Минуло вже 15 років, відколи у Києві викрали опозиційного до режиму президента Кучми журналіста, головного редактора Інтернет-газети «Українська правда» Георгія Ґонґадзе. Виконавців цього злочину нібито виявили і покарали, а замовники досі не оголошені та не покарані.
Зникнення Ґії (так друзі називали Георгія Ґонґадзе) стало одним із каталізаторів потужного опозиційного руху 1999–2002 років, головним гаслом якого було: "Україна без Кучми!".
«Вибори президента Кучми»
Утім, першою поважною спробою усунути Л.Кучму від влади стали президентські вибори восени 1999 року. На початку того року здавалося, що це цілком можливо зробити електоральним шляхом. Популярність президента падала. Цьому сприяла економічна криза 1998–1999 років, знецінення гривні, розчарування електорату Сходу та Півдня України, який проштовхнув Кучму у президенти 1994 року.
Але президентові вдалося по черзі усунути всіх (крім одного) потенційних конкурентів. Спочатку здали американському правосуддю колишнього прем’єр-міністра Павла Лазаренка, звинувативши його в корупції. Тим самим значно послабили "Громаду" – політичну надбудову дніпропетровського олігархічного клану. "Донецькі" тоді ще не почувалися достатньо сильними, щоби претендувати на свого президента.
Національні сили розпорошили на початку 1999-го через розкол Народного Руху України. Як тоді заявляв один із лідерів розкольників ("багатих рухівців") Олександр Лавринович, позбавлений повноважень лідера НРУ Вячеслав Чорновіл має бажання ще довго вести боротьбу з організацією, яка "стала набагато мудрішою у послідовності своїх дій, дотриманні своїх статутних норм, ніж її керівник".
Терміни цієї боротьби був радикально скорочений. "КАМАЗ, поставлений поперек траси Золотоноша-Бориспіль, уночі 25 березня 1999 року закрив “романтичний” період історії новітньої української держави. Усе життя В’ячеслава Чорновола було непересічним. Непересічною стала і його смерть. Багатьом він тоді стояв на заваді, щоб можна було повірити у випадковість цієї катастрофи", – це рядки з моєї статті написаної у другу річницю вбивства В.Чорновола ¹.
Там я навів також уривок з інтерв’ю В.Чорновола: "Я вважаю, що за розколом Руху стоїть фінансово-економічний клан, який готується до вирішальної битви за владу в недалекому майбутньому. Це клан, куди входять великі банкіри. Фінансував рухівський розкол віце-прем’єр С.Тигипко. У клан входять люди, близькі до керівництва НБУ. Я не кажу – Ющенко. Я кажу – близькі. Ці люди вважають, що прийдуть на зміну нинішній номенклатурі, хоча не всі надаються для цього... Наш розкол ініціювали, я так думаю, з одного боку, Євген Марчук, а з другого – команда президента. Або й він сам... І саме тому, що я не піддамся владі, вони й вирішили замінити Чорновола в НРУ кимось слабшим. Каюсь, але я сам підказав фігуру слабенького..." – ці слова В’ячеслава Чорновола зафіксував за кілька годин до трагедії на трасі Золотоноша-Бориспіль диктофон одеського журналіста Леоніда Капелюшного ¹. Можемо лише пожалкувати, що це інтерв’ю керівництво НРУ не оприлюднило відразу після смерті В.Чорновола. Тоді воно могло б дещо змінити в українській політиці і вплинути на хід президентських перегонів 1999 року.
А тоді на роль кандидата від українських національно-демократичних сил висували Євгена Марчука, колишнього високого функціонера КҐБ та прем’єр-міністра, за якого активно агітували колишні дисиденти та політв’язні. Натомість високі рейтинги у соцопитуваннях здобував тоді й голова Соціалістичної партії Олександр Мороз. Їх вдалося загнати у "Канівську четвірку" разом з тодішніми головою Верховної Ради Олександром Ткаченком і міським головою Черкас Володимиром Олійником, який згодом прославився під час приймання диктаторських законів 16 січня 2014 року. Троє з цієї чвірки обіцяли зняти свої кандидатури на користь того, хто досягав найвищий рейтинг. Але домовленостей не дотримали, і їх рейтинг визначався у І турі виборів. Хоча О.Ткаченко та В.Олійник зняли перед виборами свої кандидатури.
Як "джокера в рукаві" тримав Кучма найбажаніших для себе кандидатів: лідера комуністів Петра Симоненка та голову Прогресивної соціалістичної партії (ПСПУ) Наталію Вітренко. Саме з ними міг розраховувати президент на впевнену перемогу у 2-му турі виборів.
