І.
Рік цїлий ждав Семен Гриник на новоименованого пана инспектора шкільного; двіста сорок дїтей учив кождого дня в низькій темній хатинї і помимо безчисленних віддїлів, які при одноклясових школах творять ся в наслїдок неправильностей фреквенційних, зумів сю громадку Божу удержати в взірцевім порядку і карности; кожда дитина вертала домів утїшна що дня з новою піснею, з новими відомостями, та не одна і старших в хатї вечером звеселила своїм дитинним щебетом. "Так повідали, або так учили пан професор в школї" — мовили дїти родичам і тими словами збуджували в старих честь і любов для чоловіка, котрому з-разу не хотїли навіть за гроші мiзepниx бульб продати.
Семен любив дїти по вітцївски, знав дуже добре роскоші і горя родительского серця: двоє дїточок наймолодших ховало ся щасливо, четверо старших — як мовляв — пійшли служити Богу, довершивши вінка стредань Семенових; були се удари дїйстно страшні, що знищили всї найкрасші надїї будучности, але Семен перенїс то все з мужеством, памятаючи на примірного страдалця, праведного Йова. В наслїдок таких неповедень, розсипки на лїкapiв, на аптику і таке инше, завитала нужда в Семенову хату. Він сердечний нaдїяв ся підпомоги моральної і матеріяльної з сторони своєї власти, а осягнути се наміряв через пана инспектора Володимира Кишну, котрого приготовляв колись до испиту учительского і удержував єго в своїм домі, ділив ся з ним послїдним куском хлїба.
Семен мав одну хибу, — єсли то хибою звати ся може, — він працював над сили, більше нїж належало, і се товариші брали єму за зле; мовили, що не уважає на жену, на дїти, маловажить своє здоровлє, перецїнює свої сили, поносить непотрібні труди, за котрі колись єму нїхто навіть не подякує. Впрочім був то чоловік услужливий для всїх, люблений і поважаний в громадї, повітї, на зборах товариских; всї знали єго за спокійного робітника, трудолюбиву мурашку на ниві народної просвіти.
— Взірцем учителя народного то ти наш друже Семене, — казали єму товариші, а він пaлeнїв ся від сорому в своїй простотї духа, не знаючи, зa яву монету се приняти.
І дїйстно був він взірцем учительства: під чотирма инспекторами дослужив ся много грамот похвальних, два рази відвідував єго школу сам пан совітник шкільний і все йшло благополучно. Тепер ждав нового настоятеля з нетерпеливостію. Та що-ж? Рік минув, настоятель уже по два рази навіщав другі школи, а єго оминав немов заповітрену.
— Нехай тілько приїде, узрить мою школу мій любий Володко, а переконав ся сам, що не дармую, але їм ти бараболї "в мундурі" по заслузї. Як гукну єму з моїми малими співаками наших руских, то серденько єго здрігне ся, инакше заговорить до мене, як тогдї, в присутности старости, коли я представляв ся по раз першій. А мушу єго опрікнути за се, що на відxодї так холодно попращав ся зо мною. Але не дивниця, то єго натура така: все поважний, нїколи не вронив сльози, глядячи на нещастя ближнього; в собі видно товмить, не виявляє своїх чувств на внї. Добрий Володко осягнув се, чого так горячо бажав, — тепер буде міг, як то він часто жартував, і люльку на довгім цибусї закурити і в "шляфрок" убрати ся і посидїти в фотели мягкім... ха, ха, ха!... бодай-же тебе, мій любчику!.. як він то собі все представляв в хорошім світлї. Але будемо жити як братя-близняки, тим більше, що школою моєю не повстидає ся, і може вести до мене на госпітацію весь збір совітників львівских а навіть самого намістника...
Так думав Семен Гриник, як ненадїйно в день 15 червня узрів свого настоятеля на подвірю шкільнім. Вибіг на стрічу, став сердечно з ним витати ся.
Злїз Володко давний з брички, випрямив ся, зимний мов статуя камінна, нїчого не говорить. Очи темні лїтали раз-у-раз, мов порушувані колїбнем годинниковим, здраджували змінчиву натуру свого господаря, а пухоньке лице очевидячки почервоніло від злости.
