Дзвінка Матіяш. Мене звати Варвара; ілюстр. Мар’яни Микитюк. Львів : ВСЛ, 2021. – 136 с.
Чому варто познайомитися з дівчинкою, яка вам сама себе рекомендує просто: «Мене звати Варвара» і як вона пов’язана з іншими дівчатами-ровесниками, багато таємниць яких знає Дзвінка Матіяш!? Передусім тому, що є одна таємниця, яка робить цю, на перший погляд, просту підліткову книжку вкрай актуальною в умовах наступу на Київ та воєнного стану в Україні!.. І про яку повинні знати всі українці!.. Всі, хто знає, що «найкраще місто у світі – це Київ…». Так вважає маленька киянка Варвара Сабадаш, що вірить в особливу опіку Святої Варвари для столиці України. І це не просто слова юної дівчинки. Більше того, в Києві є унікальний Музей подружжя колекціонерів Богдана Ханенка та Варвари Терещенко з особливою енергетикою, тому, повірте, Києвом особисто опікується донька одного із найвідоміших українських «цукрових» меценатів, діяльності якого може позаздрити весь світ.
Вікова авдиторія читачів книжки «Мене звати Варвара», як значиться на сайті «Видавництва Старого Лева», – від 9 до 12 років. Але якщо ви це сприймаєте за чисту монету, то ви, мабуть, не знайомі зі стилем Дзвінки Матіяш, а значить усі ваші цікаві відкриття щодо її творчості ще попереду. Я ж, трохи начитана образами цієї письменниці, не була б такою категоричною щодо вікових і ґендерних обмежень для читацької авдиторії її книг. Скажу більше, кожен дорослий сприймає її тексти як дитина, а кожна дитина, молодшого за її героїнь віку, – а особливо, до речі, хлопці! – читають Дзвінчині історії направду по-дорослому, аж трохи й занадто, бо серйозно переймаються кожною деталлю: від віку до успішности в навчанні та зацікавлень цих героїнь.
Тому тільки на перший погляд нова (між іншим, десята, ювілейна!) книжка Дзвінки Матіяш розрахована ніби на дівчат молодшого та середнього підліткового віку. Це застереження для тих, хто надто буквально сприймає назву книжки. Адже назва нам повідомляє, що її головна героїня – саме такого віку дівчинка, видно, дуже вихована, бо при знайомстві відразу повідомляє своє ім’я: «Мене звати Варвара». А отже, читач може відразу ж і запідозрити, що її ім’я якесь особливе, принаймні, дівчинці-оповідачці воно відверто подобається. Але чи є такі діти, кому не подобалися б власні імена!?.. Серед дітей ми таких, на щастя, не зустрінемо – це дорослі зазвичай щось вигадують, самі собі ускладнюючи своє життя. Діти ж ставляться занадто серйозно до своїх інтересів, щоб перейматися дрібницями.
До речі, іноді серед покоління сучасних дітей поширена така цікава практика, дивна, з погляду їхніх батьків, які виросли в інших традиціях-звичаях: діти знайомляться і здружуються, забувши запитати один в одного, як хто називається. Це для них, мовляв, не важливо і не суттєво. Так поводиться і наша Варвара, котра спочатку нам розповідає про все-все на світі зі свого життя – про подругу, свій розпорядок дня, про місце, вірніше про місто свого проживання як «найкраще місто у світі» (Варвара – киянка, але це теж типово для дитячої свідомості вважати рідне місто найкращим!), навіть про своє сокровенне (про те, що веде щоденник!) повідомляє ще незнайомим їй читачам (швидше, звісно, читачкам!). А ось про ім’я згадує в останню чергу, якось між іншим, мовляв, забула представитися…
Але що це я тут розписалася про дитячу книжку, чому так захопилася нею, якщо давно вже з того віку виросла, та й доньки такого віку не маю!? Тому, чесно кажучи, навіть нікого з такої категорії читачок від 9 до 12 років близько не знаю, щоб відверто запитати в них, чи цікаво їм знати, як живе собі в Києві та вчиться у звичайній київській школі якась там Варвари, абсолютно пересічна за своєю зовнішністю та інтересами.
Варвара Ханенко (Терещенко).
