Стаття дискусійна.
Як відомо, милозвучність української мови, чи краще вимови, спирається м. ін. на вмілому чергуванні в та у як прийменників, або наростків, та сполучників і-й. Коли б вивчити добре проф. Огієнка: „Рідне Писання“ ч. І. § 238, то можна б писати й говорити майже правильно, бо ж подано там аж 14 правил, як уживати цих звуків, а всі вони легкі й зовсім ясні. Та численні правила з одного боку показують, що дана справа дуже пливка й тим самим досить довільна (див. розд. 3, 4, 5), з другого ж боку звичайну людину знеохочують своєю численністю, й вона хапається двох-трьох маркантніших правил, занедбавши всі інші, та — ними зловживає. Непереглядні приклади такого зловживання дає нам, на жаль, преса, ба й література.
Накопичення голосних у реченні, що спричиняють „гикавість“ вимови, ніби їзду по замерзлих грудках, як і сполуки численних приголосних, що вимагають мозольної праці мовного приладдя, легко пересвідчили нас про потребу правил милозвучної вимови, й ми пішли за ними, але через нашу неточність — як сказано — зазловживали, і вимову та правопис іще гірше попсували. Мені здається, що найбільш прогріхів робимо щодо в-у. Поки висловлю свою думку, як з ними поводитися, подам оце про них кілька завваг.
1. Правдивий приголосний в, що при його вимові верхні зуби повинні торкнутись долішньої губи, є в нас тільки перед голосними: ва, во, ву, ві, ви, ве, та ще виразніш перед йотованими, відділеними від нього апострофом. Таке в у вимові ніколи не є ані прийменник, ані наросток.
2. Правдивий голосний у, вимовлений самостійно, або на початку слова, чи по голоснім, мусить прорватися через затиснену перед тим гортанку, а по приголосних через них. У вимові у, що прорвалось через гортанку, ніколи не є ані прийменник, ані наросток поміж плавко виголошуваними словами. Цю ролю воно може сповняти тільки або на початку речення, або по виразній затримці в мові. В інших випадках виступає у, прорване через приголосний, утворюючи з ним склад: „він у хаті, він умер“.
3. В цьому останньому випадкові бренить це у вже не по-своєму, а так, як те в, що про нього хочу тепер сказати. Отож те в, що в нашій мові є наросток, або прийменник, як і в по голоснім, не вимагає торкнення губи зубами, і є своєрідний двозвук. Та я на назву „двозвук" не дуже пристаю, бо є це, власне кажучи, окремий звук, що ніде не прориваючись, проходить лагідно через зложені в трубку губи. Чи скажете ов, чи „віз у стодолі“, чи „він учитель“ — та й чи так воно буде написане, чи може оу, „віз в стодолі, він вчитель" — завсіди в плавкій вимові ви почуєте один і той сам звук із його окремим, тільки для нього характеристичним, бренінням. Письмо ідентифікує цього звука раз із виразним в, то знов із виразним у, та йому в вимові байдуже — він усе однаково бренить. Тільки ж не забуваймо, що в азбуці дано йому все таки тільки букву в, знову ж граматика каже, що прийменником є засадничо в. Відкладаючи полагоду цієї справи до кінцевих висновків, я, як підготову до них, подам ще дальші завваги.
4. Сутичка в з приголосними, та ще й того зо згадуваним бренінням, тільки теоретично видається така немила. На ділі вона немила перш усього з губними, та вже тільки трохи з зубними. Але з тими, що при них працює глибше мовне приладдя, ця сутичка зовсім не „страшна". Обставмо в з обох боків такими приголосними як: г, ґ, к, х; л, р; й; ж, ч, ш, щ, а навіть н, д, т — чи ж вимова буде така немила? Прикладів не подаю, щоб не розтягати статті.
5. Коли роздумую над тим, чи часто вживати у, отже й там, де могло б бути в, приходить мені на думку психологічний підхід до цієї справи. Часте „укання“ в мові надає їй питомий визвук, що зовсім не висловлює гарного психічного настрою. Це якесь притишене муркотіння замкненої в собі людини з похиленою головою та підлобним поглядом. Коли прислухаєтесь до мови замкнених в ярах подоляків, чи надбужанців, або поліщуків, що малими гуртками скупчені на сухіших островах, то ствердите, що в них у витиснуло й о, а мова начинена немилим мурмильним „уканням". Але послухайте голосної, веселої, відкритої, розсміяної мови степовика чи верховинця — там виразне, голосне о не дається здеформувати. (Тим вияснюється й прийняття в Галичині до літ. мови прийменника „зі", аналогічно до частого в загальній укр. літ. мові наростка „зі", хоч народ уживав тільки прийменника „зо", але, на жаль, здеформованого на „зу", що потягає за собою „укання“ в наступному слові: „зу студоли" тоді, коли „зі" не допускає до цього: „зі стодоли“. Та я цего „зі" не обороняю!). Чеська, безперечно співна й весела мова, любується в відкритому о так, що навіть своє у тим о попереджає, не кажу вже про італійську, еспанську й т. п., де того у так мало в стосунку до о. Виразне у, як прийменник, панівне в російській мові, зате в нас панує в.
