[Бучацкій автор "Листів з всхідної Галичини" в Przegląd-ї о "сентіменталізмі польскім" і о ґенезї українофільства, о народовцях в Галичинї та их цїлях.]
Свого часу подали ми характеристику москалефілів галицких, начеркнену автором "Листів з всхідної Галичини" міщених в Przegląd-ї під криптонімом (А—n) і дожидали заповідженої автором характеристики "українофилів" або "народовцїв". Отже два листи на той темат появили ся доперва сими днями. Як подали ми характеристику москалефілів, так і характеристику народовцїв руских подаємо в повній основі, а опісля видамо свій суд о поглядах автора.
Автор А—n починає від сентіменталізму польского і говорить:
Жиючи від давна і знаючи докладно обставини в тих окраїнах нашої вітчини, де наш нарід дізнає страшних переслїдовань, чув я нераз жаль до Поляків галицких за гнобленє Русинів... Признаюсь до сего сочутя, та ще зазначу, що більшість Поляків проживаючих поза границями Галичини плекає се сочутє в своїх серцях, а се тому, що Русини голосять цїлому світoви, що они страшно гноблені Поляками, а закордонна праса польска ловить сі лементи та bona fide повтаряє, а знана з благородности і якогось сентіменталізму політичного публика польска милосердить ся з цїлого серця над долею тих "придавлених" братів... Сочутя, якого я дізнав, не встидаю ся зовсїм та й не беру за зле закордоновим землякам, що і они сего дізнають, бо се єсть именно знаменем високо розвитого у Поляків змислу честивости політичної, а значить лише незнанє правдивого стану річи.
Крім тої, кождому Полякови, вродженої честивости і справедливости політичної дїлaє на нас, зроджених і виплеканих в руских провінцях річи-посполитої ще й инчій товчок, котрий чинить, що в cпpaві — так званій — рускій мусимо поводити ся більше серцем, нїж розумом і розвагою політичною; товчком тим єсть се, що зрісши помежи людом руского походженя, научивши ся від дитиньства уживати руского язика на рівни з польским, чуємо ся на-пів Русинами а руску мову любимо зовсїм так само, як наш батьківскій язик.
Від хвилї, коли взгляди особисті позволили менї перенестись в Галичину, постановив я обізнати докладно руску справу, а запізнавши ся з нею, прийшов до пересвідченя, що різнородне милосердє над долею Русинів єсть чувством, позбавленим всякої основи, позаяк доля их не лише без порівнаня світлїйша від долї Поляків з по-за границь Галичини, але в сути річи законно не різнить ся нїчим від становища, яке займають Поляки в габсбурґскій монархії, отже наріканя, що виходять з табору руского, суть наскрізь несправедливі, а из сторони партії т. зв. народної — високо неполітичні.
Сей уступ о "сентіменталізмі" Поляків закордонових, о их жалю за угнетаними в Галичинї Русинами єсть на всякій спосіб дуже а дуже пересадний; автор з мухи робить вола. Лучали ся деколи — і то не остатними роками, але давнїйше — в закордоновій прасї польскій деякі слова нагани галицко-польским шовіністам за вопіючі а зoвсїм неполітичні (з огляду на цїлість польского народу) покривдженя Русинів, алеж з другої сторони тота праса польска усе виходила из становища лише польского і ганила галицких шовіністів лише з тої точки погляду, що они своїм поступованєм спиняють постепенну польонізацію Русинів, котру они покривають назвою "uobywatelenie" (подібно як uobywatelenie жидів). А що правдива щирість до національного подвигненя Русинів галицких, яко Русинів, теж і Поляками заграничними належать до байок, — о тім свідчить і тота переміна поглядів автора, коли переселивши ся до Галичини, пересвідчив ся, що "доля Русинів в Галичинї законно майже нїчим не різнить ся від становища, яке займають Поляки в Австрії..." А прецїнь же автор, коли має очи, щоби дивитись і видїти, то при дрібцї "сентіментальности", винесеній з-за кордону, не міг би того висказати!