Отож, для тих читачок, хто так вважає чи встиг щось таке подумати, скажу відверто, чому довіряю цій, ще незнайомій мені Варварі. Просто в мене є одна таємниця (а дівчача авдиторія зазвичай любить таємниці!). Тому не зволікаючи зізнаюся навпрямки: я особисто знаю іншу дівчинку, 15-річну Марту, яка мешкає на вул. Святого Миколая, теж у Києві (і не намагайтесь заперечити, що такої вулиці в Києві не існує!..). Я дуже добре знаю цю Марту, аж настільки, що можу цілком їй довіряти. Саме ця Марта, вірніше «гранатові таємниці цієї маленької художниці» мене свого часу спровокували захопитися дитячими підлітковими «мріями, які викликають натхнення», і я надто серйозно тоді захопилася ельфами, таємницями катакомб, навіть всілякими великими характерниками та славетними кошовими, або ж, бувало, й незвичайні футбольні м’ячі з туристичними мапами колекціонувала, не мігши знайти відповідь на питання, як і де гартується футбольна слава; а ще босоніжки стоніжкам приміряла, і дивовижну дружність книжечок-картонок для найменшеньких подивляла, і казки Різдва перечитувала, й захоплювалася Марійчиними звичайними та особливими пригодами, відчуваючи себе на всі сто п’ятирічною дівчинкою; і задумувалася, з якого віку потрібно дитину вчити молитися, – зрештою, всі ці захоплення призвели до того, що я повірила в тринадцятий місяць у році. І сама не знаю, до яких ще дитячих таємниць долучилась би, якби раптом не пішла манівцями в пошуках троянди на ім’я Пілігрим, відтак, здавалось, і забула про всі оті дитячі мрії… Аж т у т мене знайшла Варвара!..
Хоча, правду кажучи, першою мені зустрілася Ірма якось взимку в Медовому місті (і також не заперечуйте, будь ласка, що такого не існує на мапі України!..), це та дівчинка, котра запровадила в традицію святкувати День Сніговика – пам’ятаєте!?.. Ну, але Ірма трохи інша і не така мені близька, можливо, тому, що вона мріяла вчитися в Особливій математичній школі і, гадаю, справді вже виросла й, можливо, стала кандидатом математичних наук – не знаю, не цікавилася її долею… До того ж, мене турбує доля ще двох дівчаток, ровесників Варвари – вічних підлітків у душі, тому що вони кожного разу закохуються як уперше і все записують досі у дівочі щоденники: Дарини, яка ніколи «не втратить здатности дивуватися» і пише так, ніби грає «реквієм для листопаду» у тональности Еміля Вергарна та Анастасії – дівчинці, яка роздаровує озера і вперто розмальовує стіни своєї кімнати рибами-квітами.
Про Анастасію ми дізнаємося завдяки Тій, котра не любить писати твори на задані шкільні теми і з цієї не-любові створює «роман про батьківщину» – роман, який більше нагадує, радше, партитуру джазу для виконання ангелів, бо це не просто історії, а оповіді-голоси роду, які живуть у свідомості Дзвінки Матіяш, постійно виринаючи в її нових творах, адже «люди повертаються до себе тільки тоді, коли себе знаходять». Тому й існують такі книжки, які ніхто ніколи не прочитає. Хоч насправді це не так і важливо, «адже Бог читає всі наші книги, навіть зовсім нецікаві й неоригінальні, і тоді, якщо має інші, цікавіші заняття», як вважає Дарина.
Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Київ
Але це все ліричні відступи, вірусом яких я трохи заразилася від Варвари – самі зрозумієте, як я його підчепила, коли особисто й самі познайомитеся з цією дивачкою, яка думає про «квадрант», коли чує слово «квадрат». Тому прошу не дивуватися, що не пишу рецензії стандартного жанру, бо з Варварою просто не можливо не згадати всіх причетних до сонму святих та всі свої дівочі таємниці в підліткових щоденниках, бо доки ти хворієш на цей підступний ліричний вірус, тобі просто хочеться спокуситися на план А: прогулятися у Києві Кирилівською вулицею, щоб насолодитися в Кирилівській церкві картинами художника Михайла Врубеля; вийти на вулицю Терещенківську й відвідати Музей Ханенків на вул. Терещенківській, 15, потім прогулятися Бібіківським бульваром аж до перехрестя з вул. Прорізною, а ще знайти колишні київські вулиці – Новоєлизаветинську, Благовіщенську, Фундуклеївську…
Знайти і зрозуміти Київ на мапі історії – Київ за часів подружжя меценатів Богдана Ханенка та Варвари Ханенко, з дому Миколи Терещенка. Це ніби прокататися з Варварою Ханенко на ескалаторі, як на машині часу: «ага! І це ми ще на Арсенальній не були. (…) Але на Арсенальну наступного разу». Зараз нам якнайшвидше потрібно розшукати цю унікальну дівчинку, бо переживаємо за стан її дорослішання: у якій криївці вона заховалася чи, може, наважилася на план Б – мандрівку до Відня через славний козацький Батурин і Глухів (а в «Глухові вчився Григорій Сковорода і композитори Березовський і Бортнянський»), щоб наслухатися музики Моцарта в кав’ярнях і «нескінченно довго» оглядати «Поцілунок» Клімта у Бельведері та побачити на власні очі «Святу Варвару» Лукаса Кранаха в музеї історії мистецтв (бо інші зображення Святої якісь суворі або й «трохи кумедні», відтак незрозумулі)!? Правда, майте на увазі, список країн для майбутніх подорожей у Варвари Сабадаш набагато розлогіший: її вабить Лондон і в Кенії поснідати із жирафами, але чому саме ці місця на мапі світу, то ви вже самі спробуйте зрозуміти. Дедуктивним методом.
