Сучасна держава формується у роботі, через контакт з людьми. Вона щодня оновлюється. Лише так вона може виконувати своє основне завдання – службу громадянам
1.
Держава, як нам кажуть, перебуває у стані кризи. Вона не захищає людей від втрати роботи. Не гарантує доброї освіти. Неспроможна чинити правосуддя. Її немає вчасно, коли приходить повінь чи буревій.
Держава не схожа також на ефективний консорціум, коли береться за будівництво доріг чи модернізацію залізниць. З неї виходить невдалий меценат. Вона не гарантує того, що економічні кризи, які стали невід'ємною частиною нашого соціального краєвиду, оминуть наші домогосподарства і гаманці.
Більше того, держава подібна на жандарма, який нас, вільних і автономних індивідів, хоче досі контролювати. Вона запроваджує різні види обмежень: від необхідності отримувати дозволи на будівництво до обмежень швидкості для автомобілів.
Вона карає, коли ми порушуємо – на наш погляд – абсурдні заборони. Знову і знову вона «продукує» правила і норми, які ускладнюють нам життя. Держава – це бюрократична, холодна і безсердечна машина, яку неможливо полюбити.
У цьому зв'язку виникає доцільне запитання: для чого нам потрібна держава?
2.
Тим більше, що видно неозброєним оком, що однією з перших жертв глобалізації стала власне держава. До вчорашнього дня ми навіть думали, що саме вона є відповіддю на виклики невизначеної і непередбачуваної реальності. Як праві, так і ліві могли сперечатися, але і перші, й останні знали, хто буде виконувати їхню програму, якщо вони прийдуть до влади. Звичайно – нація-держава. Тому що у державі була сила та політика. Лише це все скінчилося. Що ж ми маємо замість цього? Безкоролів'я.
Це тому, що економіка визволилася від кандалів держави. Сила і політика, як за будь-якої нагоди нагадує Зиґмунт Бауман, знову розійшлися. І знову життя перемістилося в етично неврегульований простір, на який не поширюється політичний контроль. Усе тому що етика і політика залишилися на рівні націй-держав. Проте, останні змушені захищати свої позиції. Хто виграв від цього розходження політики і сили?
Фінансові ринки, які – як ми думали – розв'яжуть усі наші проблеми, якщо тільки ми залишимо їх вільними від політичного тиску. Державам, щоправда, не можна втручатися у справи інших держав, але корпораціям чи фінансовим інституціями цього ніхто не заборонить. Якщо їм у якій-небудь країні не подобається, тоді вони переносять свої штаб-квартири і капітал до іншої. Якщо їм не сподобається монетарна політика якої-небудь країни або вона залізе їм у кишеню, вони гратимуть на послаблення такої держави. Таким чином, ми потрапили в ситуацію, коли ми, як громадяни, ще маємо право змінити уряд у державі, але вже не політику. Тим більше економічну політику, яку може вести держава.
Але, якщо обмежитися нашим подвір'ям, ми, поляки, особливо не поважаємо державу. Ця неприязнь до держави, це – звісно – залишки комунізму, за якого держава була для більшості людей чимось чужим. Але також, як я думаю, це плоди неоліберального мислення після 1989 року, яке опанувало публічний простір та суспільну свідомість. У чому полягає його панування?
У тому, що ми вважаємо очевидним, що ринки – як зараз ми переконуємося на власному досвіді – можуть не працювати. І тому ніхто не обурюється, коли знаменита невидима рука ринку справді виявляється... невидимою. Водночас, ми вибухаємо від обурення, коли нас підводить видима держава. Коли, наприклад, неспроможна гарантувати справне функціонування громадського транспорту. І ми слушно обурюємося.
Лише замість того, щоб подумати та напружити свою уяву, як зробити державу ефективною у виконанні її завдань, що служать спільному благу, ми, зазвичай, її одним жестом перекреслюємо.
Цей жест відмови є плодом ще одного, дуже поширеного у Польщі переконання: "Коли я досягаю успіх, то підкреслюю, що він є лише та виключно моєю заслугою. Коли в мене підвернеться нога, то у цьому я звинувачую державу".
Це держава є джерелом моїх страждань.
3.
Лише та сама економічна криза, що поглиблюється, що послабила державу і позбавляє нас сну ночами, починаючи з 2008 року, теж ясно показує, що після своєрідного "утримання від держави" можна побачити зараз своєрідну спрагу держави. Тобто: як тривога, так до... держави.
