Критикови "Исторії Руси" виданої товариством "Просвіта"

на єго статью в "Червоній Руси".

В 208-ім ч. "Червоної Руси" появилась в статьї п. заг. "Политика в литературі" нїби критика виданої недавно секретарем общества им. Качковского С.Дудою "Илюстрованої Народної Исторії Руси" і моєї "Илюстрованої Исторії Руси", виданої товариством "Просвіта". З "Исторією Руси" п. С.Дуди упорав ся автор сеї статьї дуже скоро і коротенько, признаючи, як се легко догадати ся, що она "написана так, як того рода предмет для народа должен бити написан". Однако властивою цїлію сеї статьї було з питомою "Червоній Руси" напастливостію кинутись на мою "Исторію Руси", видану "Просвітою". Хоч автор повисше наведеної статьї з гори запевняє, що постарає ся то "сдїлати безпристрастно і на основаніи текста", однак чи дїйстно такій видав осуд, а тім зволять переконати ся читателі "Дѣла".*)

Критик мій в "Червоній Руси" соблазняє ся, що "автор не знаетъ в исторіи Руси Рюрика, не знаетъ Святослава, а упоминая о походах Руси на Грецію, говорит, що их предпринимали вообще "князи", котории з другой стороны представлены грабителями русской земли і народа".

Закид сей і смішний і безосновний. Нема може Русина, котрий не знав би Рурика, бо у нас вся наука і писанє исторії до недавна починалось Руриком і Руриковичами, а звичайно й кінчило ся сею добою рускої исторії. Отже в найгіршім случаю критик признасть менї на стілько знаня исторії Руси, що я знаю і Рурика і Святослава, хоч про них не розводжу ся в своїй популярній исторії. Вже-ж бо годї вичисляти всїх князїв, які коли-небудь володїли на Руси, а автор популярної исторії мусить ґрупувати головні подїї историчні около найзнатнїйших постатей. Так і. пр. М. Костомаров, пищучи шести-томову "Русскую Исторію в жизнеписаніяхъ ея славнѣйших дѣятелей", про Рурика не згадує анї одним словом, хоч знав про него. Друга причина, чому я про перших князїв загально говорю, (як каже критик "вообще князи") єсть та, що після погляду такого знаменитого историка як Костомарів**) "наша исторія о временахъ предшествовавшихъ принятію христіянства, темна і наполнена сказаніями, за котрыми нельзя призвать несомнѣнніи достоверности". Суперечка про початок Руси точить ся вже півтора столїтя, та й на сегорічнім (VIII-ім) зьїздї археольоґічнім в Москві розбирали се питанє і не порішили. Оден з лучших историків княжого періоду проф. Д.Иловайскій підносив такі закиди против норманізму, що заступники тої теорії не спромогли ся их відперти. Отже по що морочити голови народови гіпотезами, про котрі веде ся непокінчена ще суперечка між ученими!

Про "грабежливість" руских князїв критик "Червоної Руси" невірно наводить місце з моєї исторії. На стор. 13 говорю я виразно про "перших руских князїв" і кінчу се словами: "Таке грабежливе житє перших князїв і их дружини змінає ся з заведенєм христіяньскої віри на Руси" (стор. 14). А вже-ж, хто читав лїтопись Нестора, не може заперечити, що житє перших князїв руских було грабежливе. Так н. пр. князя Игоря порівнує лїтописець і з вовком, що внадив ся поміж вівцї і виносить по одній все стадо (Chron. Nest. ed. Miklosich, стор. 30), а Святослава з пардусом (ibid. 37). Якою-ж зобразив лїтописець княгиню Ольгу у відносинах до Деревлян?! Такої самої думки і сучасні историки. "Какъ одно из найболѣе даровитых і предпріемчивыхъ арійскихъ племен, Русь с однаковимъ yспѣxoм предавалась мирным і воинственным занятіям, грабежу і торговлѣ". (Д.Иловайскій "Исторія Россіи" Москва 1876—1880 т. І 18.)

