І.
Писати історію теперішної світової війни ще дуже передчасно, та все-ж таки цїлорічний її перебіг позволив вже вхопити неодин момент її із, так сказати-б, історичного становища. Се дотикає однаково полїтичний, як і стратеґічно-технїчний бік сього світового перевороту. Може найхарактеристичнїйша прикмета сьогоденної війни лежить у сїм, що не лише самі подїї, а й певні відомости про них появляють ся з блискавичною швидкістю. Завдяки телєґрафови, тєлєфонови, лїтацтву, самовозам і залїзницям стара богиня язиката Фама разом з усїм своїм кублом поголосок пішла в добре заслужений стан спочинку, наймаючи ся хиба за дешеві гроші деяким редакціям, каварняним кружкам тощо... Дотого держави й народи пильнують уважно, щоб не лише залїзом і порохом значити сною волю: печатне слово стало не менше важною зброєю, так необхідною, як нїколи доси. Учора говорив у парляментї одної держави мінїстер заграничних справ про війну й її причини, а вже сьогодні відповідає йому такий самий мінїстер ворожої держави, вдаряючи у найслабше місце противника і виточуючи нові арґументи морального характеру. Учора появила ся збірка дипломатичних актів в обгортцї такої то краски, а вже завтра відповість їй удвоє грубша брошура з обгорткою в красцї непримирно настроєній супротив першої. Та не лише полїтичні діялоґи ведуть між одним кінцем землї і другим: також і ґіґанти на полї бою, ті з мілїонами голов і вдвоє тілько рук, не погорджують словесними двобоями на подобу безсмертних героїв під Троєю. Бо що ж таке щоденні огляди подїй, видавані ґенеральними штабами, як не sui genеris розмови між противниками, щоб добивати себе й морально. Завдяки всьому тому дїйсного, обєктивного стану справи і ходу подїй не в силї нїхто закрити на довший час; завдяки всьому тому при теперішній світовій різнї людей, при повнім розриві формальних міжнародних умов, "прав" і т. ин. слїдно велику вразливість ворожих сторін на пунктї таких понять, як "правда", "культурність", ",мораль", "надужиття" т. ин. річи, які творять одну к найцїкавійших сторінок сеї війни. Збираючи все в одно, зрозуміємо, що сю війну можна обєктивно слїдити вже в часї її тревання, певнїйше, нїж яку-небудь иншу світову війну у минувшинї.
Світова війна! Чому саме пришпилено се імя якраз теперішній? Бо-ж наукового оправдання се імя, видумане публїцистами, не має і в історії ледви удержить ся. В дїйсности таких великих війн, які також заслугували-б сього імени, було доволї. Лише на підкладї столїтнього розмірного спокою в Европі виходить нинїшня війна особливо великанською. Коли натомість кинемо оком на ряд століть у зад, то "світовість" сеї війни буде доволї проблєматична. Певно, ся війна має окремі своєрідні прикмети, незнані зовсїм або лише дуже мало давнїйшим історичним драмам, одначе сї прикмети ще не рішають про світовий характер теперішних подїй. Се питаннє добре вже й тепер мати на умі, щоб опісля не підпасти розчарованню з приводу результатів війни, які може прийдуть...
Чим-же нинїшня війна світова? Може тим, що крім европейських держав має в нїй участь і східно-азійська держава, що боротьба вела ся і над жовтим морем і коло Чілейських берегів та Соколиних островів? Та-ж боєві поля в Наполеонських війнах простягали ся також на три частини світа, від Ґібральтару по Москву і від північного Ледовика по Сагару. Не менші простори обіймала війна семилїтня — крім Европи ще й Азію (Індію) й Америку (Канаду ü долину Міссісіпі). А початок XVIII в. з двома великими війнами, які були не без звязи з собою: еспанська сукцессійна й друга північна? Сe-ж також типова світова війна, яка зломала раз на все еспанське панованнє над морями і привела до анґлїйсько-французького дуалїзму морського, закінченого в семилїтнїй війнї повною геґемонїєю Анґлїї; одночасно усталила ся основа державно-полїтичних відносин на европейськім сходї у формі зросту Росії й упадку Швеції, України, Польщі й Туреччини. Взагалї обі великі війни XVIII в. мають більше характеру "світовости", нїж Наполеонська хуртовина, яка довела була лише до хвилевих переворотів, а закінчила ся остаточно поворотом до попередних відносин. "Світове" значіннє Наполеонських і взагалї з Французькою революцією звязаних війн лежить зовсїм на иншім полї, іменно на полї внутрішного національно-полїтичного розвитку европейських і американських народів. Коли й зійдемо і дальше в глибину XVII і XVI в., зустрічаємо ся також із війнами, що можуть мати оправдану претенсію до "світовости", тим більше, що поняттє полїтичного світа стає в сїм напрямі щораз вузше. Така 30-лїтня війна, з якою стояла у звязи українська революція 1648 р., мала також унїверсально-полїтичний характер із далекосяглими наслїдками на полї міжнародних відносин. А вже початок XVI в., себ-то на порозї новітних часів, то знаменитий первовзір подїй на поч. XVIII в. Тодїшні воєнні подїї обнимають цїлу Европу, частину Азії, Африки, відбивають ся і на долї Америки!
