У вісімдесятих роках минулого сторіччя Дрогобич скидався на велике "бойківське" село. Міські вулиці були здебільшого не забруковані; тут і там, посеред вулиць, все літо лисніли глибокі калюжі. Кожного ранку господині кидали в ці калюжі сміття. То ж не дивно, що в літню спеку Дрогобич, бувало, аж задихався в своєрідних "пахощах". Найцікавішими будинками в тодішньому Дрогобичі були численні корчми, побіля яких у всяку пору дня відпочивали мандрівники на Борислав, босі і обірвані заробітчани, заїдаючи кукурузяні малаї з дешевим оселедцем.
Біля одної калюжі на вулиці Жупній стояла старенька, похила хатина вдови Козакевички. Я, як і старший за мене її син, навчались тоді в дрогобичській гімназії та в цій же вдовиній хаті ми, учні, часто збиралися потайки на читання заборонених книжок і соціалістичних брошур, які діставав Козакевич.
Одного літнього полудня 1888 року я йшов з Козакевичем із школи додому. Прощаючись на розі вулиці, він затримав мою руку довше, як звичайно, і сказав пошепки:
— Василю, ти вмієш тримати язик за зубами?... Я тобі щось скажу, але поклянись, що нікому і ніде не виляпаєш.
— Ну, знаєш... — образився я і Гупнув себе кулаком в груди. — Хай я здохну на цьому місці, коли щось скажу. Бігме.
— Вірю. Знаєш, прийди сьогодні увечері до мене, — зашепотів Козакевич. — я запросив ще кількох з нашого гуртка і до вас прийде один гість — письменник Іван Франко.
— Що ти кажеш? Франко!?...
Це було 52 роки тому, а проте тямлю все, як сьогодні. Книжки Івана Франка ми читали на розхват в своєму таємному гуртку, знали також, що Франко за соціалістичну діяльність сидів в тюрмі. Ми всі думали про нього, як про безстрашного революціонера, про якого належить говорити тільки з почестю. І ось я, п'ятнадцятирічний хлопчак, маю можливість побачити на власні очі цього письменника! Ця звістка так мене схвилювала, що того дня я вже нездатний був ні до ніякої роботи, тільки чекав з нетерпінням вечора.
Сутінками я побіг на вулицю Жупну до Козакевича. В хаті вже сиділи 5 наших гуртківців і кожний з них, було пізнати, аж дрижав з незвичайної таємничості цього вечора. Всі чекали гостя. Хоч я й знав, що Франко селянський син з Нагуєвич, а проте мені чомусь здавалося, що побачу його таким, як більшість селянських синів, які "вийшли в пани". Тобто, як елегантного напарфумованого пана в чорному вбранні, з паличкою і золотим ланцужком на грудях та з блискучими перстнями на пальцях. Крім того, цей пан буде такий поважний, що ми всі з несміливості забудемо язики в роті і в хаті буде така прикра мовчанка, як в канцелярії гімназійного директора. Я навіть заздалегідь примостився в самому кутку старої канапи, щоб бути якнайдальше від стола. Це саме робили хитромудро і інші так, що канапа аж тріщала, а біля стола з різьбленим кріслом, на яке мав сісти Франко, було пусто.
Нарешті прийшов Франко — звичайна собі, скромна людина, в сіренькому вбранні та в старенькому капелюсі, який він недбало кинув на шафу. Коли ж він сказав голосно: "Добрий вечір, браття" слова його прозвучали так якось дружньо і щиро, що вся наша "таємничість" та уявлений страх перед письменником вмить розвіялись.
— Ну, що це ви, хлопці, повставали всі, як свічки в церкві? — привітався він з кожним за руку. — Ану, сідайте і будемо бесідувати.
Тепер ми вже щільно обсіли Франка. Він став розпитувати, скільки нас в гуртку, що ми читаємо, чи розуміємо всі прочитані книжки та що хотіли б читати цікавого. Потім говорив про страшну темноту і нужду нашого народу, про панів та всяких п'явок на народному тілі в містах і селах.
— Учіться, хлопці, — повторював часто, — читайте багато, бо в нас ще дуже мало культурних і розумних людей. Нам треба засукати рукава і нести в наші темні села світло науки. Мусимо, — говорив, — основувати в селах читальні, навчати неписьменних читати книжки, нести їм слово правди, навчити народ боротися за кращу долю. Інакше, ми будемо рабами та й загинемо в шляхти на службі...
Він говорив це так натхнено, що його слова падали нам в самі душі і запалювали до діла. Цього ж вечора ми вирішили організувати під час літніх канікул кілька читалень в селах. Франко обіцяв нам допомогти в цьому та роздобути для читалень книжок.
Після цієї зустрічі я щиро полюбив Франка і пишався знайомством з ним. Хоч наступними роками я вже в гімназію не ходив, проте зустрічався з Франком майже кожного літа. Коли він тільки, бувало, приїжджав у Нагуєвичі, я біг до нього перший. В 90-х роках я разом з ним ходив по селах — в Добрівляни, Якубову Волю, Снятинку, Вацовичі та інші — організувати читальні і таємні соціалістичні гуртки. В цих гуртках ми читали селянам книжки і соціалістичні брошури, не раз також на таємних селянських зборах Франко виступав з промовою, в якій палко закликав людей до освіти і боротьби з панами.
— Коли наш, віками затурканий народ, позбудеться рабського поневолення, коли селянин навчиться не боятися якимсь звіринним страхом жандарма, тоді ми вже будемо не раби і скоро станемо вільними на своїй землі, — говорив мені раз Франко під час однієї мандрівки в села.
Під час виборів в 1898 році робітники Дрогобича і Борислава висунули Франка кандидатом в депутати австрійського парламенту. Я тямлю великі передвиборні збори робітників у Дрогобичі, на яких Франко виголосив палку промову. Після зборів робітники запросили письменника на товариську вечерю до ресторану Єгера. За вечерею робітники так сердечно вітали Франка, що письменник хотів подякувати і розплакався від зворушення.
Увесь передвиборний час я ходив з Франком по селах, де ми проводила масові народні віча. Нерідко з нами ходив і письменник Лесь Мартович. По п'ятах нам бігали жандарми, і треба було вживати різних хитрощів, щоб селянське віче таки вдалося. Пригадую, як в одному селі наше віче розігнали жандарми рушницями, а ми втрьох — я, Франко і Мартович врятувалися перед арештом у житах, в яких пересиділи до ночі. Надвечір, однак, вдарила злива і ми всі промокли до нитки. Завжди веселий Мартович, говорив тоді до Франка:
— Та де ж, мой, такого мокрого віхтя пустять пани до Відня... На страхопуда ти надаєшся, Іване, не на пана депутата!
А Франко відповідав жартома:
— Коли, Лесю, сирота жениться, тоді ніч мала. Таке і моє, брате. От, забаг чоловік стати "паном", а тут навіть дощ тримає з шляхтою...
Востаннє я бачив Франка перед імперіалістичною війною в Дрогобичі. Тут на двохтисячних робітничих зборах він читав свою поему "Мойсей". Вся аудиторія гаряче його вітала, але в Франкових очах світився якийсь безмежний сум. Це вже був спаралізований, безпомічний дідусь, дні якого були полічені на світі. Прощаючись, я дивився скорбно на нього і просто не міг повіряти, що це той енергійний і палкий Іван Франко, який запалив по наших містах і селах невгасимі вогні боротьби за народну волю і щастя.
Від селянина Василя Коцка, с. Млинки Шкільні Дрогобичської області, записав П.Козланюк.
[Вільна Україна]
07.09.1940