Холм, 5. серпня 1940.
"Еst ist eine alte Geschichte, doch bleibt sie immer neu"
Голгофта Холмщини всім добре відома: сотки зруйнований, спалених і загарбаних та пересвячених на костели церков і домів молитви; тисячі гектарів церковних земель, загарбаних і поділених між польськими кольоністами; сотні зліквідованих українських орґанізацій; тисячі ушкоджених польськими напасниками селянських хат і погромлених господарств; ще більші тисячі арештованих, вязнених, битих, переслідуваних і опльовуваних українських священиків, учителів, інтеліґентїв, міщан та селян; мїлїонові матеріяльні страти, пекло життя й море сліз.
Усе це з рук не тільки польської влади, але й суспільности. Хіба можна було б дивуватися, як би холмщани, скатовані, окрадені й морально споневіряні поляками, в часі війни й завалення польської держави почали платити їм за свої вікові кривди тою самою монетою?
Але шляхетні, виховані в правдивій христіянській моралі холмщани цього не зробили. Вони казали:
— Бог уже покарав їх за наші кривди, а нова влада дасть нам те, що нам належиться.
І глибоко вірять холмщани, що "Бог не квапливий, але справедливий": що всі церкви, які спалили й зруйнували поляки, будуть відбудовані польським коштом; що всі до одної церкви, захоплені й пересвячені поляками, будуть негайно їм повернені; що загарбані церковні землі будуть повернені; що окупанти манастирів будуть виселені; що всі осадники й кольоністи будуть переселені; що вже не буде в українських селах учителів-польонізаторів; що зникнуть з урядів поляки-урядовці, наслані сюди для переслідування українців і винародовлювання їх; що самоуправи будуть в українських руках і скатоване, змучене душею українське населення врешті відітхне свобідно.
Та цілком інакше виглядає холмська дійсність. Поляків нічого не навчила Божа кара за людські кривди. Зачаджені духом україножерства, вони не можуть стриматися від цього злочину й сьогодні. Пролізши в уряди, самоуправу та різні орґанізації і школи, скрізь і всюди витрачують останні свої сили, щоб шкодити українцям.
Читачі "Кр. Вістей" напевно запамятали зі свята відібрання Холмського Собору, в якому згадувалося, як то поляки хапали на вулицях до роботи молодих українців із сіл, і Український Комітет мусів заєдно інтервеніювати.
На зїзді селян у Холмі ми чули жалоби, що польські осадники та їхні діти продовжують бити по ночах шиби в українських школах.
Поляки, які далі "працюють" по установах, користаючи з фальшивої статистики або й без неї, називали українців, узятих на роботи в Німеччину, поляками й таким робом збільшували число робітників-поляків і зменшували число українців, кажучи, що українці як хочуть їхати на роботи, хоч число українців давно перевищило норму, а поляків бракувало.
Спец від українських земель поляк, що відбирав колись церковні землі й роздавав їх осадникам, знову вкрутився на земського комісаря в Холмі, щоби гальмувати повернення цих земель в українські руки; на щастя, вдалося одному українцеві переконати його, що всі добре знають, що то він робив, і добродій осадників поспішив зріктись своєї посади. Але тих, що цю місію продовжують, ще дуже багато.
Де лише в якому уряді сидить поляк чи полька, там українцям не щастить у полагоджуванні справ. Буває й гірше. За названня себе українцем та за українську мову дуже легко потерпіти. Ось проречиста дійсність:
Утікачі на Волині проходили в Холмі через "Flüclitlingen-Lager", в якому з дебільша урядовцями були поляки. Опинився в цьому таборі колишній учитель, українець з Грубешівщини Панько Шутовський, який осеню минулого року мусів перейти Бyг. — Разом з ним верталася додому його жінка й 12-літня донечка. Треба додати, що Шутовський хворий на шлунок понад 10 років. І ось якось забалакав він у таборі по українськи. Почула це урядничка-полька й аж скипіла: "Ви не вмієте по польськи? Поїдете з жінкою на роботи, а донька додому!"
Нічого не помогло. Хворий Шутовський, що має 12-морґове господарство (з учительства поляки вигнали його), опинився на роботах у Мерінґен, захворів на обниження шлунка й лежить кілька тижнів у лікарні, а донечка десь у далекої рідні; поляки ж з цього табору поїхали додому.
Тоді ж, між 18—22 травня, з такого самого присуду уряднички-польки мав їхати на роботи, замість учителювати, зять адміністратора церкви, о. протопресвітера І. Левчука, вчитель І. Свистуха.
Поляки-урядовці добре пильнують, щоб польська мова скрізь панувала. Української мови ніде й ніхто "не розуміє". Мало того, вони добре дбають, щоб усякі заклики до народу друкувалися, крім німецької мови, лише по польськи. Мовляв, урядовою мовою є польська. Але загальне добро вимагає, щоб українець розумів, до чого його закликають Адже ж він сьогодні на своїй рідній землі повинен мати не менше прав від поляка.
Зрештою, щодо "урядової" мови, то тут ясне "натягання" фактів з метою дальшої польонізації Холмщини. Польські уряди, коли треба було перевести вибори, "набрати" українців на різні позички й т. д., охоче видавали заклики до українців українською мовою.
Заклик до українців по українськи, напр., про виїзд на полеві роботи, чи до дівчат, яких закликають на домових послугачок, чи всякі санітарні розпорядки, цінники на продукти сільського господарства й т. д. — в українській мові не були б ніяким порушенням польських приписів про польську "державну" урядову мову.
Зате всі такі заклики й розпорядки в українській мові для українців були б актом справедливости й виявом доцільности.
Звичайна річ, саме українське громадянство повинно подбати про те, щоб продовжувана акція польонізації українців на Холмщині була припинена.
[Краківські вісті]
07.08.1940