Коли зберемо все разом, бачимо, що — поминаючи середньо-вічні часи — в новійших віках в кождім столїттю була хоч одна війна, чи там низка одночасних війн, яка має повне право звати ся світовою і що до простору, на якім воєнні подїї відбувають ся, і що до числа учасників і що до далекосяглих наслїдків у міжнародних відносинах. Сї світові війни припадають з правила на початок столїття, а в більшім або меншім розмірі повторяють ся вони і в серединї столїть.
Тому-то нинїшнїй крівавий танець ще не має права на особливе історичне імя. Ся обставина, що тепер на боєвих полях стоять мілїони замість давнїйших сорок і десятків тисячів, сама по собі ще не робить нинїшної війни виїмковою. Число війська залежить не лише від числа людности в державі, також від розвитку комунїкаційних способів, від оружної технїки і розміру полїтичної рівноправности в державі. Коли візьмемо під розвагу всї ті огляди, то покажеть ся, що світові війни вели ся завсїди з напруженнєм і повним використаннєм усїх матеріяльних і моральних заходів, якими розпоряджала дана держава або нація. Що нинїшнї масові числа, в даних обставинах, нїщо анормального, показуєть ся найкрасше з того, як розмірно легко двигають держави сї величезні тягарі і трудности, звязані з теперішною війною. Значить — технїчні розміри воєнних акцій відповідають культурним умовам наших часів. Дотого й така на око зовсїм новочасна проява, що кожда десята людина повнить воєнну службу, — нїчого нового. У тій стадїї громадського розвитку, що їх зовемо племінними орґанїзаціями, перед утвореннєм новочасних великих держав, обовязок воєнної служби міг бути також загальний, що добре достроювало ся до тодїшнього примитивного стану воєнної штуки. Тодїшнї племенні князі водили у бій розмірно таку саму скільність своїх підданих, як і тепер дїєть ся. З хвилею творення великих територіяльних держав се стало неможливим: державний розвиток випередив технїку, що армії стали розмірно малі, а хиба такі краї, як Швейцарія або Чорногора могли, по старому, виставляти — sit venia verbo — масові людові армії.
В сїм саме поворотї людскости до первісного загального обовязку воєнної служби, загального не лише по формі, як було доси, а в дїйсности, містить ся чи не найважнїйша історична прикмета теперішньої війни. Сю обставину треба мати на оцї в розглядї відношення України й Українцїв до війни.
[Вістник Союза визволення України, 12.09.1915]
ІІ.
В першім нарисї під сим наголовком показано, наскільки теперішня війна має окреме право називати ся "світовою" та наскільки може вона вважати ся виїмковим явищем у дотеперішнїй історії людства. Сказано там, що одинока характеристична прикмета сеї війни в порівнянню з дотеперішніми, не менше "світовими" змаганнями, поновлюваними періодично кождого столїття, містить ся в поворотї до орґанїчної людової форми войовання та що ся "новість" матиме по війнї недоглядні поки-що наслїдки полїтичного й соціяльного характеру, — наслїдки, що захоплять очевидно й наш нарід, без огляду на те, чи й яке буде пересуненнє державно-полїтичних границь на українських землях. З сього погляду теперішня війна творить епоху в історії України, епоху, яку годї поки-що докладно означити; та відчуваємо її вже сильно. Щоби підійти близше до питання про взаємини між сею війною й Україною, треба знову глянути в минуле, зупинити око на давнїйших "світових" війнах і спитати: в якім відношенню були вони до українського питання в тодїшнїй стадії його розвитку?