Тепер наводимо єго характеристику наpoдoвцїв:
Хто они і до чого прямують галицкі москалефіли — я, о скілько міг, вияснив в попереднім листї; нинї постараюсь представити читателеви: исторію пóчину, теперішний стан і прямованя так званої народної партії рускої. Заки приступлю до річи, мушу ще зазначити, що бачу великаньску різницю межи народовцями а москалефілами. Москалефіли — то наймлені юрґельтники ворожої держави, рішені на все, а дбають о Русь і о галицкій люд так само, як ми о Кафрів африканьских; народовцї же — правдиві Русини: впливу, якій мають на люд, мусимо им завидувати і від них учити ся, а в додаток нїхто им не закине, щоби були нехарактерними. Руководять ся політикою супротив нас ворожою, але дороги, котрими йдуть до цїлей, остаточно дозволені і в державах конституційних практиковані, а крутих стежок та підлих аґітацій, котрих допускає ся партія россійска — народовцї старають ся, о кілько можуть, уникати, а бодай свідомо і з вирахованєм на них не сходять. З того погляду не можу згодити ся з поважаним побратимом по перу, автором статей під заг. Z obozu ruskiego, печатаних торік в Czas-i, котрий однаково засудив обі партії. Певно, що обидві партії дуже часто доходять в своїх дїлaняx до однакового добутку, але справедливість наказує менї признати, що причини дїланя у них зовсїм різні, а народовцїв ратує в нашій опінії се, що з Россією не мають нїякиx "коншахтів". Тому то, хоть нераз прийде менї боротись з політичним напрямом тої партії, з єї идеалами і прямованями, то мимо сего борби підіймаю ся з охотою, як рівний з рівним, і перед пóчином віддаю противникови всяку почесть...
Напрям народний або, як они самі називають, українофільскій, а по нашому руско (rusińsko)-сепаратистичний зродив ся не на галицкій земли; видала єго из свого нїдра буйна українська почва. Початок сего напряму сягає послїдних лїт минувшого столїтя, а розпочав ся він появою кількох талановитих авторів, що зачали писати таким язиком, яким говорять маси люду від Карпат по Дон. Так отже початок мало-рускої літератури мало-що пізнїйшій від початків лїтератури россійскої. З-разу россійске правительство не зважало на ті книжки, видавані в відрубнім язицї і не видїло, що в тих невинних брошурках лежить зерно, що, розрісши ся буйно, придбав з часом чимало клопотів централізаційному напрямови... Розвій того письменства ишов досить поволи; одиницї, обдаровані більшим таланом і образованєм, перекидались в ряди россійскої літератури, що давала більшу славу і превеликі доходи. Так дїялo ся аж до виступу на арену літературну батька малорускої поезії, ґеніяльного самоука, великана духового — Тараса Шевченка.
Тарас уродив ся під хлопскою стріхою, бачив на власні очи, як "прикащики" россійско-нїмецкого "поміщика", пана села, в котрім поет прийшов на світ, гнали людей на панщину і сїкли різками; бачив і се, що не лише в селах належачих до Pocciян та Hїмцїв дїялись такі исторії, — лучались они також і не в однім маєтку польскім, — отже насякнула душа ґеніяльного дїтвака ненавистію до "панів" взагалї... Думки народні, пісні козацкі оспівуючі давні козацко-польскі бої, славячі Богдана Хмельниченка, плачучі на страшне усмиренє Koлїївщини гуманьскої рейментарем Стемпковским — збудили в нїм ненависть до Ляхів — як думав — историчних ворогів руского народу... Тарас силою свого талану запанував над цїлою Україною; всї пізнїйші україньскі писателї ишли слїдами які він показував, а намагаючись наслїдувати єго прикмети, головно і передoвcїм наслїдували єго хиби. Ненависть до Польщі, завзята нехіть до висших верств суспільних — характеризує до нинї цїлу мало-руску літературу, і чинить, що рускі писателї, навіть дуже талановиті, мимоволї попадають в тенденції політичні і суспільні через що дуже терплять их твори, бо зовсїм тратять прикмети артистичні. Попри ненависть до "пана" і Польщі ширив Шевченко і єго наслїдники також і неумолиму ненависть до Россії — і ненависть тота єсть другою кардинальною цїхою народної партії рускої. Розумієсь, що партія, що напрям політичний, вироджений з потрійної ненависти, мусить бути більше уємний нїж додатний, — перечити сему не думаємо, однак знаючи гадки, які родять ся серед придавлених народів, потрафимо єго зрозyміти і за зле єго брати не можемо...
