На Конгрес культури Східного партнерства, який відбувся на початку вересня у Львові, до міста завітали кілька десятків спікерів з різних країн Європи. Серед запрошених гостей – французький філософ, професор Університету Пантеон-Ассас і дослідник тоталітаризму Філіп де Лара. Що може стати платформою для повноцінного українсько-єврейського діалогу? Як лікувати історичні рани, що не загоїлися, та де шукати витоки нетерпимості до Іншого? Ці важливі питання професор де Лара порушив у своїй лекції «Українці та євреї: різна пам’ять, спільна історія», яку прочитав у книгарні «Є». Пропонуємо найцікавіші фрагменти розмови.
Солідарність у найважчі часи
Історія євреїв в Україні – одна з найбільших жертв забороненої історії в радянські часи. Легенди та стереотипи про антисемітизм в Україні завдали стільки ж зла, скільки і заперечення Голодомору. Тим не менше, стосунки між євреями та українцями є невід’ємною частиною і головним виміром національної історії – як минулого, так і сьогодення. Звільнити історію від упереджень та неправдивих легенд про геноциди ХХ століття – необхідне завдання для того, щоб перейти від поодиноких пам’ятей до спільної історії. Більшість жителів Їдишланду жили на території сучасної України, а не в Польщі, як це прийнято вважати. Той світ був знищеним, але чи забутим? І чи є Україна винною у цьому?
Під час своєї першої подорожі в Україну, яка відбулася три роки тому, завдяки моєму другові Валентинові Омелянчику, я зустрів Семена Глузмана, який сьогодні очолює Асоціацію психіатрів України. Він є представником молодого покоління дисидентів. У 70-х роках, коли Глузман був молодим психіатром, його відіслали до ГУЛАГу, оскільки він відмовився виступати проти політичних опонентів, яких зачиняли в психлікарнях. Це був мій перший контакт з українським євреєм. Тоді я дещо різко поставив йому запитання: «Що Ви думаєте про антисемітизм в українських націоналістичних рухах (зокрема, в УПА) під час і після війни?» Ось що він мені відповів: «Я думаю, що без в’язнів УПА я би помер». Всім нам відомо, що ГУЛАГ був дуже жорстким випробуванням для політв’язнів, а особливо – для молодого Глузмана, який зазнавав постійних насмішок та ставав жертвою насильства зі сторони загальних ув’язнених. Багато політв’язнів не виживало в ГУЛАГу саме через ці утиски. На Уралі Глузман опинився поруч із солдатами УПА, які були засуджені у післявоєнні роки. Вони відразу ж взяли його під свій захист. Ось що означала його відповідь. Добре відомо, що солідарність українців ГУЛАГу (як і в нацистських таборах) була дуже великою. Але як зрозуміти реакцію Глузмана? Чи було достатньо цієї доброзичливої солідарності бандерівців з молодим євреєм для того, щоби стерти все те, що я знав (або думав, що знав) про українських колабораціоністів геноциду євреїв і про антисемітизм українських націоналістів, який був більш запеклим, аніж їхня полонофобія?
Сумніви як протидія маніпуляції
Є два способи стерти історію, тобто, маніпулювати колективною пам’яттю: заперечення – воно є найбільш очевидним способом – в Україні не було голоду 1932-1933рр., або інший варіант – розчленування історії через легенди та стереотипи. Ранні факти були визнані і подані аудиторії, але інші – досі замовчуються. Ця канва поєднання послідовності подій розпадається. Саме так трапилося з історією погромів 1917-1920 рр. Хто міг бути винуватцем? Червона армія, Біла армія, українська армія, польська армія, озброєнні угруповання та їхні очільники, які не визнавали владу республіки? Можливо, селяни, засліплені іудео-більшовицькими чутками, чи анархісти Махна? Складно порахувати, скільки людей було втягнуто у злочини, тобто, у пасивну співучасть. Ці погроми, внаслідок яких загинуло більше 100 тисяч людей, вибухали скрізь, тривав хаос громадянської війни, до якої євреї були доволі чужими. Генерал Денікін сам упав у розпач, коли побачив, як його війська вбивають та грабують євреїв замість того, щоб битися з червоноармійцями. Те ж саме можна сказати про факт, що відбувся 20 років опісля – коли, з одного боку, українці співпрацювали з нацистами, а з іншого – рятували євреїв. У спільній праці «Геноцид євреїв в Україні» один історик визнає, що складно сказати точний відсоток праведників і колаборантів нацистського режиму.