Перша в новітних віках загально-европейська війна, чи радше низка воєн, була на початку XVІ столїття. Полїтичні суперечности та спільні інтереси між тодїшнїми державами були ріжні, перехрещуючи ся нераз з собою, — так само, як і сьогодня, тільки що конфлїкти не виринали тодї й не перекидали ся з місця на місце з такою блискавичною скорістю, як се дїєть ся перед нашими очима: давня дипломатія зуживала дуже багато часу, а мобілїзація тривала довгі місяцї. Та загалом беручи, тодїшнї воєнні подїї осередкували ся mutatis mutandіs — на тих самих пунктах европейського світа, що й тепер: Фландрія, нідальнейська Італія, Дунай—Сава, де тодїшнї Турки, союзники Франції, мали відограти ролю теперішньої російської парової довбнї, вкінцї Біла Русь тай Україна. Місце тодїшнїх релїґійних кличів займають тепер національні; вони очевидно доведуть остаточно европейську суспільність до такого самого варварства, як се було перед столїттями в релїґійних війнах...
Українські землї входили тодї в 8/10 частинах у склад великого князївства литовського, останок: Галичина й Холмщина належала до Польщі, та обі держави були звязані династичною упїєю. Саме коротко перед тим Польща мала перше благодатне жниво з унїонного насїння: 1466 року пруський орден мусїв відступити їй Данціґ з цїлою долїшньою Вислою та стратити безпосереднїй звязок з Нїмеччиною; слїдом за тим вільним доступом до моря пійшов нечуваний зріст господарського життя в Польщі, головно хлїборобського й лїсного на панських маєтках; у численної, незасібної польської (мазурської переважно) шляхти проявив ся сильний голод землї в формі погонї за великими господарствами; почав ся той нещасний Drang nach Osten (нaпip на схід) шляхотського елєменту — "на Русь", де недавнї голодранцї ставали в короткім часї per fas et nefas (правно та безправно) панами безмежних латифундій... За шляхтичем ішов Жид, спольщений ремісник і ксьондз. Як стій зродила ся в Поляків окрема полїтична ідеолоґія в відношенню до Литви й України, ідеологія, яка буква-в-букву пригадує нинішній "egoizm narodowy", "l'egoismo sасrо". Першим здобутком нової мисли було скасованнє полїтичної автономії Київщини.
Такий оборот польсько-литовської унїї мусїв очевидно викликати реакцію на Українї. Не досить, що здобуттє спільними силами Балтику для Польщі було заплачене незміреною цїною повної утрати південної України й Чорного моря в користь Кримського ханства та що польська шляхта волїла дїлити ся з Татарами добром української землї, нїж підіймати війну з ними, — Українцї побачили рано перед собою вигляд полїтичного, соціяльно-господарського й культурного заливу з боку живлового напору Поляків. Одинока полїтично зріла верства українського народу була в епіґонах старих княжих родів й їх традицій. Марні вже були сї нащадки, невеликі могли бути й плоди їх опозиції. Ведені обставинами та ходом подїй мусїли вони глядати спасїння в московській, — нехай буде вільно вжити новочасного слова, орієнтації. Повстаннє кн. Михайла Глинського було проявою сеї полїтичної думки.
"Москвофільство" тодїшнїх чільних Українцїв не мало тої самої основи, що звісне нам у Галичинї перед теперішнього війною. Одновірність і спільність церковно-письменської мови була причиною, що нахил наших полїтичних представників XVI в. до Московщини був проявою зовсїм природного. Навіть що до внутрішнього полїтичного устрою тодїшня Московщина не була нїчим особливим гірша від Литви, а надїя на спільну боротьбу з Кримом, нелюбу Полякам, вабила також Українцїв. Одним словом — при тогочаснім розумінню національних інтересів небезпека йшла лише з заходу й тому линїю української національної полїтики, ведену Глинським, не можна осуджувати з нинїшнього становища. Дотого вона не обхопила всього полїтично зрільшого загалу й не привела до получення українських земель із Московщиною. У більшім розмірі се стало ся щотільки в серединї XVII в.
Чи сей факт, що загально-европейська воєнна горячка на початку XVI в. не змінила нївчім полїтично-правного становища Українцїв, треба назвати корисним, чи шкідливим? Очевидно з погляду історичного розвитку українського народу. На сей запит може бути лише одна відповідь: Невдатність політики Глинського й тов. була щастєм для України того часу. Уявім собі, що Надднїпрянщина при своїм дуже слабім заселенню була-б уже на початку XVI в. відділила ся від решти українських, густо заселених земель на заходї, а можна легко догадати ся, що сьогодня майже не було б слїдно українського елєменту над Днїпром; давнїйше українське населеннє було би згодом розпалило ся в хвилях московської й білоруської колонїзації, а людський матеріял із споконвічних резервуарів Волинї й Галичини мусїв би спиняти ся на линїї державної границї між Московщиною та Польщею-Литвою: сьогодня мали-б ми українську національну територію вдвоє меншу, ніж воно в дійсности є!