Запопадний сердечний Семен був в тій хвили занятий візником, кіньми, а все говорив та й говорив без упину, — хоч се не було єго звичаєм, але нинї постановив за всяку цїну убавити свого друга і настоятеля, уприятнити єму тих кілька хвиль побуту в своїй хатї.
— Слава Господу, що ти в нашім окрузї! — казав Семен, — лучше для тебе не може бути: учителї садять ся один над другого, трудящі люде, будеш мати, на мою гадку, і охоту инспекторувати. Поступ, усюди знайдеш поступ по селах. У мене знайдеш також лад; ту вже хоч сам перед тобою, знаєш, тілько перед тобою похвалити ся мушу.
Володко нїби слухав, нїби не слухав Семена. Зняв шапку з жовтим шнурком, оглянув з таинственною міною, заложив бережно знов на лисаву голову, і сказав:
— Proszę do mnie językiem urzędowym...
Мов ведро студеної води жбухнув хто Гриникови на голову, так охолод в одній хвили цїлий. Здавало ся єму, що серцевий корч поразить єго таки на місци, не зможе зайти до кляси. Став недвижно, глянув пильно в злорадні слїпки Володка і дїйстно вичитав з них для себе раз нагу правду, недобру ворожбу.
Володко колись именував ся "твердим", робив нераз Семенови заміти, що він поза круг дїланя в малій і великій азбуцї не знає нїчого о світї Божім, старав ся всякими силами вивести єго з колиби "хлопоманьскої" і випровадити на арену широкого світа, — а ту нагло зайшла така зміна! Се було незрозумілим для праведного і честилюбивого чоловіка, щоби хтось нинї був таким а завтра иншим, і ще муж управляючій десятками учителїв народної просвіти.
— Язик язиком, Володку, — почав по добрім мовчаню Семен. — Свою повинність я добре знаю, але в хвили так торжественній, по тілько лїтах розлуки нашої стїсняти ся гадками, уважаю за найтяжшій удар для нашого чувства дружного.
Пан инспектор мовчав. В школї нотував щось богато в cвoїм позолоченім нотесї візітаційнім, прислухував ся цїлій науцї і часом тілько хвилево можна було замітити глумливий ycмix на пухлатім лици. Раз завдав питанє дитинї з натуральної исторії, — був cе улюблений коник, на котрім Володко любив герцувати, — але не удало ся: помотав питаня, поноровив дїти, не міг вкінци одного слова видобути. Аж Семен поміг вилабудати ся гордому настоятелеви з матнї, яку сам наставив і попав у ню поневільно. Сей важний, в дїлї педаґоґики неприятний випадок, не міг хосенно вплинути на товарискі відносини двох відмінних натур людских. Пан инспектор попав на ново в первістне мовчанє, переглянув навпослїд акти шкільні, бібліотеку, і при відїзднім орік:
— Pan będziesz przeniesiony stąd na inną posadę.
(Дальше буде)
[Дѣло, 30.08.1890]
(Дальше.)
ІІ.
Пан инспектор Кишка вірно додержав даного слова. В дві недїлї після госпітації одержав Семен Гриник наказ від своєї власти, а взглядно грамоту з приміченєм, що "зі взглядів службових" переносить ся єго на посаду в гірскім селї О., і щоби, віддавши акти, инвентар, кому належить, зараз ишов на місце свого призначеня.
Семен, перечитавши ceй урядовий наказ, вдивив ся в підпис предсїдателя ради шкільної і усміхнув ся гірко. От житє тернисте, а люде, котрим служив, вороги. Ба нї, не люде, лише злобна воля одиниць може недосвідного чоловіка з нїжними чувствами зразити до світа. Володко показав ся невдячним супротив мене, поступку єго я не понимаю, він зробив менї велику кривду.
Стала жена Семена докоряти єму, хоть тих докорів сама в души не признавала справедливими. Чувство жіноче не дозволяло їй мовчки перенести яке-небудь горе, а з плачем і наріканєм: він був виноватий слабости дїтей, він виноватий був єї болю голови, словом — всяки неудачі походили з єго причини, — хотяй за хвилю она вже не думала так зле о мужу, перечила своїм словам, відкликувала все і дякувала єму за єго святу супружеску терпеливість та й за добре серце. Она прирікала на будуще статись лїпшою, поправитись, покинути примховату натуру, але мимо святих приречень сцени ті повторяли ся дальше при якій-небудь нагодї, до чого Семен уже по части був навик, а навіть умів присмиряти судорожні вибухи гнїву, і то не холодом, а добротою і лагідностію. Сим разом не обійшло ся також без бурі.