Дальше не припав критикови до вподоби початок вел. князївства московского, котрий я нїби-то "описалъ совсѣм по теорѣи извѣстного Поляка Духиньского, из которого впрочемъ і умныи Поляки смѣются". "Автор, — каже мій критик, — роздѣляе взгляды Духинского, говоритъ, що из чудскихъ и финскихъ племенъ и зайшлихъ "русинов" образовался і зовсѣмъ окремый народ, званый московскимъ."

Признаю ся, що творів Духиньского зовсїм я не читав і не знаю, отже і не міг анї переняти ся єго теоріями, анї их роздїляти. Однакож факту историчного заперечити годї, хоч-би він був немилий "Червоній Руси". Навіть такій "коренний русскій" проф. Иловайскій***) говорить о "перекрещенію (руского племени) с другими народностями, а именно с готскими и финскими племенами", а дальше (стор. 19) каже: "Она (Русь) проникла на Оку и верхнюю Волгу и здѣсь посреди финскихъ народовцевъ основала свои поселенѣя и свое владичество, укрѣпясь преимущественно в Муромѣ на возвишенномъ берегу Оки и в Ростовѣ на низменнихъ берегахъ Ростовскаго озера". Той-же сам историк****) говорить про "обрусенѣе туземнихъ финскихъ народцевъ" і додає: "Сильная инородческая примѣсь в составѣ населенѣя, тѣсныя сношенѣя с кочевниками, приходившими в качествѣ то грабителей, то союзниковъ, — рѣзко отразились на характерѣ Рязанцевъ". Так само і Костомарів*****) говорить про кольонізацію суздальско-ростовскої землї ось як: "В этомъ то краѣ, колонизованомъ пришельцами из разних славяно-руских земель образовалась новая вѣтвь славянорусской народности, положившая начало великорусскому народу." Вправдї не можна докладно прослїдити ходу сеї кольонизації, однак "тѣмъ не менѣе, — каже Костомаров, — можно уже в отдаленные времена подмѣтить тѣ свойства, которые вообще составляли отличительные признаки великорусской народности" (там-же стор. 72). Отже не з Духиньского навів я погляд про початок московского народу, а написав на основі дїла "коренного русского" проф. Д.Иловайского і М.Костомарова, котрий висше наведений погляд висказав в дїлї виданім під цензурою в Петербурзї.

Вірність сего погляду обох названих историків підпирають историчні факти, котрих не можна заперечити. Так Юрій Долгорукій, заволодївши Кієвом, держав ся в нїм тілько з підмогою прийшовших з ним Суздальцїв, а Кієвляне дивились на княженє Юрія, як на чуже панованє. По смерти Юрія, в 1157 роцї, поубивали Кієвляне всїх Суздальцїв. Син єго Андрій Боголюбскій не думав уже переселювати ся в Кієв, а бажаючи геґемонії суздальскої землї над Русію, постановив знищити "матїр руских городів", чого і дїйстно в р. 1169 довершив хижацким нападом, так ярко зображеним в нашій лїтописи. За для того, що я представив упадок Кієва вірно після лїтописи, робить менї критик "Червоної Руси" докір, пишучи: "Паденѣе Кіева приписуетъ авторъ единственно враждѣ "московского" князя Андрея Боголюбского, войска которого занявши в 1169 г. Кѣев, ограбили его до тла. Автору, желающему свалити всѣ невзгоды в Руси, а особенно паденѣе Кіева на "московскій" народъ, очевидно невыгодно признати, що Кѣев добивали также войска Данила Галицкого, при чем (само собою розумієтся) не ласкали защитников города, Кѣевлянъ. По той то причинѣ о занятіѣ Кѣева Данилом автор ни словомъ не упоминаетъ."

