I.
— Чого ти все сумуєш, Левку? чого плачеш? Жаль за домом? Тьфу! плюнь! Дивись, і у мене дім, а ще й якій дім! і менї жаль було, та тепер уже все одно.
— Чого я сумую? Чого не дав би я, щоби минула ся та журиця, щоб забув я на дім, на матїр, на село та на..
— На дївчину! Правда, що згадав?
— Та як не згадати? Бувало ось тепер, весною, цїлий день, високо за отарою ходиш та пісню співаєш... Не так, як у вас на дїлах. А прийде вечір — огонь розложиш, затягнеш на тримбітї, аж лоскіт иде горами! A нинї...
— Aгa, нинї! Футруй коня, небоже, та товчись як собака по леду... А попаде тя журба — иди напий ся горівки, затисни зуби, мине ся. Ти гадаєш, що в мене серця нема? і я людська дитина. Ось через тиждень у мене празник, будуть гуляти, а я... тьфу! побрало би лихо! Не журись, Левку, не журись!
II.
Так то потїшав Танас, улан 3-ої ескадрони, товариша свого Левка.
Левко був гірняк чистої крови від Турки, затягнули бідака, прибрали в кабатину, пігнали далеко, аж на Чехи. А там в-дома стара матїр та суджена плачуть та виглядають, хоть не знають, яка судьба гірка напосїлась на их Левка.
— Не журіть ся, жура мине ся! — потїшала Ганька, суджена Левкова, стару матір.
— Не журись, Ганько! вишивай рушники, верне ся Левко, напевно верне! — приговорює знов матїр Ганнї, a обі нищечком плачуть, обі молять Бога, обі ставлять свічки перед святим Николою.
ІІІ.
— Напишіть менї, дядьку, напишіть письмо до Левка! Ось послїдна курочка для вас! Таки напишіть!
— Ну, і що-ж ви хочете єму писати?
— Напишіть, дядьку, та так від серця, най просить у ясного пана дозволу, най вертає домів. Тілько не жалуйте перця!.. От вам ще і яєць четверо... Таки щоби там так стояло, як ту під серцем у мене...
Написав дядько, перечитав — аж сплакнула стара.
— Най же вам Боженько дасть до сто лїт прожити! А то написали, що й сама лїпше би не сказала. Ну, от вам ще яйце одно знайшло ся... та Господонько най благословить вам на дїтях ваших!
IV.
— Левко Бурбак до рапорту! маєш лист!
Дрожачими руками узяв Левко письмо. Не знав він читати, та перечув, що то від матери... Наче-б повіяло від листу того єго горами та вонею смерек.
— Читай, Танасю! читай! Ти письмо знаєш, — просив Левко і подав лист мокрий від горячих слїз.
Прочитав Танас, та не ганьбив Левка за єго мягке серце — самому жалко чогось стало.
— Радь менї товаришу, душенько, що робити?
— Та що робити? Проси о урльоп, махай до дому та потїш стару — і знов до ярма.
— Не пустять на урльоп!
— Чому нї? Пустити — пустять.
— Але? кажеш? A гроші де возьму?
— Дурне твоє! По що тобі грошей много? Вояк — ну, всюди дасть собі раду, хиба такій баба, як ти... Не стане своїх, позич у того щось, у другого. Прийдеш до дому — стара ще знайде де-що, продасть, звернеш. Не конець ще світа!
V.
— Пане рітмайстер! мельдую покірно, прошу о урльоп до дому!
— Що? до дому? Неможна! коня пильнуй!
— Мельдую, пане рітмайстер, там моя матїр... почав Левко, але в очах аж потемнїло від слїз.
— Коня пильнуй дурню! Розумієш? Марш! — крикнув старшій у-друге.
Тої ночи зник Левко з касарнї — здезертирував.
— Дурний хлоп! баба! — сплюнув Танась. — Коби хоть... ну, не варта говорити...
Не минуло днїв кілька — привели Левка-дезертира. Розпитали, покричали, засудили на пів року тяжкого арешту.
Сидить Левко і світа не бачить за журбою...
VI.
Скінчив ся арешт — вернув Левко знов до коня.
— Треба тобі було, бабію? Захотїло ся сховати під мамину запаску! — картав Танас.
— Ну, що робити? Так уже судилось... Слухай, Танасю! напиши менї письмо до дому... най я их потїшу.
— Aгa! знайшов час! Не треба! Як ти сидїв, я написав, що тобі добре, що вернеш, та ще не скоро.
— Товаришу! Бог най тобі заплатить за твоє серце!
— Ану, може ся розплачеш, бабію? Иди, иди! Не уланом тобі бути! Де-де! від овець та аж на улана!
І знов ходить Левко сумний. Сумує, бє ся гадками, аж жаль стало хлопця. Де поверне оком, скрізь чужі люде. Не заговори до нїкого, — осміють, мабуть серця не мають. А єму схотїлось так конче розповісти за свою тугу, як тягло єго до своїх, до гір, до овець та сопілки.
Минув тиждень, один і другій, туга не вступалась...
VII.
Левко здезертирував знов — і знов не дійшов до дому. Злапали єго, привели. Скатували, посадили до арешту.
— З тим Бойком нема що робити! Якійсь дур напав голову! Десь го тягне до гір, до ходаків та пляцка вівсяного... Дурень! — подумав собі Танас та й знов написав письмо до Левкової матери, що син жиє, служить... що єму добре... що верне до дому, та ще не скоро.
VІІІ.
Минув рік другої Левкової кари. Нинї вийшов він из арешту — завтра-ж повандрував далеко на Угри з своїм полком, а за ним повандрувала єго туга.
З нової кватири видно було шпилї гір наших. Годинами вдивляв ся в них Левко. Нераз вечерами гадає:
— От коби там побути хоть на хвилю! — заспівати, заграти, — може би й лекше стало...
— Слухай Левку! ось письмо до тебе! — каже раз Танас.
— Прочитай, товаришу, що пишуть?
— Пишуть, що мати дуже слаба; просить, щоби ти конче приходив домів, бо вже, здаєсь, не двигне ся більше. Иди до пана рітмайстра, проси, може пустять...
— Може й пустять, — погадав Левко і пійшов.
Не пустили.
І Левко знов здезертирував і знов єго зловили.
IX.
Короткій був суд. Дезертирка третій раз — кулька в лоб.
Понурив Левко голову молоду, хотїв заплакати — слїз не стало.
Другого дня рано, по святій сповіди, тихо, з спокоєм пійшов за місто... Була то послїдна єго дорога.
— Пане лейтнант! мельдую покорно, позвольте менї станути ось туди, най подивлюсь бодай з-далека на мої гори! — просив Левко.
— Стояти просто! — була відповідь.
Ще раз глянув Левко на виднїючі верхи... за хвилю завязали єму очи... ще хвиля — не стало Левка.
Дурний був в роду, по дурному й умер! Шкода хлопця, честна була душа! — подумав Танась.
— Хлопцї! — крикнув він на товаришів, що мали тут зараз і похоронити розстріленого, — викопайте яму ось туди! нехай туда ляже головою!
— А то чому так?
— Не питайте! Так буде лїпше!
А в гадцї стало що инче:
— Най хоть по смерти глядить на ті гори! Видно, любив их дуже... Тфу! дурак! Жаль хлопця...
X.
Написав Танас письмо до матери Левкової. Писав, що син помер, не верне...
Письмо застало старушку в гробі, а Ганну на смертельній постели...
Бідний Левко!
[Дѣло]
11.09.1890