Письменниця, журналіст і культуролог Галина Аккерман народилася в Радянському Союзі, але в юному віці еміґрувала спершу в Ізраїль, а згодом до Франції. Сьогодні вона є одним з провідних у Франції експертів з історії та політики Радянського Союзу й сучасної Росії. Пані Аккерман — авторка численних есеїв та літературних перекладів, ведуча рубрик «Доля ідей» і «Релігійна хроніка» на Міжнародному французькому радіо.
Вона належить до тієї частини європейської інтеліґенції, яка щиро вважає Україну невід'ємною частиною європейського простору. Це доводить, зокрема, її діяльність як виконавчого директора ініціативи «Європейський форум для України», яка є майданчиком культурних обмінів між українськими і французькими інтелектуалами задля промоції України в ЄС.
За вечерею у ресторані львівського готелю «Жорж», який своїм шармом переносить в атмосферу автентичного європейського Львова, кореспондент «Z» поспілкувався з пані Аккерман про ті зовнішні та внутрішні перешкоди (і найважливішу з них — Росію), які у політичному сенсі заважають нам повернутися у своє європейське лоно.
- Ви народилися в Радянському Союзі, але потім переїхали до Франції. Чи була зміна країни свідомим вибором, пов'язаним з Вашими політичними переконанням?
- Безумовно. Насправді історія складніша. З СРСР я еміґрувала в 1973-му. Тоді була можливість тільки єврейської еміґрації, і спочатку я виїхала в Ізраїль. В Ізраїлі я жила 11 років. В 1984 році я вийшла там заміж і виїхала до Франції.
Зміна країни була цілковито свідомою, оскільки з раннього віку, ще зі школи, я точно знала, що радянський устрій мені не підходить. Після подій 1968 року в Чехо-Словаччині стало зрозуміло, що надії немає і треба або боротися і бути готовим навіть до тюрьми, або виїжджати. В тому колі, в якому я жила, погляди розділилися. Одні виїхали, а інші залишилися, щоб зберегти культуру або заглибитись у дисиденство. А я виїхала.
- Ви тепер є генеральним секретарем Європейського форуму для України. Що це за організація і яка мета її діяльності?
- Ця організація була створена рік тому. Її відкриття відбулося в Києво-Могилянській академії. Ми задумали її як майданчик для обміну думками, насамперед між українськими і французькими інтелектуалами, задля подальшого розширення на інші європейські країни. Її мета — привносити європейські цінності в Україну і сприяти знанню та розумінню України в Європі.
Попри брак бюджету, окрім маленьких приватних пожертв і членських внесків, ми за рік змогли досить багато зробити, зокрема в ділянці двосторонніх обмінів. Крім того, ми провели дві великі конференції — у квітні в Парижі й у грудні минулого року в Києві. Темою конференції в Києві було, як викинути Леніна зі свідомості українців. Ми її провели разом з Інститутом національної пам'яті та Французьким посольством, яке нам надзвичайно допомогло. Тема конференції в Парижі була дуже злободенною: використання теми Другої світової війни в російській пропаґанді. Мушу сказати, що нам легше було провести конференцію в Києві, ніж в Парижі. В Парижі ми зіштовнулися з дуже великою недоброзичливістю частини наукового істеблішменту. У Франції фактично немає україністів — їх, можливо, на усю країну двоє людей, — а людей, які професійно вивчають Росію, пов'язують з нею якісь обміни, ґранти тощо. Загалом, ця конференція спричинила певну хвилю невдоволення, а втім, вона прекрасно пройшла.
Наш третій проект — видання спеціального номера часопису «Правила гри» (Règles du jeu), директором якого є філософ Бернар-Анрі Леві. Часопис виходить тричі на рік і налічує 320 сторінок. Фактично це ціла книга. Цілий номер цього журналу, який вийшов під моєю редакцією, присвячений українській політиці, історії, культурі й літературі. Можна сказати, що публікацією цього номера ми прорубали якесь віконце між Україною і Францією.
- Ви згадали про недоброзичливість певної частини французького наукового істеблішменту до України. А наскільки французьке суспільство розуміє події в Україні? Чи усвідомлює Франція і Європа загалом, що це не громадянська війна Києва з Донбасом, а війна з Росією?