Для вирізненя і повного віддїленя літератури малорускої від россійскої, автори почали уживати правописи фонетичної, т. є. зачали старати ся писати слово так, як их вимавляє нарід. І нинї сталась "фонетика" видимим знаком українофільства. Першим проявом родин напряму народного межи Русинами галицкими була мала книжочка, коротка повістка Федьковича п. заг. "Люба-згуба", видана коштом гр.-кат. семинаристів у Львові в роцї 1863. Від того часу напрям "народний" — з-разу більше яко партія літературна нїж політична, — почав розвивати ся в Галичинї. Сконсолідував ся і перемінив ся в сторонництво політичне доперва тогди, коли давні рускі проводирі політичні, памятаючи ще рік 1848 і наслїдки реакційні управи, зачали що-раз більше і явнїйше клонити ся до Россії, а вкінци оголосили, що Русини а Россіяне — то один одноцїльний нарід!... Перестрашена тим молодїж і люди лучшої волї а чистих характерів, чуючи, що може прийти та страшна хвиля, коли Галичина, ся послїдна безпечна пристань для руского язика, видана через зрадників може потонути у всероссійскім морю, — постановили відорвати ся від так званої тогди партії святоюрскої, а отворити окремий табор політичний... І зробили се. Бл. п. о. Стефан Качала став провідником, другі пійшли за ним і потягнули за собою цїлу майже молодїж. З поміж тої молодежи мав вийти і незабутної памяти для Русинів помершій передчасно Володимир Барвіньскій, котрого мусимо узнати за морального батька, і творця народного сторонництва такого, яким оно єсть нинї...
З-разу чули ся "народовцї" більше українофілями і, уважаючи себе лишень за часть народу україньско-руского, не сміли навіть думати о відрубній політицї, а що их исповідники політичні з-над Днїпра nolens volens не могли бавити ся в політику, ну, то й они мовчали; переняли ся лише глубоко засадами голошеними Шевченком і єго наслїдниками, увірили в вивішені ними оклики і возлюбили Шевченкові идеали; річ природна, що і ненависть, яка палахкотїла в серцю нещасливого Кобзаря, перенеслась цїло в душі галицких єго обожателїв. Але з хвилею, коли українцї переродили ся из сторонництва літературного в партію політичну, мусїли бодай в части відкинути надднїпряньcкe доктринерство і заняти ся реальними справами... Не дармували: виховали цїлу верству молодих священиків, котрі, працюючи по парохіях, сповняють точно свої обовязки; виховали цїлий кружок молодежи, переважно з правників, котра хоч не все і не всюди приносить хосен польско-рускій суспільности, a на млин процесівництва раз-у-раз воду ллє (?), то все-ж не можемо їй відмовити фахового образованя і якоїсь оглади товарискої. Вкінци заложили власними силами кілька часописей, відповідаючих вповнї наміреній цїли...
