При звуках музики.

Ніч ясна, тепла, літна. В маленькім місточку, котре повстало через рух фабричний, стоіть при дорозі красний дім заможного панства, відділений від гостинця низенькими штахетами, за котрим перед домом шарієся, від блеску вікон і блідого світла місяця, зелений травник з прехорошими щепленими рожами і всякими прикрашуючими низькими квітами. На протів низенький старий домочок з відповідним до себе обгородженьом, з городчиком, на два кроки завдожки, рівно з домом, з маленькими кльомбиками, на котрих з помежи буряну виглядає самосійний огородовий мачок. Там ясно ту темно, там гамір, ту тихо. Хто йде гостинцьом, кождий зверне увагу на освітлений дім, з відки музика голосно розноситься, заохочуючи мимовільно проходячих до лекших кроків. Там іменини гучні. Зійшлося панство з місточка, зйіхалося з поблизького повітового міста і околичних сел, щоби віддати честь папству того дому, а тим самим зобовязати йіх на память за себе при всяких можливих увеселенях. При противнім домику зноситься стовп, до котрого приправлений дзвінок, що дає кождому догадатися, що се шкільний будинок. Низькі, тяжкі двері скрипли, вийшла маленького росту жіночка, а єслиби хто хотів придивитися, зауважавби у молодоі двацять кілька літноі великі сині задумчиві очи, в котрих пробиваєся тяжка розпука. Маленьке о дрібних чертах личко далоби догадуватися, своєю блідостію і слідами великого змученя, що та жінка мусить з тяжкими думками носитися. Стала, сперлася ліктьом о низький стовпок від провізоричноі фірточки, убрана в перкалеву чорну спідницю з такою ж блюзкою. Ясно бльонд попеляте волося мала спяте в горі чорною шпилькою. Музика грає мазура. Через неослонені вікна мож видіти, як пари перелітають плавними кроками по сальоні. Гучна музика, котру йій доводилося не так часто з поблизька чути, якось єі тепло полехтала по серцю, впроваджуючи на секунду з дійсности в якесь забуте надіі і розради, то знов жаль вкрався до зболілого серця, що з нею так борзо судьба порішила, полишаючи йій на памятку так мало хвиль спокійних і милих, що вона моглаби йіх за тих двацять кілька літ на години почислити.

Звернула голову на ліво. Око єі спочило на темних смерекових лісах, пласких горах, в котрих родичі єі жили перед роками на лісничівці з троєми дітьми. Доти жилося йій свобідно; що родичів могло дотикати, того вона ще не могла відчувати. Росли собі буяючи по лісі, купаючися в холодній рвучій ріці, побераючи лекціі писаня і читаня від сельского учителя, то співаючи і підскакуючи: голосна була на цілу хату. Ті хвилі дитинячоі радости, навели єі на страшний спомин. Нагадалось йій живо, як підскакуючи по хаті та весело співаючи, учула раптом на подвірю страшний крик: то йіх батька привезли неживого з відстріленою головою, в саночках одним коньом, котрим звичайно обйіздив ліси, а тим разом повернув так нещасливо. Кінь сполошився, а він, повстримуючи коня, забув за стрільбу набиту при собі, котра вистрілила, позбавляючи батька дітей на віки. Страшний спомин, — вона ту хвилю добре памятає! Будучи приватним лісничим, батько єі не полишив жінці ані дітьом ніякоі пенсіі — лишив йіх на божу опіку, а людску ласку і неласку. За якийсь час мати вийіхала з дітьми до поблизького міста, зібравши цілого в грошах маєтку 200 зр., дала знайомому міщанинови на процент, за котрий могла мешкати у него в маленькій простій хатчині, так довго, як довго ті гроші будуть у него. Мала від себе дві старші сестри, котрі уміли за помочію мами шити гладку, простеньку білизну, а від котрих вона училася, і так разом заробляли на кавалочок хліба. З початку шили міщанкам, далі жидам, а вправившися в шитю, мали вже роботи досить, бо могли вже вдоволнити своєю роботою і панів. Як шилося, як жилося через кілька літ? Вона відогнала від себе тоті думки. Музика затихла. Вона відступилася від фіртки, оперлася о стовп шкільного дзвінка, то знов поступилася, сіла на маленьку лавочку від стіною, і знов вставала та ходила з заложеними руками по вузенькій стежочці, замахуючи сукенчиною вибуялу на кльомбиках траву.