І раптом ввечері у суботу 2 жовтня 1999 року в місті Інгулець (тепер район Кривого Рогу) у Н.Вітренко та людей, які виходили разом із нею з Будинку культури після зустрічі з виборцями, хтось кинув дві бойові гранати. Від їхнього вибуху постраждало понад 30 осіб. Четверо отримали тяжкі поранення. Наталі Вітренко поталанило – її уламки гранати лише легко поранили.
Правоохоронці досить швидко заарештували двох підозрюваних в тероризмі. Це були неповнолітні громадяни Росії, мешканці Ростовської області Володимир Іванченко й Андрій Самойлов. Один із них виявився родичем Сергія Іванченка – довіреної особи Олександра Мороза у Кривому Розі.
Микола Мельниченко
Потім у "плівках майора Мельниченка" виявили записи таємних зустрічей Н.Вітренко з Л.Кучмою, хоча лідерка ПСПУ це заперечувала. І не раз проголошувала, що замах на неї організував О.Мороз. Навіть стверджувала, що, якби ПСПУ не висунуло її кандидатуру, то жертвою замаху став би того року вождь комуністів Петро Симоненко.
Гортаючи підшивки "Поступу", я натрапив на свою колонку, надруковану 7 жовтня 1999 року, в якій дещо іронічно намагався підказати, хто стояв за спробою замаху в Інгульці: "Бо справжній кіллер, якщо вже когось збирається вбивати, то вже напевне, як наприклад того нещасного начальника від колії у Києві [йдеться про вбивство 1 жовтня 1999 р. начальника управління Південно-Західної залізниці Бориса Олійника – І.М.]. Хоча різне люди кажуть, нібито був політичний замах і таки комусь з кандидатів дуже вигідно, щоб Вітренко не з'явилась у виборчих бюлетенях. Хоч я не детектив, але як не пробував видедукувати, так на нікого і не вийшов.
Мороз? Не знаю, навіть якщо там під Кривим Рогом крутився біля Вітренко котрийсь з родичів місцевого начальника морозівського штабу – то це ні про що не говорить. Бо кожний з нас має десь якихось родичів, яких може навіть і в очі ніколи не бачив, котрі вічно десь крутяться, а користі від них ніякої. А Морозу від Вітренко сама чиста вигода – по-перше, кожного разу згадує про пана-товариша Олександра збільшуючи тим самим коло його прихильників серед жіноцтва; по-друге, "розчиняє" електорат його конкурентів на лівому фланзі політичного спектра. Тож навпаки Морозу треба навіть від себе всю охорону відстібнути та приставити тих хлопців, щоб Наталю стерегли як зіницю ока.
Дехто подейкує, що Марчук міг би бути зацікавленим, щоб одним ударом вивести з ладу Вітренко і Мороза. Тоді він, нібито буде без конкуренції у "канівській четвірці", а там вже до президентського крісла один крок. Проте це все бздури, бо як професіонали вже щось роблять, то у них проколів не буває. Та не такий то вже чоловік Євген Кирилович, щоб міг навіть про щось подібне подумати...
А Кучмі теж не до Вітренко, бо якраз на тепер назбиралось стільки різної роботи, що в новинах нашої телевізії не влазить. Та ще й у Львові агітатори, так сказати, зі своїми проблемами: комуніст – екс-комуніст – антикомуніст. Дехто навіть захист своєї дисертації попросив відкласти, щоб не відволікатись на дрібниці, коли треба в області виборчий процес організовувати. Кажуть, Львівщина взяла на себе соціалістич… (що за бздури?), ні антикомуністичне зобов'язання забезпечити діючому президентові в області 51,8% голосів! Тож як то треба гарувати, щоби його не тільки виконати, але і перевиконати. Бо інакше гаплик. Плакатимуть посади, дисертації та все що найдорожче.
Симоненкові теж замах на Вітренко не потрібен, бо він і без того найвірніший ленінець, а за Ткаченком теж весь народ, тому нема чого розмінюватись на дрібнички. Удовенкові ж не було б навіть чим за це заплатити, бо виборчий фонд має поки-що наймізерніший (аж 25 грн.)".
Перший тур президентських перегонів (31 жовтня) закінчився так, як і запланували у виборчому штабі Кучми. Чинний президент зібрав 36,5% голосів, П.Симоненко – 22,2%, О.Мороз – 11,3%, Н.Вітренко – 11,0%, Є.Марчук – 8,1%. Якби Вітренко "усунули" від виборів, то переважна більшість її електорату голосувала б за Симоненка. Навряд чи це було вигідно О.Морозу.