Певне закличеш, поважаний читателю, по перечитаню повисшої статьї: Таж се конець-кінцем порядні люде — сі народовцї!.. Не буду перечити; так, по більшій части се порядні люде, але... але при тім — нещасливі... З цїлим апаратом україньскої традиції сотворили они на нашій земли незнану перед тим ненависть до Польщі, котра их ослїпляє, висить им кулею при нозї і чинить, що нїколи не можуть ясно судити і справедливо оцїнювати... Вічно сей беззасадний лемент на гнет від Поляків є — скажім ясно та й виразно — причиною, що перешкоджує им стати поважним і додатним сторонництвом політичним посеред народів монархії Габсбурґскої.
В другій статьї автор розбирає справу — як він каже — "мнимого" гнету Русинів. Зміст тої статьї подамо на другій раз.
[Дѣло, 04.08.1890]
Бучацкій автор "Листів з всхідної Галичини", подавши — як каже — "историчну часть справи рускої", переходить до "причин пристрастних відносин межи Поляками а Русинами" і так пише:
Я питав ся нераз добре знакомих менї і мною цїнених Русинів: "Скажіть менї раз, на чім полягає той гнет, то гнобленє нашої народности? в чім дїє ся вам кривда?" На се питанє відповіли менї, вичислюючи того рода кривди, як н. пр. брак в однім урядї почтовім карт кореспонденційних з рускими написями, або промовленє, якого урядника до руского хлопа по польски, або, витащуючи вже найтяжшу гармату, жалували ся, що Поляки купують голоси у сїльских виборцїв.
Закиди сі суть на правду дитинні, бо що до двох перших і им подібних, то справдї встид розсудним людям о них споминати, а щодо послїдного, сей, правда, богато тяжшій, але нїяк не можна єго уживати за закид против польского народу, а лишень против особливих фальшивої амбіції одиниць, що сего надужитя допущають ся. Отся зараза виборча перенесла ся до нас разом з парляментаризмом из Заходу, отже коли ми приняли парляментаризм, мусимо згодити ся і на єго консеквенції. Натура людска всюда однакова, а Поляки не лиш не мають привілею, що винайшли перекупство при виборах але без поповненя фальшу историчного можуть Поляки рішучо заявити, що тогди, коли им ледви снилось о конституційній управі, уже в Всхідній Европі умілість перекупства виборцїв виведена була до найвисшої звершенности. Впрочім зіpвiм маску з панів Русинів та скажім отверто, що они також уживають перекупства при виборах. Чому-ж той, самий чин має бути поганий єсли, єго чинить Поляк, а добрий, коли, єгo практикує Русин?
Отже сі закиди суть безпідставні. Шукаймо проте дальше причини того безперечного невдоволеня... Чи може онта плятонічної більше натури ненависть до Польщі историчної, унаслїджена по кобзарю Тарасї? І се нї! Молоді люде з народної партії рускої двигають, правда, сей чувствовий тягар, але уживають єго мов-би покосту наверхного і ефектовного прапору, а за надто они "позитивні", щоби така паморочна исторична причина могла впливати на их поступованє, на напрям их нинїшної політики... Є ще инча причина! Сю другу причину наведемо на другій раз.
[Дѣло, 06.08.1890]
Другу причину нинїшної політики Русинів-"нapoдoвцїв" супротив Поляків автор "Листів з всхідної Галичини" подає таку:
По нашій гадцї, болить руских "народовцїв" тото, що Русини взагалї в єрархії суспільній в Галичинї займають низше місце нїж Поляки, що більша посїлість переважно в польских руках, а наконець що Поляки, користаючи из свого довговікового дорібку духового і матеріяльного, верхують над нами на кождім поли. Тут неменше гідні ті люде пожалуваня, — заздрість єсть також тяжкою запорою в раціональній політицї, як ненависть черпаня з минувшини историчної... Виступити з нею явно не можуть, бо наразились би на загальний сміх, она их гнобить без перестанку і склонює до заповнюваня своїх часописей вічними дикими обжаловуванями Поляків. Boзьмiм лиш в руки Дѣло орґан народовцїв (не знаю, чому не друкують єго фонетикою?) — там менше-більше в кождім нумері надибуємо цїлу вязанку инкрімінацій на Поляків, з котрих половина єсть поперекручувана, або навіть вигадана... Не шукаючи за далеким, от хоть-би той ґвалт на пана маршалка, котрий — як они твердять — не yмiв перечитати руского поданя, а казав собі перечитати якомусь функціонареви видїлу краєвого. Могло прецїнь Дѣло мати на тілько такту і чемности, щоби здержатись з нападами власне нa пана Тарновского, котрий, хоч зовсїм не має анї обовязку aнї потреби учити ся по руски, однак з власної воли мучив cя в пізнім віцї над тим, щоби навчити cя того язика і публично — щоби зробити Русинам приятність і з чемности — пpoмавля в соймі по руски.
