Два тижні тому, коли Верховна Рада голосувала за проект конституційних змін, депутати Радикальної партії окупували президію сесійної зали. Голова парламенту Володимир Гройсман провадив засідання з трибуни ВР, яку про всяк випадок обступили депутати з БПП. Був момент, коли голова фракції «Самопоміч» Олег Березюк мусив пробиватися до трибуни зі штовханиною: «порошенківці» нікого не хотіли пускати до Гройсмана, бо боялися зриву голосування в останній можливий для того день. І тієї миті, коли на спікера зверху напирали «радикали», а знизу — представники «Самопомочі», стало наочно видно, як стирається межа між брутальним й інтелектуальним протестом, як різні смуги опозиційного тренду переплітаються воєдино і роблять політиків заручниками власного позиціонування.
Куди сьогодні йде коаліційно-опозиційна «Самопоміч»?
Протягом тих двох тижнів, що минули після «конституційного» голосування у Верховній Раді, «Самопоміч» багато разів поверталася до розмови про доцільність свого перебування в коаліції. Соратники Андрія Садового запевняють, що наразі не гриматимуть дверима, на відміну від Радикальної партії. Водночас «Самопоміч» висловила низку вимог щодо свого перебування у лавах парламентської більшості. Йдеться про потребу узгоджувати порядок денний, розробку спільних законопроектів, очищення правоохоронної та судової систем тощо. Утім саме голосування за конституційні зміні залишається вододілом, який розділив «Самопоміч» із коаліцією.
Перед «конституційним» голосуванням соратники Садового гостро розкритикували проект змін до Основного закону. «Гостро» в нашому випадку означає ще й складну фіґуру, на шпилі якої доводиться балансувати «самопомічникам». Адже в питанні конституційних змін та «особливого статусу» не залишилося напівтонів. Є чітке pro і чітке contra. Або даєш шанс процесові, який називають «мирним уреґулюванням», — або докладаєш зусиль, щоб мінський план не відбувся. Або тиснеш «за» — або блокуєш трибуну. Або компроміс — або вибухівка під стінами парламенту.
Неформальним жестом була заява депутатів «Самопомочі» відразу після кривавих подій під стінами ВР, в якій вони засудили вуличне насильство й відмежувалися від підтримки екстремальних акцій протесту. І заразом не змарнували нагоди звинуватити владу в тому, що це вона спричинилася до вибуху вулиці — через кулуарність у підготуванні проекту конституційних змін та спробу нав'язати депутатському корпусу президентське бачення Основного закону. Однак відмежовуватися воднораз і від влади, і від беззастережних опозиціонерів ставатиме дедалі важче.
Мінські домовленості — справді одіозний пакет угод. Він містить низку невигідних для України норм, за які у ближчій чи дальшій перспективі муситиме розплатитися влада. Та хоч би яким він був за змістом, а не менш важливо, що навіть ці папери Росія послідовно іґнорує. Не випадково соціологічні дослідження виявляють недовіру українців до мінських угод — хоч одночасно громадська думка тяжіє до того, щоб конфлікт на Донбасі завершився мирно. Отже, владу можна критикувати не лише за те, що вона готова до амністії сепаратистів та фінансування інфраструктурних проектів на окупованих територіях, а й за те, що має надмірну довіру до обіцянок Росії, завелику чутливість до вимог Заходу. А ще — несе на собі щоденні втрати на Донбасі. Це больові точки мінського процесу, і ними легко маніпулювати, щоб виокремити власну позицію на тлі непереконливих реляцій влади. Якби хтось на рівному місці мав би вигадати образ типового українського популіста, він би долучив до набору його риторичних фраз критику непопулярних мінських угод. Звісно, у цій справі найбільше успіхів досягає Радикальна партія. Втім легкий електоральний успіх Ляшка не дає покою й решті політичних сил.
Треба наголосити, що «Самопоміч» постійно критикувала мінські домовленості та передбачений ними «особливий статус». У цьому контексті поведінка фракції є конструктивнішою, аніж, скажімо, у «Батьківщини», яка радикально змінила думку щодо конституційних змін між першим і другим читанням. Донедавна «Самопоміч» обстоювала свою позицію до певної міри стримано. Скажімо, у березні 2015 року, коли парламент ухвалив поправки до закону про особливості місцевого самоврядування на Донбасі, Олег Березюк наполіг на тому, щоб у перехідні положення документу ввійшла норма про те, що «статус» запрацює лише після того, як з окупованих територій вступляться російській війська. Тоді половина фракції «Самопомочі» проголосувала на підтримку змін до закону. На цих умовах його підтримав і Березюк, але ще тоді застеріг: фракція не підтримуватиме інтеґрування цього статусу в текст Конституції.
«Але що натомість?» Поставивши таке питання політику, який критикує певне явище чи ідею, можна відрізнити популіста від не популіста. Що, отже, пропонує «Самопоміч» замість «мінського плану»? Фракція Андрія Садового наполягає на тому, щоб Україна постала більш рішучим парламентером за столом переговорів, щоб вона поставила союзників і противників до відома, що не прийматиме миру на умовах, близьких до поразки, щоб шукала нових форматів замість млявого «нормандського». Це гарні ідеї. Втім Україна не може вибрати гарний варіант в умовах, коли доводиться вибирати між поганим варіантом і ще гіршим. Наші варіанти: підтримання мінських домовленостей — або перехід до ескалації.
