У рамках проекту «Єврейські дні у Ратуші», де науковці та дослідники з різних країн світу розповідають про історію та культуру єврейства не тільки у Львові, а й загалом у Східній Європі, «Z» відвідав лекцію Йоханана Петровського-Штерна «Міфи і поза міфами: євреї в Україні». Традиційний український стереотип щодо євреїв та єврейської історії в Україні переважно базується на міфах, каже професор, а не на розумінні складних єврейсько-українських стосунків. Нижче – три найпопулярніших міфи про євреїв і одна маленька, але дуже цікава історія від Йоханана Петровського-Штерна.
Міф перший: Хозари були євреями
Поширюється: російськими антисемітськи налаштованими істориками
Тема, що стосується виникнення Київської Русі, для російських істориків завжди була дуже болючою і дражливою. Не маючи змоги нічого змінити, бо історію не перепишеш, ці самі російські історики почали насичувати її масою стереотипів. Один з таких полягає в тому, що розповідаючи про життя кочових племен, які називались хозарами, так звані дослідники російської історії цілком серйозно заявляють, що хозари були ніким іншим, як євреями. Євреями, яких свого часу перемогли князі Київської Русі, а відтак саме завдяки цьому піднялася «зємля Русская», утворилася і сама російська держава.
Ви не уявляєте, скільки історичних монографій написано на цю тему і наскільки це поширений стереотип, але якщо ви про нього нічого не знаєте – то спіть спокійно: ви в правильному полі.
А тепер заглибимося в сам міф, виведемо його на чисту воду і з’ясуємо, звідки він і хто є його автором. Якщо покопатися серед тих матеріалів, що їх активно поширюють російські «дослідники», то натрапимо на такий факт. Приблизно наприкінці ІХ – на початку Х століття міністр іноземних справ одного з іспанських королівств, якого звали Хаздай Ібн Шапруд, почув, що десь в степах навколо Астрахані, поблизу Волги, є одне поселення, яке прийняло іудаїзм. Оскільки до Ібн Шапруда дійшли тільки чутки, то він вирішив їх перевірити, написавши володарю тих земель листа. За деякий час отримав відповідь: «Справді, є така держава, називається Хозарія, це досить потужна держава, якою керує Цар Юсуф, який навернувся до іудаїзму, навернувши все царство».
Окрім цієї переписки, російські історики твердять, що є ще безліч свідоцтв написаних арабськими мандрівниками. Вони пишуть: «Ми мандрували слов’янськими землями, ми мандрували татарськими землями, ми мандрували землями Хозарії, і ці хозари є євреями».
Таким чином виходить, що хазари дійсно були єврейського походження. Ми також знаємо зі слов’янських літописів, які дуже ретельно цензорувалися радянською владою, що Кий, Щек і Хорив, які збудували Київ, платили дань хозарському каганату і були їхніми підданими. Чи це так чи не так? «По відповідь зверніться, будь ласка, до Нестора Літописця, я з ним текстовими смс-ками не обмінювався і не можу дати точної відповіді» – іронізує Петровський-Штерн.
Та насправді ситуація набагато складніша. Виявляється, щоб спростувати те, що стоїть за цим стереотипом, треба розглядати контекст, треба розглядати документи, треба ставити питання до того, до чого люди взагалі не ставлять питань. Наприклад, коли нам кажуть, що арабські мандрівники писали, що бачили тих хозар, які навернулися до іудейства, то ми маємо спитати, які саме арабські мандрівники це зробили?
Виявляється, що в ІХ-ХІ століттях в арабській історіографії побутував такий жанр, як, умовно кажучи, етнографія. Тобто мандрівники описували різних людей, різні народи і різні країни. Усе правда. Лишається питання – як вони описували? І от виявиться, що дев’ять з десяти джерел, написаних арабською мовою про хозарів, творилися людьми, які ніколи не виїжджали за межі власної країни. Тобто вони чесно переписували те, що писали їхні попередники, а попередники переписували те, що писали їх попередники. І всі вони переписували те, що написав той єдиний, хто насправді подорожував. Його звали Ібн Фалтай. Виявляється, у першому джерелі було дійсно написано, що серед хазарів були іудеї, але не було написано, що «всі хазари були іудеями». Тобто, коли ми питаємось, що стоїть за джерелом, виявляється, що джерела переписують одне одного. Як бачимо, вигадки російських істориків про арабських мандрівників – це всього лише міф. Не підтверджений фактами.