Того рода напастей не потрафили би ми і зрахувати, єсть их по кілька в кождім числї. Анґлійскій муж державний, коли-б читав сі инкрімінації, певно закликав би з нетерпячки, кидаючи дневничок: "Too mach noise about nothing!" Надмір навіть смачної страви вкінци переїсть ся, a що-ж доперва так квасної, гіркої і їдью затроєної, як ті заєдні уїданя (!?) на Поляків?
Опісля автор per longum et latum розводить ся над мнимою нагінкою руских провідників за пoпулярностію і всї чини их приписує тій "хоробі".
В наслїдок того, що виперли ся шляхти і традиції историчної, стали ся Русини par excellence суспільности демократичною і творять свою політику на взорець полуденно-американьских републик, де нераз одна промова, однодневний poзголос стає ся причиною ефемеричної слави нового мужа державного. Провідники руских народовцїв видосконалили до незнаної вперед буйности систему ліцитації політичної; жаданя их ростуть з кождим днем, як жидівска лихва, нe з огляду на потреби народу руского, але по просту, щоби здобути собі личну популярність. Н. пp. Антоневич жадає в соймі рускої ґімназії в Перемишли — вже він отець народу. Але Романчук на другій сесії заявляє, що не досить одної дурної ґімназії, жадає катеґорично, щоби всї середні школи у всхідній Галичинї були рускі. — "А де-ж будуть учитись Поляки — питають єго инші посли всхідної Галичини, такі добрі репрезентанти люду, як і він, Романчук. — "Нехай виносять ся на захід, до Кракова, всхід є наш!" А о. Сїчиньскій хоче також бути великим трибуном людовим, батьком вітчини і диктатором тай не гіршим політиком, і ставить шалене жаданє: — "Знесїм границю від Почаєва!" Так то може й дуже порядні і спокійні люде в житю приватнім ставлять такі внесеня з хороби популярности і сходять на манівцї абсурду і дурниць... То не поважна партія політична, котра поперед не вислїдить гадки противних клюбів і не обмежить ся на скромнїйше жаданє, але ставить внесеня zum Fenster hinaus. Доктрина (!) руска значно більше зискала би на дїйcтнім заведеню одної рускої паралельки, нїж на сотках таких внесень, котрих не можна сповнити, хоч би на чолї віденьского кабінету стояв о. Сїчиньскій.
Опісля автор переходить до поясненя причини тої "патольоґії":
Не раз застановляв ся я над тим, що би то стало ся, як би я стрітив ся з котрим из руских проводирів, з таким п. Романчуком, Вахнянином, або навіть з найпристрастнїйшим о. Січиньским десь далеко, припустім: на бульварах париских? Припускаю, що довідавшись о менї, що я Поляк, приглядав би ся менї цїкаво; пізнїйше, бачучи, що я не кривлюсь на него, зблизив би ся до мене, і в короткім часї ми вже говорили би приязно о нашій спільній, а так хорошій вітчинї. Однак у Львові, в Станіславові, Тернополи або Бучачи не відважив би ся він за нїщо в світї указати ся прилюдно побіч шляхтича польского, бо таке дїло було би для него смертію політичною, було би похороном єго популярности.
