Дзвінка МАТІЯШ. Марта з вулиці Святого Миколая / Ілюстр. Наталі Пастушенко. – Львів: ВСЛ, 2015. – 240 с.
Нова книжка Дзвінки Матіяш неймовірно потішить усіх тих, то вже встиг заприятелювати з її симпатичними героїнями Ірмою і Мартою. Власне, особливо з Мартою, яка турбувала авторку під час написання коротких оповідок для душі – «Історій про троянди, дощ і сіль» (К.: Темпора, 2012). Марта не любить трояндового варення і хоче стати подібною до Аліси з Країни Чудес, а тепер вирішила оселитися у цій Країні назавжди. І не будь-де, а саме на вулиці Святого Миколая.
Але це її велика особиста таємниця: вона мріє, аби в Києві існувала вулиця імені Святого Миколая. Тоді колись вона (як знаменита художниця!) буде підписувати свої твори загадковим криптонімом МзвсвМ. Про цю таємницю дівчинка не хоче зізнаватися нікому зі своїх друзів, навіть панові Карлу. Пан Карло теж вже знайомий читачам із Дзвінчиних «трояндових» історій (він виникає тоді, коли Марта хоче спитати в нього дещо дуже важливе: чи він уміє малювати час?).
Отже, Марта мріє стати художницею і навіть приватно бере уроки у художника Карла. З цієї розповіді вона й розпочинає свій щоденник, який розграфлено на 15 місяців (від квітня до червня наступного року), і кожен із них містить важливу подію із життя підлітка. Дзвінка Матіяш писала свою п’ятнадцятимісячну повість від квітня до початку серпня, тобто, фактично, протягом чотирьох місяців. Тож події Мартиного щоденника треба розглядати, так би мовити, поквартально, на етапах дорослішання героїні: через усвідомлення таланту (квітень – червень), творчу кризу (липень – жовтень), переродження героїні через хвороби друзів, власний день народження, Різдво й річницю пам’яті Небесної Сотні (листопад – лютий), і, нарешті, усвідомлення себе під впливом життєвих перепитій близьких людей (березень – червень). Цей щоденник юної художниці можна сприймати як коментарі-ремарки до її майбутніх картин (ілюстратор книги Наталія Пастушенко зрозуміла це, і оформила художні заставки до розділів відповідно).
Взагалі, Марта – дуже настроєва дівчинка, якій лише на Миколая виповнилося тринадцять. Перед тим, ще у квітні, Марта вирішила поділитися своєю таємницею за допомогою дівочого щоденника зі шкільною подругою Капітоліною, яка у неї «поки що одна, зате справжня»; із Поліною, в якій знайшла свою бабусю, якої не знала; із мамою, а також з Марією – жінкою, що мріяла стати Святим Миколаєм і тому працює у благодійному фонді... Однак, Марта вирішила (звісно ж, за допомогою Дзвінки), заявити про свою мрію публічно. І в цьому їй допоміг… смак граната – дивного плоду, що мав би врятувати її бабусю від смертельної хвороби.
Історія дорослішання дівчинки з химерним настроєм і надзвичайними здібностями – це спроба дотягнутися і зірвати заборонений плід гранатового дерева, що є символом дорослого життя. Гранат не росте у наших умовах, і також нагадує Марті про Грузію, куди їздила її шкільна подруга, і де вперше закохалася.
Від своїх настроєвих перепадів Марта потерпає передусім сама. Адже, замкнувшись у шкаралущі недовіри, сумнівів і дитячих ревнощів, вона на деякий час навіть втратила дар малювання. Та її химерність вам не заважатиме уже з перших абзаців книжки полюбити цю дівчинку. Марта, мабуть, є якоюсь «родичкою» для Ірми з «Дня Сніговика»: вона також любить золотистий колір (пригадуєте, тиша в Ірми мала золотисто-медовий відтінок?...)
Але для Марти золотий колір є чимось більшим за «тишу». Це колір щастя, яке можна намалювати тільки тоді, коли спостерігаєш за хмарами. Ці хмари на початку повісті нагадують дівчинці «подушки, на яких спить Бог», а «вдень розвішує їх по небу, щоб вони провітрилися». У кінці сюжету хмари вже набувають конкретних форм, нагадуючи то корову, то подружню любов Карла з Марією, то саму себе – «дівчинку, яка тримає у руці пензель і малює те, що навколо – щоб пам’ятати все важливе, що з нею стається». Отже, пізнати хмари – це те саме, що пізнати Божі заповіді: полюбити Бога, коли Він спить і коли «провітрює» наш світ, та полюбити ближнього, котрий не завжди буває зовнішньо привабливим і внутрішньо гармонійним, а іноді – просто невидимим (як братик Марти до свого народження).
