Юрій ШЕВЧУК

 

Одна з двох лекцій, які прочитав у Львові викладач Колумбійського та Єльського університетів про стан та перспективи української мови в Україні.
 
 

Коли роздвоюється мова, то роздвоюється ідентичність, роздвоюється людина

 

Сьогодні моя тема буде мовна. Я хочу вам зразу сказати, що я не виступаю перед вами як аґітатор чи політик, чи людина, яка буде намагатись вас переконати в чомусь, а тільки як науковець, який має намір поділитись з вами певним способом думання про проблему мови, як можна аналізувати те, що, на мою думку, одразу впадає в очі кожному, хто приїжджає в цю країну, Україну, і хто має певну мовну компетенцію, щоб ідентифікувати ту мову, яку людина чує навколо себе.

 

Змішування української мови з російською, на мій погляд, є однією з ознак сучасного українського стану чи кондиції, без якої ми не можемо зрозуміти, що з нами діється. Вона визначає не лише те, як ми послуговуємося української мовою, російською мовою, але як ми взаємодіємо з зовнішнім світом, як ми думаємо про самих себе як про народ, як про культуру, як ми навіть уявляємо свою прийдешність як певний державний народ.

 

Отже, говорячи про «мовну шизофренію», я зразу хочу сказати, що у самому виразі присутня більше метафора, ніж наукова прецизійність, яку би нам належало мати в науковому терміні. Наукові терміни мають бути точні, і тут скоріше я його вживаю як метафору.

 

Ви знаєте, що шизофренія – це роздвоєння розуму (якщо в дослівному перекладі з грецької). В даному випадку йдеться не про роздвоєння розуму, а про роздвоєння мови. Хоча можна говорити про те, що коли роздвоюється мова, то в остаточному підсумку роздвоюється ідентичність, роздвоюється людина.

 

У науці існує кілька термінів, які означують феномен, коли в один і той сам час, в одному і тому самому місці вживаються принаймні дві мови. Одні користуються терміном «білінґвізм» або «двомовність», а соціологія також знає термін «шизоглосія» (з грецької «шизо» – розкол, а «глосса» – мова). 

 

Я хочу поговорити не стільки про цей стан з точки зору досить добре відомого і дуже докладно описаного в соціолінґвістиці феномену двомовності, чи білінґвізму, чи диглосіі, якщо хочете. Тому що є гори літератури про це, але майже немає докладних досліджень послідовної політики змішування двох мов, яка має місце на рівні держави, яка інституціоналізована (тому що цю політику проводить ціла мережа інститутів, якими є радіо, телебачення, парламент, де ми чуємо це, інші державні установи). І з цієї точки зору ми можемо говорити про політику, яка опирається на таку інституційну підтримку.

 

Отже, мій амбітний план сьогодні – розгорнути перед вами певне історичне тло, без якого годі зрозуміти те, що відбувається, які форми має і, головне, які наслідки має для українців мовна шизофренія.

 

Друге: я хотів би спробувати аналізувати чи окреслити коротко форми, яких набирає змішування української з російською або, як це називаю, «мовна шизофренія» або шизоглосія. Як ви хочете – мені подобається лінґвошизофренія, а не шизоглосія.

 

І нарешті: наслідки, які це має насамперед для мови, але через мову також на інші галузі культури, освіти, політики, можливо.

 

АмерИка й амерІкано

 

Отже, користуючись уже відомим підходом в історії української мови, який свого часу озвучив у своїх працях Юрій Шевельов, історія української мови, історія колоніалізму в ширшому значені слова знає два типи асиміляційних тисків – тобто тисків на мову колонізованого (в нашому випадку – українську) з боку мови колонізатора (в нашому випадку – російської мови). Шевельов пише про це у своїй відомій книзі «Українська мова в першій половині XX століття», яка спочатку вийшла англійською мовою в Гарварді, а пізніше була перекладена українською тут.

 

Перший такий тип, досить класичний, притаманний усім класичним колоніальним імперіям – це зовнішній тиск на мову. Знайомим для нас усіх виявом маніфестації зовнішнього тиску на мову є Валуєвський циркуляр, Емський указ. Це пряма заборона на те, щоб українська мова вживалася у ряді царин людської комунікації, спілкування. Це не будь-які царини, а саме стратегічні царини спілкування, у яких може відбутися політична мобілізація колонізованого – навіть навколо питання мови, яке завжди є емоційним для того, кого гноблять, і теж емоційним, як ми знаємо з нашої практики, для того, хто гнобить.