— Ти виноватий теперішному нещастю, говорила Семенова. — Радила я: подавай ся, доки свояк наш в намістництві, а брат при князю, — а ти все спускав ся тілько на власні сили. Маєш твою силу, твою працю! до чого тебе завела твоя непорадність! Нинї оба они покійні, a чоловік, котрому ти дав приют в своїй хатї, учив кілька місяцїв, гроші дав на дорогу до Львова, — переносить тебе в гори, світ дошками забитий, а село в таких роскошах — край Господи! — ляк огортає на саму гадку, як там прийде ся жити...
— Не згинемо, люба, — каже Семен жінцї, — і там люде жиють, вік переживають, чому-ж і ми не маємо навикнути до сего гірского житя, до оживляючої природи, де все весною, лїтом житєм райским дише, весну молодости пригадує... А наша Ярославка, наш Гриньо, як стануть серед тої гірскої красоти уганяти по верхах, то наші сусїди нам позавидують...
— Годї тобі уноситись якимсь там романтизмом. Радше пригадай собі, що розказував ксьондз Шлім о твоїй новій посадї? В десятьох лїтах там більше сорока учителїв переминуло ся, a послїдну учительку хотїли вже разом з школою спалити, — такі там добрі людцї. І тут золоті гори обіцювали, а в перших днях не хотїв нїхто нїчого спродати за готові гроші. А щож доперва там?...
— Не так страшно те все, як малюють, Олесю. Я сам верховинець, знаю своїх братів, а ти також зросла в горах, верховина оживить твою душу, розжене чорні гадки, ти станеш веселою, живою...
Довго розправляв Семен на сей темат, заким успокоїв жену, поєднав єї з неминучою судьбою. Сам же він много перетерпів морально, тим більше, що наразї не міг повісти всего своїй подрузї.
ІІІ.
Прийшло вибирати ся в дорогу, їхати на нову посаду. Не велике господарство, але назбирало ся всего на кілька возів.
Посходили ся з села старі і молоді пращати ся з добрим Семеном і єго родиною. Кождий жалує. Двацять лїт в постійній праци пережити — то час немалий. Семенові ученики були вже своїми господарями, мали свої дїти.
— Останьте, пане учителю з нами! — просить усї, — на місци камін мохнатїє. Такі перевозини, як ваші, в гори рівнають ся погорільщинї: все порозтрясає ся, потовчесь, поломить ся... Ми вас не пустимо. Пійдемо, де потреба, хоть-би і до самого монарха, повімо: "оставте нам чоловіка, котрого ми щиро полюбили, пропадаємо за ним і не можемо з ним розстати ся". Ви-ж нас учили, на людей вивели, зробіть і з дїтей наших то само...
— Дякую вам за вашу сердечність, — відвітив Семен, — однакож, кажу вам рішучо, я мушу ити, хоч як менї се прикро. Ми ще можемо знов зійти ся, я можу ваші дїти виховувати; моїм горячим бажанєм було і єсть при вас остатись і вам служити до смерти, кости свої зложити при покійних дїтех, — але нинї доля зарядила инакше, а против неї нїчого не вдїєш...
— Не доля ту рядить, a що инше, — відозвав ся Стефан Швед, прийшовши з синами, внуками і правнуками попращати Семена. — Ми довідали ся, що вас переносить инспектор... из зависти. Памятаємо ми, як він у вас учив ся... Мене старого не так легко одурити, знаю я...
— Дорогій батьку! — перервав Семен зворушений, — оно правда, тілько-ж я маю тото пересвідченє, що такі люде не шкодять, а противно, причиняють ся чоловікови до осущеня єго красних цїлей. Цїль моя — показати, що учитель народний може віддати велику прислугу суспільности людскій і придбати собі загальне поважанє. Цїль свою і там я осягну, а злоба покриє ся соромом... Остаю таки при своїм, їду!