Отворено двері від сальону для свіжого воздуху. Бренькіт, сміх, весела розмова долітають, де тихо, на позір спокійно, проходжуєся наша знакома. Вона знала тоті входи. Маючи 18 літ, а уміючи дуже ладно шити, взята була власне до того дому шити виправу для доньки того панства. Шила від рана до вечера, але була задоволена, писала до мами і сестрів, що йій добре ведеся, що запрацьований крейцар відложить на прибранє, а також і мамі пізнійше передасть пару крейдарів. Радила, чи небилоби ліпше, якби і тамті сестри старалися винайти собі по домах місце, а тогди лекше булоби йім виживитися, посилаючи ще дещо мамі, котра крім того, маючи менче занятя в хаті коло них, то є коло праня, варева і т. п. моглаби на панчохах більше заробляти. Єі намовам улягаючи, найшла і друга сестра, в околиці таки, місце до виручованя пані в господарстві домовім. І так собі радили, що часом всі три доньки були дома з мамою і шили, то знов котрась з них по якихось заможнійших домах перебувала. Будучи там, познакомилася з одним учителем з сусідного села, котрий залюбився в ній, як може залюбитися молодий чоловік, тілько що вийшовший з семінара учительского. Він слушний, гнучкий, бронет, вміє не зле заспівати, весело розмавляти; вона гарна, мала бльондиночка, чопурненька, приємно виглядала в синенькій, баришевій сукни, в котрій він єі часто бачив. Зачав старатись, а йій, що дзьобала від дитинних літ іглою на мізерний кавалочок хліба, — видалося, що 25 зр. єго місячноі пенсії, дуже досить. Вірила, що при ощаднім житю, зробивши собі все сама дома, вистарчить йім на житє тим більше, що матимуть вільну хату і опал. Надто доста! Впрочім вона єго так любить! Пібрались і розгаздувались, стягаючи до купи кінці, котрі рвались що хвиля. Все на щось неставало, а молода кохаюча ся пара потішилася надією, що троха згоді чей дістануть ліпше місце, котре могло лиш тим поліпшитись, єслиби при школі було троха поля, бо перша йіх посада на зарінку, не мала і на пядь землі. Два роки перетрутили, а на третий блисла надія, бо зістав, за протекцією, учителем в місточку, і тут при школі було тілько поля, що мож було корову удержати і ярину мати. Радість велика, спровадились; в тім часі вийшла сестра старша за старого вдівця лісничого, на купу дітей, молодша сестра пішла в обовязок, а мати перебувала на переміну, то у одноі, то у другоі доньки, розділивши тих 200 зр. донькам по рівній части.

Оперлась о фіртку. Пара за парами крутиться в колесо по сальоні, йій сльози крутяться в очах. Мала мужа, котрий любив єі над все, рад бувби йій неба прихилити. Будучи попівским сином та лиш через сирітство попханий до стану учительского, все-ж таки перебуваючи помежи своєю родиною, мав нагоду придивитись не на таке мозольне житє. Тягло вовка до ліса, тягла єго охота в товариства, з яких вийшов; рад бувби й свою жіночку втягнути, та ба! найменчий крок вже коштує, хотяйби лиш фіру наймити в сусідне село, а вже цілий місяць чуєся недостаток тих пару крейцарів. Позволивши собі від часу до часу пару маленьких таких приємностей, відчули се сильно, бо несходячіся кінці одного місяця, немогли зійтись і другого, а до того найбіднійший дім має ще своі непредвиджені видатки. Жінка відтягнулась від всяких тих невидних збитків, представляючи чоловікови, що се не для них, що єго на позір сердило, а в душі боліло. Вона єго просила, щоби десь колись пішов до касина, напитися склянку пива; нехай, казала, розірвеся, прийде до дому, то йій щось цікавого роскаже. Він пішов раз, другий товариство зачало єго притягати, а кишеня відтягати. Близьке касино було для него страшною покусою; нераз те "іти не іти" мучило єго вечерами, аж поки знеохочений неклався спати вчаснійше як звичайно. Одного разу збирався з гумором до касина, а жінка тримаючи менчу слабовиту дитину на руках, звернула єго увагу, чи не булоби добре наймити завтра фіру і пойіхати до лікаря, бо дитина, син єго олюблений, чим раз гірше нидіє. Він нахилився, поцілював жінку і дитину, а усміх однорічноі дитини впровадив єго в надію; при тім він годився з жінкою, що завтра треба конче бути у лікаря для осуненя звичайноі малокровности. В касині іде охочо гра в карти, учителя зберає охота взяти в ній уділ. Шепче му до уха: "несідай, бо дома жінка, діти, а в тебе в кишени всего 7 зр. котрих заледво вистарчить до першого а завтра з дитиною до лікаря". То знов блисла му надія: "а як виграю? о скілько лекше нам буде лічити нашого малого!" "Грати не грати" почало го мучити як "іти не іти", але операючись одною рукою о стіл, при котрім сидять на позір спокійні грачі, не мав на тілько волі відвернутись від него, маючи надію: "ану-ж виграю і замість того, що маю, принесу в-двоє або в троє тілько до дому". Хвилька ваганя. Оден з граючих запропонував, фальшива амбіця не позволила відмовити. Сів, грає, вигравав, програвав; четверта година рано, зачалися розходити, а він роздражнений до найбільшої степени, змучений, майже скаменілий, встав від столика з порожною кишенею, позіставши ще винним властителеви касина. Сума, яку полишив тої ночи в касині, видалася єму величезною; кривда, яку учинив жінці і дітьом, виділася єму найстрашнійшим переступством. Що він йій скаже, як признаєся до вини, чим виживляться до першого, яким чудом завезе до лікара хору дитину? Такі думки мучили роздражнену голову учителя коли повертав до дому. Нарікав в духу, що ліпше зі стати було на селі, проклинав долю, що піпхала єгo на так мізерне становиско, мав жаль до свояків, що не допомогли єму кінчити висших шкіл, і з таким думками оперся в маленькім покоіку, де єгo жінка повитала неспокійним оком при хорій дитині. "Як довго бавивєсся"... "Довго". "Ти так мізерний, то для тебе нездорово, як не виспишся"!... "Якби повні кишені, то булоби здорово". "Якби повні"!