 

Цей спрямований зовнішній тиск забороняє вживання української мови – насамперед у системі освіти (школи, шкільництва), у книгодрукуванні (з певними винятками), у театрі. Українським театрам (ми говоримо про царські часи) дозволялося ґастролювати поза Україною і там, поза Україною, давати вистави українською мовою. Так само заборонялося, щоб у тих виставах персонажі, які були не селянами, говорили українською. Інтеліґентні персонажі, шляхта не могли говорити українською мовою. Так само заборонялося, очевидно, говорити українською мовою у сфері політики, економіки, вести торгівлю – а все це сфери, які є важливі для функціонування будь-якого модерного чи новітнього суспільства.

 

А якщо ми говоримо про прямий тиск на мову, то потрібно теж пам'ятати про те, що значно пізніше, вже в 1970-х роках, стало відомим у соціолінґвістиці завдяки працям французького соціолога і філософа П'єра Бурдьє як «символічна влада» або «м'яка влада». Тобто це не прямі заборони, це насаджена соціально-домінантною групою чи класом форма поведінки підкореному класові чи групі, яка підтримується і посилюється найперше через систему освіти, яка усталює і леґітимізує (тобто узаконює) дискримінаційний стан опанованої групи і – що дуже важливо – робить це, розгортаючи цілу систему ідеологічного забезпечення, яку ця понижена, опанована, пригнічена група засвоює через систему освіти так глибоко, що починає бути переконаною в тому, що так і має бути, що все це – «природний» стан речей, успадкований.

 

І треба пам'ятати про цей елемент так званої «символічної (м'якої) влади», яка на поверхні речей уникає прямого насильства, прямих санкцій за порушення статусу-кво, але яка є на кілька порядків, набагато більш ефективною, сильнішою і тяжчою до зборення, до того, щоби їй протистояти.

 

Це те, що стосується засобів прямого тиску асиміляційного.

 

Засоби внутрішнього тиску, про які пише Шевельов, – це фактично винахід російських імперіалістів, який є ориґінальним для власне російського імперіалізму. Як пише Шевельов, класичні імперії (британська, французька, португальська, іспанська і далі за списком) не додумалися до того, щоби намагатися знищити мову та культуру колонізованих тим, щоби втручатися в саму систему їхньої мови і впроваджувати в неї такі зміни, такі новації, які би в результаті підривали саму її життєздатність, її здатність до самовідтворення як самодостатнього живого організму. Це винахід, за словами Шевельова, совєцької системи.

 

І такі втручання почалися масивним способом при кінці 1920-х років – тоді, коли почалися нагінки, переслідування української інтеліґенції, погром всієї української школи мовознавства, фізичне знищення або чистки і терор проти провідних українських лінґвістів. Масивне втручання у систему української мови охоплювали всі без винятку рівні її організації, починаючи із фонології, тобто звукової системи, і графічної системи, коли певні літери оголошувалися націоналістичними, коли оголошувалися нормативними варіанти реалізації фонем (звуків), які були органічно чужими для української мови.

 

Наприклад, зубні звуки «д» і «т» в реалізації перед голосною переднього ряду «і» в українській мові можуть мати три типи реалізації: м'який, напівтвердий і твердий. Совєцька ортоепія (тобто культура вимови) леґалізувала, узаконювала тільки м'який, а такий тип реалізації, як «дити» («діти»), оголошувався «неіснуючим» або «ненормативним».

 

«Тильки» було ненормативним, а «тільки» і «тількі» толерувалося. Ми зараз всі чуємо дуже багато такого на телебаченні з уст дикторів і так далі.

 

Наприклад, оголошувалося, що українські слова не можуть починатися з голосного «и», бо в російській мові це «ы», це голосний низького підйому заднього ряду. В українській версії голосний, який близенько стоїть до «е». Настільки близько, що в ненаголошеній позиції «и» і «е» збігаються часом. Я знаю, ті, хто має дітей, мають страшні проблеми з тим, щоб навчити діток розрізняти, як писати «робити» чи «робети», бо вони це чують однаково. І на це є причина, бо є конверґенція з тим. Оскільки в російській мові «ы» ніколи не вживається у ініціальній і початковій позиції, русифікатори оголосили, що і в українській цього не може бути – всупереч народній мові. Навіть тепер до мене люди підходили після цієї лекції в Могилянській академії, коли я її читав, і, до речі, казали: «В нас люди кажуть «индик», «инший», «иній». Там не «і», а «и»».

