Із щоденників

Вибрав і переклав Остап Грицай.
 

Задачею всякої поезиї є вичути з глибин загального все, що окремішне.
 

Справдї поетичну і ґенїяльну гадку (обі що­до значіня творять одно) відріжняє від всїх ин­ших гадок безпосередність, з якою вона висту­пає і непохитність, з якою вона стаєть ся вла­сностию душі.
 

Всяка поезия — се обявленє; в душі поета громадить ся цїле людство зі своїм болем і своєю радостию, тому кождий його твір се евангелиє, в якому висказує ся щось найглибше, що зображує істнованє або оден із його станів.
 

Всяка штука вимагає для себе якогось віч­ного складника; тому не можна представити со­бі справдїшний твір штуки, оснований тільки на чисто зовнїйшній обсервациї (blosse Sinnlichkeit), яка іменно виключає нескінченість степенованя.
 

Всяка пересїчність в поезиї веде до облуди в характері і в житю.
 

Дорога до поета веде виключно через люди­ну в ньому.
 

...3а задачу мойого житя уважаю усимво­ленє моєї душі, оскілько вона висказує ся в най­важнїйших хвилях, письмом і словом; все инше я покинув, а й сього останнього я держу ся лиш остільки, оскільки хочу оправдати свої скар­ги; мої студиї відносять ся тому тільки до моїх духових потреб, а не мають нїякої зовнїшної цї­ли; не приготовляю ся до нїякого уряду, бо та­кого не буду нї шукати, нї не прийму його; я не думаю журити ся в будучности якимсь ро­динним житєм, бо я рішив ся нїколи не женити ся**) за те ж я серіозно і з трудом ста­раю ся придбати собі знанє і науку, бо я не в силї подумати собі в столї­тю, що не граничить з троянською війною, поета або письменника без знаня і без науки; чоловік іменно, що від переминулих шести тисяч лїт не дістав в спадщинї нї сотика, той чоловік стоїть проти людства, як дитина проти мужа. Всяка річ на сьвітї має свою азбуку; її винаходить ся і її треба навчити ся; для людства є кождий великий ви­різок, тобто чоловік, лиш квадратовим корінем чо­гось більшого, тому воно жиє лиш для своєї істориї і стоїть лиш своєю істориєю, а й навіть Шекспір тут не становить виїмка, бо він тільки тому був великим драматургом, що був великим знавцем істориї. — (3 листа до панї Щоппе, 1837).
 

...Я покинув права. Знаю, що многі будуть ганити сей мій крок, одначе я поступаю згідно з потребами моєї вдачі і не журю ся тим, які ноти придумає сьвіт до того сьвятого пра-тек­сту, що його всяк ганьбить і мусить ганьбити, не розуміючи його. Коли одначе чоловік поро­бив певні досьвіди щодо Найвисшого, то таке рабське потоненє в чімсь так позитивнім, як на­ука права, могло б його убити. Але з наукою права я не покинув моїх серіозних змагань в сторону знаня і науки. Ти вправдї кажеш, що школярська наука про сьвіт не збільшає поетич­ного таланту нї на волос. Се правда — але з сього не слїдує, що шкільна вченість сьмішна або зовсїм зайва. Ухо не скріпляє ока, але щоб розуміти загадку сьвіта, мусимо мати спромогу дивити ся і слухати рівночасно ; один орґан (хочби він був і найдоскональший) не вистарчає для нескінчености. З сього становища шкільна вченість і наука се щось так противне, як ме­трика і поезия. Є щось, що стоїть понад наукою і штукою: се артист сам, який собою має ре­презентувати цїле людство в цїлости його сили, волї і змагань. З сього, що поет з одного погляду має більше, не слїдує, що з иншого погляду він може посїдати менше; може саме навпаки. Торвальдзен певно лїтами студіював анатомію і остеольоґію, заки він сотворив свойого Езона і міг його сотворити; а поет, в якого є богато труднїйша задача, бо задача, що каже йому схо­плювати душу в її хочби найбільш переминаю­чих і найтонших фазах, редукувати духа з уз­глядненєм кождої його, хочби і найхимернїйшої маски до довічного і те довічне (я говорю тут про драматика) зображувати нам як характер, отже поет, кажу, не повинен бути не­знайком в нїякій области, яка стоїть в якійнебудь звязи з душею і духом, бо лиш щойно тодї, коли він влонив в себе цїле унївер­зум (до якого веде тисяч доріг, з котрих кожда вимагає для себе окремої уваги, бо кожда з них веде лиш до одної точки), щойно тодї кажу він може (се унїверзум) відтворити в своїх по­добах. Те відчували іменно всї великі жрецї штуки: Ґете був енцикльопедиєю, а Шекспір є жерелом анґлійської істориї. — (З листа до Я­нїнського, 1837).
 

В штуцї нема нічого штучного.
 

Нема справдїшного письменника, який не писав би кождим словом своєї автобіоґрафії.
 