Але що робити з перепискою міністра закордонних справ і царя, яку росіяни теж подають, як правду? А тут все просто: той міністр закордонних справ створив для себе такий міф. Бо як було в той час? Якщо ти був євреєм, а ми можемо припустити, що Ібн Шапруд сповідував іудаїзм, і хотів, щоб тебе сприймали як людину величну, то в тебе за спиною мало би бути хоча б щось, що нагадувало велику державність. Тож Ібн Шапруд вигадав собі велику єврейську державність, приписуючи її хозарам. Чому саме хозарам? – спитаєте ви. А тому, що вони жили далеко, і перевіряти ніхто не буде чи ті хазари євреї, чи ні.
Міф другий: Євреї орендували і закривали християнські церкви
Поширювався: українськими письменниками, зокрема Михайлом Костомаровим та Пантелеймоном Кулішем
Якщо перший міф нормальні люди і сприймають за міф, то що робити тоді з заявами українських письменників Костомарова та Куліша, які свого часу розповідали і навіть показували документи про те, що євреї в Україні орендували християнські храми і не давали селянам хрестити своїх дітей? Ця версія поширювалася від 60-х років ХІХ століття і до самої смерті Олександра Солженіцина. Він, до слова, цей міф і підтримував на плаву, бо любив казати: «Ну, євреї... Вони хороші, правда, іноді орендували християнські церкви і не давали хрестити дітей, але в цілому вони були хорошими».
Тому, щоб і цей міф спростувати, потрібно зрозуміти, що є його коренем. Не просто не вірити йому, не просто казати «Ні, євреї не орендували християнських церков!». Голослівно дискутувати тут не варто. Ви ж не перевіряли. Кажучи «Ні, то були не євреї!», спитайте себе – ви бачили паспорт? Тобто треба порозумітися з контекстом самого міфу.
Отож, що таке XVII-XVIII століття східноєвропейського єврейського сходу? Євреї в той час звичайно виконували певну функцію в магнатських господарствах. Вони жили переважно в містечках, містечка ці належали магнатам, а магнати були зацікавлені у тому, щоб з усього, що рухається на їхній землі, отримувати якийсь прибуток. Вся власність, яка була у тогочасних євреїв, надавалася лише в оренду, і за все вони повинні були сплачувати мито. А якщо єврей не міг сплатити мито чи податок, то до нього приходив так званий комісар (був такий фах у людей при магнатському господарстві). Тож якщо синагога теж стояла на орендованій землі, комісар міг закрити і її. Але, окрім того, євреям давали в оренду землі і за межами містечка, і якщо на цій землі стояла християнська церква, а люди, які приходили до цієї церкви, не платили податків, то єврей мав право закрити церкву. Адже це невигідно. Якщо він не закрив би церкви, то його викликали б до комісара або ж до магната, і сказали би: «Тобі дали в оренду землю. Чому люди, які там живуть, які мають тобі платити податки за цю землю їх не платять? Закрий, і будуть платити».
З цим міфом ситуація насправді дуже проста, адже євреї не були власниками землі, вони були підпорядковані полякам, як і українські селяни. Те, чого не розуміли Костомаров і Куліш, зрозуміло тепер у вказаному вище контексті. Євреї були такими ж колонізованими суб’єктами у цьому польсько-литовському просторі, як і їхні брати українці. Єврей не командував, він не був хазяїном, хазяїном був польський магнат, який все вирішував.
До цього потрібно додати, що майже немає випадків коли євреї закривали українські храми і не давали українським селянам хрестити своїх дітей. До сьогоднішнього дня історики не знайшли жодного документу, що євреї орендували церкву, вони могли орендувати певні землі за межами церква, та саму церкву не могли. І про це треба розповідати тим хто каже, що євреї орендували церкви, бо це такий самий міф, як той що хозари були євреями.
Міф третій: Коли в Україні революція, починаються погроми євреїв
Поширюється: російською пропагандою
Цей міф майже такий самий древній, як і попередній, бо починаючи з 1920-го року, живе до сьогодні. Коли російській пропаганді це потрібно, починається масування такої ідеї: «Щойно в Україні починаються національно-визвольні змагання, паралельно з ними починаються погроми євреїв». Далеко ходити не будемо, яскравим прикладом є Євромайдан.
Як там казав Кісєльов: «Фашисти прийшли до влади, і те, що там на Україні робиться, це просто такий жах. Вони розстрілюють за російську мову, там всі євреї взагалі вже пішли у Бабин Яр. Цей Порошенко, як тільки чує якесь єврейське слово, одразу висилає на Сибір». І так з 1920 року.
Що з цим міфом робити? У нас були і є свідоцтва, дуже серйозні свідчення того, що 19- й рік справді був роком страшенних єврейських погромів в Україні. Голокост тривав і на території України, це правда. То що, виходить, російська пропаганда каже справедливі речі?