Вже наш лїтописець******) зазначив різницю межи нападом Андрія Боголюбского на Кієв, зобразивши єго такими яркими красками, а занятєм Кієва за Данила, згадуючи о тім послїднім кількома словами: "Данил же їха на нь і я єго і остави в нем Дмитра, і вдасть Киевъ в руцѣ Дмитровы и обдержати противу иноплеменних язикъ, безбожнихъ Татар". Так само і я згадую о тім коротко на стор. 58 (критик каже, що я "ни словом не упоминаю" — отже видно, як "безпристрастно і на основаніи текста" судить мене): "тимчасом Київ переходив з рук до рук, отже Данило виправив ся там, підчинив собі також київску землю і поставив в Києві хороброго воєводу Дмитра, щоби там правив в єго имени". Щоби переконати критика, що погляд сей про Андрія Боголюбского роздїляють навіть офіціяльні историки россійскі, наведу тут слова Карамзина в польскім перекладї (але виданий під цензурою россійскою), котрий маю під рукою: "Та podług słów starożytnego Olega matka miast Rossyjskich, kilkakrotnie oblęgana i uciskana, otwierała niekiedy złotą bramę swoją nieprzyjaciołom; lecz nikt nie wszedł w nią przemocą. Zwycięzcy na własną ohydę zapomnieli, źe są Rossyanami: w ciągu trzech dni rabowali nietylko mieszkańców i domy, lecz też klasztory, cerkwie, bogatą świątynię Sofijską i Dziesięcinną; złupili obrazy, suknie, xięgi, same nawet dzwony; i łagodny kronikarz chcąc usprawiedliwić rabusiów, powiada nam, źe Kyjowianie byli tem ukarani za ich grzechy, i za niektóre fałszywe nauki cerkiewne ówczesnego Metropolity Konstantyna"— а на боцї дає напись "Zdobycie і zupełny upadek Kijowa". (Historya państwa rossyjskiego ІІ. 288 i 289).

*) В сїй відповіди "Червоній Руси" не буду зовсїм вдавати ся в оцїнку виданої п. С. Дудою "Исторії Руси", щоби менї за-для того не зроблено закиду парціяльности.

**) Ор. cit., т. I. стор. 1.

***) Ор. сit. I стор. 18.

****) Ор. cit. ІІ. 282.

*****) Ор. сit. I. 71 і д.

******) Волиньско-Галицкая лїтопись, изд. А. С. Петрушевич, Львів, 1881, стор. 59.

(Дальше буде).

[Дѣло, 09.10.1890]

(Конец.)

В ч. 218 "Дѣла" висвазав я, як критик "Червоной Руси" натягнув до своїх поглядів відорване місце з моєї "Исторії Руси" про змаганя Богдана Хмельницкого. Так само і друге місце, де я говорю про партійні відносини, відриває сей критик від дальших виводів і натягає до свого погляду, уживаючи потім сего хибного виводу яко оружіє против мене. Я признаю, що "друга партія, чисто народна, складала ся з поспільства (т. є. селян) і простих козаків, котрі не згоджували ся з шляхотскими поглядами значних козаків. Поспільство було прихильне Москві і думало, що тілько царска рука може охоронити Україну від польско-шляхотского ладу". Однако критик "Червоной Руси", признаючи "се представленє правдивим", промовчує дальші мої виводи, що "посеред народної партії не було людей освічених і вчених, і тому она не поступає свідомо, не мaє певної промощеної дороги, котра-б єї вела до ясної цїли. За-для того ся народна партія (чернь і поспільство) безнастанно хитає ся то в сю, то в ту сторону: стоїть за підданством цареви, але повстає против самовільних поступків царских воєводів." "Народна партія, — сказано дальше в моїй "Исторії Руси", — бажає надати такій устрій козацтву, щоби всї стани були рівноправні. За для того до сеї партії пристає і Запороже, зложене мало-що не з самого поспільства і уладжене на основі повної рівноправности всїх Сїчовиків" (стор. 199 і 200). Хто се прочитав в звязи, тому зовсїм не видасть ся дивним, длячого я нарікаю "на потерю свободи України", бо кождий чоловік, у котрого ще не завмерло почутє волї і справедливости, мусить обурюватись на лукавство уряду царского, котрий уживав усяких способів для обмеженя запорученої автономії України. Чи-ж можна не обурюватись на те, що навіть одинокої тогдїшної спільної підстави, що могла зблизити Українцїв і Москалїв — тогдѣшного єдинства віри і святинї, спільної для обох сторін — не шанували московскі воєводи?! До нас дійшло богато жалоб на те, що московскі воєнні люде грабили і руйнували на Українї православні храми, оскверняли святинї.*)

Критик "Червоной Руси" каже, що я проливаю "горькія слези за Запорожскою Сїчію, которой нїякое правительство не могло дальше терпіти, не только яко очага бунтов; но і для того, що запорожское козачесгво с введенєм державного ладу (!) на Украинї стало зовсїм излишним" (!!).