6. Щодо значення, також не завсіди у може заступити в але навпаки — все можливе, а це знак, що в у нас панівне. Вистачить один приклад: я можу сказати: „У нас були гості“, або „В нас були гості“, але: „Лихо лежить в нас самих“ я йнакше сказати не можу.
7. Відомо, що кожна мова дбає про економіку часу та з'усилля. Противиться цьому прибільшування голосних, бо кожний голосний прибавляє новий склад. Розуміється, не можемо цього посувати до абсурду й керуватись треба „духом мови“, але ясно, що там, де дух нашої мови не вимагає здецидованого у, вживати його ми не повинні.
8. Може все досі сказане не має такого великого значення щодо в-у, як закон ритміки та реченевого, чи логічного наголосу нашої мови. На жаль, проф. Огієнко згадує тільки про наголос у слові. А проте в нашій мові може більш, ніж у кожній іншій про милозвучність рішає ритміка, що в її обсяг входить також реченевий наголос. Я обстоюю погляд, що змінливість нашого словного наголосу, — це вплив вимог ритміки, а факт краси й багатства народньої пісні залежить також від ритмічности української мови, як і прекрасні народні оповідання. Тут не йде виключно про поетичну мову в стислішому значенні. Наша мова любить ритм у будові речень, чи буде це буденна балачка, чи оповідання, поезія, чи науковий виклад. Літературна мова може творити з народнього матеріялу форми слів, які хоче, може й позичати чужих слів, але складати їх у мовні фігури мусить за законами синтакси й ритміки народньої мови, бо йнакше затратить свій народній характер.
Отож добрі й дуже потрібні правописні правила, та ще й так гарно й ясно складені, як це зробив проф. Огієнко, бо вони стоять на сторожі правильної, безпосередньої сполуки слів, але водночас мусять вони бути такі гнучкі, щоб кожної хвилі слухняно піти за вимогами ритміки. Вона ж вимагає, щоб часом у було там, де за правописними правилами повинно бути в, і навпаки. Значить, коли чергуємо в-у, то перш усього вслухаймося в ритм речення, а навіть його фрагменту, припильнуймо, щоб реченевий наголос не потерпів від вставлення цього, чи того звука, й аж тоді подивімось, чи в даному місці немає завеликого прогріху проти дотичного правописного правила. Значить, в-у повинні дійсно чергуватися в реченні, а не повторятися, хоч би це не зовсім відповідало правилам. Вислови типу: „у нас у хаті“, „учитель учить" — „була в нього в хаті", „наша вчителька вчила вчора" написані докладно за відповідними правилами, та проте вони бренять немило, бо одні „укають", другі „вифоркують", головно ж, у цих як і в тих немає доброго ритму. Скажіть: „у нас в хаті“, або „в нас у хаті" — „вчить учитель", або „учить вчитель" і т. д. й ви зараз таки почуєте якесь приємне вдовілля, викликане питомим ритмом нашої мови, хоч написане це проти правил „милозвучности". Чергувати в-у треба нераз навіть тоді, коли між них вставлено багато слів, а часом і в окремих, чергових реченнях показується ця ж сама потреба.
Із третьої моєї завваги виходило б, що байдуже, як ми напишемо прийменникове та наросткове в-у — його вимова й так своєрідна й однакова. Воно так, але при навчанні в школі учень силується вимовляти всюди дану букву так, як вона бренить самостійно, й через те деформується при читанні вимова. Тому правопис не може бути байдужою справою.
Які ж висновки з усього сказаного? Всі правила, що їх подав проф. Огієнко, дуже добрі й доцільні, але тільки тоді, коли їх усіх придержуватись та про всі пам'ятати. Однако ж до них треба ще додати:
1. Основний прийменник у нас в, а не у, то ж надуживати цього у не можна.
2. Наросток частіш у, ніж в, яким зловживати не треба.
3. Головним керівником виміни в-у є в нашій мові ритміка, й тому її вимогам слід підчиняти всі дотичні правила. Радше проти правил, ніж проти ритміки.
4. В сумнівних випадках радше писати прийменник в, ніж у, а з наростком навпаки.
Sierpc.
P.S. Ритміка мови — душа вимови, й її завжди треба мати на увазі. Я багато раз підкреслював уже значення ритмічної павзи, що руйнує граматичні правила „милозвучности". Але звертаємо увагу наших Читачів на нашу статтю в ч. 11 (47): Гнучкість української мови, де в завданні 415 докладно вияснено цю справу; звертаємо увагу особливо на § 5 та на закінчення § 15: „В живій вимові та в віршах чи взагалі в ритмічній мові цих правил не завжди дотримуємо, а то тому, що по перерві (по павзі) в живій мові легше дальше слово починати на голосну, аніж на приголосну" (ст. 486). Див. іще мою статтю: „Інтонація в реченні" РМ 1936 р. ч. 1 ст. 1-12.
[Іван Огієнко]
===========================
[Рідна мова, 1937, ч.2, с.55—60]
* Яків Романенко — псевдонім Якова Романовича Мацюка (інформація його сина Романа Мацюка)
26.02.1931