Останнім часом посилився дует тем, коли з одного боку цивільних звинувачують у поголовному дистанціюванні від війни, а натомість про військових, точніше про реальність війни, можна почути переважно страшилки — апогеєм чого є недавній фейк про “м’ясні бригади”, підкріплені повінню історій про воєнкомів, які вже замалим не влаштовують полювання на чоловіків. І є підстави думати, що це тільки видима частка проблем (котрі реально існують не в останню чергу тому, що їх не розв’язують), які стають благодатним ґрунтом для обурення та зневіри.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Причини процесу лежать на поверхні — це банальні втома, страх, паростки зневіри, які ефективно і зручно використовує наш ворог. І тут випадає розділити справу на дві частини. Перша — це власне проблема (у даному разі — з організацією призову й ухилянтством), яку треба розв’язувати. Краще було б, звісно, якби її упередили ще до війни, але чому цього не зробили і взагалі яка реальна ситуація — це далеко поза рамками моєї компетенції.
Друга частина — це сприйняття цих проблем (за умови, що вони потрапляють у пресу та соцмережі — а потрапляють у сучасних умовах практично завжди) широкою громадськістю, яка, як і я, поняття особливого не має про їхні суть і глибину. У стані хронічного фонового стресу, десь на підсвідомості підсиленого родинними спогадами про перших і других “совітів”, коли йдеться про захід країни, та більш віддалені трагедії у центрі й на сході, вистачає самого знання того, що проблема існує, аби загнати велику частину українців у пастку зневіри в собі та недовіри до влади й інших громадян. Зрозуміло, це суттєво полегшує роботу ворожій пропаганді — а вона очевидно теж є. Отож виникає запитання — а чому їй вдається? Бо успіх будь-якої пропаганди визначається її “чіпучістю”.
Насамперед тому, що вона експлуатує геноцидні травми, залишені тим самим ворогом у його попередній ітерації. Передусім усе ще крихку довіру. Криза довіри — загалом характерне явище для посттоталітарних і постгеноцидних країн і народів (а в нас у цьому відношенні, як завжди, — бінго). До того ж, совєтська влада і без відвертого геноциду дбала, аби в окремо взятого громадянина практично не залишалося простору для довіри — громадянин був змалку поміщений у “колектив”, його неминуче оточувала певна кількість таємних співробітників “органів”, якщо ж ішлося про відомих особистостей чи людей з опозиційними поглядами, то треба було рахуватися також з систематичним прослуховуванням. На порядку денному була й перлюстрація листів, особливо, якщо йшлося про листування із закордоном. Постійна настороженість щодо всього світу була частиною державної пропаганди. Намагалися зруйнувати довіру навіть там, де вона принципово важлива для емоційного здоров’я всього суспільства — у сім’ї, яскравим доказом чого була пропаганда “Павліка Морозова”.
І недовіра зрештою перетворилася на один із рецептів виживання. Причому це діяло у різних напрямках — краще було не тільки не звірятися самому, а й не намагатися взнати щось, у чому не було видно твого прямого інтересу. Історії про спілкування в лісі, вмикання під час чутливих розмов крану з водою чи фрази на кшталт “менше знаєш — спокійніше спиш” — чудова ілюстрація недовіри, зведеної у життєвий принцип. І хоч на свідомому рівні ми вже суттєво відійшли від цього, стресова ситуація, особливо з потенційною загрозою для фізичного виживання, тут же активізує цей принцип. Переважно методом істерики — “аааа, нас зливають”. Крім того, хоча ми поступово вчимося вірити собі самим, довіряти державі ми ще досі не навчилися — заважає не тільки досвід недовіри в цілому, а й пам’ять про те, що робили з нами чужі державні організми.