Такій погляд очевидно походить або з крайного незнаня исторії або з заслїпленя справдїшним ханьским деспотизмом, котрий у всякім змаганю до свободи і оборони своїх прав бачить лише бунти, отже й Запороже уважає "очагом бунтов". З того становища осуджували і шовіністичні историки польскі всї змаганя руского народу до свободи і охорони своїх людских і горожаньских прав яко "bunty i rozboje chłopskie", називали атаманів "hersztami hultajstwa" і т. и. Одначе обєктивний судья мусить признати україньскому козацтву, а именно Запорожю, що оно положило великі заслуги около оборони христіяньства від хижацких орд татарских і турецких. Побідно закінчити славну війну Хотиньску і багато инших вспіла Польща тілько з підмогою україньского козацтва, а чиїми-ж силами провадила Россія в XVIII-ім столїтю свої походи на Крим, Туреччину і и. та й стала могучою державою? По тім очевидно стала запорожска Сїч "совсїм излишною". Найбільшу симпатію зєднало собі козацтво і Запороже своїм змаганєм до рівности чи рівноправности в житю народу, що стверджує і народна пословиця: "У Ляхів пани, у Москалїв ребята, а у нас брати!" "Не одною славою своїх походов Запорожє привлекало к себі симпатії южнорусскаго народа. Оно било дорого ему потому, что в организацiї его народ видїл полное осуществленіе своих постоянних стремленій; только здїсь народния стремленія, предоставленния самимь себі, развились полнїе і вот причина, почему Запорожье должно било потом играть такую видную роль в исторіи Малороссіи і до конца своего существованія пользовалось большим сочувствіем в массї народа."**) А хоч козацтво в XVIII столїтю підупало, одначе зруйнованє Запорожа позістане все таки актом насильства грубой сили, котрого не може похвалити жаден свобідно-мислячій чоловік, як не може похваляти цїлої черги тих насильств, які, почавши від Переяславского трактату, спадали на Україну з сторони царского уряду, а перше з сторони Польщі.