Він розплакався як мала дитина, вона перепудилась, скочила до него, він, цілюючи єі, признався до переступства, вона переражена потішила єго і плакали обоє безпорадним плачом.

На противнім боці по довшім танцю відпочивають, весело розмовляючи, кілька пар вийшло на город, проходжуються по широких доріжках. Дався чути веселий спів, наша знакома отрясшися від думки, перелітаючоі по єі голові, дізнала чувства, якби єі ножем перетяг по серці. Старалась відогнати від себе думки, впроваджуючися на силу в якісь фантазіі; спів дражнив, дійсність серце роздирала. Стала йій перед очима смерть малого сина, котрого немала за що лічити, повільні гризоти чоловіка, котрий не міг погодитися зо своім мізерним становиском, через що впадав в таке роздражненє що зачав бути непоблажливим для шкільних дітей, острим; дуже часто доходили до висших властей скарги від родичів обавляючихся, щоби йіх діти незамучив, прибільшуючи кожде покаранє. Напоминанє інспектора, несподівані зненападу контролі впроваджували єго в остаточне роздражненє. Жінка бачила, як се єго гніває і мучить, як він через те то зовсім байдужий, то знов часом ненатурально веселий, та дуже змізернілий. Вона зачалася непокоїти та заглядати що хвиля до школи, бо зачала припускати, що він може дійсно діти мучить чому хотіла запобічи. Головно ж підозрівала вона єго з розпукою о страшну слабість. Спів затих, весела розмова, сердечний сміх панночок, уданий паничів долітав до низенькоі школи, гірко вражаючи нашу зболілу, що представляла собі житє заможних людей райом, коло котрого вона так близько — а так далеко! Плакала, ломила руки, нарікала на свою долю, но плач єі не долітав до заможного дому... Муж єі дістав помішанє ума. З початку, нім слабість усталилась, і вони мала надію на виздоровленє, рада булаби єі утайіти, засягаючи помочи лікаря. Страшна слабість стала невилічима, перетворяючи любого єі чоловіка в безсвідому колоду суспільности, нездалу і нешкодливу; за се послідне, переконавшися в дому божевільних, казали взяти жінці чоловіка, котрого спенсіоновано на 8 зр. місячно. Взяла єго до дому, користуючися одним відступленим покоіком з ласки учителя, котрий прийшов тимчасово на місце хорого. Як жилося, як гірко зашивалося голкою по 50 кр., на півтора тижня у жидівок, тратячи цілі дни на пильнованє та обхід безсвідомого мужа і кількалітноі донечки! Проминув той час безнадійної боротьби, полишаючи за собою безнадійну роспуку. Грають кадриля, гості пильно веселяться — наша знакома працює кожду хвилю свого житя з сльозами. По відобраню чоловіка з дому божевільних, заходила єго так довго, аж поки єго слабість не взяла інший оборот, перетворяючи єго в розярене звіря. Він стався шкодливим, а що вона з ним тогди перебула, — най іде з тим часом, з котрим дізнала й полекші, бо взяли єго до дому божевільних, де відтак в два тижні житя закінчив.

Дізнавшися о смерти, рада булаби туда пойіхати, та не мала з чим, бо з житьом чоловіка стратила і ту пенсію. Тепер могла числити тілько на своі розвязані руки, чи на похуділі пальці та іглу. Укладаючи дитинку до сну, повідомила єі, що татко вже у Бозі, розплакалася і вчула в тій хвилі жаль без розпуки, бо бачила вже свого любого, як заснув сном спокійним, не борючися з нуждою, тілько жінку і дитину лишив на тій самій дорозі.

Вакаціі кінчаться, посада шкільна того місточка обсаджена. На ласку даремного мешканя нікуди оглядатись; де іти, що почати, ще не роздумала молода вдовиця, маючи надію не зараз полічити мізерну вдовичу пенсію.

Музика затихла, наша знакома, змучена житьом і думками, оперлась плечом о одвірок примкнувши на пів очи; стояла так якийсь час, мовби задрімала. І знов дались чути голосні тони, а вона відтворяючи тяжкі двері, впала до покоіку, з котрого до тижня треба конче вибратись, кинулась на ліжко побіч дитини заносячи ся від гіркого плачу, котрий мішався з звуками розкішного вальса...

Болехів 19 марта 1890.

[Народ]