[Вістник Союза визволення України, 14.11.1915]
ІІІ.
Як було попереду сказано, невдалість московської орієнтації на Українї на поч. XVI в. була спасенна для дальшого розвитку українського народу й української народности. Протягом XVI й першої половини ХVII в. Українцї скріпили ся чисельно на східних окраїнах, укріпивши там раз на все український етнїчний характер. Дотого в часї дальшої приналежности до Польщі, впарі з національно-культурною боротьбою, почав український національний рух прибирати такі окремі національні форми, які з одного боку ставали заборолом проти польського натиску на схід та з другого збільшували щораз більше віддаль українського національно-культурного типу від московського, ослабляючи одночасно ті нитки культурної спільности, які здавна вязали Україну з Московщиною й мали свій головний вислів у спільній лїтературній мові. В результаті український національний тип став у серединї XVII в. настільки індивідуальний, що й перехід частини українських земель у полїтичну звязь із Московщиною зустрічав Україну імунізованою проти асиміляції не лише фізично (задля добре заселеного простору), а й духово (задля витворення окремого культурного типу).
У XVII в. епоха загально-европейських воєн припізнила ся неодноцїльно; вона розпала ся на два доволї відокремлені воєнні комплєкси: тридцятьлїтнїй (1618—1648) і північно-східний (1648—1660), які потягнули за собою тривалі переміни в полїтичнім укладї Европи. В якім відношенню до сих воєн стояла Україна? У тридцятьлїтнїй війнї участь нашого краю дуже обмежена (полишаю, очевидно, зовсїм на боцї наскрізь пасивну ролю угорської України), одначе немаловажна. Хотинська славна перемога гетьмана Сагайдачного над Турками (1622) була не лише великим щастєм для Польщі, а й для Габсбурзької монархії. Французька дипломатія будувала дуже багато на Туреччині й на протеґованих нею мадярських націоналістах, одначе українське запорозьке лицарство попсувало сї плани основно. Тодїшнїй національно-полїтичний керманич української справи, гетьман Сагайдачний, мав те переконаннє, що інтерес України тотожний з інтересом середно-европейської полїтичної сили, в сїм випадку навіть Польщі, хоч вона в цїлій 30-лїтнїй війнї грала маловажну ролю, яку сьогодня назвати можна-б прихильною нейтральністю для Габсбурґів. Московщина, знесилена внутрішнім заколотом по вигасненню Рюриковичів і по польсько-українській інвазії, не мала таки зовсїм жадної участи та симпатії її були, річ ясна, по антиавстрійськім боцї.
Які були вислїди полїтики Сагайдачного? Відновленнє православної єрархії, яка вже була в цїлости уступила місце унїятській, — було здобутком у національно-культурній сфері; скріпленнє козацтва — в полїтичній сфері. Щодо першого здобутку. Маємо тут класичний приклад, як цїнованнє тої самої прояви може з ходом історії зміняти ся. Сучасники Сагайдачного мали відновленнє православної єрархії за епоховий випадок, здобуток першорядного національного значіння: пізнїйші поколїння повторяли сї славословія — та сьогодня... Хто з тямущих Українцїв не добачить сьогодня, що в сїм блискучім успіху Сагайдачного скривав ся зарід великого нещастя для України — внутрішньої релїґійної боротьби, боротьби між самими Українцями, католиками й православними. Релїґійна унїя була на найкращій дорозї, щоб стати загально-національною конфесією Українцїв, та "здобуток" Сагайдачного витягнув з музею старий православний прапор і піднїс його до характеру національної святощі. Провал між Україною та Московщиною зменшив ся на користь тільки сеї останньої.
Якби то було краще, якби Сагайдачний, замісць будувати противільно кладку до нелюбої йому Московщини, ужив був усього свого таланту та впливу на скріпленнє й обезпеченнє козацької сили й її самоуправи? Конституційна ґарантія для 20-тисячної козацької милїції та її прав, під власним гетьманом, була-б безмірно більшою епохою в історичнім розвитку українського народу, як реставрація православної єрархії. І хоч поетичний погляд Кулїша, що тодїшнї Українцї мали бути радше по боцї Турків, а не проти них, ледви може видержати історично-полїтичну критику, то таки годї не закинути Сагайдачному, що свою зручну полїтику в часї 30-лїтньої війни використав невідповідно.