Це книжка про таємницю віри. «Марто, Марто, подивись на свої ноги. Вони у тебе ходять. Тому розслабся…» – втішає оптимістична, хоч і прикута до візка, Поліна дівчинку, коли вона буває в поганому настрої. І вона дивиться не лише на свої, а й на Полінині хворі ноги, щоб намалювати їх задля вправи. Але як виявляється у фіналі, і ця художня вправа комусь конче потрібна, щоб спонукати до здійснення мрії.
«Марто, Марто, про що ти думаєш так довго?»... У цій дівчинці, як в соковитому гранаті, заховано саму таємницю натхнення. І, мабуть, нікого не зможе залишити байдужим таке зворушливе зізнання юної художниці, яка «кличе» своє натхнення, заплющуючи очі й уявляючи образи, які повинна намалювати: «Не уявляю, як інші люди живуть без натхнення. Це так нудно».
Зрештою, ця книжка – про таємницю любові. Вона є завершальним акордом тієї мелодії, що її через музику Баха, смак граната і запах суниць намагається зімпровізувати Дзвінка Матіяш. Авторка намагається довести вже вкотре: навіть такі абстракті речі, як щастя, час, мир можна і треба малювати – пензлями, крейдою чи тільки простим олівцем. І перш за все – малювати любов. Тому що «любов пахне найсмачніше». І її запах, сподіваймося, зможе відчути не один підліток на шляху свого дорослішання, змінивши фокус сприйняття світу від еґоцентричного до жертовного, коли здатен сприймати іншого з його вадами, і водночас не боїшся казати «ні», щоб бути самим собою.
Щоденникову повість Дзвінки Матіяш адресовано підліткам. Однак і дорослі можуть знайти в ній багато цікавого для себе. Адже Дзвінка вміє писати настільки довірливо просто (як, зрештою, і в інших своїх книжках) про серйозні речі, що мимоволі починаєш думати і відчувати, як тринадцятирічна дівчинка!.. І очима дівчинки оцінюєш усе: від пошуку гармонії у сімейних стосунках до ще не загоєних ран «донецької війни», яка, здається, триватиме вічно… (І тут Дзвінка тішить читачів своїм оптимістичним прогнозом, переносячи події оповіді у час на декілька років після припинення бойових дій). За законом рівноваги у світі, зло не може тривати безкінечно довго, а для його викорінення з суспільства потрібно дотримуватися у своєму житті такого правила (якого навчає психолог Марія): «Ви хвалите, і вас хвалять. Ви даєте, і вам дають. Ви забираєте, і у вас заберуть. Ви допомагаєте, і вам допоможуть. Ви брешете, і вас хтось обдурить. Рівновага є у всьому».
…А втім, ця книга не має віку, як і мистецтво. Бо «із музикою, картинами і віком все дуже дивно»: двадцятирічний Бах створив музику ніби у п’ятдесят, а 12-13-річна дівчинка – цикл картин, що старші за неї «років на десять як мінімум». Придивіться уважно до Мартиних ангелів з наплічниками у металевих касках, які збирають суниці, чи до босих ніг, що йдуть в одному напрямку, і тих, які не можуть ходити, а лише пальцями тягнуться до трави. Або ж до дівчинки в сукенці гранатового кольору, яка хоче зірвати гранат… Чи до її різдвяних листівок – внутрішніх портретів тих, кому вони адресовані… І ви самі зрозумієте, як можна намалювати час або щастя, коли ти ще зовсім юна художниця.
Зрештою, Дзвінчина історія про Марту дорослішає разом із її головною героїнею. І прикладом цього дорослішання книжки може бути приховане у фіналі гірчичне зерно з власного життєвого досвіду авторки – зерно віри, яке їй особисто додало снаги для розвитку свого таланту, заховане в образі тієї, яка освоїла професію Св. Миколая… Однак, не буду розкривати всі таємниці цієї книги, щоб ви могли самі посмакувати її «гранатом». Дочитавши до кінця, ніяк не наважуєшся остаточно «попрощатися» з Мартою – тож будемо потайки сподіватися на продовження історії, хай би і в інших жанрах. Бо попрощатися із Мартою – те саме, що розпрощатися назавжди із дитинством.
24.08.2015