І нині є мрією багатьох людей, щоб бодай один раз в житті перейти якийсь кордон, бути — хоч коротко, але все ж щоб бути в іншій державі і звідтам післати привітання товаришам, знайомим ну і очевидно дівчині. Та сьогодні, на жаль обставини такі, що мало є таких держав, сусідів Великої Німеччини, куди б міг українець безпечно й сміло поїхати. Остаточно поїхати ще можна, та вернутися трудніше. Одним таким сусідом, куди і українець безпечно може заглянути, це Словаччина. — Перепустку звичайно дістається у німецьких "Цольгренцшуців", що кожному дадуть пояснення про всякі девізові та інші приписи; що не вільно брати з собою більше ніж 5 зол., ніяких товарів ітд. Але це все тільки формальність, бо ви і так їдете до знайомих та нічого зі собою не берете. По них коротких формальностях дорога перед вами вільна аж до кордону.
Кордон!
Що за многозначне це слово! Які почування у людини, що наближається до кордону!
Приходимо на вершок полонини і знаходимо кордонні означення. Стаємо. Розглядаємося на цю й ту сторону. Назовні нічого цікавого, все однаке тут і там. По цьому боці прегарні ліси й полонини й по тому те саме. Та якось відчуваєть ся, що в різниці, що в дійсності по обох боках інші порядки, закони, інші звичаї.
На самому кордоні звичайно немає ні словацької ні німецької прикордонної сторожі. Кордон зазначений тільки давними стовпами з означеннями "П" Польща та "ЧCP" Чехо-Словаччина. Яка іронія долі, вже тільки кордонні знаки залишились. Нема ні версайського диктату, ні держав, що він їх створив. Все минається на світі! Дивимось на прекрасні ліси й полонини. Сонце пече та вітер продуває. Якось так любо посидіти. По обох сторонах кордону пасуться корови й вівці. Пастухи, хлопці і дівчата, з обох сторін, з Ґенерал-Ґубернаторства і Словаччини сходяться, балакають, виспівують. Всі однаково одягнені, однакові пісні співають: Ніяк не пізнати, котрі з цього, котрі з того боку. Хлопці побачили нас і — раптовно затихли, розскочившись — кожний на свій бік кордону. Тепер ми вже і пізнали, котрі "наші", котрі "сусіди". Приходимо до цих "наших", випитуємо про що говорили зі сусідами, відповідають несміливо, вкінці кажуть, що ті ще тільки русини, а вони тут уже українці...
Ідемо до сусідів, наші ідуть за нами.
— Здраствуйтє! — чуємо, і не віримо своїм ухам!
— Слава! — поправляються пастушки, бо вони не знали, що ми за одні.
І ось ми вже на Словаччині. Прикордонні села чисто українські. Найближче містечко Межилябірці осередок цілого українського повіту. Є тут українська народня і горожанська школа. Урядова назва тих шкіл залишилася стара, їx називають "русінскі".
Словаччина самостійна держава. Бачимо словацьке військо, жандармерію, поліцію, уряди. Тут мимохіть приходить думка: Яка незавидна доля. Словаки маленький народ, а мають державу. Слід зазначити, що по упадку Карпатської України Словаччина багато помагала наймолодшій українській еміґрації. В той час словаки самі тільки що були в початках орґанізування самостійного життя і поборювали великі труднощі. Але українцям подали руку. Не відмовили помочі, робили все, що було в їх силах.
Тепер життя ввійшло тут вже в нормальні рейки хоч словаки ще не дають тому віри. Війни тут ніхто не відчуває. Словаччина показалась вповні здібною до самостійного життя, а під охороною могутнього сусіда її майбутність запевнена. Ми словакам бажаємо цього зі щирого серця.
Позирають на себе і недовірчиво на нас. Переконані, що кепкуємо та й неправду говоримо. Не хочуть вірити, а нам прикро, що не можемо їм сказати щось приємніше. Вони розчаровані і таки не вірять, підозріваючи, що ми чомусь скриваємo правду про "щасливе життя".
В чужій державі годі довше перебувати і треба вибиратися назад. До кордону ідемо шляхом. Сюди колись їздили поспішні поїзди Будапешт — Перемишль. Памятка про Австро-Угорщину. По дорозі стрічаємося зі словацькою митною сторожею, що вже здалека має нас на оці, зокрема нашу течку. Витягаємо перепустки, здоровимо по словацьки "На Страж"! (На варту), хвалимо Словаччину, причому дещо повну течку перекидаємо в ліву руку, закриваючи плащем. Стражники переглядають перепустки, а почувши від нас словацький привіт і слова признання про їхню молоду державу, ввічливо розбалакують, забувши і про течку. Їм звичайно скучно і є нагода поговорити. Коли ж дізнаються, що і ми походимо з колишньої спільної держави з Карпатської України, стають нашими щирими приятелями. Розказують нам про свої турботи.
Та час минає, а нам спішно. Прощаємось сердешно і відходимо до кордону. Перед нами лупківський тунель, довгий понад 250 м, побудований в році 1873 а минувшого року, думаю що 3. вересня, завалений польським військом. До нині ніхто не брався його відбудовувати. Чекають на скінчення війни. Ще крок, ще два і ми вже по цьому боці, а вкінці дома, де згадуємо милу гостину на Словаччині.
На Лемківщині в серпні 1940.
[Краківські вісті]
21.08.1940