Де лежить причина тих патольоґічних проявів? Де жерело тої троючої, зараженої ріки, котра вносить заразу і завмиранє етичних понять в душі тих з натури честних людей?
По мoїй гадцї, причина сеся в тім, що нинїшна руска интеліґенція відкинула всякі историчні традиції, старала ся силоміць перервати всякі звязи єрархічні і против натури свого народу захочує порядкувати сю молоду і темну суспільність на чужій лад пересаджених из Заходу ультрадемократичних идеалів. Они вирекли ся і потоптали память того давного боярства руского, котре, несучи свічу цивілізації і західного поступу в ті дикі землї, зєдинило ся, злило ся душею і тїлом (ага! — Ред.) з братним народом польским. Сим чином вирекли ся добровольно цїлого великаньского дорібку морального, котрим польскій нарід пoдїлив ся из зєдиненою — силою Унії — Литвою і Русію. В нacлїдок сего виплили на верх народу, на арену політичну люде нові, не маючі нїяких традицій, люде, котрі в свoїй крови не дочувають тих таємних шептів, тих голосів загробних, що им примовляють: земля ся єсть ваша, кровію батьків ваших злита і их грудьми та оружьєм не раз то боронена. Чоловік, до котрого душі шепти такі не знаходять доріг, кпив би собі з дурної популярности, жартував би з ефемеричної слави, бо у него тисяч инчих условій, що запевнюють єго, що як нагодить ca пора, то він найде відповідне становище, нa котрім після сил своїх буде міг служити краєви. А отсі від вчера і позавчера сотворені мужі державні мусять хапати ся преслабонької поли химерної панї, популярности, ба в инчій спосіб не доведе их нїчо до раю кількадневної слави.
Менї здаєсь і я присяг би майже, що єсли би поміж проводирами рускої партії народної був хоч один чоловік, котрого прізвище було би окружене авреолею историчної слави, німбом матеріяльного богатства, як би такі пп. Антоневич, Романчук, або Сїчиньскій носили княжі або боярскі титули і мусїли числити ся з своїми дїлами супротив корони, держави, вітчини і традиції родинної, — то дїла их були би зовсїм инчі, а супротив народу, супротив товпи мали би запевнене становище і повагу та й не мусїли би єго здобувати собі карколомними штуками політичними і геростратовими внесенями (!!); ручу, що князеви Романчукови або удїльному бояринови Вахнянинови не прийшло би на гадку, що слава руского народу утерпить на тім, єсли сі рускі достойники возьмуть участь в похоронї мощей найбільшого поета славянского, божеского співця Адама. Однак не наша се вина, що обставини так уложили ся, не ми зносили цеголки на сю чудовищну будівлю, збудовану без фундаментів на летучім піску."
На тім кінчать ся листи з Бучача характеризуючі руских "народовцїв". Своє слово на тоту характеристику вискажемо другим разом.