Талант зображує поодиноку прояву іст­нованя так, як ся проява могла-б розвивати ся, і тому талант все має по своїй стороні контро­лю розуму; навпаки показує нам ґенїй, яким кожде явище, котре він взяв ся зображувати, мусить бути, а цїла величава природа сто­їть позаду і потакує. Найвисший твір штуки мо­жемо собі все представити тільки в такім видї, в якім нам його поет зобразив; таксамо, як не можемо собі инакшими представити дерево, гору або ріку.
 

Публика оплескує штучні огнї, а не схід сонця.
 

Справдїшний поет, заспокоюючи свої влас­ні душевні потреби, заспокоює заразом також потреби цїлого людства. З того то плите ся внутрішна конечність всякої задачі, яку він собі ставить.
 

Критичні осуди старого Ґете, се осуди під­небіня, не жолудка.
 

Ми все такі малі, як наше щастє, і все та­кі великі, як наш біль.
 

Кожда нация одержує ґенїя, котрий в її костюмі репрезентує цїле людство: Ґете у Нїмцїв.
 

Справдї поетична гадка не дасть ся виска­зати алеґориєю. Алеґория — се сухітнича доч розуму.
 

Сила до житя зачинає ся все там, де сила до житя завмирає.
 

Жінки все бажають собі вічних взаємин.
 

Жінкам не сьміємо надавати нїяких прав, тільки привілеї.
 

Менї часто здає ся, що я вже давно бачив щось, що бачу рішучо вперве. Головно краєвиди.
 

Нїколи себе не почуваю я так незначним, як на веснї.
 

Властива розрада лежить всетаки тільки в розпуцї.
 

Проти богато людий я не в отвертий (wahr), я не можу бути отвертий, бо вони мене не порозуміли-б.
 

Є случаї, в яких сповнити свій обовязок значить поповнити гріх.
 

Собі самому щось приректи, а потім сього не додержати, се найблизша дорога до безха­рактерности і нужденности.
 

Зьвірскість натягнула рукавички — ось і результат цїлої всесьвітної істориї.
 

Хотїлось би инодї з Жаном-Жаком проклясти культуру. Вона-ж властиво розбуджує в нас лиш вимоги, які в сьвітї, котрий нїяк не може їх вдоволити, стають ся справжнїми недугами Людина домагаєть ся від людини того, чого лю­дина людині не може дати, або не хоче. Чим глибше ми вглядаємо в богацтво природи, тим більші наші вимоги до неї. Колись старші були подібні до дїтий; які безнадїйні сі часи, коли дї­ти є зовсім як старші! Чому ми стільки вчимо ся, і чому вчимо ся так скоро?
 

В ліжку не почуває ся голоду.
 

Чим довше жиємо, тим менше знаємо, чого властиво жиємо.
 

Не треба нїколи кидати наміру — змінити ся; навіть тодї нї, коли ми вже на точцї, де змі­на неможлива.
 

У жерела нашої недуги ми повинні шукати жерел нашого здоровля.
 

Проза представляє те, що передумало ся, поезия те, що пережило ся.
 

Природа не ранить нїколи.
 

Наші чесноти — се дуже часто байстрюки наших гріхів.
 

Любити — значить здобувати себе в другім.
 

Часто кажу я до житя: "не давай менї за богато, щоби ти не могло менї за богато віді­брати".
 

Бог є совістю природи.
 

Глупота робить богато мудрійше вражінє, нїж те, що розумне. Бо все розумне має свої межі, а глупе нї.
 

Очі — уста душі.
 

Плисти морем розкоші, кріпко сцїпивши у­ста, щоб нї одна краплина не охолодила горю­чого піднебіня — ось що значить резиґнация. Взагалї чоловік — се сотворінє, що повинно се­бе нищити.
 

Запах — смерть цьвітів.
 

«Щось правди таки є в сїм” — чує ся не­раз, коли зійде бесїда на якусь сплетню. Так — се правда, але роздерта собаками на шмати.
 

І в области штуки є межі, поза котрими толєранция є гріхом.
 

Великих людий все будемо називати еґої­стами. Їх "я" поглощує всї инші індівідуальности, що стрічають ся з ними, а ті ж уважають все, що природне, неминуче і що випливає з відносин сил, — за продуманий намір. А коли чиста душа любить те, що не повинна любити: невже вона не може спокутувати гарно і величаво того ми­мовільного гріху тим саме, що відрікає ся сво­його найглибшого пожаданя?***)
 

Люди з прозорим сном.
 

Геній — се інтеліґентність вітхненя.
 

Серце — маґнет, що притягає біль. Найнещасливійший той чоловік, що ради своїх здібностий і духових сил має право до найвисшого, а ізза свойого становища в житю прикований до всього, що найнизше. Хоч і вдасть­ся йому згодом, силою духового напруженя пір­вати пута, то всеж правдивої радости в житю він вже не находить і з глибин його Єства ви­лонює ся щось суворе, гірке, в чому ми повинні бачити недугу, а не гріх.
 

Подібно як дерево лиш своєю зеленню і цьві­тами дякує за дощ і сонце, так само лиш овоча­ми свойого духа повинен показувати свою вдяку і той чоловік, якому удїлювано помочи ради його визначного духа.****)
 

Коли зроблена помилка отвирає новий, до­сї недоступний круг обовязків, то вона є тим самим оправдана. Дївчина, що стає матїрю.
 