Другим таким слідом є хворобливе прагнення до ідеальності. Тут борються два механізми, обидва базовані на страшному (щонайменше, важкому і принизливому) досвіді життя у СССР. Перший — банальний страх, що “вони” можуть повернутися. Цей страх знову опинитися у кошмарі загалом притаманний усім, хто вже раз пережив жахіття. А коли воно означало геноцид, то до страху повторення додається ще переконання у всемогутності насильника. Як наслідок, виростає переконання, що коли ми зважилися стати напереваги з таким ворогом, то треба бути аналогічно всемогутніми. Звісно, в реальності так не є — навпаки, постійно вилазять різні проблеми, до відвертої зради окремих осіб включно. Утім, поранена колективна підсвідомість зчитує кожен такий випадок не як проблему, яку слід розв’язувати, а як передвістя чергової поразки і повторення жаху. Результат — істерика. І щоб її спровокувати, не треба надто багато зусиль.
Утім, навіть із урахуванням цих деталей знов і знов виринає одне досить просте питання. Війна ж на наших теренах далеко не перша. Мало того, в історії нашої країни бували періоди, коли радше мир бував аномалією. Питання — як витримували наші предки? А треба сказати, що хронічну війну з невеликими перервами витримати складно, як і постійну загрозу збройного нападу.
Одна з умов того, що таки вдасться витримати, — розуміння, для чого це все. Людський мозок потребує змісту і сенсу, бажано у зв’язній логічній формі — у довгому триванні невизначеності він має всі шанси “поплисти”. Що, до речі, зараз із деким і відбувається.
На рівні універсальному це прагнення визначеності обслуговують релігії: ідея милостивого і могутнього Бога, глибин чиєї мудрості ми не можемо спізнати, але який напевне розсудить по справедливості, — це те, що допомагає триматися у хронічній засадничій невизначеності існування. Але що робити на рівні окремих націй? Тут на допомогу приходить міт.
На цьому етапі риторичним стає ще одне запитання — а чому ж у нас так багато народної творчості всіх жанрів на мілітарну тему? Саме тому, що війна, бувало, тривала довше, ніж мир. І її треба було приймати, осмислювати, адаптовуватися — словом, усе те, що вкладається у побутове значення “витримувати”.
Власне одним із методів “витримування” був міт. Міт не як літературний твір, а як філософія, одягнута в літературну форму і базована на реальних фактах, подіях, переживаннях — очевидно, видозмінених і гіперболізованих, але все ж якась частка реальності залишалася. Причому дуже практична філософія, яка давала розуміння сенсу, нащо це і що робити тут і надалі. І найголовніше — заради чого робити. Спосіб вираження міту — епос, легенда, пісня, переказ і так далі. Прикладом міту наших союзників є хоч би етос війни за незалежність у американців, чи тема "червоних маків" у англійців, чи Варшавське повстання у поляків. У нас це — міт козаччини з усіма його піснями і легендами; “усусуси” з рідкісним прикладом того, коли творений цільово фахівцями міт ідеально “ліг” на реальність (це при тому, що за Пресовою кватирою і загалом тогочасними українськими митцями не стояв державний апарат); легенда УПА, де в епіцентрі — етос Давида й Голіафа у редакції “партизанська армія нескорених проти тоталітарної наддержави”. Просто зараз твориться міт війни за незалежність.
Усе вище викладене чудово розумів і розуміє наш ворог. Тому національні епоси і міти спихалися на рівень смішних історій для тубільців. Тому горіли бібліотеки. Тому нищили субкультури ретрансляторів міту у формі епосу — у нашому випадку це були зокрема кобзарі. Тому забороняли стрілецькі й повстанські пісні — бо це вже був не просто епос, а епос модерний.
До речі, наш епос запам'ятав і це — я про міф "розстріляного кобзарського з'їзду". Це саме легенда, частка епосу, як належить, буквалізована і спресована у часі та просторі. Та ж історія про “розстріл одною кулею” у Сандормосі. Питання тут не в тому, має він право на існування чи ні — питання, чому постійно знаходяться охочі тягнути його у сферу академічної науки, якщо йому там не місце і ніколи не було. І таких прикладів, коли деталі міту намагаються “прописати” в історичній науці, попри логічний і належний спротив фахових істориків, можна нарахувати кільканадцять. Цікаво, що майже всі вони стосуватимуться ХХ століття — давніші переважно віддавна справедливо поміщені у сфері легендарного, а винятків на кшталт “золота Полуботка” відносно небагато.
