Важні подіями дні летять один за одним і відвертають нашу увагу від того, що було ще вчора й позавчора. Йдуть великі події і топчуть під ногами все менше. З походом тих великих подій ступаємо й ми, слідкуючи за тим, що гряде, забуваємо, про те, що вже минуло.
Хто з нас у силі пригадати собі сьогодні ті нікчемні заходи польської влади вперед двох-трьох літ, щоби знищити українство на Волині? Хто має змогу перерахувати ті факти безприкладного гніту. Хто порахує сьогодні того рода траґедії, які відбувалися в Гриньках?... Хто скаже про безчисленні факти насильства над душею українського народу?...
На все це треба спокійніших умовин. А сьогоднішні часи такі, що не маємо змоги пригадати собі, наприклад, скромної дати на Волині: 1. липня 1938 р. В сьогоднішньому розумінні — це звичайна собі, сіра, одна з великих тисяч подій на Волині за часів Польщі. А проте ми повинні цю дату пригадати собі саме тепер. В цей день польська пошта перестала доручувати по українських селах на Волині українське лєґальне друковане слово. Польська пошта перестала бути тим, для чого вона була призначена, а стала експозитурою польської поліції. Від того дня, аж до упадку Польщі, в українське село на Волині не прийшов ані один примірник української (підкреслюю: лєґальної!) книжки чи ґазети. Без різниці — чи то книжки й ґазети були літературні, політичні, або чисто господарські. Все, що було надруковане українською мовою — пропадало на пошті! Не помагали ніякі інтерпеляції, інтервенції, скарги і т. п. Все була однакова відповідь "нє надходзі". Майбутній історик відносин тих часів на Волині матиме окремий розділ у цій справі...
Польська адміністрація на Волині від солтиса й поліціянта починаючи а на воєводі, почерез пошту й інші того роду установи, кінчаючи — йшла в напрямку знищення найменшого прояву українства! Інша річ, що всі ці чортівські способи боротьби з українством не принесли бажаних наслідків і українське село на Волині від тієї акції не зневірилося. Навпаки! За велика національна свідомість була вже серед народу, щоби не можна було знайти виходу а такого положення. Лєґальні часописи перестали тоді бути лєґальними, бо їх цілими пачками привозили в село нелєґально. Вживали до цього прерізних способів, до обмотування себе ґазетами включно. Українські часописи тих часів повні фактів такого дивовижнього, неможливого в культурному світі пачкування лєґальних і дозволених книжок та ґазет! Така дивовижа могла бути тільки в Польщі.
Діялися прим. на Рівенщині і всякі "чуда" з ґазетами. В одному селі зібрали люди гроші та післали свому краянові у Львові, щоб купив і вислав пачкою українські часописи. Незадовго прийшло візвання на пошту. Люди втішилися. От, мовляв, тепер почитаємо... Приносять додому пачку, відкривають — там самі польські "Дзєнь добри" та інші всілякі "курєрки"... Дивляться на пачку — все в порядку з адресою і з надавцем, а в середині таке чудо!... Поштові штампілі " Львів", а ґазети з Варшави... От і вгадай!
Не доручування українського друкованого слова поштою не обмежувалося виключно до села. Півроку пізніше пошта перестала доручувати українські книжки й ґазети також по всіх містах Волині. В Луцьку, наприклад, до самого розвалу Польщі тайна поліція що-дня мішками забирала з пошти українське друковане слово і з парадою везла його до слідчого виділу. Для цього був призначений окремий аґент!
І мені доводилось нераз інтервеніювати в цій справі на пошті та вислід все був однаковий, такий же як інших інтервентів, прим. в соймі та дирекції пошт і телєґрафів у Люблині... Це не були вибрики поодиноких адміністраторів. Це була широко закроєна акція, офензива проти українства, похід проти української національної ідеї.
Весною 1939 р., коли вже в повітрі добре запахло порохом і коли всі вже вірили в неминучий розвал Польщі, з наказу уряду українські щоденні часописи помістили були урядове оголошення про т. зв. "летунську позичку". Українські часописи з цим оголошенням прийшли також на пошту на Волині, де їх зараз же сконфіскувала польська поліція! В цій справі автор цих рядків мав розмову з головним редактором урядового часопису "Wolyn" в Луцьку, Романом Яніславским, (цей пан м. і. мав марку "українофіла"!), але ця розмова таксамо скінчилася нічим. Одно тільки виясняв цей редактор, а саме, що тепер усім орудує поліція і він безсилий. Мені окремо порадив щоби я менше займався цією справою, бо з того може вийти халепа...
