Іда Фінк. Подорож : роман / Перекл. з пол. Наталки Римської. – Львів: ВСЛ, 2017. – 256 с.
Усе постає, ніби в сповільненому кадрі. Іноді складається враження, що навмисне твориться ілюзія сновидної реальності. Вона не ставить собі за мету задокументувати час – їй цікаво просто спостерігати можливості людської пам’яті, її здатність реально переживати пригадувані події, які мимоволі стираються із життєвої історії.
Іда Фінк – авторка з особливим баченням історії: не просто описала свої (чи й не-свої?) спогади про моторошні події з часів Другої світової війни, у якій євреї опинилися на межі життя і смерті. І цей її сповідально-меморизований опис не просто витриманий у декоративних рамках спокійного «постмонологу». Адже він реально проживається сучасним читачем, змушуючи його задуматися над фактами історичної несправедливості, коли люди зі страху за власне життя поводяться цілком інстинктивно в ситуаціях, яких могло б не бути, якби за своєю природою людина менше піддавалася упередженим судженням про своїх ближніх.
Головна оповідачка «Подорожі», яка переховується під трьома різними іменами (Катажина – Йоанна – Марія), і яка певним чином розділяє долю зі своєю авторкою, у певні вирішальні моменти свого приреченого становища досить-таки недвозначно, але й водночас – надто вже м’яко й толерантно роздумує про людську природу як таку:
«Чим пояснити випадки наступних тижнів? Ми пояснювали їх глупотою тих, хто доклав до них рук. Може, не розуміли, що підписували нам вирок. Здавалася, на це вказувала їхня реакція в останній день. Може, не були злі. Та в них чаїлася глибоко закорінена сліпа ненависть, і крізь цю гущавину первісних інстинктів неможливо було продертися – ні словом, ні серцем».
Ця подорож, про яку ніхто не думав, розпочалася з кількох сигналів ранньої весни, і тривала від настання осені до першої неділі квітня, коли в німецькому селі вперше «замайоріло» над дахом ортсґрупенфюрера біле простирадло. У тексті не уточнюється, скільки часу минуло в роках, бо це й не важливо: читач здогадається про це за історичним перебігом подій Другої світової війни, а авторці залежить більше не на часі, який їх затримував на роботах (на заводі чи в селі у бауерів), а на атмосфері днів і місяців – на погодних умовах, які визначали дуже точно психологічний стан тих, хто наважився на цю «подорож».
Ця подорож – більш-менш реальна географічно, й умовна в людській пам’яті (недаремно ж останньою крапкою з цих аномальних за своєю природою існування спогадів стає небажання оповідачки продовжувати знайомство за мирних обставин із тими, кого зустрічала у воєнний час: «З мене досить» – констатує факт й обриває будь-які припущення свого, мабуть, чоловіка, означеного криптонімом «Б.», з яким виїхала опісля до Ізраїлю). Загалом цю «подорож» можна поділити на три етапи, чи пак, акти драми, не за зміною географічних декорацій, а за психологічними очікуваннями героїв і їхнім намаганням замаскуватися у подорожній стихії – з єдиною метою віддалитись якомога дальше на південь, до озера.
Перший етап починається з наміру – тобто тоді, коли їм не залишалося іншого вибору в умовах гетто (що знаходилося, – про це можна здогадатися з ремарок, – десь в околицях Тернополя), як тільки підробити документи. І напрям цієї подорожі вказував на воєводське місто, далі – на місто Л. і звідти – на добровільні роботи до Німеччини. У місті Л. особливо привертає увагу вимушена зупинка на чотири дні (навіть без асоціативного підтексту чи емоційного контексту читач відразу здогадується, що йдеться про Львів: чоловік у трамваї, що шепче на вухо «Якби ви потребували помочі, прошу звернутися до Леона Кіцули, Підзамче, 3»). До того ж, Львів як місто інтеліґентних людей у творі характеризує саме ставлення її мешканців до представників недогідної верстви населення.
