В Івано-Франківську відбувся 13-й міжнародний фестиваль MitOst, що має назву однойменної громадської організації, яка сприяє культурному та мовному обміну в країнах Центральної, Східної і Південно-Східної Європи, Середньої Азії та Південного Кавказу. Франківськ обрали, бо саме тут нині перебуває чимало переселенців з буремного українського Сходу, а мирне і розмірене життя галицького міста може стати відображенням того, як належить знову повертатись до миру, співіснування культур і толерантності в усій Україні.
Тон та напрямок події надав форум «UkraineLab: Візії для побудови миру і нова роль громадянського суспільства і культури», який оголив українську проблематику й окреслив шляхи гуманітарного виходу зі стану війни та кризи. У цьому корисним може бути досвід Грузії, яка пережила чимало воєн та етнічних конфліктів за останні 22 роки. Гість форуму, грузинський журналіст і конфліктолог Мамука Арешидзе, пильно стежить за подіями в Україні й помічає неймовірні аналогії.
«Коли це почалось в Україні, в мене особисто було певне дежавю, що ми це вже бачили: ті самі помилки, та сама ситуація. В певних випадках ті самі герої», — аналізує грузинський експерт.
Нині, коли Україна переживає подібні драматичні колізії, грузинський досвід може стати основою для виходу з ситуації, уникнення деяких помилок та сумних наслідків. «Ми почали шукати ресурси, які у нас ще залишилися: змішані шлюби, професійні зв'язки, комбатанти, гуманітарна допомога. Попри те ми відчуваємо на цьому шляху, як люди, що працюють для руйнації, роблять це дуже ефективно», — підкреслює Арашидзе, вказуючи на ту ж таки пропаґанду в ЗМІ, прагнення ізоляції для Абхазії, Південної Осетії з боку тих, хто вже понад 20 років маніпулює цією частиною світу. Але за той час виросло нове покоління молоді, яке не бачило війни, і воно починає розривати стереотипи та пута непрощення.
Погляд зсередини озвучив історик Ярослав Грицак, який традиційно вдався до прогнозування з покликом на історію. «Аґенти змін чітко помітні. Немає різниці між Сходом і Заходом. Це як масло на хліб. Більша кількість таких людей є саме серед релігійної, а не секулярної орієнтації», — каже професор Грицак.
Хай би про що говорили інтелектуали сьогодні, все воно походить з царини культури, величезного котла, де плавляться долі народів, країн та громадянського суспільства, яке покликане чути, розуміти, приймати і оберігати.
«Культура — це пояснення того, що відбувається, вона багатошарова. Культура — це гомеопатія, а не адреналіновий укол у серце, який одразу щось міняє. Коли вона стає інструментом, то це вже пропаґанда, психотерапія чи ще щось. Найголовнішим є наполягання на тому, що з різністю пам'яті можна жити цікавіше, ніж з її одноманітністю. Треба шукати культури співіснування різних "пам'ятей"», — каже лектор форуму, письменник Тарас Прохасько.
Кожен з учасників фестивалю приніс на розсуд аудиторії свій особистий або колективний продукт культури, причому чимало з них не вписуються у традиційне уявлення про освіту, мистецтво, економіку. Разом вони створювали поліфонію, виявляючи розмаїття світу в мирному співіснуванні внаслідок творення, будування, пошуку нових контекстів. При тому стереотипи та упередження почувалися незручно у їх товаристві.
Урочисте відкриття MitOst-фестивалю почалося з презентації документальних фільмів «У пошуках дому».
Чим подібні й чим відрізняються долі міґрантів-біженців у Західній Європі та Сирії і долі українців, які змушені були покинути свої домівки на сході Україні й стати внутрішніми переселенцями? Що таке «дім»? Як знайти новий «дім» і не втратити себе? На такі запитання спробували відповісти учасники фестивалю в часі перегляду документалістики, що турбує нині вже й українців.
Це чотири фільми з програми Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA в межах серії «В пошуках дому». Фільми торкаються різних сторін комплексних тем міґрації та конструкції «іншості».