(Д. б.)
[Краківські вісті, 18.09.1940]
Починаючи спомини в річницю розвалу Польщі треба починати їх від найважнішої справи на Волині, а саме від поліції.
Початок мого знайомства з нею, це часи, коли я працював як технічний секретар (господар) українського культурно-освітнього товариства в Луцьку "Луцька Повітова Просвіта на Волині". Між іншими обовязками я вів також частинно орґанізацію нових філій "Просвіти" в повіті. З уповноваження Ради "Просвіти" я часто виїзджав на села для відкриття нових філій. Ця процедура переводилася на підставі дозволу староства та уповноваження Ради "Просвіти"
В кінці січня 1931 року я дістав уповноваження виїхати до села Вічині, Щуринської волости на відкриття філії "Просвіти". Зима того року була навальна. Всі шляхи завалені снігами. До села Вічинь, віддаленого від Луцька понад 30 кільометрів, далеко від залізниці й від битої дороги» не було іншої ради, як їхати підводою. Умовився з орґанізаторами філії "Просвіти" у Вічинях так, що я мав виїхати своєю підводою до кольонії Копачівки (15 км. від Луцька в сторону Ковля), а туди мала приїхати підвода з Вічинь і мене забрати на збори.
В умовлений день і годину приїзжаю до Копачівки. Не встиг мій візник завернутися коли умовленого будинку, як звідти вибігло трьох поліційників і крикнувши "стуй" обскочили мене з усіх сторін.
В чому річ? — питаю. Кажуть, що я заарештований.
Яким правом? питаю. У відповідь почув сердите: — Не ґадаць!
У моїх санках перевели основну ревізію, а мене повели до помешкання. Входжу й бачу, що сидять два господарі з села Вічині. Того, з ким я умовлявся, немає. Не встиг я оглянутися, як мене впхали до іншої кімнати, де вже сидів також мій знайомий. Глянули ми один на одного і не знаємо про що йде.
— В чому річ? — питаю знайомого.
Мені у відповідь знову прогреміло: — "мільчець".
По хаті проходжується сердитий командант поліції в Рожищах і бурчить сам до себе: — Но, нарешцє мам вас, пташкув...
Хочу знову щось сказати, та чую все одно й те саме: "мільчець!"
Комендант, походивши отак по кімнаті, вкінці спитав мене, куди я їхав та в якій справі.
— На відкриття філії "Просвіти" у Вічинях — відповідаю.
— Неправда! — кинувся на мене. Ви їхали на створення комуністичної ячейки...
Я катеґорично заперечую. Показую дозвіл староства, уповноваження Ради "Просвіти". Та це не помагає. Чую рішуче й останнє слово, що я арештований, як підозрілий у протидержавній діяльності.
В той час я не вів політичної акції. Як урядовець аполітичної орґанізації й розуміючи добре відносини в ті часи, я старанно випинав всякі політичні впливи. Був всеціло відданий культурно-освітній праці серед народу. Не чуючи за собою найменшої вини, а ще тимбільше вини за закидувану комуністичну діяльність, яку на кожному кроці поборював, я знову запротестував проти безправного арешту.
На все це відповів командант поліційної станиці, що справа для нього ясна: поїдемо до Рожищ, а звідсіля відпровадить мене до Луцька. Там уже знають, що робити з такими пташками...
Списавши протокол ревізії в мене та мого знайомого з Вічинь, посадили нас на мої санки й під опікою двох поліційників та коменданта станиці привезли до Рожищ. По дорозі мій знайомий розсказував про все, що з ним робила поліція в Копачівці. Мав побите лице, перед моїм приїздом обмитє з крови, та нарікав на болі задніх частин тіла. Поліція всипала йому на голо 20 нагаїв. Почувши це, я вже міг собі уявити, що мене жде в арешті. Про це, врешті, свідчила поведінка зі мною команданта, який що хвилини підходив до мене і "сукав рукави".
В Рожищах на поліції мене ще раз докладно перепитали, перевірили всі т. зв. "доводи жечове", що їx поліція знайшла при ревізії, списали новий протокол, запечатали та разом зі мною під ескортою двох поліціянтів відіслали до Луцька.
Дорога була погана, дошкулював мороз і ми перемерзли страшенно. Десь під вечір приїхали на місце.