Уособленим образом толерантності в умовах страху та нерозуміння тут слугує постать Галинки – жінки, в якій головна героїня безоглядно впевнена: «Стираючи з шиби вологу, вперто повторюю собі мої два слова: Галинка і гроші…», «Тільки на два дні, Галинко, – скажу, – тільки на дві ночі, мушу вистарати гроші для шантажистів, піду до друзів батьків – поляків, – думаю, що не відмовлять…». У цій одній фразі вмістився весь Львів часів Другої світової війни: Львів українців, поляків та євреїв. Перший трамвайний «гість» згодом вирине як «чоловік у френчі», який попередить: мовляв, запізно надумалися тікати таким методом, якого вже навчилися швидко виявляти. А поведінка Галинки ще більше увиразниться завдяки її доволі промовистому жестові – не побоялася прийти на вокзал до втікачів задля того, аби дати зрозуміти, що у них нібито все чисто: «Хтось чекає вас при брамі, – каже наглядач, а я вибігаю, щаслива, бо якщо до мене хтось прийшов, то ж я напевно не є єврейкою, – щаслива, бо ніхто інший не міг прийти, лише Галинка».
За львівським вокзалом і починається справжня подорож-втеча Катажини Маєвської та Еліжбети Стефанської: «З подорожі залишилася темрява товарного вагона, стукіт коліс, що бив у плечі…». Великий пересильний німецький табір у тумані, вокзали Ляйпцига і Касселя з ріденькою зупою – такі кадри подорожнього простору, в яких лейтмотивом виступають доноси та кривосвідчення з гонитвою за жидівками. З цього етапу головна «втікачка» робить далекоглядний висновок: «Раптом мені видається, що, мірою того як віддаляємося від Польщі, все довкола нас, замість роз’яснюватися, щоразу сильніше ускладнюється».
Пам’ять фотографує вимушену зупинку героїнь у таборі праці – на якомусь німецькому заводі над річкою в Рурському регіоні, де і річка, і кава у бляшаних казанах «позбавлена будь-якого запаху». У цьому таборі вони провели останні дні листопада, Різдвяні свята, по яких десь наприкінці січня зросла тривога, підозри, плани шістьох про задум втечі, логічна пастка з нелогічним утіканням з-під нагляду – нелогічним тому, що серед дороги їх побачив і затримав головний комендант. Але чому відпустив? – загадка, яку авторка залишає відкритою. У цьому моменті втечі є також одне, доволі цікаве свідчення: до єврейської групки добровільно приєдналися дві нейтральні особи – справді польки (які, правда, потім, злякавшись коменданта, все-таки повернулися назад).
Другий етап пов’язаний з рішенням про зміну імен-прізвищ (Катажина вирішує стати Йоанною Пілецькою, а Ельжбета – Ядвігою Котулею) та особистих історій – мовляв, «троє сільських дівчат… «утекли з транспорту під час зупинки на станції не відомого їм за назвою міста», яких спіймали та відібрали документи. З ними тоді була ще Марися, яка стала Анкою – єдина, хто залишився з тих шістьох т. зв. міських, які витримали тиск історії і наважилися на втечу. Приміське містечко – ночівля в лісі, в якому заблукали, – дороговказ на Ізерльон. Тут вперше дізнаємося про філософію назв, про вибір того чи того міста за його гарним звучанням, а, відтак можемо собі пояснити оповідну манеру авторки з наміром «забарвити» документальну лінію сюжету, зробити її в такий спосіб позірно безпечною. Село, в’язниця, арбайтсамт – робота в гроссбауерів і перша розлука сестер – подорож на південь через міста, більшість з яких вигадані, а ті, що реальні, пов’язані з очевидною залежністю героїні від річкового простору («Спершу був Рур, потому Рейн, а тепер буде Майн»).
Власне, третій акт драми розпочинається з міста, яке «гарно звучить», – у Вальдвізені, коли Йоанна та Ядвіга перетворилися на Марію та Барбару як «чемних німецьких дівчат», які вибрали собі наступним пунктом подорожі місто, що своєю назвою обіцяє спокій, але натомість привітало «зловісними прапорами». У цьому місті пам’ять головної героїні зберегла надто деталізований кадр: «Оте сидіння на лавці на тлі зловорожих декорацій вокзальної площі, хвилі дівчат, жовті нарциси, важкість» – це все недаремно виринає зі спогадів, а задля того, щоб відтворити ланцюгову реакцію між «місцем, де мало не скінчилось усе» (сірий монастирський будинок поліції) та мирним майбутнім («Через тридцять років поїхала на зустріч із тим місцем, тільки з тим одним»). Але реакції, якої очікувало пришвидшене серцебиття, не відбулося: «потяг промчав на швидкості, навіть не встигла прочитати назви станції» – іронія долі залишає в цій трагічній історії надію. Вона проривається таким скупим жартоподібним тоном, на який можуть бути здатні тільки справді відчайдушні і сильні особистості, що відчули на собі, як це – пережити Історію. А те, що Історію пережито по-справжньому, авторка осмислює вже в «Епілозі» – осмислює своє повернення на місце приречення вже просто (нібито?) з туристичною метою.
