«На кожне покоління припадає погана погода і погана війна»

Львівська лекція норвезького соціального антрополога, соціолога, есеїста й мандрівника на тему «Як співіснувати в одній країні з тими, хто суперечить структурі й цінностям держави».

Я приїхав передусім, щоби поділитися досвідом, і деякі приклади, які я наведу, – це приклади зі скандинавського (нордичного) досвіду.

Перший із них – це випадок Шлезвіг-Гольштейну, землі, яка 1864 року ще належала до Данії, а потім була завойована Пруссією (в подальшому Німеччиною).

Війна за Шлезвіг-Гольштейн – цікавий приклад, бо вона розгорталась між кількома важливими гравцями у тодішній Європі: між Данським королівством і пруссько-австрійською коаліцією. Це був єдиний випадок в історії, коли скандинавські країни, зокрема Норвегія, були втягнуті у збройний конфлікт з Україною – адже деякі підрозділи австрійської армії були сформовані з українців.

Німеччина, Пруссія та Шлезвіг-Гольштейн

Під час тієї війни частина Данії була окупована Прусією і після 1871 року ввійшла до складу об’єднаної Німеччини. Це призвело до появи в скандинавських країнах нордичного руху, прихильники якого виступали за об’єднання всіх північноєвропейських країн і розвиток нордичних мов.

Про цю війну писав Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, Нобелівський лауреат з літератури 1903 року, відомий також тим, що у 1910-1911 роках взяв участь у кампанії на захист українських студентів у Львові, які потрапили до в’язниці за те, що домагалися української мови викладання в університеті. Таким чином, ситуація, з якою зіткнулися данці під німецьким пануванням, була подібна до тієї, яку переживали українці в Австро-Угорській імперії.

Я також коротко торкнуся громадянської війни у Фінляндії 1918 року. Я поговорю з вами про національні меншини у північноєвропейських країнах. У цій розмові я сфокусуюся на питанні: як жити в одній країні з людьми, які мають зовсім інше бачення і які, може, навіть суперечать тій країні зісередини. Також є питання, як пам’ятати катастрофи та трагедії, як пробачати і просити вибачення, як забувати, як співіснувати з тими, хто має протилежні погляди.

І в Данії, і у Фінляндії, і в інших нордичних країнах ми мали і маємо подібні ситуації.

Якщо повернутися назад в історію Норвегії, якщо «відмотати» її майже на тисячу років, то ви знайдете там громадянську війну, що тривала майже сто років. Але від того часу протягом майже тисячі років ми маємо регіональні ідентичності, регіональні спільноти, які є іншими і які мусять щоразу обговорювати спільне життя в одній країні.

Я почну з громадянської війни у Фінляндії, ближчої до нас у часі.

Громадянська війна у Фінляндії принесла багато смертей, але після війни прийшла ще більша трагедія – страти, розправи над людьми, які були на боці переможених. Треба сказати, що історики не могли писати про ті події, не могли сказати всієї правди про них аж до 1990-х років. Сторона, яка програла, – це були «червоні», які асоціювалися з пізнішим Радянським Союзом, з більшовиками.

А відтак ще були війни 1939, 1941 і 1944 років. Загалом упродовж Другої світової війни на території Фінляндії відбулося три збройні конфлікти – Зимова війна і її продовження 1941 року, коли фіни воювали з Червоною Армією, і 1944 року, коли вони виступили проти німців. Більшість сімей у Фінляндії кого-небудь втратили під час цих воєн. У громадянській війні воювали брат проти брата і сусід проти сусіда. Це була жахлива війна з жахливими спогадами, і саме тому вона була замовчувана.

Минулого року я мав лекцію у Скоп’є. Йшлося про пам'ять Першої світової війни у нордичних країнах. Дорогою до Скоп’є я зустрів молодих сербських дівчат. Одна з них розповіла мені про трагедію Косово і жахливо несправедливе поводження косоварів із сербами. Їй було 25, і вона казала мені, що є носієм цієї пам’яті-травми і що бажає сербській нації взяти реванш. Вона вважала, що це дуже важливо – зберігати пам’ять про «катастрофу». І я тоді подумав: як так стається, що в одних місцях люди знаходять в собі силу забути минуле, зробити роботу пам’яті і прощення, а в інших це минуле залишається непохованим і переслідує людей далі?

