В наших руках відпис жалоби варшавських російських батюшок до німецької влади на те, що українці хочуть мати власну українську Церкву й поборюють їхні русифікаційні заходи. "Льоґіка" цієї жалоби, "доказовий матеріял" і "христіянськість" авторів жалоби такої вартости, що можна бути спокійним, як німецька влада оцінить їx. Зате їхня аґресивність і перекручування фактів у жалобі такі неімовірні, що обійти мовчанкою цей "історичний" документ неможливо. То ж "хай відають потомки православних", хто й як хотів би надалі використовувати Церкву для духового гноблення й денаціоналізації українського народу.
Прохання московських батюшок починається таким "високим стилем": "Православна христіянська реліґія... була... тим могутнім джерелом, з якого вірні завсіди черпали сили для... своєї національної відрубности".
Так, Православна Церква вчить, що в ній не повинно бути "елліна, ні юдея", себто: ні національних гнобителів ні гноблених, ні денаціоналізаторів, ні денаціоналізованих, ні упривілейованих на упосліджених. Але московська Церква ніколи такою Церквою не була, ніколи такими не були й не є російські православні христіяни. Як би московські батюшки, що підписали згадане прохання до німецької влади, та їхні попередники — світські й духовгі — були правдивими христіянами, то сказали б: Українці! ви, згідно з наукою апост. Павла, рівноправні в Церкві й повинні мати в ній все рідне, як маємо ми." Але росіяни давно розминулися з наукою Христа і святих апостолів, і щоб винародовити українців та тримати їx у своїй неволі, пішли на всі смертні гріхи: на перекручування письма Святого, брехню, симонію, тортури.
Сам царгородський патріярх Григорій проголосив це на ввесь світ у свому "Томосі" (грамоті) 13. листопада 1924 р. такими словами: "Перше відділення від нашого Престолу київської Митрополії та Православних Митрополій Литви і Польщі, що залежали від нeї, а також приєднання їx до святої московської Церкви відбулося зовсім не за приписами канонічних правил." Відбулося шляхом симонії — з одного боку й насильства — з другого.
Московське церковне україножерство, роджене в найбільших гріхах иарушення Святого Письма, насильства, брехні і симонії, в тих самих гріхах дiє до сьогоднішнього дня. Тим самим духом гріховности дихає і "жалоба" варшавських батюшок від першого до останнього слова. "Хто має вуха нехай слухає".
Ці батюшки пишуть: "Православну Церкву відріжняє (характеризує — прим. автора)... її наднаціональний характер між іншим у зберіганні всіма словянськими народами т. зв. церковно-словянської мови богослужби". І цей фактор, на їх думку, був "міцним, тривким і глибоким фундаментом для щасливого розвитку інших ділянок народнього життя — національної і державної."
В наведених реченнях неправда на неправді. А саме: "У згаданій жалобі до німецької влади читаємо: "Нині ми бачимо, що на території Ґенерального Ґубернаторства шовіністично наставлена (!) національна українська інтеліґенція вирішила ви користати православну Церкву у вузько-національних цілях. (!) Вона робить це шляхом: 1) ослаблення (!) православної Церкви, орґанізування (?) правлячого єпископа й вводять в ділянку церковної управи особи, які не належать до Церкви (?), чужі для неї і мало церковні (!), 2) викривлювання традицій Церкви, випираючи або викривлюючи церковно-словянську мову, зміняючи звичаї, довільно поводячись з канонами, допускаючи у стінах храмів спів нереліґійних гимнів і т. ін. і взагалі 3) шляхом перетворення Церкви у знаряддя й слугу національних прямувань та національної роботи (!).
Трафаретний колишній "донос" батюшок із "Союза русскіх людей" до Ґубернатора чи жандармської управи. Хапай сепаратистів й українців та спасай Расєю... на Холмщині! Далі "донос" варшавських батюшок наводить такі "конкретні" факти: українці намагаються розбити Церкву "на національні церкви". "Навіть у Варшаві... домагаються виділити їм церкви для виключного користання українців". І врешті — православні українці приманюються до введення унії, бо "православна Холмщина... обезброєна".
З огляду на таку — мовляв — "неправославну діяльність" православних українців, московські батюшки просять німецьку владу: "Зберігти в пра вославній Церкві повну свободу канонічно-законній (московській — прим. автора) єрархії, представником якої є архиєп. Серафим, який може рахувати на... повну підтримку і духовенства (очевидно цих московських батюшок — прим. автора) і... православної суспільности (московської — прим. автора); приймати інформації про потреби православної Церкви лише від "компетентних церковних кол" (московських — прим. автора) і ні в якому разі "не приймати їx від осіб (українців — прим. автора), які діють без відома і згоди канонічної церковної влади" (росіян). Ось таке-то "збереження (в московській Церкві — прим. автора) національної відрубности" віруючих!
З каламутної повені слів нечуваного "доносу" московських батюшок зовсім ясно виступають їxнi відвічні намагання: 1) не допустити до відродження на наших землях української незалежної православної Церкви, 2) перешкодити розмосковленню Церкви і 3) захопити владу в Церкві в свої руки та відсунути від неї українців, щоб продовжувати денаціоналізаційну роботу серед українських мас.
І все це прикрите облудними вигуками про добро Церкви, накликами на канони без подання, на які саме, крокодилячими слізми над викривлюванням чи усуванням церковно-славянської мови, традицій, звичаїв і т. д. На щастя, не було ще на світі такого фальшивого "доносу", який не розбивався би об дійсну правду, об історичні документи чи непідроблені факти щоденного життя. Щоб ясніше виступила тут неправда цього огидного московського "доносу", насвітлимо її бодай в головних точках.