- Питання не в тому, хто що усвідомлює в глибині душі, а в тому, які з того мають бути наслідки. Якщо європейські країни визнають, що, по-перше, відбулася аґресія Росії проти України, по-друге, була анексована українська територія, йде війна на іншій українській території і в цій війні беруть участь російські інструктори, російські спецназівці, російська зброя, гроші і так далі, тоді треба визнати, що Росія — аґресор проти України і йде війна. А якщо йде війна, то треба щось робити. Треба визнати і те, що Росія продовжує мілітаризацію і готується шантажувати інші європейські країни чи, можливо, навіть на них напасти. Тоді треба здійснити якісь кроки у відповідь. Треба надати Україні зброю, визнати Росію аґресором, розірвати з нею дипломатичні стосунки, а не тільки ввести проти неї санкції.
Боюсь, що Європа до цього абсолютно не готова. Не готова через внутрішні причини, які пов'язані з самою системою влади. В Росії зараз діє принцип незмінюваності влади. Путін править країною від серпня 1999 року і він ніколи від влади не відходив, навіть коли ховався за плечиками Медведєва. Він впевнений, що принаймні до 2024 року, тобто ще дев'ять років, перебуватиме при владі. І це дає йому велику свободу дій. Він може нарощувати воєнну силу, зменшити зарплати, розвалити систему охорони здоров'я, компенсувавши те все мобілізаційним піднесенням населення. Своєю чергою, у західних країнах, де влада принципово змінювана, таких можливостей немає. Й без того малопопулярний президент Олланд через рік постане перед «народним судом». Чи може він в такій ситуації піти на крок, який перерве усі торговельні обміни з Росією? Чи зможе він збільшити військовий бюджет? А за рахунок чого? Адже гроші не ґумові. Треба забрати від освіти, соціальних програм тощо. У Франції це буде вкрай непопулярно — через те, що абсолютно ніхто на Заході до війни не готовий. Думка, що може бути війна, здається якимсь безумством. І таке становище у всіх європейських країнах. Доволі мужній був крок, що хоч «Містралі» Франція не віддала і заплатить штраф.
Тільки країни Балтії реально розуміють, наскільки небезпечний путінський режим. Але три балтійські країни — це щонайбільше 10 мільйонів людей. Їх можна, як сказав Рогозін, зайняти за два дні. І я вас запевняю, — те, що я зараз скажу, дуже неприємно, — що НАТО їх не захистить. НАТО — це така «збірна солянка». Кожна країна-член НАТО має дати свою згоду на участь в конкретній операції. Під час війни в Іраку, наприклад, частина країн взяли участь, а частина не взяли. І я думаю, що поки буде досягнутий консенсус, щоб захищати, наприклад, Латвію, то ця Латвія вже буде давно окупована. В теорії, звичайно, її потрібно захищати, але на практиці, я думаю, не все буде так просто.
Тому Захід зараз провадить таку саму страусину політику, яку він провадив у 1938-му році, коли зрадили Чехос-Словаччину, аби втихомирити Гітлера. Боюся, що те саме зараз відбувається з Україною. На мою думку, лідери західних країн прекрасно розуміють, що відбувається в Україні, але просто прикриваються фіґовими листками. Росія прикривається фіґовим листком, ніби це не вона — вона за мир! А Захід вдає, що не бачить очевидних речей, і також прикривається фіґовим листком. Потрібно, щоб відбулося щось ще значніше, щоб ця боягузлива позиція західних країн змінилася. На жаль, така зворотна сторона демократичного режиму, в якому все вимагає консенсусу, узгоджень, спільних рішень. Уряди, які залежить від голосу народу, за своєю природою боягузливі, обережні й нерішучі. Черчіль був геніальний політик, коли сказав: якщо між війною і ганьбою вибрати ганьбу, то буде й одне, й інше. Цілком можливо, що Європа отримає і те, і друге.
- Філософ Бернар-Анрі Леві, який нещодавно був у Львові, презентував п'єсу про події на Майдані, метою якої було «означити й засудити існування стіни», яка відділяє Україну від Європи. Цю стіну можна порівняти з Берлінською стіною, але якщо Берлінська стіна — це фізичний об'єкт, то стіна, про яку каже Леві, існує у свідомості. Як Ви думаєте, чи був Майдан спробою проламати цю стіну і чи була успішною ця спроба?