Львівщина перевиконала свої "зобов’язання". У першому турі за президента Кучму проголосували 64,1% виборців. А у другому – 91,6%! Так вже полюбили галичани президента, за якого у 1994 р. віддали лише 3,9%... Загалом же в Україні назбирали у другому турі 14 листопада: Л.Кучма – 56,25 %, П.Симоненко – 37,8%.
Надибав я у своєму тодішньому "колюмністичному" тексті ("Поступ" за 18 листопада 1999 р.) такі слова: "Будемо і далі платити за "покірність ягнят", яких залякали "червоним ведмедем". Донецьк і Севастополь принаймні виторгували щось для себе за підтримку Кучми. Галичина ж навіть не пручалась, а покірно дозволила собі (себе) виграти. Все пішло, як по писаному, навіть організатори дійства розраховували на дещо скромніші результати. Вони щось за це звичайно отримають, а пересічні виборці будуть тішитись, що саме вони зупинили минулого тижня "комуністичну загрозу" та в черговий раз "врятували" Європу, яка, звичайно, матиме нас за це десь, але ми все ще сподіватимемось, що те "десь" буде таки трохи вище, ніж коли б виграв Симоненко...
Взагалі спостерігається марґіналізація національно-демократичних сил. І якщо не будуть прийняті неординарні, можливо навіть ризиковані та непопулярні кроки в цьому середовищі, не мине і року, як воно остаточно "зійде на пси".
Українці вже в котре занапастили свій шанс подвигнутись з "руїни". Та чи дасть нам доля ще колись такий шанс в майбутньому. Будемо сподіватись. а поки що нам залишається далі "каратись, мучитись та не каятись".
А люди тим часом святкують річницю розвалу "берлінського муру", який, якщо нічого у нас не зміниться незабаром знову поставлять вздовж Бугу, Тиси та Дністра. Тепер вже силами західної сторони...
З'являється часом крамольна думка чи не зробити нам собі в Галичині таку собі Словенію та пересунути отой майбутній "берлінський мур" десь на Збруч, якщо вже не вдається поставити його на схід від Хутора Михайлівського?.."
Ґонгадзеґейт
Попри деякі косметичні заходи (створення уряду В.Ющенка – Ю.Тимошенко) "новий-старий" президент Кучма продовжував розбудову олігархічної держави. 16 вересня 2000 року співробітники міліції (як виявилося) викрали опозиційного журналіста Г.Ґонґадзе. 2 листопада в лісі поблизу Таращі на Київщині виявили обезголовлене тіло, яке мало би йому належати (хоча донині це до кінця не доведено).
До речі, 1999 року Ґонґадзе працював прес-секретарем у штабі кандидатки в президенти Наталії Вітренко.
Лідер соціалістів О.Мороз оприлюднив 28 листопада 2000 року у Верховній Раді аудіозаписи з кабінету президента Л.Кучми, передані його охоронцем – майором Миколою Мельниченком. У записаних розмовах президента з іншими посадовими особами йшлося зокрема про їх причетність до зникнення Г.Ґонґадзе й інших злочинів і негідних вчинків. Дехто з зафіксованих на аудіоплівках співрозмовників підтвердив їхній зміст. Та й президент Кучма заявляв, що його кабінет прослуховували.
Пригадую, коли наприкінці листопада 2000 року Олександр Мороз відвідав редакцію львівської щоденної газети "Поступ", то у своїй розмові з журналістами натякнув, що за кілька днів станеться сенсаційне викриття тодішньої влади. Дозволю собі поділитися тодішніми враженнями від "касетного скандалу": "Можливо, для когось оприлюднені Олександром Морозом магнітофонні записи були шоком. Я ж зовсім не здивувався. Не тому, що вже такий “мудрий і досвідчений”. Просто важко мене чимось здивувати, бо постійно маю таке враження, що все це колись уже було. Не буду тут говорити про достовірність чи фальсифікованість записів. Для цього є експерти і фахівці від прослуховувань та підслуховувань.
Якщо навіть це підробка, то не викликають сумніву вірогідність дискурсу найвищих київських урядовців, особливості їх лексики, заснованої на “кращих” традиціях компартійної номенклатури" ².
"Касетний скандал" викликав взимку 2000–2001 років хвилю протестів у Києві й інших містах України, де проводилися мітинги та виростали наметові містечка. Створювалися опозиційні організації: комітет «Україна без Кучми», Форум національного порятунку, Громадський комітет опору «За правду».