 

Шевельов пише, що коли голосну позбавити повної дистрибуції (тобто того, щоби вона зустрічалася в початковій, середній і фінальній позиції), вона починає розхитуватись у психосвідомості носіїв мови, і вони починають її переставати відчувати так чітко, коли би вона з'являлася у їхній мовній практиці у всіх трьох позиціях.

 

Ми дослівно зараз (принаймні я) бачимо, спостерігаємо момент втрати української питомої голосної «и» – тієї, яка, до речі, робить для українців англійську мову в десять разів легшою, ніж для росіян, тому що українське «и» дуже близьке до англійського «i» (такі слова, як «мистер», «мисис» і так далі). А ми починаємо, як росіяни, замінювати це на «і» вищого підйому, яка робить вимову русифікованою.

 

З одного боку, заміна українського «и» на «і». Наприклад, я бачу, що у Львові чомусь кажуть в кафе «кава амерікано» – так, ніби ми кажемо «Амеріка», а не «Америка». Ви ж усі кажете «Америка» і пишете в кафе скрізь «амерікано» через «і». Це є той елемент витиснення, заміни «и» на «і».

 

З іншого боку, я чую, наприклад, у вимові дикторів київських телеканалів таку перебільшено українську вимову (на їхній погляд), коли вони замість «и» кажуть «ииии» – таке дуже глибоке: «котрИй», «КИїв». Отаке, що видно м'язи, тому що російське ««ы» є дуже напружене (є такий термін в фонології). Цієї напруженості бракує українському «и», воно не має такої напруженості. Я як людина з тренованим фонетичним слухом зразу це ідентифікую. Якщо ви мені не вірите, можете подивитись програму на київському телебаченні, яка називається «Ранок по-київськи». Там ведуча особливо так говорить українською мовою, замінюючи послідовно «і» на «и».

 

Це такий приклад фонетичних маніпуляцій, які русифікатори робили лише на одному фонетичному рівні, а йдеться також про вилучення десятків і сотень слів з українського словника, оголошених націоналістичними, і заміну цих слів російськими словами. Наприклад, я з великим подивом дізнався у свій час, що слово «філіжанка» – ніякий не галицизм. Слово «філіжанка» вживав Валер'ян Підмогильний. Як я перевіряв, він до Галичини не мав ніякого відношення, він був з Лисавета (це Кіровоград, так в народі його називали), тобто з Єлисаветграду, а це Центральна Україна.

 

Якщо когось цікавить це питання, є така книжка Лариси Масенко – «Українська мова в XX столітті. Історія лінгвоциду». Це збірник документів, там даються фантастично цікаві ілюстрації до таких маніпуляцій з мовою на всіх рівнях і включно з цілими списками заборонених не тільки слів, а й цілих моделей словотвору, коли не можна було казати «цегельня», бо це занадто економно, і занадто привабливо, і занадто невигідно в порівнянні з російською мовою – там це був «кірпічний завод», два слова замість одного.

 

Так само не можна було казати «броварня», це все редактори викидали з тих пір з української мови. Тому що, знову ж таки, в російській мові це «пивной завод». Так само не можна було казати «дротярня», «електровня» – ціла модель словотвору, яка має аґентивний суфікс на –ар. Те, що ми зараз повертаємось помаленьку до нього, кажучи «новинар», «фільмар» – це теж дуже продуктивна модель, яку ми майже забули, і зараз зусиллями деяких людей, одиниць, які не втратили почуття і любов до питомих речей і якось намагаються це повернути. Тобто ця маніпуляція втручалася в внутрішню систему мови, торкалася всієї мови.