«Фільми на тему міґрації, внутрішніх переселенців, біженців є дуже сумними, але й дуже об'днуючими для України, Західної Європи. Ці досвіди є трагічними, але дуже подібними, тож варто про них говорити спільно», — презентувала аудиторії документальні стрічки представниця групи PRAVO. Berlin Group for Human Rights in Ukraine Олександра Бінерт.
Фільм з назвою «Зламані гілки» розповідає про долю 14-річної дівчинки, яка покинула свою домівку в Польщі й сама поїхала в Палестину (майбутній Ізраїль) напередодні Другої світової війни. Родина мала приєднатися до неї наступного року, але з початком війни все змінилося. Спогади юної польки оживають у барвистій анімації, що змальовує її самотню подорож з дитинства у доросле життя. Ще один із запропонованих до перегляду фільмів — «Переслідувані».
Автопортрети переселенців
«Скажу Вам чесно, друзі, цей захід став для мене справжнім випробуванням… А згадалося те, що я бачу цей рік як окремі епізоди власного життя у великій драми долі моєї Батьківщини. Таких епізодів кілька і вони займають чіткі часові проміжки: від початку Майдану до загибелі Дмитра Чернявського, від першого захоплення Донецької ОДА до оголошення псевдореферендуму, перший виїзд в Харків і повернення у вже чуже місто, травневе звільнення аеропорту і другий виїзд в червні, очікування скорого повернення до Донецька і розтрощення всіх надій 22 серпня після наступу російських військ. Їдучи на показ, я розмовляв зі своєю подругою, і вона сказала, що у багатьох із нас час зупинився весною 2014 року. Мій став 2 червня. У людей з фільму їхній годинник ще йшов, і саме в кінці фільму вони визначали, коли йому зупинитись — прямо зараз чи трохи згодом», — поділився своїми враженнями у Фейсбуку донеччанин, який нині живе в Івано-Франківську, Сергій Никоноров.
В межах 13-го мiжнародного фестивалю MitOst в Обласній бібліотеці для юнацтва вiдбулась цiкава зустрiч з кодовою назвою «Видимі чи невидимі?». Обгорювалося важливе питання: «роль внутрішньо переміщених осіб на "портреті" міста».
Учасники фестивалю часто згадували реформи, щоправда, вкладали в це поняття, очевидно, дещо інше, ніж сучасні українські чиновники. Чимало з них живуть у давно чи недавно реформованих країнах, де існує ефективна комунікація влади і громади, де політичні партії постійно навчаються, як ступати в ногу з громадянським суспільством, де поряд з офіційною на повні груди дихає неформальна освіта, яка аж ніяк не обмежується програмовими формами та методами у донесенні знань та в заохоченні вчитися. Мистецтво як спосіб виховання й вираження громадянської позиції теж активно просувалося як ідея MitOst-фестивалю.
«Суспільству потрібні громадяни. Якщо громадяни будуть ставитися відповідально до того, що відбувається в суспільстві, то вони будуть частиною цього суспільства поряд з державними структурами та бізнесом з тим, щоб змінювати суспільство на краще. Це наша місія», — заявляє представниця МЗС Німеччини Аннгрет Вульф, яка є водночас одним з менеджерів MitOst.
Міжнародний фестиваль MitОst став лабораторією численних майстер-класів, зокрема «Великого Вуха» — заняття для малюків з читанням казок та створенням власного їх озвучення. Поряд з тим — музика Прикарпаття, танці етносів, що тут проживають. А ще — урбаністичне прочитання мінімалістичної архітектури міст, подібних на Івано-Франківськ, у пошуку власних архітектурних розв'язань.
Для багатьох франківців MitOst-фестиваль минув майже непоміченим. Лише зауважили, що в місті побільшало іноземців. Натомість ті не втомлювались захоплюватися кухнею наших кафе та ресторанів, мирним ритмом міста країни, в якій триває війна, цікавими історичними відкриттями краю, який колись зачепила не одна війна та інші лихоліття, та який усе ж зберіг власну самобутність.
«Цього року MitOst-фестиваль був для мене, як велика родинна зустріч або як велике міжнародне весілля, де кожен може знайти підтримку, яку шукає. І це весілля зробив кожен, хто був запрошений і бере участь. Потрібні люди в потрібному місці в потрібний час», — зауважила одна з менеджерів фестивалю Іванка Чупак.
06.10.2015