Тут, власне, випадає подивуватися ще з однієї обставини — як так сталося, що десь за останні пів століття ми, таке враження, втратили вміння розташовувати форми осмислення дійсності на властивому місці? Причому в досить дивній формі — коли визнається лише те, що можна довести раціонально, а те, що належить до сфери ірраціонального, хоч і виростає з цілком реального досвіду, намертво іншується і викидається у сферу нічого не вартих дурниць.
Причин кілька. Насамперед, в умовах хронічного викривлення історії під політичні потреби (і навіть не свої) абсолютно все, що не вписувалося у концепт “трьох народів-братів”, “возз’єднання в Переяславі” і подібного, пішло у підпілля. А це “все” охоплювало дуже багато — як цілком фахові дослідження, так і відверті нісенітниці. Хоча за роки Незалежності принаймні останні таки відсортувалися, але на рівні колективного сприйняття все ще зберігається ідея “якщо офіційна думка це ганьбить, отже тут щонайменше не все так просто”.
Крім того, СССР позиціонував себе як територію тотальної раціональності, постулюючи пріоритет матеріальної бази над духовною надбудовою та забороняючи або висміюючи як “буржуазні” і “негідні совєтської людини” абсолютно всі нераціональні практики, з релігією включно. Паралельно він же насаджував цю раціональність геноцидними практиками, підтримуючи репресивними.
У результаті хворобливий постгеноцидний перфекціонізм, за яким стоїть “я маю стати настільки ідеальним, щоб мене не було за що вбити”, поширився і на культурні практики. І почав вимагати від творців і реципієнтів культури бути також “раціональним”, дистанціюватися від релігії, міту, фольклору і всього, що явно миналося з раціональністю. Також вимагалося бути “модерним”, отже відкидати все “старе” і “сільське”. І це досі помітно в аргументації деяких доблесних борців з релігією і міфологічним мисленням, які аж ніяк не обмежуються відділенням науки і легенди, а вимагають останню звести на рівень незначної іграшки для дітей.
Також процесу знецінення міту неабияк посприяли й умови життя в “совку”, яке оберталося навколо забезпечення собі фізичного прожитку й уникнення репресій. Воно залишило нам у спадок тактику, досі помітну у вихованні — з "аби було здорове і нагодоване" та "аби чого не сталося". Тобто у центр ставило цінності виживання й уникаючий тип реакції на виклики (оте саме "замри" або "тікай" — але в жодному разі не "бий"). Виховання такого типу не дає і дати не може відповідей на запитання "хто я", "нащо я", "для чого все" і тому подібні, які ще посилюються в час війни. Бо і те й те — про виживання у своїй основі, яке тригернула війна.
Фактично у нас зараз, крім емоційної втоми, триває екзистенційна криза. Нагадаю — це стан, коли стикаєшся з викликами, на які звичні інструменти пояснення відповідей не дають. Більше скажу — і не можуть дати. "Аби все тихо" і "маленькі житейські радості" не мають інструментів пояснення "великих" подій. Це різні рівні й різна логіка.
І тут варто нагадати також про те, що попередня “велика війна” в нашій колективній пам’яті — це Друга світова у Східній Європі, що була, по суті, бійкою двох диктаторів методом ударів по цивільному населенню і лобових атак на фронтах. На рівні окремих спільнот і людей це означало практично неминучу загибель чоловіка, брата, сина та боротьба за виживання жінки, часто з кількома дітьми на руках. І саме цей досвід підживлює страх в описаному на початку тексту “дуеті”. Сам страх живиться не стільки розумінням небезпеки, як вона виглядає зараз, скільки колективними спогадами й пропагандистськими стереотипами про попередню "велику війну". Передусім це спогад про рідних чоловіків, які не повернулися, і про села та міста, де жінки становили приголомшливу більшість, а серед нечисленних чоловіків було багато калік. Ще менше поталанило потомкам мешканок (насамперед таки мешканок) тих регіонів, де бойові дії відбувалися безпосередньо. Там був і повний погром усього, і лобові атаки, і криваві ріки у буквальному значенні, і ще багато чого. Вдови тих, хто не повернувся, були приречені на тяжку, часто непосильну працю, особливо в селах. І над усім тим нависало німе питання: краще ж не стало, залишилися ті самі колгоспи, репресії, страх, нестатки, всевладдя номенклатури — то задля чого такі страхітливі втрати?