Та загальна воєнна хуртовина не минула і східної Европи; вона підняла ся в роцї вестфальського мира на Українї й обхопила крім Польщі Московщину, Швецію, Прусію, Угорщину, Молдавію, Волощину, Крим, а навіть Габсбурзьку імперію. Україна грає сим разом осередну ролю й видає з себе найбільший тодї побіч Кромвеля европейський воєнно-полїтичний талант Богдана Хмельницького. Не місце тут пригадувати головні хвилини Хмельниччини й Виговщини; читачі мають також у тямцї становище України в міжнародній полїтицї того часу. Як звісно, українська полїтика того часу не визначила ся анї прямолинїйністю нї тривкістю, — одначе більше з вини обставин, нїж керманичів. Коли вжити сучасного нам термину, то полїтична орієнтація Українцїв протягом північно-східної війни була ріжна: польська, угорська, турецька, шведська й московська. З цих лише дві, перша й остання, довела до конкретних полїтичних здобутків, яких висловом є з одного боку зборівська угода (1649) та гадяцький трактат (1658), з другого переяславська умова (1654).
Давнїйше я мав нагоду ("Перший похід Хмельницького в Галичину" вид. "Вчора і нинї") доказувати, що перша й головна провідна ідея Хмельницького була: широка полїтична й культурна автономія України в межах польсько-литовської річипосполитої, себто "орієнтація" його була польська; всякі-ж відскоки від неї були наслїдки заслїплення польської шляхти й полїтичної тупости короля. Сїй ідеї полишив ся Хмельницький теоретично вірний до кінця життя, хоч був готов звязати ся і з підземним царством для накинення її й Річипосполитій... Полїтика Виговського була лише продовженням сеї провідної ідеї. Ідея повної державної самостійности не була чужа великому українському гетьманови та знаходила прихильність поза межами України (реальну пробу сотворення української держави 1648/9 p. перебила Туреччина!), одначе Хмельницький не бачив достаточних основ під українську державу й уважав принципи зборівської умови такими, що на довший час можуть обезпечити та скріпити національно-полїтичний розвиток України.
Опинивши ся в безвихідній ситуації під кінець 1653 р., рішив ся на союз із Московщиною. Та при сїм зробив ту фатальну помилку, що в своїм полїтичнім реалїзмі за підставу умови взяв він засади, умовлені під Зборовом. Се можна пояснити правдоподібним поглядом гетьмана, що злука з Московщиною буде тільки дочасна, одначе все те не зміняє факту, що він зовсїм хибно поставив під одну міру Річпосполиту й Московщину. Мабуть не розумів гетьман, що небезпека (а сей огляд — то одинокий компас у міжнародній полїтицї) з боку обох сих держав цїлком не однакова: з Польщею ішло на українські землї лихо полїтичне й соціяльно-господарське, з Московщиною передовсїм культурне. З огляду на се переяславська умова не повинна була бути самим лише перекладом зборівської. Коли ся, з погляду на історичний розвиток Польщі й України, дає нам величнїй зразок полїтичного таланту Хмельницького, то перша дуже підкопує історичне значіннє його для України.
Та найгірший наслїдок переяславського трактату, фатальний у своїх наслїдках, був у подїлї українських земель між дві держави. Приналежність усеї України до Річипосполитої була найцїннїйшою ґарантією проти того, щоб польські змагання на наших землях могли увінчати ся поважним успіхом; 1654 рік проломав се велике забороло. Вже перший подїл (на Случи) був тяжким ударом, пізнїйша поправка його з Андрусові (1667) ще погіршила справу. Направити сього лиха не зміг уже Дорошенко своєю звязю з Туреччиною, як і передтим Виговський звязком із Польщею. Очевидно, якби українсько-московська унїя була доконала ся ще за Глинського, то наслїдки, з причин згаданих уже, були-б ще більше катастрофальні. В сїм саме велика ріжниця в оцїнцї полїтичної орієнтації Українцїв в XVI і XVII віцї.
[Вістник Союза визволення України, 28.11.1915]
IV.