Ладить ся Семен в дорогу. Вози наповнені всячиною. Дїти обоє з котом на возї чекають, коли конї рушать з місця.
Все готово до виїзду. Семен не може розстати ся: комнати повні молодежи, подворє вкрили ученики, ученицї, не пускають. Кожде радо би хоть одно щире слово сказати свому добродїєви на прощанє...
Став Семен при возї, розглянув ся по всїх, у кождого в очех вертять ся сльози, тілько розплакатись.
— Дїти, Бог з вами, — каже Семен дрожачим голосом, — зворушуєте мене, сльози ваші завдають менї туги, будять якусь дивну тревогу. Радше заспівайте, звеселїть руске серце, оживіть тоту пращальну хвилю рускою піснею і руским словом, нехай радість і відвага товаришать менї на нову посаду і животворна сила нехай оживить мене. Покажіть, що моя двацатьлїтна праця не пійшла в нїщо, а принесла хосен вам...
Заспівав хор одну пісню, другу, третю... добірні голоси молодих грудей потрясли воздухом... Аж серце радувалось.
Рушили вози, а за ними все йде, співає... Пів милї за село аж над ріку відпровадили ґазди і молодїж свого учителя і тут уже на правду з ним розпращали ся.
IV.
Село О., в самім осередку нашої зеленої Верховини, дізнало богато лиха за-про свою школу. Нарід бутний, неподатливий, довго не хотїв нїчого слухати о новій орґанізації школи. Арендар, коби здоров, намовляв господарів і підсував им гадки, котрі справдї могли будити в них недовірє, і проявились, коли молодий і недосвідний пан комісар взяв ся за переведенє орґанізації школи. Пан комісар сказав до ґаздів кілька слів острих а обидних, а тії знов відрубали пану комісареви ще острійше, — промахнули ся і клопіт готов: два повномічники громадскі відсидїли по пять місяцїв у вязници.
Побудували школу, як палату, задовжили ся на добре. Прийшов учитель, пан, — страх! — великiй: і у старости і в инспектора в ласках, а з священиком і з громадою вуж "на удри", показувати "ось то я"! Цїлий рік доказував усячиною, — узрів бурю над собою, від котрої і настоятелї були-б єго не охоронили,— забрав ся.
Прийшов другій, третій, десятий, — а кождий утїкав перед часом, не мав що робити серед неприхильних обставин. Хоть "здекуцій" було без числа за непосиланє дїтей, школа таки світила пусткою. Послїдна була учителька, котру нічью отець вивіз из села, щоби не дожити яких неприятностей.
Тепер війт з радними замкнув рано школу і роздумував, кому би то в аренду пустити.
— А хоть би з неба прийшов, не повірю жадному! — сказав до громадян. — То напасть на громаду, чиста напасть!
— Тота була певне послїдна, — замітив асесор і представитель місцевої ради шкільної, — а сли якій волокита навине ся, так лїси, слава Богу, густі та й великі, є куди післати єго на губи...
— Кара Божа, лише насланє ті учителї! — рік Сава Кравець, — в жаднім селї нема такого чуда...
На отсей розговір надійшов Семен Гриник.
— Слава Исусу Христу! — повитав зібраних радних і поклонив ся вічливо.
— Слава на віки Богу, — відказав війт.
Всї стали приглядатись подорожному. Семен Гриник покритий був цїлий порохом; гірска їзда дала ся єму добре в знаки. Мусїв напружити всї сили, щоби оказати бодрість духа.
— Куди Бог провадить? — спитав війт по хвили, — може на ярмарок до Сморжого?
— Нї, я просто до вас, пане начальнику і панове господарі, і тїшу ся дуже, що вас так разом застаю і можу представити ся вам яко ваш будучій учитель, Семен Гриник.
Ґазди пороззявляли роти, війтови лице скривило ся, наче вкусив терпкого яблока. Пошептали між собою на боцї, і знов війт заговорив:
— Дяк би нам здав ся; без учителя можемо обійти ся.
— Не велика річ — відзиває ся на те Гриник добродушно. — Де ґазди за дяком питають, там видно дбають за свою віру; я на услуги ваші: єсли дїйстно потрібно дяка, так я заступлю єго...