У підсумку війну стали вважати катастрофою, де якісь інші люди залагоджують власні інтереси. Враховуючи, ще бездержавній нації й так притаманні скепсис і недовіра до чужих держав, таке сприйняття прекрасно резонувало з колоніальними деформаціями.
Найголовніше ж — усе це не тільки вбивало поняття сенсу жертв як такого, а й через творення культу перемоги у совку ще й не дало прожити втрати як належить і сформувати власний міт. У контексті, про який ідеться, основною проблемою з культом перемоги у Другій світовій війні було те, що він був насаджений зверху, повністю заглушивши національні наративи та сенси того періоду і насаджувався методами катка, та ще й майже повністю заперечував нормальні людські жести скорботи і пам’яті. Врешті він перетворився на щось офіціозне і позбулося сенсу остаточно. Власне тут і наступив злам, який відгукується нам досі й полегшує роботу ворогові з сіяння недовіри: війна стала асоціюватися не просто з лихом, нещастям, бідністю, а найголовніше — з безпросвітністю у сенсі відсутності розуміння, задля чого всі ці біди й лиха. І недовіра та знецінення, яку ми спостерігаємо інколи, — це реакція, яка виростає саме з цього страшного досвіду попередніх поколінь.
Утім, повертаючись до теми, — на міті все не закінчується. Насамперед тому, що міт тільки пояснює. Але ще треба мати що пояснювати. Й отут має вступити у свої права шкільна освіта. Шкільна — тому що через школу проходять усі і тому що саме вона задає канву подальшого розуміння для тих, хто не планує займатися історією фахово. Тут варто пригадати думку Оксани Забужко, яка якось висловилася в тому дусі, що якщо військові ЗСУ не можуть зв’язно пояснити, за що вони воюють, то це вирок шкільній історичній освіті. Можу підтвердити, що така проблема справді існує: у багатьох на місці мінімально зв’язних уявлень про історію власної країни і що не так у відносинах з Росією — щось малозрозуміле, з яким треба довго розбиратися і пояснювати, що до чого. Ці зв’язні уявлення мали сформуватися в ході вивчення історії в школі. Ще раз — ідеться не про зразкове знання всіх дат, причинно-наслідкових зв’язків і мотивацій, а про чітку логічну картину, яка могла б бути задіяна для пояснення речей у сучасності, які прямо випливають з історії.
Крім того, міт має свої підводні камені. Насамперед, він не повинен (усе ж!) перетинати межу, за якою починається відвертий фейк. Яскравий приклад, коли міт перетворюється в байку, — це легенди про Аттилу-Гатила, які з легкої руки Івана Білика та купи ніяк не пов’язаних з письменником фантастів розрослися до цілого шару легенд про “великих слов’янських князів”, які начебто замалим не рулили всією середньовічною Європою. Так-от, це вже не міт. Це вже фейки. Тому що міт виростає все ж із реальних знань і має хоч якесь опертя в реальності, а не у фантазіях і комплексах його творців. Тому “козацька християнська республіка” у випадку козаків — міт, а ось усі “королі Гатили” — вибачте, фейк.
Друге — мітом можна отруїтися. Яскравий приклад — історичні побудови тоталітарних країн: хоч про “арійську расу” в Третьому Рейху, хоч про “триєдиний народ” у Совєтському Союзі. Отруєння мітом починається тоді, коли міт мало того, що ніяк мається до фактичних підстав історії, то ще і його прихильники починають підтягувати під нього реальність. Переважно репресивними методами. Що з цього буває, добре видно на прикладі саме нашого ворога.
Тому мало сформувати міт: його не створиш адміністративно, його формують інтелектуали, творці — зрештою, матеріал для міту постачає не хтось, а саме суспільство. Мало де так відлунює фраза “виростають тільки там, де є могили” — бо саме героїчна загибель часто опиняється в основі міту. Його слід пояснити і зрозуміти. Від обох “хвороб” дуже добре лікує пояснення, що та як було в історії, і тлумачення міту саме з опорою на його фактологічні основи.
18.10.2023