Який се страшний стан, коли комусь смерть видає ся чимсь природним, а житє чудом!
 

Коли добрий жадає від злого, щоб він став добрим, то слїд йому (доброму) спитати ся пер­ше себе, чи є в нього спромога стати злим ? Одно такеж неможливе як і друге.
 

Задачею щасливого чоловіка є розвивати ся, а задачею нещасливого знищити себе.
 

Всяке вдоволенє викликує відразу, бо роз­кіш лежить тільки в напрузї сил.
 

Тільки велич одна може бути безумовно правдива, бо тільки вона не боїть ся признати ся до всього, що є змістом її. Для инших — правда се огонь, що їх спалює.
 

За лож платить чоловік смертию свойого "я" — за правду що найвисше смертию свойого щастя.
 

Поезия — се вибух крови; поет викидає з себе свою кров, а вона розпливає ся в піскови­нах сьвіта.
 

Астроном студіює на небі чудеса сотворі­ня; хлоп дивить ся в гору, розбираючи, чи па­дати-ме дощ.
 

Повна сьвідомість самого себе — смерть чоловіка.
 

Чоловік скорше пізнає жерела всесьвітного житя, нїж свойого власного.
 

Всяке житє — се боротьба індивідуального і з унїверзом.
 

Генїй — се природний осередок сьвіта.
 

Чоловік повинен думати: дерева говорять санскритом.
 

Крива лїнїя не знає більшого чуда над пряму. Але не навпаки!
 

Справдї добра музика повстає тодї, коли музикант має відвагу скрутити собі струни з власних телес.
 

Серце — се печать, яку треба зломити, перше, заки тайна вийде на верх.
 

Тільки так довго, як ми ще не є тим, чим ми маємо бути, ми є чимсь окремішним; як пластинки снїгу так довго є снїгом, доки не роз­плинуть ся у водї.
 

Саме тому, що орел в силї лїтати, саме і тому він не в силї є ходити.
 

Декотрі поети можуть все продукувати. Так іменно, як легко думати, коли не знає ся про­блємів думаня, і може тому безжурно переска­кувати глибини там, де другий, що поглибляє їх, — падає.
 

Жити — значить бути партийним.
 

Дуже богато не вірить в нїщо, за те боїть­ся всього.
 

Предметом драми не можуть бути вчинки, котрі — як вистріл — порушають ся по лінїї простій.
 

Хоч і як важкий є Шекспір і хоч як важ­кий сьвіт він обіймає своєю штукою, то всеж він не був в силї нїколи зобразити правдивого щастя; він зображує його в правилї тільки роз­битим. Се найголовнїйший доказ на те, що того складника не було в його житю.
 

Що поетичні характери мусять бути рівно­часно індівідуальними і загальними — щож се инше, як не задача, яку природа розвязує що дня і в кождім чоловіцї ?
 

Свободи і здоровля не називаю тільки скар­бами житя, а житєм самим. Свобода — се неза­лежність від сьвіта, а здоровлє — незалежність від природи.
 

Тільки глупі хотять з драми прогнати вся­ку метафізику. Але ще велике питанє, чи мета­фізика вилонює ся з житя, чи навпаки житє з метафізики.
 

Коли чоловік не хоче стратити охоти до житя, він мусить в собі почувати надлишку сил, вів мусить мати їх більше над сю міру, яка по­трібна конче до удержаня житя. З уваги на те, повинен чоловік вистерігати ся розпусти, бо саме вона поглощує сю надвишку, яка позволяє водограям пристрасти радісно знимати ся і надає істнованю вічну принадність.
 

————————————
 

*) В сїм місяці сьвяткує Німеччина 100-лїтні роко­вини уродин Геббеля, побіч Ґетого найглибшого поета Нїмеччини. Побіч чисто артистичних творів — з лїрики, новелї і драми — належать щоденні записки (Tagebu­cher 4 томи) Геббеля до найважнїйшого з усього, що видав досї нїмецький дух. Перекладач вибрав з безлїчи перел думки дрібну частину для нашого чи­тача. Студию зпід пера Остапа Грицая про Геббеля і його творчість одержать читачі "Дїла" в короткім часї. - Ред.
 

**) Іронїя долї хотїла, що саме Геббель мав бути одним з найщасливійше одружених поетів. Він одружив ся з віденською акторкою, п-ою Кристиною Енґгаус, визначною красою і талантом. Те щастє одначе окупив він траґічним зірванєм зносин з Елїзою Лєнвінґ.
 

***) Геббель отже вже в р. 1848, так сказати, на гру­ди Елізи, прочував трагедию своєї першої (глибшої) любови.
 

****) Геббель був ворогом всяких добродїйств і спо­лучених з тим претенсий добродія до обдаруваного, мо­же тому, що його сувора доля велїла йому половину житя провести на прикрім хлїбі добродїйної ласки, котра убивала в нїм - як каже - внутрішного чоловіка.

[Дїло, 20.03.1913]