Далеко від рідного краю виросла нова могила. В ночи з 15. на 16. липня с. р. помер у Відни на розрив серця один з сенїорів української громади, який на своїх очах бачив історию нашого розвою в Галичинї, почавши від романтичних часів козакофільства 60-их років м. ст. — від слабеньких початків культурно-лїтературної орґанїзациї аж до величавої, як на наші сили і відносини нашого сучасного, модерного житя. Зійшов зі сьвіта той зі старої українофільської громади, котрий ще молодим студентом в половинї 60-тих р. р. м. ст. носив разом з товаришами широкі синї шаравари і козацьку шапку, як символ національної окремішности і національних стремлінь, який молодечим національним ідеалам не спроневірив ся і остав їм вірний аж до самої смерти. Пішов від нас один з членів гуртка Танячкевичів, Гудиків, Вахнянинів, Романчуків і Борковських, які перші підняли боротьбу зі заскорузлим сьвятоюрством, які перші перед більше як пів соткою лїт орали нашу запущену ниву і сїяли зерно, котре нинї видає таке гарне жниво. Не богато з тих орачів і сїячів остало нинї при житю — та отсе поменшив ся і сей маленький гурточок живих памятників нашого відродженя...
Покійний Теофіль Дембицький родив ся в 1845 р. в Словитї коло Перемишлян, де його батько був парохом. Нормальну школу і ґімназию скінчив в Бережанах, де вже тодї був більший кружок української ґімназийної молодїжи, яка пильно вчитувала ся в писані на зшитках твори Тараса Шевченка, яка запалала любовю до свого, українського народу і з якої вийшов не один громадянський дїяч, особливо між духовенством. В памятнім 1863 р., коли польська молодїж гуртувала ся до повстаня, коли наші богослови замість реверенди носили широкі "як море" козацькі шаравари, коли наша молодїж в східно-галицьких ґімназиях гуртувала ся в окремі кружки, прийшов як правник у львівський університет і тут прилучив ся до тодїшного нечисленного гуртка української академічної молодїжи разом зі своїми товаришами Бучацьким, Підляшецьким (пізнїйші радники двору при найвисшім судовім трибуналї) і иншими і брав участь в їх праци.
По скінченю львівського унїверситету був Покійний довгий час кандидатом адвокатури в Перемишли, а коли в 1875 р. утворено в Коломиї окружний суд, перенїс ся туди як адвокат і працював в Коломиї майже повних 40 лїт.
З природи дуже бистрий і спосібний, незвичайно симпатичної зверхної вдачі, знаменитий юрист і бесїдник вибив ся Покійний в Коломиї на перше, передове місце. Далеко і широко не було так спосібного і совісного адвоката як д-р Теофіль Дембицький; не диво, що в справах правних горнули ся до него всї, хто бажав розумної і совісної правної поради і помочи. Свої і чужі цїнили знанє, розум і совісність Покійного і менї не доводило ся бачити другого чоловіка, до котрого з такою великою пошаною відносили ся би ті, котрі мали нагоду хоч раз в житю з ним зійти ся. Слухали Його голосу члени судових трибуналів, слухали в повітовій і міській радї, в місцевих фінансових інституциях і від Його голосу не було апеляциї, хоч Покійний нїколи і нїкому не накидував своєї думки. Сам незвичайно скромний, не любив, щоби про Його дїяльність публично говорено, не любив нїяких похвал анї комплїментів, не старав ся о нїякі почести, і се було головно причиною, що імя Покійного в нашій суспільности остало менше звісне, як на се заслужив своєю дїяльностю.
Покійний д-р Теофіль Дембицький, взорець справдї чесного чоловіка, в якім не було "льсти", який чув фізичне обридженє до популярного серед деяких коломийських Українцїв крикунства і пустомельства, мав все чутке серце для всего, що гарне і добре, інтересував ся незвичайно всїми проявами нашого українського житя і щедрою рукою давав гроші на українські народні цїли. З визначних коломийських громадян жив Покійний близше з д-ром Лесем Кульчицьким, який був свого рода посередником між Покійним і нашою ширшою громадою. Неодна українська інституция в Коломиї, а навіть у Львові, завдячує своє житє щедрій підмозї д-ра Т. Дембицького, неодин з наших молодших людий тільки його помочи завдячує своє висше образованє і висше суспільне становище. При тім поступав Покійний так, що лїва рука не знала, що давала права: просив не оголошувати свого імени. І коли нераз в списї безіменних жертводавців на національні цїли фіґурувала більша квота, то вона походила найчастїйше від Покійного.
З окрема молодїжию опікував ся Покійний, який своєю совісною працею дійшов до значнїйшого маєтку (був властителем Белелуї коло Снятина), а будучи безженним і жиючи скромно, підпирав грошево нашу молодїж не тільки по бурсах, але допомагав її до виїзду на висші студиї, бажаючи за свого житя бачити здійсненє своєї мрії — основанє українського унїверситету у Львові.
В ширшім полїтичнім житю Покійний не брав участи, віддаючи свою силу і знанє місцевим самоуправним тїлам — радї громадській в Коломиї і коломийській радї повітовій (був заступником предсїдателя повітової ради), в яких для добра міста і повіту працював від десяток лїт. Інтересував ся дуже нашим економічним житєм і був головою ради надзірної Земельного Банку Гіпотечного у Львові і Покутського Союза в Коломиї. По ухваленю в минувшім роцї нової соймової виборчої ординациї і по розписаню виборів до сойму Народний Комітет, уважаючи Покійного за найлїпшого кандидата на соймовий мандат з української більшої земельної власности, предложив Йому кандидатуру на сей мандат, та воєнні події не позволили, щоби в галицькім соймі засїв чоловік, яким не постидала ся би нїяка законодатна палата.
До селян і їх потреб відносив ся Покійний з любовю і пошаною і наші селяни з Коломийщини і Снятинщини Його незвичайно цїнили.
Війна заскочила Покійного поза Галичиною. Довгий час примусового скитальства відбив ся дуже шкідливо на Його здоровлю, хоч до послїдної хвилї ходив і ще день перед своєю смертию був на нарадї в Народній Канцеляриї. До послїдного дня інтересував ся нашими справами і ще в вечір перед своєю смертию, читаючи львівське "Нове Слово", плакав з радости, що Москалям таки не вдало ся знищити українського житя і що наші орґанїзациї у Львові з хвилею його увільненя рвуть ся до нового житя.
Та не довело ся Покійному замкнути очи на рідній земли, не довело ся бачити самому наше ново відроджене житє. Помер в чужинї як одна з жертв московського наїзду, полишаючи у нас память праведного чоловіка і горячого патріота-Українця.
Тлїнні останки Покійного тільки часово спочили на чужинї; прийде хвиля, що спічнуть вони на рідній земли, котру так горячо любив.
[Дїло]
31.07.1915