- Я не цілком згодна з таким визначенням суті цієї п'єси. Ця п'єса не про Майдан — її можна інтерпретувати як про Майдан, але насправді її сюжет ось який. Письменник, що є alter ego самого Леві, має виголосити промову до річниці війни в Боснії. Він починає думати, що може сказати, і доходить висновку, що Європа Боснію зрадила. Він роздумує, що існує Європа високих ідей, але є і Європа бюрократів. Цей герой звертається до душ великих європейців минулих часів, таких як Кант і Целан. Саме такі люди, як він каже, мають керувати сучасною Європою. Леві вперше презентував цю п'єсу в Сараєво, потім у Венеції, потім вона два місяці була на паризькій сцені. А потім її показали в Києві та Одесі, причому щоразу Леві додавав репліки на злобу дня.
Що ж до стіни, то вона справді існує. Після падіння Берлінському муру об'єднану Європу сильно розширили, прийняли до неї багато країн, інтеґраційні успіхи яких були трохи різними. Є країни, які дуже успішно інтеґрувалися і змогли подолати економічну кризу, а є країни, які виявилися на це нездатними, як, наприклад, Греція, яка взагалі обманом потрапила в Євросоюз. Румунію і Богларію також не можна назвати прикладами успішної інтеґрації. У нас є механізм інтеґрації, але зовсім немає механізму, як країну, що проштрафилася, виключити із зони євро чи взагалі з ЄС, і ми бачимо, які проблеми виникли з Грецією. Коли з'явився досвід цих складних випадків, Євросоюз почав підходити до інтеґрації набагато обережніше. Я не думаю, що є усвідомлена позиція, що Україна не має бути членом ЄС. Але я впевнена, що є розуміння, що це велика країна і процес її інтеґрації буде дуже складним.
Українці — це прецелюбний народ. Під час Революції гідності вони довели, наскільки дорогі їм європейські цінності. Але водночас в Україні є важкі наслідки радянської епохи. Корупція — найважча частина цієї спадщини. Треба розуміти, що в СРСР суспільство було тотально корумпованим. Люди звикли до того, що нічого не можна отримати без грошей чи без блату. Треба було красти і давати хабарі, щоб вижити. Це модель поведінки, і її не так просто позбутися. Але, на мій погляд, зовсім не треба впадати у відчай. Якщо вдасться здійснити реформи і хоч би знизити рівень корупції, то зближення триватиме далі. Звичайно, є упередження і перестороги з боку ЄС, але, на мій погляд, найважливіше залежить насамперед від України.
- Ви знайомі з багатьма російськими інтелектуалами, громадськими і політичими діячами. Чи були ви знайомі з Борисом Нємцовим. Чи можна вважати, що його вбивство — це певна точка неповернення, за якою зміна влади в Росії мирним щляхом вже неможлива?
- Так, я була знайома з Нємцовим. Не можу сказати, що я його добре знала, але ми декілька разів зустрічалися. Вбивство Нємцова — це найсерйозніше політичне вбивство за усю історію пострадянської Росії. Вбивство такого вагомого політика не може бути справою рук якоїсь групки чеченців. У кращому разі вони були виконавцями, а в гіршому — на них це просто повісили. Чи є це точкою неповернення? Я думаю, що ця точка була пройдена набагато раніше. Можливо, це було тоді, коли Путін поставив грубий хрест на спробах опозиції чогось досягти, але найпевніше, що в опозиції ніколи не було можливості змінити владу після приходу Путіна.
Треба називати речі своїми іменами: опозиції як такої в Росії не існує, і навіть значення Немцова не треба перебільшувати. Маніфестації 2011–2012 років, коли на вулиці Москви кілька разів виходили від 50 до 100 тисяч людей (що для мегаполіса з населенням 15 мільйонів не так вже й багато), були взагалі стихійним протестним рухом. Михайло Касьянов, Гаррі Каспаров, Ілля Яшин, Борис Нємцов та інші політики просто приєдналися до нової протестної хвилі. Якщо комусь симпатизувати, так це радше інтелектуальним фіґурам, таким як письменник Борис Акунін, телеведучий Леонід Парфьонов, письменниця Людмила Улицька чи гуморист Віктор Шендерович. Єдиною політичною фіґурою, у якої було майбутнє, був не Борис Нємцов, а Олексій Навальний. Я вважаю, що Навальний міг стати справді вагомим політиком, і доказом цього може бути блискуча кампанія, яку він провів на виборах до московської мерії. Але його хитро нейтралізували, посадивши під домашній арешт, який за найменшої спроби щось зробити може перерости в табір.