Час роботи в німецьких бауерів – спочатку на півночі, а потім у південному селі Вальдбах, що стало своєрідним одкровенням подорожі, актом певного воскресіння після «місця, де мало не скінчилось усе», авторка недаремно означує одним і тим самим весняним місяцем: їй ідеться про дотримання внутрішнього вектора подорожі, щоб «точно записати в пам’яті ту хвилину» повернення, в яку вже все дозволено, – ту хвилину, з якої «не раз і не два могли не вернутися». І ця хвилина, в яку навіть вона не здобулася на жодну сльозинку, довгоочікувана хвилина зустрічі з батьком стає справжнім знищенням чужих, прибраних імен – хвилина, в яку батько навперейми «біжучи, вигукував їхні імена». Але цієї хвилини – авторка усвідомлює! – могло б і не бути, а тому задля ефекту правдоподібності історії наголошує на тому, що Вальдбах, куди потрапили волею випадку, – «це справжнє село: маленькі будинки вздовж дороги». Надто детально вимальовує його краєвиди – надто психологічно прив’язує героїню до пекаря та його дружини, і все заради того, аби читач зрозумів, що це саме те справжнє, яке повернуло історичну справедливість і вразило повсталих проти права кожної нації творити свою історію.
Але у сюжеті є кілька малозрозумілих місць, які, на мою думку, потребували би авторського пояснення. Іда Фінк, натякаючи на те, що тільки їй і зрозуміло, залишає читача, незнайомого близько з воєнним часом, в повному невіданні. Загадковою залишається історія Маріяна, що сидів у львівський тюрмі на Лонцького: його подальша доля описана ще більш загадковішим повідомленням «коли розірвала конверт і прочитала ім’я Маріяна та невідому їй назву “Майданек”»… Вона «ніколи не чула цієї назви». А ще на початку подорожі, коли герої опиняються вперше на німецькій землі, дивним кадром провисає таке речення: «І тієї самої миті я побачила його: стояв перед бараком, який ми тоді полишили, і розглядався довкола». Багатообіцяюча інтрига! Хто стояв? Чому? Навіщо? Яка «його» роль подальша? – на ці питання читач так і не знаходить відповіді в дальшому сюжеті…
Натомість, доволі послідовно авторка наголошує на ролі на перший погляд незначних, але виразно символічно маркованих деталей у розвитку свого сюжету-подорожі: половинка знайденої підкови, німецький викрик «unerhört!» («нечувано!»), сірий будинок гітлерівської поліції у найспокійнішому німецькому місті. Все це – ті елементи, які мовби фільмують уяву читача, запечатують у його пам’яті відтворену історію втеч єврейського народу від упереджених «ігор» вищої раси. Авторка, здається, свідомо наголошує, що не все з цієї історії зберегла її пам’ять, хоч деякі, доволі промовисті епізоди виписує надто вже ретельно.
Усе це їй потрібно, аби не соромитися своєї поведінки втікачки, що «нагадувала нюшкування пса», бо «не певна, що магія втратила силу», отож, «не соромиться навіть отих “ах”, із яких починаються речення і яких зазвичай уникає». Ці самохарактеристики є промовистою сповіддю Іди Фінк перед читачем, і спонукають його звернути увагу не на сюжетну лінію, що тримає в напрузі від початку до кінця оповіді, а на тло. Жести, недомовлені слова, погляди, запахи річок і вулиць, які доречніше було б фільмувати, однак не у традиційному кінематографі, а так, як читаєш: покадрово, розбиваючи на дрібні «молекули» потік авторської пам’яті.
20.07.2017