Найбільше-ж не сподобала ся критикови IV-a частина "Исторії Руси", в котрій я на 26-ти сторонах подав коротенькій образ відродженя руского народу. Критик називає сю частину "политическою статею, направленною против дїятельности тих патріотів, коториї не поддались новим мечтам о "самостійности", — і в обуреню своїм не находить назви, щоби з свого погляду напятнувати мої виводи, именно згадку про дїяльність московского панславіста Погодина. Очевидно, не на руку критикови "Червоної Руси", такі "разоблаченія" о змаганях деяких "русских патріотов" (як Денис Зубрицкій, Яков Головацкій, Северин Шехович і и.) і их дїяльности в часах після 1848 року. Одначе виводи сі оперті на жерелах офіціяльно виданих в Москві***), а сим не тілько може, але і обовязаний историк совістний покористуватись, пишучи про найновійші часи, хоч би то і як було не мало критикови "Червоной Руси" і єго товаришам. На сю "дїятельность тїх патріотов, коториї не поддались новим мечтам самостійности", звернув уже бачність Русинів п. Иван Ем. Левицкій в I. рочнику львівскої "Зорі" (1880 р.) на основі наведеної переписки "русских Галичан" (Д. Зубрицкого, Я. Головацкого, Ив. Вагилевича, Северина Шеховича) з Поґодином. "Дїятельность тих патріотов" передовсїм зазначила ся експльоатацією наших бібліотек монастирских і архівів і винищила их не менше "татарского нашествія". Наслїдком сеї "дїятельности" именно Д. Зубрицкого з архіву Ставропигійского института дістали ся до Поґодиньскої бібліотеви оріґінальні грамоти патріярха Єремії, Петра Могили, Сильвестра Коссова, Дениса Балабана, Іова Борецкого, Михайла Рогози, Кирила Терлецкого, Жолківского, Замойского, Богдана Хмельницкого, Семена Палїя і и., з бібліотеки св. Онуфрейского монастиря біблія, писана 1576 і 1577 і багато инших рідких друків і рукописей. Пoґoдин не тілько присилав гроші, за котрі Зубрицкій або сам або через инших людей мав для него роздобути старинні рукописи, рідкі друки або образи, але крім того "пособія для нуждающих ся Галичан" і тут почала ся та деморалізація, котра на сором рускому народови веде ся до нинїшнього дня та викликала відомі процеси Ольги Грабар et Соmp., а сего року процес Книша. Результатом тої пропаґанди єсть також звістний маніфест "Слова" з р. 1866, про котрий я згадати мусїв в "Исторії Руси" яко головну причину роздїлу Русинів. Факт се неперечний, а вивід з того факту оснований таки на самім манфестї "Слова" а не винятий з Gazet-и Nar., як думає критик про "оден народ русскій от Тисси по Камчатку". Чи то можна називати патріотизмом, що деякі проводири Русинів зa проводом Д. Зубрицкого погордили рідною своєю мовою, котрою писав Маркіян Шашкевич, Яків Головацкій (в початках), Ник. Устиянович, котрим патріоти 1848-ого року рішали видавати книжки для просвіти народу, — а назвавши ту мову "простонародним розговором своїх слуг і работников", стали "избігать по возможности хохлацизмов", а лише, щоби "избіжать упреков", уживають "почасти і хохлацких слів"? Чи не так само говорили в тих часах Домбчаньскі, Добржаньскі, et tutti quanti, що наша мова "chłopska" і треба єї відцурати ся а приняти "język wykształcony"? Отже на яку то назву заслугує така "дїятельность тих патріотов", котрі під проводом "атамана" Д. Зубрицкого утворили "Погодиньску колонію Галичско-русскую", як сей кружок називає сам Зубрицкій в однім письмі до Поґодина? Які наслїдки для Русинів принесла та робота "Погодинской колоніи", як віднеслись і Поляки і правительство, а також і Рим до маніфесту "Слова" з 1866 р. і розпочатої в тім напрямі роботи о. Наумовича, наслїдника "атамана Погодинской колоніи", які ми зібрали терпкі овочі тої роботи, о тім всї дуже добре знають. Певно, що се вельми болючі сторони нашого суспільного і національного житя, однак хоч "серце болить", мовляв Т. Шевченко, "а розказувать треба: нехай бачать сини й внуки, що батьки их помилялись".

Тілько мав я сказати на безосновні напади "Червоной Руси", котрі зовсїм не "сдїлани безпристрастно і на основаніи текста". Всякі замітки зроблені фаховими историками, незапамороченими "новими мечтами обединенія", прийму з великою вдякою і покористуюсь ними при дальшім виданю, а таку писанину безименного, непокликаного критика мушу відперти яко злобну напасть, походячу з легко зрозумілих і загально відомих причин.

Львів дня 3 (16) жовтня 1890.

*) Жалоба кіево-печерского архимандрита Гизеля (Акти Южн. і Зап. Россії т. V. Н. 36.); і донесенє Ивана Чаадаєва на князя Барятинского (ibid. т. VII. Н. 111), до в роли грабителя церкви являє ся нам кієвскій воєвода, князь Юрій Барятинскій.

**) Орест И. Левицкій "Очерк внутренней исторіи Малороссіи во второй половинї XVII в." Кіев, 1875. стор. 10.

***) Письма к М. П. Погодину из славянских земель (1835—1861). Изданіе Императорскаго Общества Исторіи і Древностей Россійских при Московском Университетї. Москва 1879 до 1880.

[Дѣло, 15.10.1890]