[Дѣло, 07.08.1890]
Бучацкій автор "Листів з всхідної Галичини" не скінчив — як нам здавало ся — своєї характеристики Русинів-народовцїв в двох листах, а додав ще лист третій, в котрім завдав собі питанє: "куди ті люде (народовцї) прямують і де их така політика завести може?" На се питанє відповідає:
Безперечно вершком бажань народовцїв руских єсть: утворенє, колись в будущинї, независимої держави рускої від Сану по Дон. Так, але ж хто сотворить тоту державу?... Чого треба поперед, що-би тоту цїль осягти? Нї більше нї менше, тілько здушити Россію... О ті краї, з котрих народовцї рускі хотять творити будущу свою державу, Россія вела би війну заїлу, на житє або смерть, бо втративши ті краї, була би відтята від Чорного моря (? — Ред.), отже не мала би куди вивозити своїх продуктів. Чорне море має для неї більшу вартість, анїж десять Балтиків і Білих морей, на котрих лише через кілька місяцїв в роцї може відбуватись плавба... Россія тих країв, о котрі йде народовцям, буде боронити, поки живий буде хоч-би один жовнїр, і хиба якась, нечувано сильна армія могла би ті краї здобути. А з-відки-ж взяти таку армію? На се може відкажуть народовцї рускі: "Двацять міліонів Русинів жиє на світї; ми вщепимо в них почутє патріотизму, а колись, на даний знак, цїлий народ як один муж стане до борби і будемо вільні, a цїлий світ зуміє ся на вид того, що потрафить нарід, одушевлений одною гадкою". Хиба лиш о такім визволеню себе на волю думають народовцї, бо прецїнь певне так далеко гадки их не сягають, щоби думали, що цїла Европа завяже коаліцію против Россії і вишле яких 4—5 міліонів війска на тото, аби сотворити велику державу руску і пана Романчука або Вахнянина зробити в нїй королем або президентом републики.
Бучацкій автор не вірить анї в одно, анї в друге і так дальше каже:
"Отже чи ж можна такі фантазії робити проґрамою народною і казати послам руским, щоби тілько тоту вифантазовану державу руску мали на оцї? Єсть прецїнь річи важнїйші, бо истнуючі і жизненні; а на нинї Русинам повинно більше лежати на серци згідне житє з побратимим народом і спільна з ним праця над розвоєм добробиту в краю. Русинам треба витворити собі зносні відносини і уможливити розвій національний в тій державі, котрої частію складовою зробила Русинів исторія. Дорога то — особливо в Австрії — анї так трудна, анї так недоступна, як би хто думав; Поляки прецїнь від лїт двацять ступають по тій дорозї і зайшли досить далеко. Русини-ж анї думають вступити на неї, бо тогди треба числити ся з всїми истнуючими условіями... треба уміти вдоволитись найдрібнїйшими здобутками... треба стати ся жизненним, чинним і додатним складником монархії і не бути опозицією з аматорства, вічною, безнастанною перешкодою в праци парляментарній і творчій. Одним словом, при наших условіях Русини, єсли бажають заняти якесь становище, мусять погодити ся з Поляками і замість бути завадою, мусять стати ся помочію в працї над розвоєм краю.
"А єсли не схочемо того учинити?" — можуть менї відповісти керманичі народного руского сторонництва. Тогдї показало би, що головною цїлею их житя єсть: вщіпляти в хлопа руского ненависть до всего, що польске; показали би також, що хлопа того не люблять, бо тілько лихій чоловік учить ненавидїти другого, а честний учить любити, тут тим більше, що Русинам тілько тогдї може вестись добре, єсли будуть ити згідно з братами Поляками. Тогдї ми, що щиро любимо руского хлопа, бо пять віків спільного житя учинило єго нашим братом, мали би обовязок просвічувати того хлопа і повазати єму, що тим панам з міста зовсїм не йде о добро хлопів руских, а лиш о то, щоби були послами (?! — Ред.). Тогдї, ми певні, панове ті не довго тїшились би своїми мандатами. Отже замість ятрити (!), повинні ті панове винайти якійсь modus vivendi з нами.
В наших условіях, в краю, де кождий доробок умисловий єсть дорогим і цїнним капіталом, — було би невіджалуваною шкодою — кажу се отверто — стратити кілька сот образованих і трудолюбивих людей, і кождий добре мислячій Поляк зробив би богато уступок, щоби тілько приєднати их до спільної, аби лише честною из доброю вірою служби для краю".
Потім бучацкій автор просить читателїв, щоби позволили єму пофантазувати на хвильку на темат способу переведеня згоди Русинів з Поляками — і питає себе: що би зробив, коли-б від "кола" польского, краю і цїлого народу дістав таку повно міць.
