З Підгаєцкого.

[Пригода на зелїзничій стації в Зборові. Поневільні форшпани. Самоволя жандарма.]

Щоби звернути увагу дотичних властей на самовільне поступованє підчинених им орґанів і кривдженє спокійних мешканцїв, а також до перестороги других перед подібним случаєм, подаю ось-таку немилу пригоду, яка лучила ся менї а взглядно моїй женї на стації зелїзничій в Зборові.

Дня 7 с. м. післав я до стації "Зборів" конї по мою жену, котра, відвізши дїти до шкіл у Львові, мала того дня повертати домів, а при тій нагодї мала з собою привести зі Львова кілька сот кільо муки кістяної яко навіз під озимину, бо, мимоходом сказавши, через торічну посуху не було соломи, отже і навозу, а у нас як не помастиш добре землї, то шкода й зерно кидати! Але не в тім дїло. Вислав я отже дня 7 с. м. дві фіри до стації "Зборів" дуже досвіта, бо майже шість миль до стації, a конї з плуга не поспішать, і я рахував собі, що жена десь в дорозї заночує а на другій день рано, с. є. 8-го, приїде до дому. Вставши рано — дожидаю повороту фір — 9-та година — нема! вже й полудне — нема! Аж десь из полудня приїздять фіри — але з нїчим! Конї помучені, поспускали голови і ледви ноги за собою волочать. Зле! — гадаю собі, — щось мусїло лучити ся, що жена не приїхала, і конї даремне гнало ся, та й в господарстві два днї страти, — знов треба буде другій раз конї посилати.

— А чому-ж ви — питаю ся хлопцїв, — з нїчим повернули? що ся такого стало?

— А, бо ми їздили на форшпани з вояками, — кажуть менї.

— Та на які форшпани? — питаю ся, а вже мене і досада взяла та кажу: Чи ти один з другим пяний чи здурів! Таж я вас не посилав на фірманки, але щоби ви їмость привезли та й річи зі Львова!

— Добре єгомостеви говорити, — відповідають менї, — а то до нас, скоро ми тілько приїхали до Зборова на стацію, як прискочить жандарм з баґнетом — а вояки як не пірвуть коней та чим скорше накидати баґажі на вози... Я не хотїв їхати, то жандарм як ся вчепив: "мусиш, каже, тай мусиш", то що-ж ми мали робити? А ось 12 шісток заплатили...

Господи Боже, — гадаю собі, — тепер тілько о спокою часописи говорять та о тім, яка то благодать та мир настане по тій подорожи цїсаря нїмецкого до Россії, а тут...

— А де-ж їмость? — питаю ся.

— Та їмость у Зборові лишили ся, бо ми вже не вертали, нїхто вам нїчого не казав. Їмость просили, аж плакала, щоби фіри пустили, але то нїчо не помогло...

Що ту менї робити? — гадаю собі, — чи їхати? і чим? Мої кониска ледви дишать, а в селї в такій час фіри не знайде! Гризу ся, аж ту й жена приїздить, збіджена, згрижена, з болем голови. Питаю: що ся стало?

— Та ось як було, — каже. — Як тілько приїхала я до Зборова зелїзницею, зараз поспішила я довідатись, чи фіри наші вже прибули, аж ту напротив мене біжить фірман задиханий та й каже: "Їмость ходїть, бо наші фіри шандари забрали під вояків!" Иду і дивлю ся, а на фіри вже понакладано різних річей. Звертаю ся отже до жандарма і кажу єму: "Пане, та же то мої фіри... я не тутешна, маю далеку дорогу перед собою, маю много річей з собою брати, а як менї заберуть конї на підводи, то я через то потерплю страту, а впрочім а не обовязана давати підводи для войска, бо я аж из третього повіту з-відси!" А на се жандарм: То nie może byc inaczej, bo dla wojskowości muszą być konie! to się pani zapłaci! — "Але-ж ви менї тілько не заплатите, кілько я страти через то потерплю... Конї що-йно прийшли з далекої дороги, як же можна ними знов без віддиху з таким тягаром гнати?" А жандарм усе своє: Nie może byс inaczej! to się zapłaci.. Звертаю ся до якогось панка, що при тім стояв а о котрім довідалась я, що то має бути війт из Зборова, і кажу до него: "Як же ви можете на то дивитись, щоби мої конї на форшпани забирали, таж я не тутешна, а ватою річію було постаратись о підводи для войска, але не лапати людей, котрі суть в дорозї, і наражувати их на страту!" А війт на те: A jak niema, to ja skąd wezmę!