Европейська воєнна хуртовина XVІІ в. мала, — як знаємо, один із своїх осередків на Українї, яка від домонгольських часів нїколи не була так активна, як саме тодї, й нїколи пізнїйше не досягла вже тої дїяльної енерґії. Та остаточний вислїд був некорисний. Великий підєм духа й оживленнє та скристалїзованнє української національної ідеї (для українських письменників XVIII в. українська історія починала ся що тільки з середини XVII в. — погляд, що з невеликими перемінами тягнув ся ще глибоко в ХІХ в.) — всї ті, так сказати-б, ідеальні користи не були в силї вирівняти тої величезної шкоди, яка постигла Україну задля: а) подїлу в 1654 й 1667 рр.; б) руїни, викликаної війнами за Україну між Польщею, Московщиною й Туреччиною, — війнами, до яких товчок виходив часто від українських патріотів, що змагали до обєднання роздертих українських земель. Більшої національної траґедії годї й подумати собі!
З трьох полїтичних орієнтацій, якими руководили ся тодїшнї Українцї — польської, турецької й московської — найсильнїйшою виявила ся остання й українське національно-полїтичне життє удержало ся на Заднїпровю продовж другої половини XVII в. й не зоставало ся без впливу на Правобереже, на землї, полишені при Польщі. Звичайно, сей вплив проявляв ся у двоякій формі: козакофільській, полїтичним ідеалом якої була гетьманщина з козацьким устроєм, та москвофільській — у симпатії до московської держави як антитези Польщі. Натомісць на лївобічній Українї московська "орієнтація" стала вже рано тратити рацію істновання. Кінець старої Московщини й початок нової Росії по плану й духу Петра Великого зміняє основно полїтичний світогляд Українцїв. Україна зі своїм анахронїстичним, на польський лад зложеним устроєм могла ще годити ся з давньою Московщиною, тепер же в централїстичних реформах Петра, бачила неминучий засуд смерти для себе. Поворот до Польщі являєть ся тепер спасїннєм. Проти москвофільської орієнтації Правобережа станула польонофільська на Лївобережу. Заступник першої — то Палїй, другої — Мазепа. Обом просвічувала думка сполучення українських земель. Сей дещо дивний стан мусїв очевидно довести до народження, чи радше відродження думки про полїтичну самостійність України; її висловом Гордїєнко, кошовий Запорожа, що займав окреме становище супроти в обох держав. З погляду полїтичного реалїзму беручи, сей останнїй напрям, серед тодїшнїх обставин, треба назвати романтичною утопією без усяких виглядів на успіх, одначе коли поглянемо на нього зі становища розвитку української полїтичної думки, то сей момент належить між найяснїйші в нашій історії.
В такім ідейнім положенню заскочив Україну великий "світовий" конфлїкт на поч. XVIII в. (еспанська сукцесійна й друга північна війна). На північнім сході Европи проявив ся він великим двобоєм між Карлом ХІІ і Петром В. за игемонїю над просторами між Балтійським і Чорним морем, Карпатами й Ладоґою. Польща плила серед того змагання московським руслом: зразу всецїло (ся орієнтація наказувала ся ще з середини XVІІ в.), згодом у переважній частинї. В корінній Польщі зорґанїзувала ся така шведофільська партія під Станиславом Лїщинським, просторі східні окраїни на українських і литовсько-білоруських землях зостали ся вірні королеви Августови й цареви Петрови. Річ зрозуміла отже, що українські ірредентисти Лївобережа могли навязати нитки порозуміння лише з тою польською фракцією, за якою стояла Швеція.
До сього спонукувала їх не лише віра в успіх шведського оружа, а й погляд, що вона, а через неї й Польща Лїщинського, є заступницею полїтичної й культурної волї. Заступники самостійницької ідеї на Українї — Запорожцї держали ся супроти Польщі здержливо, тим більше, що між ними й Мазепою лежала цїла пропасть полїтично-соціяльної й особистої ненависти. Одначе, як прийшла рішаюча хвиля, Запорожцї показали ся патріотами без тїни: з розвиненими прапорами явили ся їх полки в шведсько-мазепинськім обозї. Для Запорожа могли бути лише дві орієнтації: московська або шведська: воно вибрало сю останню, навіть у моментї, некориснім для Шведів... Правда, з переходом Мазепи й Запорожцїв на шведський бік зорґанїзувала ся й москвофільська партія на Українї (Скоропадський), одначе для і означення її полїтичної вартости не стає міри. Сe була виключно вина Карла XII, що він явив ся на Українї не в пору та що позволив себе випередити Москалям у захопленню українських твердинь. До того царь Петро проявив незвичайний демаґоґічній талант і, висуваючи з одного боку твердженнє, буцїмто Мазепинцї запродали нарід у польську й єретицьку неволю, не жалїв з другого боку щедрих обіцянок для "дорогого йому українського народу" та впевняв, що національно-полїтична воля України можлива й безсумнївна "в межах загально-російської державности", як сьогодня дехто висловлюєть ся. З огляду на все те годї тепер сказати, наскільки нова полїтична громада була висловом окремих течій серед українського громадянства (т. ск. кочубейства) або лише наслїдком скрутного становища й невідпірного примусу. Одно певне, — а саме, що тодїшнє українське духовенство відограло нужденну ролю...