Ця історія приводить нас до поняття, що отримало назву запаморочення перевірки. В історичному знанні є така стадія, поза якою ми більше не можемо бути ні в чому впевненими. Те, у що ми вірили, виявляється неправдивим або неповним, і вже неможливо опиратися на ядро точних даних, щоб перевірити інші факти. Найбільш болісним і вражаючим прикладом є Симон Петлюра – його вважали відповідальним за погроми 1919 року. Але в цей час він був керівником Республіки, який прагнув союзу євреїв та українців, що було головною запорукою багатонаціонального народу. В той час українське суспільство складалося з чотирьох груп – поляків, українців, росіян та євреїв, а також з інших, менших етносів – греків, чехів, угорців. Є мало таких історій, які були би настільки сповнені міфів та легенд – фальшивих, або, ще гірше, – спотворених. Ця ситуація дуже дестабілізує – не можна бути впевненим ні в чому, що читаєш. Тут неможливо застосувати принцип картезіанського сумніву – для того, щоб я не помилився, я починаю піддавати сумніву все – навіть найочевидніші речі, а пізніше їх заново розглядаю. Можливо, це працює у філософії, але не в історії. Тут ми не наближаємося до істини, а втрачаємо ґрунт під ногами, не дозволяючи собі ні за що зачепитися. Отже, немає впевненості, яка могла би стати базою для поступового відбудовування істини.
Австрійський філософ Вітгенштайн казав: «Питання, які ми ставимо, і наші сумніви ґрунтуються на тому, що певні пропозиції звільнені від сумніву. Вони – немов петлі, на яких обертаються ці питання і сумніви». Відновити загальну картину – робота науковців та свідків. Я ж намагаюся добре зрозуміти ситуацію, в якій питання і сумніви перебувають поза петлями, а також пробую віднайти деякі з цих петель, подолати стереотипи, щоб виявити єврейсько-українське питання. Стереотипи не є виключно недоброзичливими (чорна легенда про антисемітську Україну, про зрадників-євреїв, які постійно перебувають на боці поляків і росіян); існують більш лагідні форми (але не менш шкідливі) – вони фіксують стосунки між єврейською та українською нацією лише частково, замикаючи ідентичності в соціологічному детермінізмі: поляки – шляхтичі, українців – селяни, євреї – торговці тощо. Хочу навести цитату одного історика, яка дуже влучно підсумовує історію, сповнену стереотипів: «Українські та єврейські народи мають різні моделі виживання, які не можна порівняти. Євреї виживають, розкидані серед інших народів, в той час, як українці живуть на власній території. Життя серед чужих етнічних субстратів, які часто є ворожими до інших, поставило перед євреями складний імператив – визначити, хто є найсильнішим. Помилка в такій оцінці могла би призвести до трагічних наслідків. Євреї повернулися в бік інтересів сильнішої сторони. Вимагати від них, щоб вони стали на бік слабшого, означало би позбавити їх основної умови виживання. Найкращий спосіб не мати конфліктів з євреями – самому стати сильним. І коли Україна стане такою, євреї знайдуть у ній своє місце». У цій цитаті є щось, що не працює. Євреї та українці не є лише соціальними групами, поведінка яких визначається системою «той, хто домінує – той, над ким домінують». Це індивідууми та живі спільноти, які постійно змінюються. Історія, яка складається таким способом, є занадто марксистською і соціологічною. І навіть якщо вона є більш доброзичливою і симпатичною, аніж антисемітські та антиукраїнські стереотипи, вона все ще залишається сповненою упереджень.