Свята Варвара. Лукас Кранах, Антверпен
Зрештою, не переймайтесь, якщо жоден із цих планів вам не вдалося реалізувати в цьому новому році… З різних причин. І, на жаль, через різні обставини… Просто довіртесь Святій Варварі, і коли зрозумієте зміст її молитов, почніть практикувати одну корисну звичку (до речі, це австрійська давня традиція Barbarazweig!): у день Св. Варвари, 4 грудня, покладіть у воду гілочку черешні, а самі тим часом подивіться фільм «Національний оксамит», прочитайте історію свого імені та знайдіть видатних особистостей, які носили ваше ім’я. І якщо черешнева гілочка розквітне на Різдво за західним стилем, тобто 25 грудня, то спокійно загадуйте під Новий рік скільки завгодно бажань – вони всі легко і швидко здійсняться (до речі, східними народними традиціями у Варварин день 17 грудня можете абсолютно не перейматися – вони Варварі не надто сподобалися!..). Тому що австрійська традиція – це перевірений спосіб відчувати «запах весни посеред зими», з яким неодмінно відчуєте спокій – посеред тривоги. І вона допоможе вірити знову у дива, у нове Різдво, яке неодмінно подарує Україні новий Київ!..
Ні-ні, це не казка про «Дванадцять місяців» (хоч, розумію, зараз майбутнє таким і видається зараз, як передріздвяна чарівна казка з підсніжниками в хурделицю). Та й не хвилюйтесь, що із нюхом у вас щось не так, бо Варварин вірус зовсім безсимптомний, а всі інші «віруси» весна викурить! А Варварина книжка – це не просто історія, це оберіг нашої історії!.. Адже, дочитавши історію Варвари до епілогу, ви зрозумієте ще багато всіляких таємниць із позначкою «Цілком таємно», які збудять ваші рецептори і повернуть до життя, зокрема дізнаєтесь про те, в кого закохалася Варвара і хто подарував їй «валентинку», хто така Пелагія і що дізналася Варвара такого, чого не знає її вчителька української літератури!?
Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Київ
А ще вам, напевно, неодмінно захочеться ще більше дізнатися про дивовижне подружжя колекціонерів Богдана та Варвари Ханенків, й столичного мецената Миколу Терещенка, який так умів любити український Київ, як ніхто на світі!.. Ну, але тут ґуґл вам у поміч, як любить жартувати тато Варвари!.. І хай щастить дедуктивним методом, за прикладом Шерлока Голмса, на віртуальній мапі пам’яті знайти ту київську школу, в якій навчається Варвара Сабадаш. Тільки пам’ятайте, що це зовсім непоказна й цілком пересічна середньостатистична дівчинка, і ви її просто можете не впізнати… Тому єдина ознака, яка її відрізняє від інших ровесників, це її особлива любов до Києва – така потужна, що її енергію ви неодмінно відчуєте, бо вона здатна знищити все вороже і небезпечне на своєму шляху! Підказка: дівчинка, яку звати Варвара народилася 5 квітня, і тоді в Києві вже цвіли абрикоси. І вона любить не поспішати… Та й до черешень чекати довше, ніж до абрикосів…
P. S. До речі, хлопцям цілком безпечно також можна читати книжки із дівчачими таємницями. І не тільки віку від 9 до 12. Варвара й це перевірила. І взагалі всім дорослим дуже рекомендує цю книжку і Свята Варвара, і Варвара Ханенко, і не тільки, щоб пройтися слідами та розгадати квест власного імені (хоч іноді і вчителям корисно чогось не знати, щоб вчитися від дітей). Та про це «і не тільки» я вже написала на початку, адже, повірте, «свята Варвара приносить щастя»!