У цьому контексті належить розглядати і ще одну візію «Самопомочі», оголошену щодо Донбасу. Нещодавно Олег Березюк запропонував відмежуватися від «Д/ЛНР», облишивши спроби реінтеґрувати реґіон внаслідок «особливого статусу». «Може, досить робити вигляд і краще назвати речі своїми іменами: це — окупована територія, ми її ізолюємо воєнним, економічним, політичним способами, щоб вона нас не руйнувала, і будуємо країну, бо ми її не зможемо зараз звільнити. А нам пропонують там вибори проводити», — обурився Березюк.
Пропонований варіант і справді є не найгіршим способом провадити свою політику щодо Донбасу. Про це багато разів говорили аналітики — однак, звісно, про це не може відкрито говорити владна команда. Та навіть цей спосіб може бути не метою загального плану, а лиш елементом у межах ширшої стратегічної гри. Понад те, ця ініціатива втілюється на Донбасі й сьогодні: Україна наразі не взяла на себе обов'язок живити реґіон, якийсь час навіть чинила спроби влаштувати сяку-таку блокаду: вздовж лінії розмежування зведено кілька ліній оборони — фактично вони є способом польової ізоляції, про яку згадував Березюк.
Арґумент блокади можна застосувати будь-якої миті, на кожній стадії імплементації чи неімплементації мінських домовленостей, залежно від ситуації у Донецьку, Москві, Києві, а навіть у Брюсселі чи Вашинґтоні. Ключове для України — зберігати підтримку Заходу й домогтися пролонґації санкцій щодо Росії на випадок зриву нею мінських угод. А не навпаки — зриву угод Україною.
Вкрай важливе для «Самопомочі» питання: чи підтримав би її виборець ескалацію Україною подій довкола Донбасу та резиґнацію з підтримки Заходу? Чи підтримує він ідеї вуличних протестів, які називають «Третім майданом»? Чи приєднається він до ініціативи дочасних виборів з перспективою контрреволюційного реваншу? Очевидно, що виборець «Самопомочі» — це не електорат Олега Ляшка чи «Правого сектору». Та й сама «Самопоміч» — це не Семен Семенченко з батальйону «Донбас», а радше вже екс-член фракції Ганна Гопко.
Попри те «Самопоміч» у своїх заявах та вчинках щораз більше вдається саме до різких кроків. Таким кроком було і виключення п'ятьох незгодних із лав фракції. Парадоксально, що навіть Блок Порошенка, який звинувачено у тиску на депутатський корпус, не розправився з власними депутатами, — а в його складі три десятки не підтримали конституційних змін, — натомість демократична і ліберальна фракція позбулася норовливого баласту, разом зі згаданою Ганною Гопко.
Риторика «Самопомочі» тяжіє до опозиційності й у такій дражливій справі, як тарифи на комунальні послуги. Фракція Садового вважає їх необґрунтовано завищеними і вимагає зменшити тягар на гаманці українців. Абстрагуючись від персоналій, розмова про тарифи — улюблений «коник» українських популістів, який завжди активно обговорюється в політикумі, а надто у переддень виборів. Кожна партія вимагає переглянути «комуналку», та чомусь забуває про власні обіцянки, прийшовши до влади (з останніх наочних прикладів можемо згадати палкі виступи тодішнього опозиціонера Арсенія Яценюка, що вимагав знизити ціни на природний газ після «знижки», яку отримав Янукович у розпал Майдану від Путіна). А фракція «Самопомочі» вже й, напевне, не звертає уваги на те, що економіст, якого вона пропонувала залучити до роботи в уряді й називала «українським Бендукідзе», — Олександр Пасхавер — вважає, що українська економіка без підвищення тарифів попросту б не вижила...
Та наразі найважчий виклик — коаліція. Вихід «Батьківщини» та «Самопомочі» з парламентської більшості, а обидві фракції говорять про таку можливість, навіть не поставив би країну перед загрозою дочасних виборів, а спричинив би непрогнозований безлад, створив би загрозу реваншу проросійських сил, ослабив би державу. Андрій Садовий у своїх інтерв'ю після перемоги на парламентських виборах говорив про те, що ця Верховна Рада не відбуде повної каденції, а їй на зміну прийде вже справді реформаторський корпус. Та чи саме в такий спосіб він уявляв крах парламенту цього скликання? І чи такими він уявляв тих реформаторів, котрі нині вже зайняли свої місця по той бік барикад?
Наразі експерти говорять про те, що «Самопоміч» всередині коаліції радше розігрує «золоту акцію», аніж готується до демаршу. І ніби в такий спосіб фракція зможе активніше лобіювати власні законопроекти, а може, й доб'ється-таки змін у правоохоронній та суддівській системах. Але евентуальна «протоопозиційність» — це є гра, в якій через необережність чи надмірну завзятість можна переграти самого себе.
Як там кажуть у тій приказці? Не сперечайся з дурнем, бо він спустить дискусію до свого щабля, а там йому не буде рівних. Змагаючись за виборця з популістами — важко самому не стати популістом.
А ти візьми… та й зроби.
16.09.2015