Дивовижний процес "українізації" Великої України після століть русифікації почався в період недовгого, але плідного урядування гетьмана Павла Скоропадського. Тоді серед російськомовної на загал інтелігенції існувала впевненість, що проголошена самостійність України – назавжди, і батьки віддавали дітей до заснованих українських шкіл з великим ентузіазмом. Найдивовижніше, що для школярів в моменті були написані й надруковані цікаві підручники, які і зовнішнім виглядом, і своїм змістом заохочували дітей до вивчення української мови.
Показовим в цьому відношенні є спогад Юрія Шевельова (Шереха), етнічного німця за походженням, про підручник, за яким він вчив українську мову: "Видавана й перевидавана безперервно від 1918-го до 1926 року (наклад самого 9-го видання був 150 000), студійована без перебільшення мільйонами українських школярів, ця книжка своїми одинадцятьма виданнями лишила, може, більший слід у свідомості покоління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору науковість методи, але він будив любов до своєї країни і мови. Автор цих рядків особисто досі пам’ятає окремі сторінки з цієї книжки, що з нею він зустрівся 1918 року, бувши учнем першої української гімназії".
І що ж це був за підручник і хто встиг підготувати його за такий короткий час до початку першого навчального року в незалежній українській державі? Підручник називався "Початкова граматика української мови", а автором його була Олена Курило, тепер, дякуючи радянській владі, вже майже забутий мовознавець, невтомний ентузіаст на ниві творення та нормалізації нашої літературної мови. Скупі відомості про неї можна знайти в Енциклопедії українознавства, але для упорядників Української радянської енциклопедії вона була persona non grata. Хоча зібрані Оленою Курило діалектичні матеріали використовують при складанні етимологічного української мови, отже, остаточно викреслити з історії заслужену людину аж ніяк неможливо. І цікаво, що за походженням Олена Курило не була українкою, і навіть не була в Україні народжена. Хоча деталі її біографії не збереглися, все-таки відомо, що вона народилася у єврейській родині в Слонімі (Білорусь) 6 жовтня 1890 року.
Складно сказати, хто прищепив єврейській дитині інтерес до української мови. Можливо, це сталося під час навчання у Львівському університеті, але як і чому вона потрапила до Львова? Більш достовірним є припущення, що на молоду дівчину мав вплив Євген Тимченко. Він якийсь час викладав на Високих жіночих курсах у Варшаві, де продовжувала навчання Олена, хоча тоді вона ще мала інше ім'я, тепер нам невідоме. Зрештою, так само, як невідоме нам і її дівоче прізвище. Курило вона стала після того, як вийшла заміж за майбутнього старшину та дипломата УНР Дмитра Курила.
Коли подружжя опинилося в Києві, теж неясно, але бачимо, що вже з 1918 року Олена активно береться за українізацію школи, а також за розробку української термінології з різних галузей знань. Крім граматики для дітей, у тому ж 1918 році вона опублікувала "Російсько-український словничок медичної термінології" та "Словник української фізичної термінології". У той час багатьом науковим термінам ще не було відповідників ув українській мові, їх треба було практично вигадувати. Очевидно, молода жінка мала для такої роботи необхідні знання, хист і, напевно, відчуття мови. Принаймні, її здібності були скоро помічені, і після короткого викладання в Київському інституті народної освіти, вона отримує можливість зосередитись на науковій роботі в Українській академії наук.
Сучасне видання однієї з найважливіших праць Олени Курило
Широта її наукових інтересів нечувана в наш час. Вона займалася правописом, термінологією, діалектологією, фонологією, етнографією, словотворенням, але повної бібліографії її праць нема. У принципі, її діяльність може бути відтворена, бо має бути задокументованою в архівах, аби лиш хтось взявся за цю копітку роботу. Це ж прекрасна тема для дисертації, але, очевидно, не така кон’юнктура в нашому сучасному мовознавстві.
Плідна робота Олени Кирило обірвалася тоді, коли Москва побачила велику небезпеку в українізації України і повернулася до своєї традиційної політики безжального та систематичного нищення, ніби бур'яну, всіх паростків на українській культурній і науковій ниві. Напевно, від більшовицької каральної машини її врятувала неукраїнська національна належність, бо Всеволод Ганцов, з яким вона тісно співпрацювала, на процесі СВУ в 1930 році був засуджений за «націоналізм» на 8 років, а після їх відбуття отримав ще такий самий термін. За скрутних обставин Курило припиняє свою так небезпечну наукову роботу і «подалі від гріха» тікає до Москви. Та це не врятувало її від арешту, хоча слідство і не довело її особливої "вини", бо у самій Москві слідчі не були такі запопадливі, як московські посіпаки у Києві. Проте їй заборонили повертатися в Україну, і решту свого життя вона перебувала під постійним наглядом пильних «органів».
Що ж було злочинного у науковій діяльності Курило? Для початку треба сказати, що наукової української термінології на той час практично не було. Наприклад, тепер нам усім добре відомого слова "кінцівка" тоді ще не існувало. Це слово і тисячі інших винаходили і творили за законами української мови українські мовознавці, і одною з перших серед них була Олена Курило. Ці спроби словотворення не завжди були вдалі, деякі пропоновані терміни в мові не прижилися, але не це було "злочином" з точки зору більшовиків. Фактично закидали мовознавцям те, що українська мова відрізняється від російської, а вони мали необережність про це говорити.
