Завтра (25 серпня) в Івано-Франківську розпочнеться Патріарший Собор Української Греко-Католицької Церкви. Це буде шоста його сесія з 1996 року. Перша пройшла, нагадаємо, у Львові. А попередня — п’ята — у Бразилії.
Тема, навколо якої дискутуватиме священицтво цього разу — «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом». Про останні приготування та очікування у розмові з секретарем Патріаршого Собору, ректором Івано-Франківської духовної семінарії отцем Олегом Каськівим.
— Отче, як тривала підготовка і як Собор відбуватиметься організаційно?
— Якби наперед знав, що мене чекає, то може би і не погодився бути секретарем Собору. Багато підготовчої, адміністративної роботи. За день надходить понад 150 електронних листів від українців з цілого світу, і на них треба відписувати. Це листи з Бразилії і Австралії, Португалії і Владивостоку. Так, будемо мати представника із Російської Федерації - священика Василя Мельничука, вихідця з Івано-Франківська, що служить у Владивостоку та представлятиме греко-католицьку громаду українців РФ.
Тема «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» є невипадковою. Перш за все, кожен, хто народився, є приписаним до якоїсь парафії, кращої чи гіршої, малої чи великої, міської чи сільської. Що ми як церква, от я, священик персонально, зробили для того, щоб кожна людина, яка приходить до храму, могла зустріти не Івана, Петра чи священика, а могла зустріти Христа. Що ми робимо для молоді, для малолітніх, для педагогів, для лікарів, іншими словами, що ми робимо для того, щоби кожен, хто приходить до церкви, не почувався чужим.
Недаремно кажуть:«я прийшов, а ця церква мені чужа» або «в цій церкві мені подобається молитися, а в тій ні». Завдання наше є зробити незалежно від того, де є українці: чи це Чикаго, чи Тернопіль, чи Франківськ, щоб вонивідчували, що вони є вдома, що Господь їх кличе. Тому Синод обрав цю ідею.
Очікуємо близько 270 делегатів з 57 країн світу, тобто звідусіль, де поширене українство. Вони мають різні проблеми: мовні, політичні, проблеми одностатевих шлюбів. Це виклики нашій церкві, адже УГКЦ - глобальна церква, що існує в середовищах різного законодавства, традицій, але ми є діти України, діти Київської церкви. Про це ми будемо дискутувати впродовж 3 днів. Щоранку будуть богослужіння у нашому Архикатедральному соборі, згодом пройдуть пленарні засідання у нашому музично-драматичному театрі. У Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника відбуватимуться секційні засідання за участю делегатів, що будуть поділені на 16 груп.
Кожна група буде мати окрему підтему, щоб згодом запропонувати свій рецепт з наступних тем: «Слово Боже і катехизація», що стосуватиметься місійного духу, який має панувати серед служителів. Далі «Сопричастя і єдність», тобто як українці цілого світу сьогодні відчувають підтримку одне одного. До слова, сьогодні тисячі українців — греко-католиків уже моляться англійською мовою. Третього дня пропонується тема «Служіння ближньому», тобто обставини сучасного АТО: наскільки я як українець з Португалії чи Парагваю, долучився до того, щоб допомогти нашому брату — воїну в Дебальцевому чи під Маріуполем.
З діаспорою ще й буде цікаво поспілкуватися, щоб почути їхню мову, яку вони законсервували ще з 1900-их років.
— З яких міркувань місцем проведення Патріаршого Собору тепер став Івано-Франківськ?
— Якщо проаналізувати, звідки є більшість вихідців з Америки, Канади та багатьох інших країн, то це є вихідці з Прикарпаття. Чотири місяці тому, відвідуючи Чикаго, я почув такий жарт: «Богородчани – це район Чикаго». Їм усім буде цікаво побачити свою батьківщину, представляючи п’яте чи шосте покоління українців, народжених там. Це священики, монахи і монахині, які візьмуть участь і в післясоборових програмах з метою відвідин історичних та церковних пам’яток Прикарпаття. Крім того Прикарпаття є дуже мальовничим.
Івано-Франківщина ще ніколи не мала такого масштабного церковного заходу.
— Оскільки ця подія відбувається в час війни, чи плануєте ви деякі зі своїх рішень адресувати світській владі з метою спонукання її до державницьких рішень?
— Церква є завжди зі своїм народом. Ми були на Майдані, а зараз наші діти і онуки захищають українську державу. Церква теж разом з ними.
Якщо говорити про Франківщину, то уже близько 60 священиків побували в зоні АТО. Під час Собору у нас буде тема «Капеланське служіння у війську», яку представлятиме о. Андрій Зелінський. Він поділиться своїм досвідом та розумінням сучасних проблем. Раніше, у часи занедбання української армії, УГКЦ не допускали до війська, тож ми усьому вчилися.
Інше питання, наскільки церква допомагає війську. На сьогодні на потреби армії виділено до 2,5 млн. гривень, але йдеться не тільки про матеріальну підтримку. Добре слово та щира молитва вартують більшого. Триває цікава ініціатива під назвою «Молюся за воїна», яка поширюється усім світом, коли родина передає образок з іменем тієї чи іншої молитовниці військовому на схід України. При цьому він знає, що за нього молиться конкретна людина, і це додає сил.
— Оскільки війну важко пояснити духовними та релігійними християнськими канонами, то якою УГКЦ бачить свою роль у миротворчій місії в Україні?