Щодо Бориса Нємцова, то я думаю, що його вбили не тому, що в нього була велика політична перспектива. Мені здається, що саме Україна коштувала йому життя. Борис Нємцов був єдиний політик, який провадив послідовну політичну лінію, пов'язану з Україною, починаючи ще з Помаранчевої революції, коли він став радником Віктора Ющенка. У нинішній ситуації він почав збирати і поширювати інформацію, пов'язану з втратою російський військ на Донбасі. Коли стає нелеґальною навіть діяльність неурядових організацій, які, довідавшись, що солдат загинув під час виконання службових обов'язків, починають розплутувати ниточку і дізнаються, що він загинув на Донбасі, діяльність людини такого масштабу, як Борис Нємцов, яка робить це на загальнонаціональному рівні, стає вкрай небажаною.
- Якщо ми говоримо про Нємцова, Політковську та про інші гучні політичні вбивста, то за усіма цими злочинами є чеченський слід. Чому?
- Це досить просто. Кадиров — це жахлива фіґура. Сам він походить з роду, до якого в самій Чеченії ставляться з презирством. Як відомо, там існує кланова система, і людина з такого роду ніколи не може мати авторитет серед інших кланів й очолити країну. Тому він зробив ставку на Путіна. У відповідь на це Путін дав йому карт-бланш на тотальне беззаконня в Чеченії. Фактично Кадиров і його оточення грають роль опричників при Путіні. Вони готові виконувати ті брудні справи, які, можливо, навіть офіцери спецназу відмовилися б робити.
У випадку з убивством Політковської можна говорити, що її вбили чеченці з особистих мотивів, оскільки вона займалася Чеченією. У випадку з Наталією Естеміровою також ясно, що є особисте зацікавлення оточення Кадирова. Але Борис Нємцов Чеченією спеціально не займався. Пріоритетом для нього була Україна і загальні демократичні цілі. Версія, нібито його вбили через позицію щодо «Шарлі ебдо», зовсім непереконлива. Так, він виступив з підтримкою «Шарлі ебдо», але це зробив багато хто, і те, що це так зачепило якогось темного чеченського міліціонера, абсолютно притягнуто за вуха. За ним стежили майже місяць, здійснивши зухвале вбивство в самому центрі Москви. Це зробили опричники, які, якщо це потрібно Кремлю, вб'ють кого завгодно і де завгодно.
- Що, на Ваш погляд, Путін здійснить у майбутньому?
- Відповісти на це питання досить важко. Свого часу Чехов, пояснюючи, як побудована п'єса, казав, що якщо на сцені висить серед декорацій рушниця, то вона обов'язково вистрілить, інакше її там не має бути. Економічне становище в Росії зараз погане через санкції і падіння цін на нафту. А втім, військові витрати не зменшуються, а навпаки збільшуються. Зростає і кількість військових класів у школах, тобто відбувається дуже сильна мілітаризація населення.
Спостерігаючи за мілітаризацією в Росії, виникають побоювання, навіщо Росії це потрібно. Мені здається, що можуть бути дві відповіді. Одна відповідь — що це просто шантаж Європи, щоб примусити її відмовитись від санкцій і, можливо, поступитись Україною. Друга — що це реально підготовка до війни.
Мені здається, що зараз Путін взяв паузу, тому що Мінські домовленості йому дуже вигідні. Їх виконання — це увічнення виразки на тілі України, яка називається «ДНР-ЛНР». Це операція, яка йому блискуче вдалася, тому що їх виконання стане паралічем для України. Так звані «народні республіки» будуть мати право вето на реформи, треба буде повернутися до статусу нейтральної держави, припинити будь-яку військову співпрацю з Заходом і таке інше. А оскільки Мінські домовленості не мають альтернативи, окрім війни, а Захід воювати не хоче, то західні країни тиснутимуть на Україну й наполягатимуть на їх виконанні.
Попри мілітаризацію, війна і в Росії не така популярна, особливо коли приходить «вантаж 200». Я думаю, що Путін вирішив взяти паузу і тиснути тепер через Мінські домовленості. Як довго — хтозна. Можливо, він розраховує, що рано чи пізно відбудеться зняття санкцій. В планах Росії також залишити цю загниваючу виразку на тілі України. Що з тим робити — мені особисто незрозуміло.
Розмовляв Євген ЛАНЮК
04.08.2015