(Дальше буде)
[Краківські вісті, 20.09.1940]
У славетній інквізиційній луцькій установі, що тоді містилася коло катедри, зновy взяли нас на допити. І ми знову ж заперечили всьому. Вкінці загнали до келії, де ми стали розглядатися довкола. На стінах помітили безліч написів, імен і прізвищ з датами. Подекуди були і всякі малюнки фіґур, знаків, а найбільше комуністичних пятикутніх зірок, серпів і молотків. Коло самих нар, на які я, скинувши верхній одяг, положився, побачив я сліди крови. Лежу та думаю. Найбільше мучила мене думка, що я попав отак ні за цапову душу та не зміг відбути орґанізаційних зборів філії "Просвіти". Передумував на всі способи, висовуючи положення і приходив до одного висновку, що це звичайне непорозуміння, бо не може бути такого нехтування правом. Тоді я ще був доброї віри про справедливість і право й загалом інакше уявляв собі те все. Розмріявшись отак, я заснув.
Коло півночі мене й мойого товариша недолі збудили, казали одягатися та йти "на верх". Першого покликали не мене, а там того. Стою й чекаю в дижурці. За хвилину чую вже ляскіт, крик, удари... Спершу не орієнтуюся в чому річ. Згодом приходжу до свідомости. Голос розпуки мого знайомого приводить мене до свідомости.
Кілька хвилин напруження, вичікування...
Врешті стаю і я у просторій кімнаті з синім світлом, з позаслонюваними вікнами. Передімною високий поліційник, за ним два типи у цивільному одязі. У всіх трьох в руках замашні тростини.
— Кто ти єстесь? — питає мене поліційник.
Відповідаю.
— Чеґо ти єздзіш по всях, а єще в свєнта? — Комуністичне ячейкі закладаш?
Починаю оповідати чого, наводжу дозвіл староства, та він перебиває:
— А ти ваш, кто в Польсце жондзі?
Я здивовано дивлюся йому просто в лице, й не знаю, як маю відповісти.
— Поліція! каже він і... в цій хвилині засвітились свічки в очах, в ухах задзвеніло. Від двох важких ударів в лице ніби вязи скрутились...
— Тераз юж вєш?!
І не встиг я ще опритомніти, як цей кат схопив мене за груди, став пручати, термосити, а далі посипались побої по лиці, по голові, куди попало.
Що тут було вже говорити про дозвіл староства, про те, що робив усе законно. Загалом уже не міг говорити. Мене били, штовхали, мотлошили, а гатили найбільше в груди. Цей в мундурі потряс мною, поставив знесиленого на ноги та заскреготав з люті:
— А як кто цєн запита, за цо достєл, — повєдз, же я так хцялем. Розумєш?! Я єстем комісаж поліцийни!
Та в мене вже не було сили ні говорити, ні думати. Не міг на ногах держатись. А катюга шарпав, термосив мною за кожним словом, та погрожував тростиною:
— Розбієн твойон гайдамацкон морден... Потім урвав:
— Ідзь! Жаль мі цєбє вєш? Жаль твоіх очи...
Два типи вивели мене з тієї катівні та передали знову вартовому. В келії застаю свого знайомого. Лице в нього закривавлене, не може сісти. Через штани сочаться червоні плями з крови...
— Обітріться, — змучено говорить він, у вас на лиці кров...
Обтираюся і щойно тоді відчуваю страшний біль на лиці, у грудях. Важко сідаю на нари.
— Ну, і за що?...
Питаємо один одного та відповіді не знаходимо...
...Вранці другого дня нас обох покликали знову "на верх". Там віддали всі речі, які забрали в нас при ревізії в Копачівці і сказали йти додому. На мою заввагу про те, хто винен усьому — була відповідь: "самі". А щодо нічних "допитів", то зайшла якась певно "помилка", бо в них, мовляв, немає ніякого терору. Коли ж я почуваюся покривджений, то треба зголосити скаргу до староства, воно справу розгляне і винних покарає.
Прийшовши до канцелярії "Просвіти", я зараз же зголосився у свойого голови й зложив йому "звіт" про відбуту "подорож". Голова пішов до староства. Там сказали, що справу поладнають, але треба, щоб я пішов до слідчого виділу та показав там, хто саме бив мене... На такі "умови" я не міг згодитися, знаючи який був би кінець попасти шпіцлям у руки.