Що ту робити? Кажу фірманови випрягати конї, але заледви той випряг, як вояки збіглись і завернули конї, а жандарм тимчасом учепив ся якогось фіякра жидівского і конче єго тягнути з кіньми перед маґазин; але жид видер ся, затяв конї тай поїхав! Гадаю собі: красні ту порядки! нема що казати! — "То скажіть же бодай менї панове", кажу до них, "куда тії фіри пійдуть?" — A, tego my nie wiemy, albo do Załoziec, albo do Olejowa, albo do Glinnej. — Що ту менї робити і до кого удати ся? Иду до полковника і представляю єму цїлу річ, але пан полковник здвиг плечима тай каже: "Що мене то обходить?" і цїлком природно: що єго може то обходити? Підводи під войскові річи мусять бути — і конець. Біда моя! До кого зверну ся, чи до шефа стації чи до войскових, — кождий признає, що менї дїєсь кривда і що того не повинно бути, але нїхто нїчого не вдїє. Ну, нехай хто представить собі моє положенє!

Фіри тимчасом поїхали — все забирає ся, відїздить, тілько я сама з пакунками і річами зістаю ся, а в додатку не знаю, куда мої фіри пігнали. Не було також часу порозуміти ся з фірманами, чи они мають сюда назад вертати, — бо то все стало ся майже в пять мінутах, — а ту й сама не знаю, що з собою зробити? Думаю собі, треба буде хиба віддати річи до маґазиніра а самій ити піхотою 5 кільометрів до Зборова і там фіри шукати! Аж тут на моє щастє надїздить до стації священик з В., о. Д. Утїшилась я, бо мов-би Провидїнє Боже єго зіслало, а коли він довідав ся о моїй немилій пригодї, зараз відступив менї свої конї, щоби я могла ними до дому дістати ся. Так маю подякувати тілько ласкавости о. Д—а, що я бодай сама до дому приїхала, бо річи всї лишили ся в Зборові.

Така отже "приятна" пригода нам лучила ся! Страту через се потерпіли ми дуже велику. Конї так змальтретовані (бо 14 миль майже в одній добі зробили, а до того і дорога тяжка, бо дощ перепадував), на кілька днїв неспосібні до роботи. Тепер, коли в господарстві найгіршій час, я не маю чим робити, бо конї відпочивають по форшпанах, а як відпічнуть, треба знов посилати до Зборова по пакунки... Сїйбу пшеницї застановив я, бо навіз у Зборові, нема на чім сїяти, а ту хто знає, чи не заслотить ся, бо що хвиля дощ перепадує, — і так через поневільні форпшани вхожу цїлком з сїйбою опізнити ся і потерпіти величезну страту. Однак дарма вже о страту матеріяльну, але хто нам то зверне, що ми тілько нагризлись і здоровля натратили?

Отже звертаю увагу передовсїм ц. к. властей на тії неправильности і надужитя, яких допускають ся підвластні орґани, як то стало ся зі мною дня 7 с. м. в Зборові. Розумію, що щось такого може випасти в часї війни, коли то кождий житель держави повинен бути готовий неодно віддати в потребі, але щоби в часї мира і безпечности таке дїяло ся, як повисше описано, — на те мабуть нїгде такої устави нема! А що-ж то було би стало ся великого, сли би тії баґажі дві години довше були постояли в маґазинї, заким начальник потрудив би ся і вишукав більше потрібних підвод зі свого села? Длячого жандарм не представив присутному начальникови того, що dla wojskowości musi byс zaraz, — але женщинї з далекої сторони, не обовязаній, забрав конї і лишив єї на провидїнє Боже?! А що-ж було би в такім случаю, сли би мої фіри не були під той час в Зборові на стації? чи жандарм і пан начальник були би ся самі запрягли і везли тії баґажі на призначене місце?!...

Подаю той факт до публичної відомости також яко пересторогу для тих, котрі посилають часом до стацій зелїзничих по жену або дїти кілька й кільканацять миль щоби не казали фірам чекати поїзд на двірци, але щоби ставили конї хоть о двоє гоней від двірця і переждали, аж доки всї баґажі не перевезуть, — щоби не довелось им, як менї, замість жени та дїтей — баґажі войскові возити.

[Дѣло]