Виклик життя разом з тими, хто був на іншому боці, ніж ти, часом імітує розв’язок у той спосіб, що люди про це не говорять. Але раптом у 1990-х роках фіни чомусь заговорили про пам'ять минулого. Майже все покоління, яке брало участь у громадянській війні, на той час уже пішло з життя. Два чи три покоління опісля люди вже мають потребу говорити, озвучувати і співвідноситися з жахливим минулим.

У Данії все було зовсім інакшим. Про війну за Шлезвіг-Гольштейн говорилося як про травму протягом дуже довгого часу. У роки Першої світової війни ця травма повторилася. Данці співчували західним союзникам (Антанті), але ті з них, що проживали на захоплених німцями територіях, були зобов’язані служити в німецькій армії. Багато з них загинуло у тій війні, і в Данії є багато пам’ятників і меморіалів тих солдатів. У 1918 році, за наслідками мирного договору, що завершив Першу світову війну, частину Шлезвіга повернули Данії. Тим не менше, чимало данців залишилися по німецький бік кордону і стали меншиною у Німеччині, а значна спільнота німців опинилася у межах нових кордонів Данії.

У Фінляндії ситуація інша. За наслідками Другої світової війни частина території Фінляндії відійшла до Радянського Союзу, але все населення було перевезено до тієї частини Фінляндії, яка залишилася. Найважливіший і найвідоміший фінський епос «Калевала» співвідноситься з Карелією, яка зараз є частиною Російської Федерації, і це є постійним нагадуванням про минуле.

Очевидно, що ті фіни, які в громадянську війну боролися по «червоному» боці, до певної міри асоціювали себе з Радянським Союзом і не вважали радянські війська окупантами. І це ще одна з причин, чому про пережиту травму тієї громадянської війни не говорили вголос. Поки існував Радянський Союз, ця тема була вибухонебезпечною, бо могла спричинити неприйнятні емоції до великого сусіда на сході.

Здатність говорити, комунікувати з носіями протилежних поглядів – серйозний виклик, і в цьому є особлива потреба. Ми у північноєвропейських країнах є добре поінформовані і постійно тримаємо на думці ситуацію в Україні. Насправді ми маємо довгу історію, яка нас пов’язує: збройні конфлікти і торгові відносини, але насамперед – взаємодія. Пошук спільного вихідного пункту, спільних цінностей – це часто непросто, особливо коли за нашими плечима лежать спогади і спадщина катастроф і насильства, яке одні заподіяли іншим і через яке нам усім довелося пройти.

У моїй родині, яка має частково фінське і частково данське походження (багато з нас, скандинавів, мають мішане походження), а тому наша сімейна спадщина має стосунок до конфліктів з Німеччиною і Росією. Фінська частина моєї сім’ї має довгу традицію війни проти Росії. Коли я був маленький, мій дідусь читав мені вірші, і всі ті вірші були про бої з росіянами. Я пам’ятаю такі рядки: «Мій дід загинув на східному фронті, мій батько загинув на східному фронті, мені скоро сорок, я чоловік, і я помарширую на таку саму смерть». Чомусь ця поема здавалася моєму дідусеві дуже оптимістичною. А перед тим як побажати мені надобраніч, він часто повторював одну й ту саму фразу: «На кожне покоління припадає погана погода і погана війна, і комусь із вас доведеться померти. Але це краща смерть, ніж дожити до старечих років». Він цілував мене, і я засинав з цими словами. Потім мені чомусь не виходило засинати без таких поганих історій.

Мені здається, у багатьох народів можна почути історії, подібні до історії мого дідуся. І це, звичайно, перверзія – вчити дитину такої спадщини, готувати дитину до такого майбутнього. Це жахлива спадщина, жахливе минуле, яке ми передаємо наступним поколінням. У Данії щось подібне відбувалося з війною за Шлезвіг-Гольштейн і пам’яттю про неї.

Норвезька письменниця, Нобелівська лауреатка Сігрід Унсет, яка була наполовину данкою і наполовину норвежкою за походженням, намагалася нести такого роду спадщину й артикулювати її. Вона у зрілому віці перейшла в католицизм, була твердою католичкою, вірила у любов Христову, але писала й писала про невтомну боротьбу з тим, що вона називала «німецьким злом». Ця спадщина часто розчинена в шарах не лише історії, а й літератури. Така спадщина передається багатьма способами, і деякі з них ми не завжди можемо розпізнати.  