Цілий місяць після тої славетної "подорожі" у мене шуміло в голові й нестерпно боліло в грудях. Ранками я випльовував кров. Думав, що не потягну довго...
(Д. б.)
[Краківські вісті, 25.09.1940]
Велика частина Волині, зокрема північно-західній Луцький повіт, була під комуністичними впливами. Деколи цілі села заражені були комунізмом. Вести якусь національно-освідомлюючу працю в таких селах доводилось важко, бо збаламучена селянська маса ворожо ставилася до кожного "панка" з міста, як приїздив на збори якоїсь орґанізації. Працюючи в Луцькій "Просвіті" довший час і виїзжаючи часто на села, я мав нагоду прослідити причини тієї недуги.
В першу чергу не оформлена якслід національна свідомість, а притому і ця довга царська неволя залишили свої сліди та створили підложжа для нової орієнтації на схід — червоної.
Замітне, що цей дурман найбільше поширювався в селах, де були двори, костели, всякі "кулка" та поліційні станиці. Поляк дідич не давав українським селянам праці у дворі, ксьондз навертав з амвони на "прадідівську" віру, учитель у школі учив "історії" так, що мовляв немає ніякого українського народу.
Такі села в Луччині, як Радомишль, Суховоля, Лаврів, Баковці, Городище, Чаруків, Цумань, Янубчиці, Щурин, Любче, Зубільно, Ватин і багато багато інших — були твердинями комунізму. Таксамо і містечка Торчин, Олика, Рожище, Зофіївка та інші. В цих селах і містечках мали свої добра Радзивили, Санґушки, Хоткевичі, Єзєрські та інші. Луцька Повітова "Просвіта" була в рр. 1928—1932, аж до хвилини закриття, масовою українською культурно-освітньою орґанізацією в Луцькому повіті. Вона мала 140 діяльних філій по селах, а в останніх місяцях перед закриттям просвітній рух був просто стихійний. Орґанізаційний апарат централі не був у силі обслужити запотрібувань села, часто приходилося відкладати орґанізацію філій. В тому стихійному русі села віднайшли ми політичні причини комуністичних настроїв.
Маючи досвід з попередньої діяльности деяких філій Просвіти по селах, які під плащиком культурно-освітньої праці вели комуністичну пропаґанду в селі, Рада "Просвіти" перестала відкривати філії в таких селах. Орґанізатори приходили безліч разів, домагалися відкриття і, коли їхні заходи залишалися без осягів, то вони заявляли, що знайдуть, мовляв, іншу дорогу. Внедовзі ця дорога знайшлася. В некомуністичних селах важко було відкрити філію Просвіти, бо на це не можна було одержати дозволу староства. Натомісць староство запитувало голову "Просвіти", чому не орґанізовано філій в таких а таких селах. Голова вияснював, що це неможливе з огляду на комуністів, які використовують філії для своїх цілей, а це може наразити цілу орґанізацію на небезпеку. Тоді староство заспокоювало, що ніякої небезпеки немає. Воно мало в цьому свою окрему ціль. На практиці виявилось, що найрухливішими філіями були якраз ті, що стояли під впливом комуністів. Для них завсіди був дозвіл і для них працювали всі уряди по селах від учителя й почтарки починаючи, а на поліції кінчаючи. Комуністичні "Сельроби", "Сили", "Вікна", "Нові Шляхи" та інші такі рептильки ширились і по селах, а поліцийники самі доручували таку "літературу"; натомість справжній українській національній газеті на Волинь важко і було дістатись.
Останні збори членів Луцької Повітової "Просвіти" в березні 1932 р. були дуже бурхливі. Комуністи виступали на них без ніякого страху, бо їхній виступ був заздалегідь приготований польською дефензивою! В місяць після цих зборів, коли Рада "Просвіти" взялася рішуче ліквідувати комуністичні впливи по філіях, польська влада закрила Луцьку "Просвіту", ще й подала за причину, що мовляв "Просвіта" систематично вела комуністичну діяльність...
Інша річ, що такі експерименти поляків над здоровим українським національним орґанізмом не вповні себе оправдали. Після ліквідації "Просвіти" комуністи розпочали свої диверсії. Прийшли чинні виступи проти своїх опікунів, — по одній і другій стороні полилася кров. Тоді поляки вхопилися крайніх способів боротьби: розпочалася масова пацифікація цілих районів. Карні поліційні відділи їздили цілу весну 1933 року по селах Луччини й валили хати, стодоли, і громили. За той рік на православному цвинтарі в Луцьку виросло понад 200 могил молодих українських хлопців, що впали жертвою цього чортівського обману польської влади. Трупи вбитих поліція звозила до Луцька і закопувала їх на цвинтарі при самому березі, там, де ховали звичайно вішальників...