Вислїд великої північної війни відомий. Сила Швеції зломила ся, шведофільська партія серед Поляків зникла, Польща стала тим у відношенню до Росії, чим сьогодня Марокко супроти Франції або Єгипет супротив Анґлїї, Петро-ж В. поставив свою державу в рядї перших на землї, а українська національна ідея дістала смертельний удар. Недобитки прихильників Мазепи й Гордієнка дїлили долю Карла XІІ, снували мрії про поворот на Україну, утвореннє самостійної української держави (т. зв. Гордїєнкова конституція), до шведської орієнтації додали ще турецьку, а по соромній зрадї Турків (1711) одні розбрили ся по Европі, інші глядали нових осель над Дунаєм, а знов инші допрошували ся царської ласки, яка вінчала ся звичайно Сибірю, тюрмою, конфіскатами, канальними роботами...
Хоч і як траґічно закінчила ся участь Українцїв у світовій війнї на початку XVIII в., то з погляду на розвиток української національної ідеї не можна говорити, що сей момент — то темна точка в українській історії. Противно, Мазепинщина стала ся одною з основ нової полїтичної думки на Українї; се перший орґанїчний і рішучий вислів українсько-московської непримирности. Се, що за Виговського було більше випливом інстиктовних почувань козацької старшини, тепер прибрало форму глибокої свідомости громадянства. Щоправда, отсї подїї не вкорінили ся в умах Українцїв так глибоко, як Хмельниччина, й не зараз потягли неперехідну межу між українською й московською народністю, як се стало ся між Українцями й Поляками, все-таки лїд проломано. У продуктах духової творчости російських Українцїв по полтавській катастрофі національно-патріотична течія бренить голоснїйше, нїж коли небудь передтим, і готовить прихід новому національному відродженню.
Тому то Мазепинцї зробили те, що для добра України зробити було потрібно. Придатність і траґізм їх політики не відбирає їй прикмет великого патріотичного дїла.
[Вістник Союза визволення України, 05.12.1915]
V.
Невдачу Мазепинщини спричинили ріжні обставини, яких годі було передбачити, й тому сам вислїд, хоч який він фатальний у нашій історії, свідчить про політичну вартість руху. Правда, Мазепинщина не без темних боків, а найтемнїйший той, що велика частина тодішньої української суспільности так безкритично й розмірно легко позволила вмовити в себе поетичний, "зрадницький" характер великого зриву... Се показує наглядно, що народнї маси, серед них і духовенство, стояли зовсїм низько і щодо національно-полїтичної свідомости. І тут саме поясненнє, чому катастрофа 1709 р. й українська еміґрація — її наслїдок — не відограли в історії нашого відродження такої ролі, як угорські повстання 1703—1711 й 1848—1849 та еміґрації по них, або польські з 1831 і 1863 рр., сербські з поч. XVІІІ в., болгарські з поч. XIX в. і т. ин. Воно й не диво, суроґат української державности, яким була тодішня гетьманщина, був твором і занадто фраґментарним і занадто молодим, щоб устиг до того часу перетопити ріжні елементи української суспільности в одно суцїльне й орґанїчне раціонально-полїтичне тїло. В таких обставинах українська сепаратистична ідея, в своїй основі консервативна, не могла остояти ся супротив розмаху нового російського абсолютизму, промощеного реформами Петра В. Дерево, посаджене Б. Хмельницьким, зісхло не тільки на верхах, а й у коріни. Полишила ся лише стара форма, форма історичного індивідуалізму, в яку треба було вложити новий зміст. Та на нього треба було ждати цїле столїттє з наддатком; випередила його глуха тишина, якої давно не було на українських землях, переривана від часу до часу примітивним виладуваннєм соціяльних суперечностей серед мас.