"Задача — каже — страшно трудна. З ким тут переговорювати? Допустїм, що по довгих торгах і укладах я дійшов би до порозуміня з паном Романчуком, — так завтра виступить п. Антоневич, позавтра п. Вахнянин, позазавтра о. Сїчиньскій, а кождий з щораз більшими жаданями, як се дїєсь і нинї. Але коли-б я навіть дійшов до якогось порозуміня з всїми ними, то хто менї заручить, що по підписаню угоди не зявлять ся якісь нові люде з новими жаданями і скажуть, що они рівно-ж мають право репрезентувати люд рускій... і в додатку они будуть мати повну правду. Отсе наслїдок надто великого здемократизованя суспільности; отсе наслїдок визволу зі всїх узлів єрархічних... Кождий Иван і Григор має нин незаперечне право виступати в имени люду руского, опираючись на остатній двацять і кілька-лїтній практицї парляментарній.
Очевидно, що по такій пробі я на якійсь час попав би у сумнїв і апатію, а коли-б переминула тая фаза, почав би я знов розмишляти, з ким маю переговорювати, щоби дійти до цїли. Що правда Русини мають в Галичинї деякі кадри єрархічні і репрезентацію, котру явно і виразно моглиб висунути на чоло народу, — то єрархія теократична, духовна, з владикою-митрополитом на чолї. Що-ж, коли постарались о то, щоби тота єрархія стратила всякі впливи на ню [Прим. Ред. О те постарались не Русини, але Поляки з Єзуїтами], в ультрадемократичнім загонї самі провідники партії народної виперли ся своїх князїв церкви, а в письмах своїх відзивають ся о них з таким самим сарказмом, як про польских мужів державних. Длячого-ж они се зробили? Розумію, чому москвофіли ненавидять епископів, — бо епископи ті суть явними і щирими католиками і вірними слугами столицї апостольскої. Ненависть (?— Ред.) же партії народної до епископату поясняти собі можна лише завистію самозваних провідників люду леґальної єрархії, котрої місця ті самозванцї бажають загорнути і по-части загортають.
По тій "фантазії" (назву тоту дібрав собі сам автор), автор "вертає — як каже — до суворої дїйстности" і віщує, що за лїт кілька або кільканацять таки прийде до того, що нинїшні провідники рускі, постарівшись, будуть мусїли схилити голову перед митрополитом та епископами і просити их, щоб они промовляли в имени руского люду. А з поважними достойниками церкви кождий поважний політик може переговорювати і бути певним, що слово раз дане буде додержане, а того від нинїшних провідників руских народовцїв сподїватись не можна. Се єдина дорога, по котрій можна дійти до порозуміня межи двома народами на одній земли. Порозумінє тото могло би навіть зараз дійти до результату, коли-б дотеперішні провідники зрекли ся своїх диктаторских становищ на церковну єрархію, а самі задоволили ся другорядними позиціями, на котрих можна так само трудитись для краю, але, що правда, зречись треба раз на усе европейского розголосу.
Подавши так нїби реальний спосіб переведеня згоди Русинів з Поляками, автор додає ще:
Заким скінчу сей лист, мушу звернути увагу, що і Поляки надто часто блудять, і своїм поступованєм, нераз из несвідомости, ще більше розятрюють взаїмні непорозуміня. До таких чинів зачислю всї статьї дневникарскі, де нема нїчого кромі засуджуваня загалом усего, що руске. Оправдую, a навіть держусь тої самої засади супротив москвофілів бо то зрадники і чужі юрґелтники, — однакож рішучо засуджую таку тактику супротив сторонництва народовцїв, бо ті, єсли блудять, то блудять в добрій вірі, a навіть утопійної их цїли нїкотрий благородний чоловік засудити безвзглядно не може..."
Отсе конець тих трех листів, присвячених характеристицї народовцїв руских в Галичинї.
[Дѣло, 15.08.1890]
15.08.1890