому, — це вже перейдений етап, — може і навіть повинна безбоязно використовувати, де це доцільно, історично засвоєний набуток — церковнослов'янізми, особливо в позначенні абстрактів, — збагачуючи цим нашу мовну культуру взагалі (як це вже практично і робиться, незалежно від тих чи тих поглядів наших мовознавців).
Практичне значення має тут питання про дозування цих церковнослов’янізмів. Але це питання ледве чи можна розв’язати апріорі, бо, власне, все залежить тут від кожного конкретного випадку і від мовного такту письменника. Безоглядне використання церковнослов’янізмів у побутовому вжитку, як це є в часто цитованому уривку з щоденника Петра Могили (Въ градѣ Бѣлоцерковскомъ Яну Пикгловскому родися дщи. По обычаю же баба, въспріемши отроча, пупокъ урѣза, нъ недобрѣ связа. Не внемши ж се бабѣ, положи отроча въ корытцѣ, объ нощь же кровь изъ отрочате течаше пупкомъ, кровію же псплъв, умираше”), з химерним поміщанням слів різних стилістичних плянів у передачі суто побутової події справляє хіба комічне враження. Цей ефект розумів і свідомо використовував Шевченко в таких поезіях, як “Умре муж велій” тощо, а в наші часи подеколи знаходимо його застосування в сатириків і гумористів. Але як засіб стилістичного врізноманітнення, “біблеїзації” або “патетизації” мови, а почасти як одне з річищ, якими допливає абстрактна лексика, — церковнослов’янізми тепер актуальні, як і сотні років тому, хоч і не в такій мірі.
Не в такій мірі, бо, стверджуючи церковнослов’янізми як невіддільний складник української національної літературної мови, безсторонній мовознавець мусить відразу підкреслити, що питома вага церковнослов’янізмів в українській мові незмірно менша, ніж, приміром, у російській. Якщо навіть не йти за С. Булічем чи Од. Шахматовим, які, власне, характеризували російську літературну мову як схрещену російсько-церковнослов’янську, все таки не можна не визнати, що церковнослов’янські елементи наскрізь просякли російську літературну мову і що її годі без них уявити. Характеристично, що революція, від якої дехто сподівався, що вона очистить російську літературну мову від “контрреволюційних” церковнослов’янізмів (Арватов), зовсім не мала такого впливу; навпаки, церковнослов’янізми культивуються навіть в офіційній російській мові останніх десятиліть.
У протилежність цьому, в українській літературній мові церковнослов’янізми відіграють ролю ніяк не рівнорядного з народнім, а другорядного, хоч і важливого складника. Це стало можливим тому, що та схрещеність і двопляновість, яка, кінець-кінцем, більшою чи меншою мірою характеризує кожну літературну мову (етнографічно незаймані літературні мови — це або мрія романтиків-народників, або вияв нерозвинености літературної мови), в українській літературній мові здійснена схрещенням двох діялектних елементів — центрально-українського, спертого на народньо-селянську основу, і західньо-українського, збагаченого сильними центрально-європейськими впливами, з другого соку. Питання це виходить поза межі цієї статті (автор присвятив йому свою працю “Галичина в формуванні нової української літературної мови”, Мюнхен 1950), тут його порушено тільки мимохідь, для того, щоб указати, чому, при всій їхній стилістичній і культурно-традиційній вазі, церковнослов’янізми в українській літературній мові далеко не можуть тепер посісти те місце рівнорядного з народньою основою складника, яке вони мали в давні століття в нас і як вони зберігають тривало в російській літературній мові.
Ю. Шерех
[Україна, 1950, ч.3, с.155-157]
28.06.1950