Відповідно до комуністичної ідеї, усі мови мали би з часом злитися в одну, тому "мейнстримом" у радянському мовознавстві було максимальне наближення усіх мов до російської. Для неслов’янських мов це складно було зробити, хоч і для них спершу введений латинський алфавіт був швидко замінений на незручну кирилицю з буквами, яких у їхніх мовах ніколи не існувало. При цьому запозичені з російської мови слова мали писатися за російською орфографією, хоча люди вимовляли їх по-своєму. Наприклад російське слово «фабрика» узбеки вимовля як «пабрикя». Отож, комуністичні ідеологи відігрувалися на українській і білоруській мовах. Якщо при словотворенні мовознавці брали за основу європейський оригінал, а не його російський відповідник, це трактувалося як буржуазний націоналізм. А націоналізм (обов’язково "буржуазний"!) був у радянські часи найтяжчим злочином.
Спочатку Олена Курило була практично єдиним спеціалістом і, відповідно, консультантом у створеному Інституті наукової мови, але з часом співробітники інституту добре засвоїли її уроки, і вона більше зосереджується на питаннях синтаксису, фонології, діалектології та історії української мови. Особливу увагу Курило надавало милозвучності мови і відповідно до цього вносила свої заперечення або рекомендації щодо вживання деяких конструкцій, яким були аналоги в інших слов’янських словах. Можливо, є частка її заслуги була у тому, що в 1920-ті роки українська мова була визнана одною з наймилозвучніших мов у світі. Олена Курило добре відчувала властивості народної мови, вловлювала її "дух", намагалася слідувати йому в своїй розробці синтаксису та фонетики, зокрема для неї було законом втримання рівновагу між голосними і приголосними. Говорячи про формування рис української літературної мови, Юрій Шевельов зазначав, що "вперше показати їх і солідно обґрунтувати – це була велика заслуга Курило".
Такий науковий підхід до творення української літературної мови забезпечив уникнення тої штучності, якою відрізняється тепер літературна мова російська. До речі, крім усього іншого, на її штучність вплинули запозичені у 17-18 століттях українські граматичні конструкції. Наприклад, російська народна мова на противагу до української не знала закінчення прикметників на –ий, а мала лише тип на –ой – не лише "дорогой", "молодой", "голубой", але й "зеленой", "бедной", "великой". Ця одноманітність була порушена запозиченнями з української і тепер нормами в російській мові є "зеленый", "бедный", "великий" і словотворення тепер іде за українською парадигмою: "індустриальный", "международный" і т. д., хоча збереглися старі форми "дорогой", "молодой", "голубой". Курило дуже добре бачила штучність літературної російської мови, коли порівнювала її з народною. Напевно, це також не подобалося російським патріотам, але й князь Н.С.Трубецкой приблизно того ж часу говорив про штучність навіть цілої російської культури, яка сформувалася на основі народної української, а не російської. Та князь був недосяжним для довгих рук ОГПУ-НКВД.
У своїй науковій роботі Олена Курило гармонійно поєднувала етнографічний підхід свого вчителя Є.Тимченка й романтично-національний підхід патріарха української лінгвістики Ол. Потебні. До крайностей не доходила ніколи, працювала тверезо, без лірики – на відміну від багатьох українських мовознавців, які піддалися панівній тоді повсюдно в Україні романтиці. Будучи досить впевненою у своїх знаннях і відчутті мови, вона не тільки творила нові слова і конструкції, але й вичищала її від запозичених невластивих українській мові зворотів, слів, граматичних форм. Хоча тепер дехто шкодує за деякими зробленими вилученнями, такими, як активні дієприкметники минулого часу на -вший, -вша (тоді казали: «вшей в українській мові нема!»). Слід сказати, що вона слідкувала за найновішими розробками відомих іноземних мовознавців, чим нехтували багато з її колег.
Про наукові досягнення Курило тут не місце багато говорити, але не можна обійти мовчанкою її пояснення відомій відмінності української мови від решти слов'янських, яка полягає в тому, що там, де ми вимовляємо і, інші слов'яни на загал кажуть о або е: дім, грім, піч, тінь, сім. Це пояснення вона зробила у співпраці з В.Ганцовим на підставі вивчення північних і південних діалектів української мови. Глибокий аналіз отриманих даних привів їх до висновку, що українська мова склалася за висловом Шевельова "з первісно відмінних говіркових груп". Інакше кажучи, обидві говірки виділилися безпосередньо з праслов’янської без спільної стадії розвитку. Отож, сучасна відмінність між Сходом і Заходом України сягає сивої давнини.
На завершення слід сказати, що, лиш тільки почалася "боротьба з українським буржуазним націоналізмом", наукові працівники Інституту мовознавства (тобто колишні колеги) поспішили затаврувати Олену Курило як класового ворога, виразника контрреволюційних інтересів української буржуазії. Ця традиція українського мовознавства, започаткована в 1930-х роках, проіснувала аж 1991-го. Приблизно за такий самий "націоналізм" з Інституту мовознавства ім. Потебні вигнали Федота Жилка, теж діалектолога, який теж знайшов притулок у Москві, точніше у ближчому Підмосков'ї, де йому, правда, деякою науковою роботою займатися дозволяли.
Приклад Курило та її колег наочно демонструє той творчий підйом та енергію, які панували в наукових колах України в 1920-х роках і якого ми вже більше ніколи не спостерігали навіть після здобуття незалежності. Над цим варто було би глибоко замислитися.
25.11.2013