Говорячи про Євромайдан, можна довго не сперечатися. Тут все дуже просто. Є багато постатей з єврейським корінням і прізвищами, які відстоювали свої цінності на Майдані. Тому міфи путінської пропаганди про антисемітизм і ксенофобію Майдану є повною маячнею.
Але давайте подивимося на ці міфи російської пропаганди з історичної точки зору. Росіяни питають, а що було з євреями в Україні, коли до влади прийшли Петлюра і Винниченко? У російській історії ці постаті чомусь є найвідомішими антисемітами східної Європи. Але російські пропагандисти не беруть до уваги, що Винниченко був також одним з найголовніших філосемітів в українській літературі, і якщо зібрати докупи всі твори, де він розповідає про євреїв, то вийде величезна книга на 400 сторінок. Те саме можна сказати і про Симона Петлюру, який теж видавав російською мовою (українською не дозволялося) філосемітські статті. Окрім того, коли Петлюра і Винниченко очолили Українську Народну Республіку, вперше у Східній Європі на державних керівних посадах перебували євреї. А тому цей міф про антисемітизм націоналістично налаштованих українців залишається лише міфом.
Єврейська історія Василя Стуса
Ми знаємо багато історій про націоналістично налаштованих українців, які заплатили дуже дорогу ціну за свою українськість. Ми також знаємо, що з 69-го року провадилися масові арешти в українських колах, аби задавити будь-які дискусії про українську автономію, про розбудову української державності. Серед арештованих були такі постаті, як Мирослав Маринович, Зиновій Антонюк, Євген Сверстюк, дуже відомі українські інтелектуали, яких за те, що вони читали певну літературу, відправили до Пермських таборів.
У той же час у СРСР розпочалися арешти серед сіоністськи налаштованої молоді, серед тих людей, які читали літературу про сучасний Ізраїль, які не вірили карикатурам в газеті «Правда». Цих людей також за те, що вони дозволили собі бути свідомими свого єврейства, відправляли в табори.
І ось там, у таборах, виявилось, що найактивнішими людьми, які жваво спілкувалися між собою, були українські і єврейські націоналісти. Історія цього спілкування ще не написана, вона заслуговує хорошої монографії про те, як, приміром, Юрій Вудка, Семен Глузман, Йозеф Зісельс товаришували зі Сверстюком, Антонюком, Мариновичем і, звичайно, зі Стусом.
І тут найцікавіше. В українському середовищі мало хто і в Києві в той час, і в таборах розумів геній Стуса. Але свого часу на засланні опинився філолог зі Санкт-Петербурга. Його відправили в табори на вісім років за те, що він дозволив собі написати самвидавську передмову до підпільної збірки Йосипа Бродського. Звали його Михайло Хейфец. Він затоваришував зі Стусом і зрозумів, що має справу з непересічною людиною. Він почав читати його вірші, і знову зрозумів, що має справу з абсолютно непересічною людиною. Для того, щоб зрозуміти, хто перед ним, він навіть вивчив українську мову. Уявляєте, він був російським євреєм з Ленінграду, а вивчив українську мову для того, щоб зрозуміти хто перед ним, щоб зрозуміти Стуса!
Далі Хейфец зв’язався з іншими єврейськими політв’язнями, серед яких був дуже молодий хлопчина, якого звали Юрій Вудка. Михайло Хейфец сказав йому: «Ми маємо справу з геніальною людиною. І єдине, що ми можемо для неї зробити, це врятувати її вірші». Хейфец переписав тоненько-тоненько, на маленьких, завбільшки з коробку сірників клаптиках паперу сотні віршів Стуса і передав ці папірці Вудці, якого відпускали. Коли Вудка приїхав в Ізраїль і привіз ці вірші, він надіслав їх до Мюнхена. Там тоді редагувався найкращий український літературний, філософський часопис «Сучасність». Відтак перші публікації Стуса на Заході і взагалі перші серйозні публікації Стуса з’явилися у «Сучасності». Вони стали можливими завдяки тому, що Вудка вивіз з табору вірші Стуса. Євреї не могли витягти Стуса з табору, але вони змогли витягти звідти його вірші.
Довідка:
Йоханан Петровський-Штерн – професор юдаїки і єврейської історії історичного факультету Північно-західного (Northwestern) університету в Чикаго. Петровський-Штерн викладав в різних навчальних закладах, включаючи Києво-Могилянську Академію, Єрусалимський університет і Гарвард. Автор більше сотні наукових статей і шести книжок. Викладач Літньої єврейської школи у Центрі міської історії.
05.08.2015