Та ставка польської влади на спосіб "divide et impera" — вповні заламалася. Українські національно-настроєні райони Волині відразу відчули небезпеку та вповні відмежували себе від комуністичних районів. Національна свідомість по наших селах зросла, як ніколи. Більше того! Багато людей зпоміж колишніх комуністів зрозуміли в чому річ і цілою душею пристали до національного табору. Вже вдруге така пекольна гра польської влади не могла матись, а пізніша ставка на т. зв. "ВУО" заломалася відразу. Тут уже кожний берігся тієї провокації.
(Дальше буде).
[Краківські вісті, 27.09.1940]
Погром націоналістів.
З ліквідацією українського національного життя, що вело свою працю лєґально — вся праця над освідомленням народу відійшла в підпілля. Найбільш помірковані люди зпоміж українських народніх діячів зрозуміли, що про якусь лєґальну українську національну орґанізацію нема що й думати. Довголітній народній дорібок, сила людської енерґії, піт і кров безіменних героїв зпосеред свідомого сільського елєменту одним почерком пера воєводи Юзефського знищено. Після закриття "Просвіти" забрано з села книжки, розвіяно й память про те, що вона цвіла-жила колись в селі. А що вже казати про свідому молодь по селах, яка рвалася до науки, до праці для добра національної справи. Для неї вже не вистарчав маленький куточок. Вона рвалася в широкий світ, простягаючи свої крила, як могутній орел, хотіла, щоб її пісню любови до рідного краю почули міліони...
Чи ж могла така молодь погодитися з таким "орґанізаційним життям", як мало ославлене ВУО? Ні і ще раз ні! Молодь освідомлювала собі добре, що штучка з ВУО-м — це новий засіб розбивання єдноти. Вона воліла небезпечну в ті часи конспірацію, ніж "лєґальну" працю під пpaпорами ВУО.
Від 1932 р., коли по селах були тільки поодинокі випадки конспіративної діяльности, то до 1939 р. все основно змінилося. Протягом кількох років молодь поголовно пішла в підпілля. Конспіративні гуртки по селах повели масову освідомлюючу працю. В національні українські свята замаяли на дзвіницях, на високих деревах жовто-блакитні прапори, час від часу падали від куль польські поліційники та всякі конфіденти.
Польська влада затривожилась. Такого висліду своєї "реґіональної" політики на Волині не надіялись!
1935 року, в місяці травні, з наказу воєводи Юзефського, карні поліційні відділи перевели пацифікацію в Жидичині, Ківерцях, Теремнім, Богомовах та інших. Позривали дахи з хат, позасипали криниці, понищено всі харчеві припаси й господарський реманент, а самих хлопців забрали до арештів. Там їx довгі дні "переслухували", потім віддали під суд. Пішла в рух нагайка, потягнулися довгі роки тюрми ідейних юнаків.
Тa ці всі репресії не зломали й не зневірили української молоді по селах Луччини. Протягом дальших років конспіративна праця по селах ще посилилася. Польська влада знову почала масові арешти по селах Луччини осеню 1938 р.; а ці арешти не переводились аж до самого упадку Польщі. Що днини вранці можна було бачити вози зі сіл, які везли арештованих до Луцька.
З початком польсько-німецької війни ці "каравани" ще збільшилися. Тоді за одну ніч заарештовано, й вивезено до Берези Картузької тисячі людей з волинських сіл.
Тa картина цього насильства над українським народом буде не повною, якщо говорити тільки про явні розбої, про арешти й суди. Польська влада послуговувалася ще й "тайними параґрафами" окремих "законів" та розпоряджень. Внаслідок того спливало чимало гарячої крови неповинних юнаків, замордованих без суду та слідства. Казамати понурих катівень-тюрем розказали б не одно, чого були свідками.