А якщо так, то рацію має Тоні Джадт, коли стверджує, що "ми повинні наново навчитися "мислити по-державному", звільнитися від упереджень проти нього, яких ми набули невдовзі після тріумфальної перемоги Заходу у холодній війні. Ми повинні навчитися розпізнавати вади держави, і одночасно сміливо її захищати".
Тож який вид держави ми повинні будувати, для того, щоб вона стала прийнятною, і поляки стали сприймати її як "дружню"?
По-перше, ясно, що держава не існує для того, щоб будувати заводи. Але держава існує для того, щоб створювати якомога кращі умови для того, щоб люди будували заводи. Так що нам потрібна держава як ефективний, справедливий і гнучкий регулятор.
По-друге, про що ми не хочемо пам'ятати: ми разом працюємо для цього спільного блага, яким є власне спільна держава. Про це не побоялася нагадати американцям нещодавно демократ Елізабет Воррен, яка у своїй боротьбі за сенаторське крісло від Массачусетсу переконувала: "Немає у цій країні нікого, хто б досяг багатства сам. Нікого! Ви збудували завод – це чудово. Але будьмо чесні: ви возили товари дорогами, за які решта з нас заплатила, наймали працівників, що вчилися за наші гроші, ви були у безпеці на своєму заводі, тому що за наші гроші вас захищали поліція та пожежна охорона. У вас була чудова ідея, у вас вийшло щось чудове – Бог з вами. Візьміть для себе великий шматок пирога. Але частиною суспільного договору є те, що решту ви віддасте наступній дитині, яка захоче піти за вашим прикладом». І Воррен виграла свою битву.
По-третє, перефразовуючи назву книги американського соціолога Джеффрі Ґолдфарба, ми, можливо, повинні вимагати "держави малих речей". Коли я розмовляю з моїми друзями, коли дискутую з пасажирами у поїздах, то у тих оповіданнях про Польщу можна почути одну "велику" мрію: поляки хочуть держави, яка буде вірна "малим речам". Поляки мріють про коротші черги в державних установах, щоб швидко зареєструвати компанію, що, у свою чергу, підтримає створення сімейних підприємств, які є двигуном економіки Польщі.
4.
Поляки мріють про школи, які вчитимуть наших дітей творчого мислення та креативності, щоб вони могли ефективно давати собі раду на гнучкому ринку праці, а не механічного проходження тестів. Поляки мріють про охорону здоров'я, у якій швидко можна буде потрапити до фахівця. Ми мріємо про суди, у яких не треба роками чекати на вирішення справи. Ми мріємо про простий хідник у кварталі та дитячий майданчик, щоб діти мали змогу проводити вільний час на повітрі, а не перед телевізором. Ми мріємо про ясла і дитячі садки...
"Держава малих речей" – це держава, що формується у роботі, через контакт з людьми. Але за цією точкою зору необхідним є принцип "автокорекції держави", тому що майже щодня громадяни надають інформацію про те, де саме наша держава зазнає невдач. Іншими словами, держава повинна у такій ситуації працювати як операційна система, яку систематично треба "оновлювати". Точно так само – держава, якщо треба, щоб вона викликала повагу, повинна постійно коригувати себе, так щоб могти ефективно виконувати своє основне завдання – службу громадянам.
5.
Чи не є будівництво "держави малих речей" мінімалістським політичним проектом? Ні, якщо ми пам'ятаємо старий принцип, за яким ми повинні оцінювати політиків та їхні проекти: лише ті, що вірні у малих речах, будуть також вірні у великих. А конкретніше, якщо якийсь уряд є послідовним у будівництві малих речей, то потім з них випливають великі речі. Зважуючись на будівництво "держави малих речей", ми повинні це робити не тому, що це легке завдання. Навпаки, ми повинні це робити, тому що це складне завдання – складне, таке, що вимагатиме зміни мислення тисяч людей, які працюють щодня від імені держави. Зокрема і політиків.
Тому ми повинні почати думати про державу та описувати її з точки зору надії на те, чим вона має стати, з урахування знань про те, чим вона є нині. Тому держава ніколи не є незавершеним проектом.
Ярослав Маковскі – філософ, директор Громадянського інституту. Нещодавно опублікував: "Тішнерівські варіації" (2012). Друге число редагованого ним часопису Instytut Idei присвячене власне державі
Jarosław Makowski
Państwo rzeczy małych
Gazeta Wyborcza, 23.02.2013
Зреферував Омелян Радимський