І водночас деякі з моїх друзів походять із Німеччини або з Росії. У моїх батьків, а також у дідуся з бабусею було так само. Вони теж мали друзів із Німеччини або з Росії. Ми дружимо, не зважаючи на вбудовані в нас драматичні історії протистояння. Для культури важливо мати спільне розуміння і спільний вихідний пункт, всупереч усім відмінностям. Прийняття думки про злочинність, але не лише про злочинність іншого, а й також злочинність, яка може бути вбудована в нас самих, – це є тест на нашу людяність. Американський філософ Річард Рорті колись сказав, що перевіркою нашої людяності є наша спромога співіснувати з тими, хто є ментально відмінним від нас. Але одна справа проходити цей тест у мирні часи і використовувати його як арґумент у дискусії, а інакша – коли ви потрапляєте в ситуацію відкритої й озброєної ненависті, яку ми зараз спостерігаємо в Україні.

Я думаю, що повільний процес видужання відбувається тоді, коли ми можемо зрозуміти і прийняти не тільки погляди, але й страждання іншого. Мій дідусь постійно повторював: «Пам’ятай, що росіянам було так само страшно. У них теж траплялася погана погода і погана війна. У них також втрачалися цілі покоління – як і в нас».

Такі погляди виглядають досить фаталістично. Я хочу нагадати, що цього року ми відзначаємо 800-річчя «Маґна Карти», англійської хартії свобод, основним принципом якої є: уряд підзвітний тим, ким він править. «Маґна Карта» забезпечувала всім людям свободу й рівність перед судами, захист від несправедливого арешту чи ув’язнення. Минуло багато часу, а фактично на принципах «Маґна Карти» базуються загальнолюдські права: свобода висловлювання, свобода віросповідання і свобода обирати місце проживання. Я не збираюся зараз вдаватися в деталі «Маґна Карти». Це документ 1200-х років, він існує в багатьох версіях, це була основа для створення Конституції США та більшості сучасних конституцій, які були написані й набрали силу після 1790-х років. Це вже кілька сотень конституцій різних країн.

У нордичних країнах ми теж маємо свої принципи правосуддя. Не хочу вдаватися в деталі, але можна сказати, що національні правові системи базувалися на тому, що влада, під певним оглядом, мусить бути підзвітною народу, і вся суть правосуддя – в тому, щоби обмежити владу правлячих осіб.

Коли я говорю про північноєвропейські закони та юридичні системи, то маю на увазі ісландські «Закони Сірої Гуски» 1260-1280 років, норвезькі закони Маґнуса VI Виправника Законів 1274-1276 років, шведський «Старий Вестерготландський Закон» 1220 року та данські Сканійські закони (близько 1200 року).

Найважливіше, що я хочу сказати – що є аж настільки старі традиції, які дотримуються тієї самої провідної думки: не лише забезпечити свободу особистості, але й зробити її відповідальною за свої дії (особливо якщо вона наділена владою).

У нордичних країнах були періоди, коли вся влада зосереджувалася в руках короля. Слово короля було неоскаржувальним рішенням. Не було способу обмежити владу короля. Він мав право страчувати, він мав право ув’язнювати. І великі біди ставалися через це. У нас були дуже авторитарні традиції. Саме через цей сценарій авторитарної влади народжувалися злоба, ненависть і спромога перетворити цілі народи на ворога, зокрема, ворога короля.

***

Штурм Дюппелер-Шанцен. Німецьке зображення 1864 року.

Я хочу показати вам кілька зображень, які будуть ілюструвати для нас уявлення, бачення німецької сторони, як відбувалася ця війна за Шлезвіг. 1864 рік, битва за укріплення Дюббьоль або (в німецькій транскрипції) Дюппелер-Шанцен. А це – данська ілюстрація тієї самої історії. Саме данці програли в тій битві, і цей спогад теж став каменем спотикання.

Оборона Дюббьоля 1864 року. Картина данського маляра Йоргена В. Зонне.

Далі данська ілюстрація, яка показує нам австрійський паровий фрегат, у який влучив снаряд і який зникає у вогні, за декілька хвилин він може потонути.

Тут ми бачимо просто документальний фотознімок – Таммерфорс (це Фінляндія, місто, де «червоні» програли «білим»). Я не буду пояснювати всі деталі конфлікту. Але всі насильства та жахіття тієї війни є добре задокументовані. Хоч деякі з цих ілюстрацій – плід уяви митців.