Не надїяли ся господарі такої бесїди від нового учителя, з попередників єго жаден не співав у церкві, а денекотрі по просту й не показувались.
— Ви, пане, заступите дяка? — спитав війт недовірчиво. — У нас дяк занедужав, а вчера вечером умер ґазда Клим Кравець, та й нема кому з пан отцем парастасу відправити.
— Пійду зараз з вами, — заявив радо Семен Гриник, — тілько, будьте ласкаві, пустїть мене під дах. Жена з дїтьми пече ся від рана на сонци і люде добрі, що зі мною приїхали, хотять спочити.
— Та де-ж вас помістимо, як не в школї? — відповів війт. — Ходїть! от і ключі у мене.
(Конець бyдe.)
[Дѣло, 03.09.1890]
(Конець.)
V.
Таке привитанє мав Семен Гриник на новій провизоричній посадї. Не встиг з своїми людьми позносити важнїйші річи до комнати, а вже поспішив до небіщика Клима Кравця.
Священик ждав від години, ходив по подвірю нетерпіливо; година була пізна, а на попівство треба було їхати через верх. 3 Семеном привитав ся сердечно, як з братом, і се струдженому додало нової кріпкости. Семен співав з одушевленєм, а кожде слово, що виходило з єго уст, трогало присутних до глубини серця.
По парастасї стала родина покійного Кравця просити Семена, щоби ще зістав ся і перечитав псалтиру. Прикро було Семенови, прикро, але не відмовив, знаючи, якого болю причивив би домашним, a навіть своякови покійного, війтови. Хотяй не навик до такого нічного "бдїнія", зістав ся на верху в зимівцї, де покійний умер неждано при маржинї, і яв читати слово Боже. Сидїв при покійнім до півночи, зїв пирогів сиряних, що ґаздиня зварила лише для него і не пожалувала масла. Їв Семен і, як міг, приймав мале за велике; знав щирість і гостинність верховиньску.
По півночи скінчив псалтиру, вийшов утомлений на двір, з легким серцем положив ся в стодолї на сїнї і пустив волю своїм думкам. Послїдні злиднї потрясли єго морально, вирвали єго з житя мирного, а кинули в омут житейскій... Не легко то вернути до давнїйшого спокою: скілько то борби з громадою, з родичами прийде ся перевести, заки наступить хоть якій-такій лад і порядок в новій школї? Всю ту переміну спровадив єго товариш-настоятель... і за що?.. Але-ж Бог — батько! От він і очутив ся на зеленій полонинї. Подоляки, верховинцї кружать коло него, голос тримбіт, сопілок, шум вікових дерев звучить в єго усї торжественно, по верхах чутно трогаючі думки, ба навіть сам небіщик зявив ся десь коло него і дякує єму за відданє послїдної христіяньскої прислуги тлїнним єго мощам...
Семен збудив ся. Священик з сином небіщика стояв над ним і глядїв з привітливим усміхом.
— Твердо спите, — промовив пан-отець, — але неспокійно. Хотїв вас що-тілько збудити. Жена ваша присилала за вами; я казав успокоїти єї. Та ходїть, будьте ласкаві, докінчимо почате дїло. У нас, як село невелике, нема кромі дяка, хто би знав спів церковний.
Пійшли.
По скінченім похоронї подякував Гриник синови покійного за заплату, а велїв тих пятнацять шісток занести недужому дякови.
VI.
Сонце уже схилило з полудня, Семен вернув з похорону до дому. Жену застав незвичайно веселою. Занята була порядкованєм річей в комнатї. Все поуставлювала по давному, навіть стіл канцилярійний з трема ногами стояв під вікном накритий чистою цератою. Всї книжки, папери, нотатки лежали на своїм місци.
Утїшив cя Семен. Прояв такій пригадав єму ті часи, коли жінка єго тїшила ся добрим здоровлєм, помагала не в одній тяжкій праци, дїлила з ним радість та смуток.
І склало ся на новій посадї все добре в домашнім житю: люде, околиця, цїле окруженє сприяло Семеновій семьї; днї стали минати приятно, житє набрало давної цїнности.