Твердження, що відновлення національної української Церкви на українській території Ґен. Ґубернаторства і за Вислою буцімто суперечить ідеї православної Церкви, помилкове, а видуманий русскими батюшками "наднаціональний" характер її просто єретичний. Українська національна Церква істнувала на цих теренах від самого охрещення України до 1686 р., коли то її росіяни поневолили. А до 1415 р. не було ще й самої російської Церкви: Московія була під рукою київських митрополитів. Від 1415 р. московська Церква аж до 1684 була дочкою української Церкви. Лише ствердивши всі ці факти царгородський патріярх дав у 1924 р. згоду на автокефалію православної Церкви в Польщі, саме як української Церкви.
Українці не одні на світі хотіли і хочуть мати окрему національну Церкву: всі православні Церкви на землі істнують як Церкви національні: грецька, румунська, сербська, болгарська, грузинська, російська (московська), українська (її автокефалія відновлена в 1919 р.). Отже "протести" "русскіх" батюшок проти відродження української Церкви це замах мотикою на сонце.
Така сама вартість і їхнього протесту проти домагання українців Варшави, Ліцманштадту (Лодзі) та інших міст виділити їм окремі національні церкви. Ці домагання освячені традицією. Церкву на вул. Подвальній в Варшаві збудували грецькі купці за королівських часів, щоб мати її, як свою національну церкву з грецькою богослужбовою мовою.
Щодо богослужбової мови, то в жалобі варшавських батюшок бачимо неуцтво й перекручування фактів. Святе Письмо не лише дозволяє, але й наказує, щоб люди молилися Богові своєю рідною, зрозумілою мовою. Про це каже й факт, що апостолам дано дар говорити різними мовами (в день Сошестія Св. Духа), один з листів ап. Павла, постанова III. Вселенського Собору і книга Естер (1.22), в якій сказано: "Щоб кожен чоловік... говорив мовою свого народу" і ін. І так є: греки, румуни, грузини та інші моляться в церквах свою рідною мовою.
Славянська мова, яку дали славянам св. брати Кирило й Методій, ніколи не була богослужбовою мовою всіx Церков, а лише деяких і саме — славянських. Більше: цієї старої славянської мови сьогодні ніде на світі нема: всі славянські народи її знаціоналізували, себто вживають зі своєю рідною вимовою (українці — з українською вимовою), а подекуди й значно попереробляли її.
Сьогоднішня церковно-славянська мова, якої вживають росіяни в церкві, це не стара славянська мова, а вузько російський новотвір, українцям зовсім чужий. Славний російський фільольоґ Ф. Фортунатов про цей російсько-славянський воляпік каже: "С теченіем времени старославянській язик обратился у нас (в Росії, — прим. автора) в тот искусственный искаженый язык, который употребляется теперь в Богослуженіи и называется церковно-словянским языком". Українці хочуть цей церковний воляпік викинути зі своєї церкви (і викидають вже його) а московські батюшки хочуть знову ввести його, ошукуючи людей, що це стара славянська мова.
Таким самим обдурюванням людей є й те, що буцім-то українська вимова — це вимова уніятська, а введення її в Богослужбу — це заведення унії. Славянський богослужбовий текст православні українці вимовляли по українськи від найстарших часів. Російський уряд силоміць змусив українську і православну Церкву покинути свою рідну українську вимову і перейняти російсько-славянську. — Але як лише вибухла революція 1917 р., українці зараз же почали вертатися до старої української вимови. На Волині і Холмщині вони вернулися до неї в 1916 р. (під німецько-австрійською владою). Сьогодні Холмщина ввела українську вимову в усіх церквах, згідно зі своєю тисячилітньою традицією. Що українська вимова уніятська — це очевидно брехня, бо з українською вимовою славянською тексту моляться православні українці Буковини і Басарабії і ніхто не каже, що вони уніяти.
Українці в своїй православній Церкві вертаються до своїх чисто українських традицій і звичаїв, викидаючи з церкви все московське. Усунуть згодом також московське малярство, різьбарство, мельодії і т. д. Русскіє батюшки, бачучи, що православні українці добре беруться за розмосковлення своєї Церкви, хапаються за брудні наклепи і доноси. Але це їм не поможе.
Одним із цих наклепів є обвинувачення, що українці співають у церкві свій гимн "Боже Великий". Яке фарисейство. Це ж гимн не світський, в реліґійний, це молитва, благання Бога охороняти Україну. Наївні люди! Думають, що як українці про це не будуть молити Бога, то Він дозволить Москві зїсти Україну. Їx коле в очі, що українці моляться про оборону своєї країни. А про те, що в їx церквах і хатах молилися й моляться навіть про успішне підбивання і грабування сусідів, про це вони і не згадують. А молилися ж вони, щоб Господь "покорив під ноги його (царя) всякого вopora і супостата". (Україну тa інші народи). А молитва "Спаси, Господи" та інші! Це ж офензивні займаницькі гасла!
Україножерство стало психічною хоробою московських батюшок та їхніх земляків — інтеліґентів: засліплює і запаморочує їх, і вони не бачать і не відчувають, яку ганебну роботу роблять і як легко показують її чужим людям. Коли вони називають шовіністами українців, які лише обороняють свою Церкву і свій нарід, то якже вони повинні назвати самих себе, які хочуть загарбати чужу святиню, вбити душу українського народу? Вони, у свому запамороченні, не можуть освідомити собі того, що своїми "доносами" обманюють, вводять у блуд тих, кому їх висилають. Вони навіть не освідомлюють собі того, то всі бачуть, їхні сльози над православною Церквою — це крокодилячі сльози, і що викликає їx не думка про добро Церкви, а жаль, що вони не зможуть зїсти в ній українців.
[Краківські вісті]
02.09.1940