Він

Мені ще нема п'ятдесятки, але здається, що все головне вже у минулому. В кожному разі то, що я тепер бачу, хоч-не-хоч порівнюю з усім тим, як було колись, і то колись служить орієнтиром. Навіть моє майбутнє є якимось чином зорієнтоване на минуле. І з тим минулим дуже дивно, бо тридцять років тому мені здається вчорашнім днем, який насправді ще не цілком закінчився сьогодні рано.  Крім усього іншого, я пережив принаймні чотири вселенські події – крах радянського союзу, з'яву української держави, об'єднання Європи і велику інформаційно-комунікаційну революцію. У дитинстві я не знав, що хоч якась із цих подій припаде на моє життя. Знав, натомість, дві речі – що мій щоденний спосіб життя не принципово відрізняється від того, як на щодень жили мої діди, і що природні ресурси вичерпуються. Я справді вірив, що застану той день, коли їх не стане по-справжньому. На щастя, цього не сталося. Хоч мій спосіб життя дійсно не відрізняється принципово від життя попередніх поколінь. Хіба що з'явився телефон у кишені.

З дітьми теж все було просто і природно. Вони якось дуже органічно стали продовженням мого часу. Я прожив біля них вже чверть століття. Вони запізнали і старого життя, і нового. Вони ще застали у напівсвідомому стані свою прабабцю, для якої Перша світова почалася аж у десять років. Вони мали ті самі ліси, води, сніги, ріки, гори, озера, сади, що і я. Палили у печі дровами, витягали відра води з криниці, ходили окопами і траншеями двох світових воєн. Народившись в Україні, вони встигли запізнати тоталітаризм двадцятого століття не тільки із живих історій – у поліклініці, у школі, на залізниці. І їхній побут цілком подібний на мій. І я вже знаю, що вони побачили той світ, який мені здається нормальним. І їхні подальші роки і долі я можу собі дуже легко уявити, навіть помиляючись.

Натомість дуже важко продумати про внука. А я кілька тижнів тому став дідом. Відповідно до моєї зорієнтованості у минуле раптово додалася візія реального майбутнього. Певним чином я причетний до народження людини, якій одночасно суджено і пожити якийсь час разом зі мною, у моєму часі, який сягає давніших часів, і пройти щось таке, чого я не тільки не застану, але й уявити собі не можу. Я – частина його бекґраунду і фраґмент його батута. Він – траєкторія, в яку будуть втягнуті усі мої наміри. І не тільки мої, бо його генетична мозаїка вже у кілька разів багатша від моєї.

В кожному разі можу вдатися хіба що до біометрії, порівняльної хронології і примітивної історіософії, щоби повірити у незмінність засад і ймовірність нових вселенських революцій, котрі йому доведеться пережити.

Він народився в Україні, яка існує вже багато років. Йому мало що будуть промовляти історії з історії попереднього століття. Він буде львів'яком у шостому поколінні. Він буде жити у хаті, мудрій хаті, збудованій його батьками. Буде жити у передмісті великого міста, буде їздити автом, буде виростати у травнику, саді і з псом. Незважаючи на те, що він вже має кілька важливих книжок, читати навчиться пізніше, ніж поводитися з компутером. Його найважливішою мовою буде неупосліджена українська, він з дитинства буде своїм у англійській, він з телевізора навчиться розуміти російську. Він вже хрещений, тож буде християнином. Друге покоління леґалізованих греко-католиків. Він буде добрим фахівцем, бо такими є його тато і мама. Він буде прихильником і поборником ясності у світі, який буде пропонувати щораз більше сутінків.

Невідомо, що буде з ресурсами і водами, але вони навчаться жити у нових умовах, бо сподіватися на кінець усього – марна справа, так легко не буває. Росія також нікуди не щезне. Але все ж є надія вищого ґатунку – він застане завершення сорокарічного блукання. Без Мойсея, та все ж. І яблука, які він вперше з'їсть через кілька місяців, будуть тими самими, що їх їло п'ять попередніх поколінь.