З одною школою ишло Семенови дуже млаво: десь при кінци жовтня прийшло кількох хлопцїв старших з "третьої кляси", що ледви читати знали... Семен сидїв з ними в школї цїлими днями, працював сердечно, а при тім учив співати пісень і службу Божу.
Прийшов раз, другій з хлопцями до церкви, заспівав, — люде зараз набрали иншого понятя о учителю.
— Та то "свій"! — кажуть утїшно, — і голова не будь-яка! як заговорить, так липне до чоловіка... Щирий, їй Богу, щирий!.. Співака несосвітний, тілько дякувати єму придало...
Стало прибувати Семенови дїтей до школи, кождого дня що-раз більше, дійшло до двох соток; навіть такі, що перше мали різні хороби уже з роду, чудом виздоровіли, утекли з дому за другими.
— Таже ти був нїмий, як першій раз з мамою сюда приходив? — питав Семен новака, — яким же способом ти відзискав мову?
— Менї дома казали так говорити... тепер хочу ходити з Василем; він також перше був глухій, а тепер чує, — відповідав осмілений хлопчина і сміяв ся з другими.
Дїтей повна школа, кляс-віддїлів без лїку; треба сили, енерґії і замилуваня, щоби тому всему дати напрям хосенної працї, кождого вдоволити. Боротьба з противностями не зразила Семена; до року міг собі сказати, що трудить ся не дармо. В недїлю, свято усе з дїтьми в церкві, нїяке торжество не промине без него.
В тиждень по Зелених святах пійшов священик з парохіянами по полях, а Семен зібрав молодїж і поспішив також. Усе з села того разу виринуло, мало хто остав ся дома.
Погода була прекрасна. Школярі під проводом учителя співали з старшими; задоволенє і приятність були загальні. Кожде ишло дальше і дальше: многі вже й свої поля минули, а й на гадку не прийшло им вертати по-крадемци "межею" до дому...
Пізно вже в ночи вертав похід до села, закінчивши свою дорогу дуже велично: сотки свіч ясноозаряючі людей на полонинї, царююча тишина в природї, чудесний відголос піснї, лунаючої по окрестних верхах, словом: усе мало настрій дуже празничний, звисшений.
— Сей день єгоже сотвори Господь, — рік утїшно на відходї дяк старенькій. — В житю не памятаю такого красного обходу по поли. Навіть наш коваль Бантромій, циган з Погара, витримав до кінця і через увесь час нїс хрест... От що значить примір красний! Вам зa се, пане учителю, велика подяка!
Господарі і жінки, слухаючи тих слів, дїлили гадку поважаного старця; він то як би им з уст виймив.
І пан отець стиснув Семена кріпко за руку на добраніч і сказав:
— Щаслива молодїж під вашим вітцївским оком. Она не зійде з правої пути. Ведена в науцї, опертій на основі христіяньскої любови і нашої народної идеї, она і собі і вам принесе честь і славу. Спаси Біг вам, друже!
Розпращав ся Семен, пійшов легкими, незмученими ногами до себе. Сеї ночи спав він сном праведних.
VІІ.
Семен Гриник мав, кромі спосібностей учителя-педаґоґа, також незвичайне замилуванє до музики. Голосу хорошого у него не було, але слух і відомости музикальні мав дуже добрі. Особлива єго метода науки нотного співу набрала була розголосу; в тім напрямі, як твердили навіть знатоки, він був спеціялістом. Він виробляв в учениких слух і голос. Піснї набожні і світскі в два і три голоси служили за средство до того; дїти набирали в короткім часї великої вправи, повтаряючи, присвоювали собі богато різнородних арій. Так приспособлених дїлив після голосів на віддїли, а через частїйше повторюванє одних і тих самих пісень творив ся звучний хор, яким навіть і в столици можна було повеличати ся.
На новій посадї в О. робив Семен в часї спочинку то само, що й перше: учив нотного співу, з тим ще додатком, що не обмежав ся на свою школу, але ширив свої гадки по сусїдних школах, ишов з своєю молодежію до своїх товаришів і удїляв им в тім дїлї рад практичних.
Чинив він то не для слави, лише охота і пересвідченє, що спів ублагороднює, молодїж і становить один з головних чинників в вихованю мас народних, брали верх над усїм. Правда, лучало ся часом, що кромі личного вдоволеня стрічала Семена несподїванка як від товаришів, так і від людей єму незнакомих.