Президент Кучма змушений був звільнити з посад міністра внутрішніх справ Ю.Кравченка та голова СБУ Л.Деркача. Заодно звільнили віце-прем’єр-міністра Ю.Тимошенко, а 13 лютого 2001 року її заарештували за звинуваченням у контрабанді російського газу.
Того ж дня було оприлюднене звернення президента Леоніда Кучми, голови Верховної Ради Івана Плюща та прем'єр-міністра Віктора Ющенка до українського народу, у якому опозиційні протести називали "українським різновидом націонал-соціалізму". Але й це не врятувало В.Ющенка, бо вже 26 квітня слухняна Верховна Рада відправила його 263 голосами у димісію.
Тоді націонал-радикали теж билися з "мєнтами" під владними будівлями
Кульмінаційним пунктом протестних акцій під гаслом "Україна без Кучми!" став день 9 березня – Шевченківські роковини. Напередодні опозиціонери пообіцяли, що не допустять покладання квітів президентом Кучмою до пам’ятника Т.Шевченку. Але кілька тисяч міліціянтів вночі оточили парк ім. Шевченка у Києві й забезпечили президентові та його свиті проведення цієї церемонії.
Тим часом міліція затримала кількох демонстрантів, які намагалися прорватися до пам’ятника. До парку ім. Т.Шевченка прибувають тисячі людей і проводять мітинг протесту. Деякі народні депутати нищать вінки, покладені урядовцями до пам’ятника Т.Шевченку, підпалюють синьо-жовті стрічки. Такі дії, зафіксовані телекамерами, викликали негативну реакцію суспільства.
Перед 11. годиною колона демонстрантів вирушає Володимирською вулицею до Київського управління МВС на Михайлівській площі й домагається звільнення затриманих напередодні протестантів.
Натомість під час мітингу біля пам’ятника Т.Шевченка міліція знову почала хапати людей. Колона демонстрантів вирушає бульваром Шевченка до будівлі МВС на вул. Богомольця з вимогами звільнити заарештованих. Прохідну МВС закидали яйцями.
Близько 15 год. починаються масові сутички з правоохоронцями перед будівлею президентської адміністрації на вулицях Банківській і Лютеранській.
З настанням темряви міліціянти починають на вулицях Києва, станціях метро та на залізничному вокзалі полювання на студентів – членів організації "За правду!", яка проводила того дня в «будинку Центральної Ради» свій з’їзд. Хапали молодих людей, що мали нахабство розмовляти українською мовою та носити державну символіку. Загалом затримали кількасот людей. Більшість із них незабаром відпустили, натомість 19 осіб (переважно членів УНА-УНСО), які 9 березня билися з міліцією біля Адміністрації президента, засудили на 2-5 років ув’язнення за «спричинення великої матеріальної шкоди державі» та «заподіяння тілесних ушкоджень значній кількості працівників міліції».
Повертаюся до своїх вражень щодо цих подій: "Панічний переляк перед галичанами-бандерівцями настільки вкорінився у кров київських можновладців, що ті з переляку наказали хапати усіх молодих людей, хто сідав до львівського потягу.
Як колись під Крутами, так 9 березня у Києві молодих кинули у вир боротьби.
Багато відчуло на своїх плечах міліцейські кийки та посмакувало тюремною юшкою. Тепер вони стали мудрішими. І, можливо, саме серед цієї молоді підростають зараз справжні лідери, яким доля визначить стати провідниками держави у ХХІ столітті.
Бо найвищий час, щоб з’явилася особистість, яка могла б замінити В’ячеслава Чорновола, і... сягнути далі. Бо скільки ще можна чекати, щоб в Україні, нарешті, настала українська влада! Бог дасть нам, урешті-решт, розуму бути єдиними і сильними задля нашої найбільшої справи – Самостійної Соборної України.
А якщо таки станеться найгірше, і решта України не захоче стати вільною та попроситься до Москви, мусимо знайти в собі мужність і здійснити свій європейський вибір, принаймні для Галичини" ¹.
Після київських подій 9 березня акція "Україна без Кучми" практично призупинилась. Деяке примирення у суспільстві відбулося внаслідок візиту 23-27 червня 2001 року до Києва та Львова Папи Римського Івана Павла ІІ.
ПРИМІТКИ
¹ І.Мельник. Кінець романтичного періоду // Поступ. – Ч. 47 (705), 24-25.03.2001.
² І.Мельник. Здається, це вже колись було // Поступ. – Ч. 200 (644), 7-13.12.2000).
17.09.2015