Дзвінка Матіяш. Дорога Святого Якова. – Львів: ВСЛ, 2017.
Дорога Святого Якова, або Каміно-де-Сантьяґо – чи всі знають, що це таке і чи уявляють собі, тримаючи в руках цю книжку, якою історією з нами хоче поділитися Дзвінка Матіяш? Для кого ця розповідь – для людей глибоко віруючих і переконаних у спасінні саме завдяки паломництву? Чи, може, для людей абсолютно далеких від віри в її церковному розумінні? Чи це охудожнений документальний щоденник (чи радше – поденник)? Чи, навпаки, задокументований художній роман, пригодницький за своєю суттю? А може, це путівник для тих, хто любить мандрувати? Чи просто приватний фотоальбом з підписами-коментарями до особливо виразних кадрів життя? Як на мене, і одне, і друге, і третє. Усе водночас, але й ніщо поокремо. Бо ця книжка – це сама втілена ідея – задум, який спонукає, повчає і просто настроює.
Ідея – у глибшому розумінні того, в чому ми живемо від часу нашого хрещення, і що ми називаємо християнством. Бо Дзвінчина розповідь ховає за щоденниково-путівничими обріями саму втілену Любов – розпростерту долоню – як посудину, з якої хочеться пити в дорозі, як мушлю – символічний знак життя і смерті апостола Святого Якова, сина рибалки Зеведея і Соломії, брата апостола Йоана. Цю мушлю, як і трояндовий дворик із міста-зорі, читаючи, йдучи слід у слід за паломниками, зрештою, починаєш розуміти зовсім несимволічно – в просторі осягнених земних цілей – як Мис Фіністерра , чи Кінець Землі, як межу суші й океану на самому краю європейського континенту.
Загалом, на мій погляд, книжка Матіяш скерована на дві цільові аудиторії: тих, хто зважиться, і піде слідом за авторкою (для таких вона справді виконуватиме роль просто незамінного путівника!), та тих, хто не матиме сміливості повторити цей досвід. І зовсім не з фінансових причин (бо, маючи велике бажання, гроші завжди можна, зрештою, знайти!), а виключно через відсутність потужної підтримки рідного плеча. Адже ця книжка унікальна саме тим, що за видимою обкладинкою, наче айсберг, ховає свого Співавтора, скромно згаданого у присвяті: «Моєму чоловікові Євгенові, без якого я ніколи не потрапила б на дорогу святого Якова, з любов’ю». Такі прості слова, а вміщують стільки тепла, що жодна Іспанія з її теплими дощами не здатна їх перевершити. Адже Дзвінка не заради риторичного прийому присвятила свою розповідь чоловікові Євгенові; його роль на цій Дорозі справді неоціненна. Я направду щиро захоплююся тією силою підтримки, яку виявив Євген, аби задуманий їхній сімейний Подвиг відбувся, а потім не залишився на маргінесах спогадів, а набув відповідної форми розповіді. Авторка і сама це чудово усвідомлює на сторінках цієї книжки: не применшуючи власної ролі, постійно намагається якнайбільше описати слідів, які залишив на Каміно її чоловік. На такі «сліди» можна натрапити фактично на кожній десятій сторінці книжки. І перший із них знаходимо вже 23 вересня, коли Дзвінка переконує: саме тому, що в Євгена «все гаразд з топографією», вони без проблем у сутінках добираються до притулку в місті Естейя. (До речі, саме в цьому місті-зорі Дзвінка відкриває як велику таємницю дивовижний дворик із трояндами, й уперше довідується про існування троянди сорту «пілігрим»; тому ця Дорога стає також бажанням розшукати незвичайну троянду як символ тієї особливої паломницької осені).
У притулку Друзів дороги святого Якова «Франциск Асизький» чоловік Дзвінки просить молитов за Україну. «Його молитви короткі й упевнені», труднощі він уміє сприймати з гумором. Це все йому вдається, тому що «найбільше чудо – сама Дорога». Хоч, звісно, не дорога змінює людину, а, навпаки, людина сама робить ту чи ту дорогу неосяжним для розуміння дивом. Бо в повноті взаємності це подружжя ділиться своєю вірою, своїми словами чи просто дотиками, коли «руки говорять», бо «ноги і спини втомлені». І недаремно ж Дзвінка, довіряючи своєму чоловікові найвідповідальніші місії, неодноразово у своїй розповіді наголошує, наскільки важливо цю Дорогу пройти саме вдвох. Не з компанією чи наодинці, а саме – з найдорожчою людиною, яка тебе повністю у всьому розуміє. Так, їй бракує на Каміно мами (хоч і відчуває постійно її підтримку з небес), тому Євген стає для Дзвінки вдвічі важливішим: як ангел-охоронець, котрий допомагає впоратися і з фізичною втомою, і зі смутком, який раптом навідується до неї через чотириста кілометрів шляху в її думки та спогади-сни про маму…
«Узагалі на дорозі зустрічаємо багато пар. Багато людей ідуть самі. І дуже багато йдуть парами. Великі компанії майже не зустрічалися. Тут дуже добре бути вдвох. Взаємно підтримувати одне одного. Розмовляти. Мовчати. Сміятися. Відчувати голод. Не висипатися. Триматися за руки, коли дорогою іти важко, і тоді, коли легко».