Іван Франко та єврейське питання
Соціологія стає цікавою та правдивою лише тоді, коли вона є достатньо тонкою та проникливою для подолання стереотипів. Хочу навести поодинокий, але репрезентативний випадок Івана Франка. Якщо би довелося боротися проти спрощених стереотипів щодо євреїв чи будь-якої іншої теми, це слід робити соціологічним методом – не надто піддаватися чарам статистики і об’єктивації, при цьому розуміти, що окремі випадки мають дуже велике значення. Вони дають нам чіткі уявлення про суспільство і колективну свідомість більшою мірою, аніж середньостатистичні дані, що є лише стереотипами, штампованими наукою. У розгляді цього питання я часто посилаюся на працю Ярослава Грицака «Дивний випадок антисемітизму», що була опублікована два роки тому у виданні «Зона конфліктів імперій». З ерудованого і проникливого погляду Ярослава Грицака Франко постає як дивний випадок антифілосемітизму. Через те, що він був інтелектуалом та політичним діячем, він дає цінне уточнення щодо стосунків України з єврейським товариством. Перша і найголовніша річ у праці Грицака – постійне зацікавлення Франка євреями. Це не просто політична увага до єврейського питання, яка була цілком природною на той час. Соціалісти запитували себе, яким буде ставлення євреїв до їхньої програми, які перспективи союзу чи конфлікту можна було би передбачити в єврейському суспільстві загалом та з окремими течіями – традиціоналістами, сіоністами, соціалістами-інтернаціоналістами? Зацитую Грицака: «Наприкінці 19 століття в контексті поступового розпаду традиційного суспільства кожна група відчувала дедалі більшу небезпеку з боку інших. В першу чергу, це – євреї та католики, українці і поляки, які водночас шукали союзників». Франко дуже довго працював і міркував над єврейським питанням, але в його працях є дещо більше, що добре показує Ярослав Грицак – постійна безкорислива цікавість, що об’єднує суперечливі ставлення до євреїв. Філосемітизм юних років у Дрогобичі, фаза соціалістичного антисемітизму в 1883-му році з відомою статтею «Єврейське питання», заклик до асиміляції, потім – захоплення сіонізмом, солідарність з єврейським пролетаріатом і нарешті боротьба проти антисемітизму в колах інтелігенції та націоналістичному середовищі. Погляди Франка щодо євреїв були сповнені неоднозначностей та суперечностей, але впродовж довгої і складної еволюції від соціалізму до націоналізму євреї були для нього постійним предметом роздумів. Іван Франко визнавав сіоністів як братів у боротьбі за свободу народів. У кожен період еволюції його думок єврейське питання не було для Франка ані расовою, ані релігійною проблемою, а національною, пише Грицак. Я би, радше, назвав її політичною.
Євреї є конкретною групою людей, які мають ідентичність, політичні партії, різноманітні інтереси. Тому, в першу чергу, вони є партнерами українців – тими людьми, які також формують світ Галичини та України.
Що далі? Продовження діалогу
Політична концепція нації задає особливого тону українсько-єврейському питанню. Але чи залишається ще щось після катастрофи? Більше немає єврейської нації в Європі. Проте це не перешкоджає повноцінній можливості діалогу між двома націями. Парадоксально: єврейська нація була знищена в межах країни, але вона залишається в культурі та особистостях. Є багато схожого в долях двох народів – українська земля, як і Тора для євреїв – це неполітичний елемент, який все ж дав змогу вижити політичній нації, незважаючи на відсутність держави та імперіалістичні захоплення.
Що ж означає термін «політична нація»? У цьому випадку євреї та українці, попри історичні поділи, ніколи не втрачали контактів і відчуття ідеалів політичної автономії. Однак, цей діалог не завжди є таким легким, яким він міг би бути. Для цього треба усунути дві перешкоди: євреям слід переглянути усі думки щодо українського антисемітизму, усвідомивши всю ширину чорної радянської легенди, що спотворює загальну картину. Обов’язок українців – розуміння унікальності Голокосту як безповоротного знищення єврейської держави.
В одній зі своїх статей львівський історик Тарас Возняк пише: «Очевидно, що ми не можемо повернути польський, німецький, чеський чи єврейський народ. Але потрібно зайнятися галицьким культурним надбанням. Кому це слід зробити? Кому, як не жителям Львова, Тернополя, Коломиї – адже немає нікого іншого? Відповідь однозначна: ми, українці, є відповідальними за культурний спадок євреїв, австрійців, поляків у Галичині. Звичайно, існують невеликі національні спільноти, проте вони не мають такої сили. До того ж, саме сучасні жителі Галичини потребують цього».
Я хочу завершити двома словами: обов’язок і потреба. Йдеться про відновлення національного роману зі спільною історією, коли обов’язок українців щодо збереження їхньої культурної спадщини стає їхньою потребою.
Фото – Галина Сафроньєва.
30.09.2015