Так в сусїднім селї Р. зїхало ся раз много интеліґенції на свіжій воздух. При кінци вакацій зробили прогульку на найвисшій верх "Татарівку" і там урядили забаву з нагоди відїзду совітника О., чоловіка загально любленого і поважаного за-для рідких єго честнот.
Зібрали ся гостї і при заходї сонця окрили "Татарівку". Птиця верховиньска занепокоїла ся такою незвичайною пригодою. Та що ж? Музика, огнї штучні, освітленє, яке на борзї можна було урядити, якось не оживило розбірчивих міщухів: они, навикши до чогось лїпшого у себе дома, пересичені такими насущними річами, багли новости, чогось везвичайного... І ще одна марниця не могла причинитись до того, щоби кожде свобідно, без вимушеня, могло уживати роскоши вечірної: в склад товариства входили жінки, a мужі их різнили ся становищем — ранґою...
Ті обставини стали витворювати навіть тут душну атмосферу і викликувати у поодиноких осіб — нуди. Се замітив совітник О., старав ся сердечностію своєю надати товариству веселого настрою і одушевленя, — але надармо.
В таку критичну пору — немов з-під землї виріс, — зявив ся Семен Гриник з своїми співаками. Над сто паробків, хлопят і дївчат в святочних строях вийшло з гущавини і стануло на версї "Татарівка" перед панами з міста.
Музика утихла, хлопцї і дївчата стали пописувати ся: співали, з малими перестанками, одну пісню за другою; деякі твори повтаряли по два і три рази на загальне домаганє гостей. Всї слухали, одушевлялись, оплески греміли, словам похвали не було кінця.
Совітник дуже заняв ся співом, чудував ся з другими артизмови, з яким співано кожду пісню. Він приступив д Семенови і, подавши єму руку, сказав:
— Сердечно дякую вам, в имени цїлого нашого товариства, за незвичайну приятність, яку ви нам учинили своїм хором. Хор свідчить о незвичайній совістній народолюбній праци вашій. Честь вам! Щасливий повіт, що може повеличати ся таким учителем!
Послїдні слова мусїли приятно подїлати на амбіцію начальника повіту, п. старости К. Замітивши таке відзначенє чоловіка, котрого, на основі справозданя пана инспектора, занотовано в чорну книгу "москалїв" та "соціялістів", відозвав ся пан староста:
— Високоповажні гостї! Сила і могучість кождого народу лежить в єго просвітї і добробитї, а щоби нарід дійшов до того добра, мусить мати дїяльних і совістних учителїв. Одного з таких учителїв, правдиво взірцевих в моїм повітї, бачите паньство в особі пана Семена Гриника. Випиймо-ж, панове і панї, за єго здоровлє!
Хтось из товариства затягнув "многая лїта!" — другі гостї грімко підхопили... Совітник О. скоренько подав Семенови чарку з вином і цокнув ся з ним свoєю чаркою, а за совітником староста.
— Семене, брате! — заговорив солоденько до Семена і пан инспектор Володко, зявившись нараз коло него, — як же-ж я тїшу ся... що... що бачимо ся...
— А вже ж припадок хотїв, що бачимо ся, вельможний пане инспекторе!
— Що тобі! любий Семене! не величай мене "паном"... говори до мене "ти"... ми-ж давні приятелї... менї дуже мило... Як то добре стало ся, що... що я перенїс тебе... бачиш, я... я бажав тобі добра... дати тoбі нагоду вславити ся... І так стало ся... сам пан староста... Якій же я щасливий!... Будеш же кликати мене "Володком", по давному, по товариски... що? не правда-ж?
— Пане инспекторе, — відповів поважно Семен, — я завсїгди висказував ясно і нелицемірно свої гадки і чувства, — ви про те знаєте, — нинї ж не можу вдоволити вашому бажаню. Оставте, не розкривайте приструплених ран...
Відповівши се з достоїньством, Семен на просьбу гостей заспівав з молодежію ще на прощанє:
"Ой ви мої співаночки..."
[Дѣло, 04.09.1890]
04.09.1890