За свою терпеливість і покірність на Дорозі святого Якова Адресат книжки двічі отримує символічні, але водночас дуже важливі винагородження: поцілунок дружини як покуту після Сповіді у Сантьяго та змогу першим побачити Океан – синю смужку води неймовірної краси, від якої перехоплює подих.
Океан – це теж восьме чудо світу, як і Дорога святого Якова. Бо Каміно-де-Сантьяго – особливий шлях, на якому паломник забуває про все на світі – про існування транспорту, щоденних клопотів, навіть дому. Дорога, яка «змушує закохатись у неї», бо надто міцно обіймає і «ніколи не відпустить», і раз ступивши на неї, ти усвідомлюєш, що назавжди залишишся Пілігримом, тобто тим, хто не має дому, тому що твій Дім – скрізь, ніде і водночас усюди. І в цьому найбільше багатство для того, хто наважився відкрити для себе інший час іншої реальності «для зустрічі із власними Таємницями». Бо, крім дивного відчуття, подібного до того, яке пережили апостоли у час Преображення Господнього на горі Тавор, – бажання залишитись на цій Дорозі і слугувати їй так, як це роблять іспанські госпітальєро, ти також щоразу переконуєшся на цьому Шляху, наскільки «ця Дорога справді добра», тобто у прямому сенсі вітання-побажання – Buen Camino. І її доброту створюють усі, хто причетний до її Дива, навіть люди з особливими потребами, які в одному із притулків обслуговують прочан.
На Каміно є два особливо прикметних локуси, де сповільнюється час, – коли паломник забуває, що потрібно йти далі і хоче залишитись трохи довше, ніж звичайно: це гора Прощення і вершина з пам’ятним Залізним Хрестом – Круз де Ферро. Ці дві зупинки – 23 вересня і 12 жовтня – є символічними місцями безпосередньо відчутного дотику до свободи віри, коли зустрічаєшся зі своїм минулим і звільняєш його від власних упереджень та внутрішніх непорозумінь.
Зрештою, і сама розповідь Дзвінки мовби просякнута запахами Каміно-де-Сантьяго. Бо ця Дорога носить у собі дивний символічний дух, який має вплив навіть на час виходу книжки. Дзвінчина книжка потрапила на полиці книгарень фактично напередодні Дня святого Якова 25 липня. Символічним відкриттям вона може бути для всіх, хто досі не задумувався про жодні паломницькі дороги, а може, навіть не відчуває взагалі дару до пілігримства (бо Каміно відкривається тільки тим, кого ця Дорога насправді кличе) чи фізичного здоров’я до тривалих піших походів. Ця книжка може слугувати доброю духовною вправою: читаючи її як молитву чи медитацію, щоб навчитися слухати тишу слів, тишу в собі у такт крокам пілігримів. Читаючи кожного дня по одному паломницькому переходу Дзвінки та Євгена. Звісно, ніхто вам не забороняє читати цю історію задля самої топографії подорожі, однак в такому разі ви повинні мати на увазі – таке однобоке читання подібне тільки до туристично-прогулянкового розуміння Каміно-де-Сантьяго. Для повноти враження, гадаю, буде ефективнішим іти слід у слід, хоча б з огляду на те, що піша дорога, яку подолало подружжя, охоплює дуже символічний час – сорок днів: від 19 вересня до 30 жовтня (не враховуючи тих два дні, які вони використовують для зупинки у Сантьяго-де-Компостелла і повернення додому), у кілометражі – це 773 км (35 днів) до Сантьяго та 117,5 км (3 дні до мису Мухія та 2 – до мису Фіністерра).