В таких обставинах проходить велика війна в серединї XVIII в., яка в дечім подібна до нинїшньої хуртовини, — т. зв. семилїтня (1756—1763) минула без прямого впливу на Україну, тим паче, що мотиви сеї війни лежали зовсїм осторонь України (австрійсько-пруський конфлїкт). Воєнна роля Росії в сих боротьбах зміцнила її полїтичне становище так, що Катерина II перш усього довела дїло реформи Петра І до краю, скасувавши Гетьманщину та Сїчове товариство. У звязи з вислїдом семилїтньої війни були й розбори Польщі. Перший із них (1772) звязав дїдицтво Ростиславичів і Романовичів з Габсбурзькою монархією; другий (1793) і третїй (1795) довершив сполучення майже всеї решти з задніпрянською Україною.
Як треба оцїняти отсї подїї зі становища історичного розвитку нашої нації? Чи розбори Польщі plus у нашій історії, чи minus? Особливо се питаннє важне щодо тих земель, які опинили ся наслїдком розборів у межах російської імперії. Сього питання не порушено досї в українській національній (кладу натиск на се останнє слово) історіоґрафії, тому думки про нього будуть ріжні. З одного боку річ безсумнївна, що в розборах Польщі доконало ся зєднаннє українських земель, якого годї було досягти Хмельницькому, Виговському, Дорошенкови, Мазепі, Палїєви; та з другою боку певне й те, що в результатї умови національно-полїтичного життя українського народу на тих землях не стали кращі, лиш тяжші, що, — як образово висловив ся Шевченко, — "Польща впала тай нас роздавила". Сю суперечність можна розвязати посередно, коли завдамо собі питаннє: "який був би правдоподібний розвиток українського національного життя, якби польсько-російська границя зперед 1772, чи там 1793 р. зостала ся й на дальше?"
Польща, як державно-полїтичний орґанїзм, однаково була неприхильна розвиткови української національної думки, як Росія, хоч обі держави були щодо свого полїтичного характеру антитезами (тут царсько-бюрократичний абсолютизм, там шляхотський), одначе можна-б сподївати ся, що старосвітський парляментаризм Польщі був би в XIX в. підпав таким новочасним перемінам, що в його межах українство знайшло б було можність свого полїтичного виразу й розвитку (в польськім парляментї Українцї були-б найсильнїйшою недержавною національною ґрупою); значить — у полїтичнім напрямі приналежність правобічної України до Польщі може й давала-б була деякі користи в порівнанню з автократичною Росією. Та одночасно ще більше правдоподібно, що національний рух на польській Українї мав би характер "загально-руський", себто був би в своїй основі москвофільський. З сим полїтичним русофільством було-б ішло в парі й культурне: язиково-лїтературне. В такім разї національний розвиток Українців міг пійти по зовсїм иншій линії, міг стати річкою, що поплила-б простенько в "руське море". Колиб знов хто, переціняючи поодинокі прояви духового житія польської України до 1795 р., хотїв вірити в перемогу народнього, людового елєменту в лїтературній мові, то не міг би замикати очей на иншу, по меншу небезпеку для українства: утворення двох або трьох літературних мов серед нашого народу. Обі сї небезпеки впали наслїдком прилучення Правобережа до Росії. До того часу польські Українці знали тільки один фронт у боротьбі за свою національно політичну індивідуальність польський; з сею хвилею опинили ся вони перед новим, другим фронтом москвофільським й українська національна ідея мусїла скристалїзувати ся всесторонно. Продуктом сеї кристалїзації й одночасно угловим каменем у розвитку української національної думки став Правобережець, "польський" Українець — Шевченко. Без Шевченка сьогодня й подумати годї українства, а без розбору Польщі годї подумати Шевченка, як того, що потягнув незатерті вже більше національні межі, як від Польщі, так і від Москви. Отся кристалїзація українства доконала ся в тїсній звязи з тими новочасними ідеями, які проголосила велика французька революція 1789 р. та які рознесла по світу страшна хуртовина Наполеонських воєн (1797—1815).
Очевидна річ, що злученнє більшости українських земель під панованнєм автократичної, національної й консервативної Росії зробило иншу небезпеку грізною — небезпеку зіпхнення українства до ряду російського провінціоналїзму. Та на перепонї сьому станув факт із першого розбору Польщі: прилученнє Галичини до Австрії й повільне будованнє на сїй землї українського Піємонту.
[Вістник Союза визволення України, 26.12.1915]
26.12.1915