— Церква виголошує чимало послань та звернень, але головне – вона є величезним адвокатом України у світі, представляючи у 57 країнах світу реальну ситуацію в нашій країні. На Донеччині та Луганщині діє чимало наших парафій, які моляться в обставинах окупації. У нас, до прикладу, навчається семінарист з Донеччини, який виявив справжній акт віри, обравши наш заклад в умовах загрози життю та безпеці.
— Чи будуть долучені рішення Собору до стратегії розвитку УГКЦ?
— У стратегії УГКЦ до 2020 року основною темою є жива парафія, а тому основні резолюції стосуватимуться того, як оживити парафіяльне життя. Однак добрими намірами встелена дорога до пекла, а тому треба не тільки планувати, але і робити. Декларувати замало. Проектів резолюцій не існує, бо якщо би існували готові проекти, то ми би не чули тих людей, які приїдуть. Хай вони говорять, щоб це було природно. Хай це буде небагато, але реалістично. Попередньо у представлених єпархіях уже пройшли свої собори. Вони вже в темі і будуть ділитися планами і досвідом того, що працює в них.
— У червні проходила Ватиканська XIV Асамблея Синоду Єпископів, яка розглядала питання подружжя, розлучення, так званого громадянського шлюбу, одностатевих пар, що в цілому світі турбує християнські церкви. Чи будуть питання Асамблеї підніматися на Соборі?
— Вони не є основною темою Собору, але в контексті вище перелічених дискусій про це говоритимуть.
— У часі Собору в Івано-Франківську планують урочисто відкрити пам’ятник митрополиту Шептицькому. Проводячи паралелі із львівським досвідом, коли розпалився конфлікт довкола впорядкування Святоюрської площі, чи не слід його віднести до відсутності належної комунікації між громадою, владою та церквою?
— Ми мали на це більше часу. Коли ми 3 роки тому почали дискусію про встановлення пам’ятника, львів’яни ще про це не думали. Згодом громаді дали місяць, щоб вивчити макети та проект в цілому у місцевому краєзнавчому музеї. Церква та влада самі звернулися до громади та запропонували усі доступні методи відкритості цього питання.
— Цього року для Української греко-католицької церкви знаковим буде ще один ювілей — 70-річчя з часу смерті Станіславівського єпископа, нині блаженного Григорія Хомишина, що правив після Андрея Шептицького, мав більш прозахідні від свого попередника погляди, але й був більш консервативним за митрополита Андрея. Якою є позиція УГКЦ щодо цього праведника?
— Незважаючи на різницю поглядів, це дві великі українські постаті, які працювали в умовах польської окупації. Я мав нагоду тримати в руках тюремну справу Хомишина. Так от, коли слідчий його запитав, чим би той зайнявся, якби його випустили, Хомишин відповів: тим самим, що й до цього часу. Служитель в похилому віці і в неволі тим не менше виявляв справжню незламність. Ми навряд чи розшукаємо його мощі, адже його розстріляли в Києві та поховали у братській могилі. Щодо відзначень цього ювілею, то планується науково-практична конференція, але докладніше уже згодом.
— Шептицький і Хомишин – це приклади просхідних і прозахідних традицій у Церкві. Наскільки актуальними ці протиріччя є тепер?
— Завжди в церкві були обрядовці і необрядовці. Це так як людина приходить до ресторану і замовляє: одному подобається борщ, а другому солянка, а третьому взагалі нічого не подобається. Коли повстала церква, повстали й обряди, богослужбові тексти. Мова не йде про те, хто був правий: існують літургійні джерела, яких слід дотримуватися. Хомишин діяв у таких складних обставинах, що я не наважусь сказати, добре чи зле він робив. Однак те, що його виховання було добрим, свідчить той факт, що за Церкву віддали життя майже всі його семінаристи.
Питання обряду завжди є двадцятим. Яка різниця чоловікові, що лежить у лікарні, який обряд вживає священик? Питання в іншому: наскільки церква допомогла йому пізнати Бога. Це не наскільки серйозно, як, до прикладу, те, наскільки церква є присутня в навчальних закладах. Ці питання можуть хвилювати тільки науковців, але не громадськість.
— Щодо науковців: Український католицький університет останнім часом критикують за надмірні світськість та лібералізм?
— УКУ має державну ліцензію та акредитацію, отже там присутній компонент держави сукупно 85%. Однак якщо порівняти його з іншими навчальними закладами за хабарництвом та корупцією, то він набагато прогресивніший. Його навчальні програми — це нові віяння в українській політиці, економіці, це інші бачення. Поспілкуйтеся зі студентами цього вишу і ви побачите, наскільки вони інші. Там працюють не для заліку, а для знань.
— Повертаючись до теми Патріаршого Собору, що би Ви хотіли побажати громаді у ці дні, адже Івано-Франківськ буде переповнений велелюдними маніфестаціями?
— Мені доводиться зараз зустрічати різних людей — від школярів до бабусь-пенсіонерок, які очікують на велике свято. Я вдячний владі, службам сервісу та безпеки, які є відкритими та відповідальними. Здається, що якби ми завжди там наполегливо працювали, як у ці дні, то рівень життя в Україні був би значно вищим. Дуже вдячний людям, які подали багато цікавих пропозицій, що будуть обговорені на Соборі.
Розмовляла Олена НЕЧВІДОВА
24.08.2015