У всякому разі, наполегливо раджу все-таки читати «Дорогу святого Якова»; навіть якщо ви будете захищатися, мовляв, ця книга не для мене, і я не цікавлюся таким літературним жанром. Ви можете пережити Дорогу, так би мовити, віртуально (як Літургію по телевізору), хоч, звісно, враження буде далеким від справжнього – проте досягне неодмінно своєї мети як спосіб пізнання самих себе і своїх ближніх. Бо, проживаючи цей щоденник чужого досвіду, мимоволі усвідомлюєш в процесі читання, як сам перетворишся на героя цієї історії, а коли наближаєшся до кінця книжки, то навіть відчуваєш якийсь присмак туги. Не хочеш, щоб вона дочитувалась, неквапно ступаєш малими кроками, намагаючись запам’ятати кожний її абзац, і водночас не можеш відкласти її, доки не перегорнеш останньої сторінки, доки не зустрінешся з Океаном віч-на-віч. Можливо, книжку Дзвінки теж можна прочитати лише раз у житті, як і Дорогу пройти? А може, я ще до неї колись повернуся в іншому часі, щоб іншими очима розпізнати свої перші враження. Та суть не в цьому. Важливо, як прочитано. «Що принесено і що залишено. Що змінено і що додано». Головне, не залишати це своє читання тільки для себе, а поділитися своїми думками з іншими.
«Дорога святого Якова» – не просто щоденник-репортаж, в якому авторка повністю ототожнює себе з оповідачкою. У Дзвінчиній історії якраз навпаки: щоденникова тканина наскрізь помережана внутрішніми новелістичними оповідями, ніби оповідачі різних історій та пережиттів намагаються пристосуватись до біографії авторки, переконуючи її саму, що вони – всередині її «райського дерева», навіюючи їй дивне відчуття далекої часової причетності до місць, у яких вона буває вперше. Саме тому ці розповіді на початку можуть бути незрозумілими: настільки вони подібні до авторських, навіть ті, в яких історія описується від імені чоловіка. Ці внутрішні сюжети і створюють невидиму інтригу пригодницького роману в паломницькій книжці. Розкидані по різних пілігримських днях, трохи вигадані чи й зовсім невигадані історії фактично вписуються в модель 10 оригінальних новел від Матіяш. Оповідання іноді виникають як асоціативні зав’язки до роздумів над невирішеними питаннями людства; часом вставні історії – це звичайні сни в очікуванні чогось, іноді – приховані письменницькі вдивляння в людину, в її життєву історію. І, нарешті, є цілком реалістичні сюжети, які, мабуть, зав’язались під впливом конкретних розповідей паломників.
Ці новелістичні історії створюють особливу атмосферу в паломницькому сюжеті днів. А повноти враження додає надзвичайно промовистий мистецький контекст, який супроводжує ті чи ті думки авторки: Ван Гогові «Черевики», хмари Сальвадора Далі, Брейґель, Босх, середньовічна духовна музика з «Кодексу Калікста» – всі ці артефакти мовби підкреслюють невидимий зв’язок поколінь, відчуття, ніби на дорозі Святого Якова ти перебуваєш поза часом. Такий дотик до минулого підтверджує і спогад про книжку Жака ле Ґоффа, яка символізує перше знайомство Дзвінки зі Св. Франциском.
Паломництво відбувалося фактично напередодні подій Революції Гідності – восени 2013 р. (А не в 2016, як це помилково зазначено на звороті палітурки. Іншою технічною помилкою у книжці є двічі продубльована дата – 20 жовтня). Дзвінка постійно наголошує, що відтворює своє паломництво за мірками спогадів, тому цілком зрозумілим є бажання авторки якось порушити й проблеми донецької війни в Україні, про яку зараз особливо важко не згадувати. Так, наприклад, задумуючись над паломницькою статистикою, вона мимоволі відкриває сенс Дороги святого Якова як такої, що може повернути українцям смак свободи, остаточно вилікувати їхню свідомість від рабської залежності. Однак, раніше, 27 вересня, у роздумах про вчинки людей-донатіво і безпаспортних селян з України, цілком логічно напрошуються думки про долю донецьких біженців – яких у цьому випадку авторка не згадує. У їхній ситуації будь-яка риторичність і категоричність втрачає свій очевидний сенс, а тому в запитанні, яке цікавить Дзвінку: «Навіщо кудись тікати, якщо твоя земля у тебе під ногами?» – абсолютно перевернутий знак розгубленості…
Книжка Дзвінки Матіяш «Дорога святого Якова», на перший погляд, розраховує на певний дидактичний підтекст – випробувати своє християнство в практичних цілях і непередбачуваних обставинах. Але ця її дидактика зовсім не має шаблонно-хрестоматійного значення. Бо весь її шарм – у внутрішньому пориві героїв-паломників, у сенсі спостереження за світом – за тим, що навколо і тими, хто поруч. І в цьому вимірі сама авторка – також тільки персонаж історії: вона, відсторонюючись від пережитого досвіду, оповідає про побачене так, ніби дивиться якийсь кінофільм.
17.10.2017