Перед тим, як до вас їхати, я переглянув публікації фінляндського Червоного Хреста часів Громадянської війни. Там є ілюстрації та згадки про те, як лікарі Червоного Хреста лікували солдатів з обох боків від ран та інфекційних захворювань. Також ми маємо згадки про те, як червоні командири страчували червоних солдатів. А під фотографіями, де «білі» страчують «червоних» є підписи: «Як ми позбуваємося червоної зарази». Я думаю, що нині, майже через 100 років, Червоний Хрест мав би дуже соромитися тих публікацій. А у 1918 році ці публікації розходилися як доброчинні бюлетені, і виручені кошти йшли на військові шпиталі. Є багато прикладів, подібних до цього.

Розстріл у Лянкепохья. 1918

Бачимо мапу Громадянської війни у Фінляндії. Вся ця мапа перетворилася на синю за кольором, а з часом східна частина перейшла до Росії. Таким чином ця мапа була переписана.

Я весь цей час намагаюся говорити про громадянські аспекти різниць. Я намагався також говорити про юридичні підстави закону, спадщину відповідальності, яка передавалася від документу до документу і від конституції до конституції. Я говорив про те, що ми забуваємо і забудемо, і про те, що не вдається забути. Мені не здається, що у Фінляндії хтось може просто забути про Громадянську війну. Але фіни зараз співіснують без конфліктів.

У Данії – та сама історія. Хоча розуміємо, що ця пам'ять була дуже великою раною для кількох поколінь.

Ми з вами пробували спілкуватися на тему, що ми передаємо наступним поколінням. У моїй власній родині я сам багато над цим думаю і це роблю. Бо я сам виховувався на історіях і традиціях, які включають не лише добре, але й погане. Не треба забувати, що ті самі історії включають і щось добре. Це історії про те, як можна все ж таки не втрачати людського обличчя, не втрачати солідарності і мати спільні людські підходи й цінності. Воно також включає традицію того, як у складних ситуаціях залишатися відповідальним – також на особистому рівні. І це означає, що держави і ті, хто в них при владі, мають бути особливо відповідальні за кожен свій вчинок. Але це не означає, що вони не помиляються. Часом уряди приймають погані рішення.

Я приїхав сюди поділитися деякими історіями, які є дуже приватними. Але, якщо вдуматися, вони не є лише особистими, вони є і типовими для людей з подібним до мого походженням. І багато моїх однолітків так само мішаного походження мають так само погані історії з минулого. Ми між собою гралися у «війнушки». По суті, це була потворна дитяча гра. Але це була частина субкультури, яка передавалася з одного покоління до іншого. Мій дідусь зізнався мені, що й він бавився в таку «війнушку», коли був дитиною. Мабуть, дід його діда також таке робив. І так ми можемо повернутися далеко-далеко назад у часі.

Англійська лауреатка Нобелівської премії Доріс Лессінг написала роман під назвою «Альфред і Єнні». Це було про її маму і тата. Половина історії – про те, яке життя вони прожили, а друга половина – про те, яке життя вони мріяли прожити. Вони ніколи не втілили тих своїх омріяних життів. Вони прожили інакші. Що я ще пробував нині сказати – що існують мрії, яких нам не вдалося втілити, ілюзії, які ми загубили по дорозі. Але що найголовніше – як і чому ми вплинули своїми ілюзіями на наступників, на те покоління, яке тільки підростає.

ПРО АВТОРА:

Ганс Йорґен Валлін-Вейє – професор соціальної роботи в Ліллегамерському університетському коледжі, викладач історії в університеті Ставанґера (Норвегія), а також лектор університету ім. Томаша Масарика у Брно (Чехія). Захистив дисертацію про європейську історію "відкриття" та колонізації Нікобарських островів. Молодший друг Тура Хейєрдала. Автор 10 книг і двох виставок на теми історії повсякдення, соціальних проблем, взаємодії та протистояння традиційних і модерних культур, пам'яті та ідентичності. Головні з них: "Праця над стосунками і спілкуванням" (1997), "Історія і традиції соціальної роботи" (2004), "Емпатійний гнів і емпатійна близькість" (2009), "Норвезький експорт льоду: торгівля замерзлою водою" (2012).  Його "Університетський діалог "Квіти, краєвид, література" з однойменної серії Центру гуманітарних досліджень ЛНУ ім. Івана Франка вийшов окремою книжкою в українському перекладі (2012).

***

Лекцію було прочитано в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (Львів) 2 червня 2015 року. Її відеозапис можна переглянути на сайті Центру міської історії.