В 1936 році, в місяці червні, в селі Шеплі коло Луцька застрілив хтось двох поліційників. Загально говорили, що ті поліційники згинули від стрілів якихсь грабіжників і на це були навіть свідки. Та поліція надала події політичне тло і кинула підозріння на двох свідомих юнаків у Шеплі — Данила Пальоху й Данила Скопюка. Перший був колись головою філії "Просвіти" в Шеплі, останньо працював у кооперативі. Особисто я добре знав цього простого, мудрого і всім серцем відданого національній справі юнака. Це була кришталева вдача. Кожний обов’язок, що брав він, виконував з найбільшою посвятою. Данило Скопюк був багато молодший від Пальохи, але так само гаряче відданий справі. Обидва були гарячими патріотами, а свій патріотизм проводили у щоденному житті. Обидва Данили були абстинентами...
Їх двox арештувано, а після списання першого протоколу комендант поліційної станиці в Уляниках сам розправився з ними по звірски. Ескортуючи їх до тюрми підводою, на половині дороги з Шепля до Уляник, казав їм зсісти з воза та повязаних разом дротом за руки, завів кількадесять метрів від дороги, в лужок і там постріляв...
...Дві години лежали трупи в лузі і аж під вечір забрала їх поліцайська підвода.
На другий день приїхала до Шепля карна експедиція і поруйнувала хати, в яких мешкали Скопюк і Пальоха зі своїми батьками. Матір Данила Пальохи опинилася на вулиці, бо він один тільки син був у неї...
Дальші дні принесли відомість хто саме вбив поліційників, але вже було запізно вернути життя невинним жертвам.
Пройшло кілька років після цеї події. На могилі Данилів виріс великий дубовий хрест з вінком. Стояв той хрест довгі місяці... Та, видно, й по смерти поліційники боялися Данила Пальохи й Данила Скопюка, бо в один гарний літній день 1939 р. не стало хреста на їхній могилі. Він опинився за цвинтарною огорожою, кинутий туди "невідомою" рукою, зогиджений болотом...
Тоді також арештувала була поліція кількадесять хлопців з околичних сіл та і з самого Луцька. Частину арештованих, після кільканадцяти денних побоях т. зв. "переслухань" в поліційних арештах, випущено на волю, частину перевезено до тюрми в Луцьку. Між тими арештованими були: І. X. — абсольвент торг. школи у Львові, родом з с. Б. к. Луцька, А. К., студент данціґської політехніки, замешкав у с. К. к. Луцька й М. С., купець з Луцька.
Проти них поліція повела жахливий терор: щовечора забірала їх з тюрми до поліційних арештів і переводила свої інквізиції. Таке діялось кілька тижнів. Скінчилися ці "переслухання" аж тоді, коли ця справа набрала розголосу, коли матері послали телєґрами-протести до Варшави, коли довідалися про це ціла Волинь і Галичина.
Про факти насильства над вязнем, коли він уже перебував в тюрмі в диспозиції прокуратора і слідчого судді, про насильство поліції над людьми, яких уже охороняло право — можна би писати цілі книги. Відома акція "навертання" політичних вязнів на римо-католицьке, яке було в осені, 1938 р. й на весні 1939 р. в луцькій тюрмі, була започаткована польською поліцією. Після довгого "поліційного переслухання" підсували замученим деклярації, з відреченням прадідівської віри. Одиниці заломлювались. Та сталеві характери не давались. Проти таких починались поліційні способи "ламання душ". Одні з них витривали до кінця, інші по муках погибали. До цих останніх належали такі жертви польського терору. Олекса Заборовець зі с. Звірів, Володимир Чвала зі с. Милуши к. Луцька й багато таких. Перший з тих мав повіситися у тюрмі на четвертий день після суду, на якому засуджено Заборовця на 6 років тюрми. Тіла помершого поліція не дала й нікому не показала, а по злодійськи закопала десь на цвинтарі...
Володимир Чвала помер у дома, за кілька днів після виходу з тюрми. 2. червня 1939 р. молодь з багатьох сіл відпровадила на вічний спочинок цього мученика.
Подібні похорони відбувалися весною 1939 р. в багатьох селах Луччини...
Мої ці спомини, це поодинокі фраґменти боротьби за волю, а наведені факти насильства це лише маленька частинка того, що пережив наш нарід. Тому обовязком тих, що мають змогу зібрати подібні факти, взятися негайно за цю працю. В першу чергу повинні зробити це ті, що винесли на собі жахливі знущання, або були свідкнами тих усіх подій, бо велика і кривава сторінка з історії двацятилітніх визвольних змагань.
(Кінець).
[Краківські вісті, 30.09.1940]
30.09.1940