За повноту виховання

Краків, дня 23. вересня 1940.

Є думки, що їх ніколи не буде зайво повторити, думки, що раз зясовані, стають для нас аксіомою. Такою думкою — аксіоматичною правдою є заєдно повторювані і заєдно нові і заєдно важні слова німецького фільософа, Ляйбніца: "Дайте мені в руки виховання, а я перетворю світ".

Оці слова хочемо покласти в основу нашої чергової статті, що тим разом має торкнутися в головному справи деяких виховно-освітніх завдань нашого учительства, що в їхні руки дано виховання, дано перетворити цю частину українського світа, що замкнута на землях Холмщини та Лемківщини.

І ту велику і можливо, дуже далекосяглу для нашого майбутнього, задачу сповняти мають з новим шк. роком також ці українські учителі, що повернулися, чи повертаються з польських теренів, себто т. зв. заточенці.

Їx поворот по довгих роках на українські землі є справою окремого значіння, про що вже й згадувалося у нашому часописі.

Відбиті роками від українського світа, вони, хоча би й мимоволі сприймали впливи чужого довкілля, а часами затрачували навіть і всі познаки українства. Прийшли навіть такі факти, як мішані супружжя, а за цим щонайменше неозначене національно виховання власних дітей.

Не хочемо тут розглядати-розсуджувати таких фактів. Це окрема справа і не наше завдання. Ми хочемо лише зазначити коротко, що учителі-заточенці, прибувши оце на українські землі, напевне зясовують собі вимоги, що їх вони самі до себе мусить поставити і що їх поставить до них український терен і сучасна українська дійсність.

Відповісти цим вимогам — це їхнє основне завдання.

Поруч з учительством, що вже від давніших років, чи в останньому році вело тут працю, мають станути учителі-заточенці і добутим педаґоґічним досвідом покористуватись у новій праці, а самим же ж примінитися до нових вимог, зокрема надолужити дбайливо всі недостачі, включно до рідної мови.

Треба вірити, що вже в недовгому часі учителі ці, живучи серед рідної, української стихії, віднайдуть себе і зможуть відповісти всім вимогам та обовязкам.

Тут хочемо перейти до справи виховання дітвори цими засобами, що так широко поширені в Західній Европі, в першу чергу в Німеччині та Італії. Йде саме про шкільні орґанізації дітвори, що базовані бодай до деякої міри на основах самовиховання, а мають на увазі не так само шкільне навчання дітвори, як радше вирощування в неї прикмет повновартної людини й майбутнього громадянина.

Про ці форми й засоби виховання ми вже мали нагоду писати на сторінках нашого часопису в мин. шк. році Тут хочемо їх загально пригадати і поставити як конечну вимогу в нашому шкільництві. Ми свідомі, що само вчительство при дбайливій праці в самій школі вже має доволі обовязків. Коли ж до того приходить конечна в наших умовинах громадська праця, то часу залишається обмаль. Проте мусимо тямити, що учитель є перш усього для дітвори. Це його перша, головна справа і її він не сміє вести половинчасто. Щойно в другу чергу він має дбати і про громадські справи села.

Тільки конечність, — повторяємо, — наших умовин каже часто учителеві бути для села всім. Та це не сміє бути правилом і завдання учителя мусить бути в тому, щоб піднайти чи підвиховати таких місцевих людей-громадян, що самостійно зможуть скорше чи пізніше вести громадянську, культурно-освітню, кооперативну, чи яку іншу працю, що в ній самий учитель буде тільки дорадником. Такий стан дасть йому змогу велику частину свого часу й праці присвятити дітворі не тільки в школі, але й поза школою.

Орґанізації шк. дітвори не мають в нас своїх традицій. Започаткований колись Українським Пластом т. зв. Улад Новиків — улад дітвори від 7-го до 12—14 р. життя проіснував дуже коротко, розвязаний польською владою в часі відомих подій 1930 р.

Приходиться справу будувати від початку і добувати щойно власний досвід, чи користуватись чужим.

Pедакція журналу для дітвори "Малі Друзі" виготовила саме проєкт такого шкільного товариства дітвори, тзв. "Курінів Новиків" і внедовзі зможе його висилати нашому учительству для використання.

Є вже і на укінченні ширший методичний підручник, зладжений одним з колишніх пластових діячів і на основі цих двох праць можна буде вже в найближчому часі при ступити до пляномірної і систематичної орґанізації шк. дітвори в її власному шкільному товаристві.

Оснувати таке товариство при кожній школі, піднайти для допомічної праці і ньому відповідних людей, найкраще якраз звільнених нефахових учителів, чи когось з батьківського кружка, або з місцевого відділу молоді — це саме ця задача, що її мусять мати на увазі наші вчителі.

Годі тут ширше зясовувати засади, методи й цілі виховання в "курінях новиків". Пригадуємо тільки цю справу, як дуже актуальну з цим, що ближчих даних про неї треба шукати в правильнику, що ним редакція "Малих Друзів" кожного часу може внедовзі служити.

Вважаємо, що справа гідна пильної уваги і що за здійснення її візьмуться спільно вже в найближчому часі в першу чергу оставші по селах "нефахові" і "нові" учителі, а далі ж всі ці, кому взагалі близька справа виховання молодого покоління і для кого неоспорима правда, що творити нову людину можна тільки від наймолодших років її життя.

Маємо теж надію, що взагалі виховно-шкільні питання, а не тільки порушена нами справа найдуть в недалекому часі своє місце в окремому учительсько-педаґоґічному журналі, як орґані Взаїмної Помочі Українського Учительства.

Це — вважаємо — конечна вимога, бо лиш тоді буде можливість обговорювати широко й пляново хочаби й ці питання, що їx лиш побіжно, просто прихапцем довелося нам заторкнути в наших статтях.

Та до того часу, заки це здійсниться, доведеться користуватися гостинними сторінками "Кр. Вістей". Будемо раді, коли про порушену нами сьогодні справу заговорять на цих же сторінках теж автори з місць.

[Краківські вісті]