 

Отже, ви зрозуміли, що є внутрішнє втручання в мову. Чому я про це так довго говорю? Тому що я вас хочу попередити: всі ці теми, русифікаторські, всі ці цілі, про які я зараз скажу, будуть виринати. І механізми впливу на мову так само будуть поставати для вас впізнаваними у наслідках «мовної шизофренії». Тобто ті цілі, які переслідувало втручання в внутрішню систему мови і заборони на мову, починають практикуватися і переслідуватися в інший спосіб, але з тією самою телеологією, тобто зі спрямуванням на остаточну мету.

 

«Валуєвський циркуляр» чинний понині

 

Отже, давайте подивимося: коротенько я хочу просто перерахувати, які ж цілі ставила перед собою ця масивна маніпуляція мовою, ці два типи асимілятивних тисків?

 

Перше: підірвати мову зсередини, скомпрометувати, тобто розслабити, зруйнувати її механізми самовідтворення.

 

Друге: уподібнити українську мову до мови колонізатора як збіднену, поверхову, нецікаву копію останньої.

 

До речі, ви розумієте, звичайно, що втручання в мову українську було можливе ще й завдяки тому, що українська та російська мають досить багато спільних рис. Наприклад, якби росіяни захотіли втручатися в грузинську мову, це не було би настільки легко. Хоча мені грузини казали, що ряд дуже подібних речей робилися і по відношенню до грузинської мови, просто я в цьому не є почитаний, тому я краще не буду цього торкатись.

 

Третє: узалежнити її від мови колонізатора у термінології, словотворі і навіть у тому, як мова означує світ. Те, що коґнітивна лінґвістика називає «мовна картина світу». Що значить «мовна картина світу»? Як ви називаєте місце, куди ви звертаєтесь, коли вам зле, коли ви відчуваєте, що хворі, що вам треба полікуватись? Лікарня? А як на це кажуть росіяни? Больница. Тобто, ми лікуємося, а вони – болять. Це є дуже банальний, затертий приклад того, як дві різних мови по-інакшому дивляться на одне і те саме явище. І в цьому полягає невід'ємна внутрішня привабливість кожної мови, її здатність зачарувати кожного, хто починає її вивчати. Мова вербалізує, ословлює світ по-своєму, інакше відображаючи тим самим світопогляд всієї спільноти її носіїв.

 

Четверте: унеможливити її самостійне функціонування і повнокровне самовідтворення від покоління до покоління мовців у свідомості самих мовців, коли мовці починають формувати думку про власну мову, що їй чогось бракує, що вона не є самодостатньою, що вона не може стояти сама без того, щоб опиратися, паруватися, обійматися з мовою колонізатора. Й оця тема так само звучить, якщо не треба довго напружуватися, щоби впізнати її у «мовній шизофренії»: коли нам пропонують, це нормально, коли українська і російська, українська і російська. І ніколи не можна української без російської. 

 

П'яте: через примітивізацію мови примітивізувати всю культуру українців, деінтелектуалізувати українців, а самих колонізованих подавати як екзотичних, цікавих, безневинних, відданих імперії напівдикунів, нездатних на самостійне існування, стихійних, хаотичних, таких, що потребують цивілізаційної присутності колонізатора-великороса.

 

Яку ситуацію ми маємо зараз? Здавалося би, що методи прямої заборони, Емські укази, Валуєвські циркуляри зараз не є можливими. Здавалося би. Реальність українська є такою, що їх замінили заборони неоголошені, заборони, які діють, власне, на рівні «м'якої» («символічної») влади. Коли створюються ситуації, коли впроваджуються правила, ніким не підважені, за якими україномовному стає, м'яко кажучи (або в кращому випадку), некомфортно працювати у бізнесовій компанії, наприклад, користуючись українською мовою, бо ніхто інший нею не говорить.

 

Коли українець йде на співбесіду, претендує на вакансію і знає зі своєї практики (а практика – це теж інституціоналізована «м'яка» влада), що він програє співбесіду, якщо буде говорити українською. І з'являється елемент самокорекції. Називається це самоцензура, яка, можливо, тут, в Галичині, не є така виражена, але настільки виражена на Великій Україні, на сході України, на півдні, що мені свого часу (роки два тому) подарували два томи судових позовів з боку українців з приводу їхньої дискримінації на місці праці за мовною ознакою. Позовів, які у величезній більшості ніколи не були задоволені. Тобто дискримінація лишалася, ніхто не був покараний.

 

Отже, те, що було введено в 1933 році як нова ортографія української мови, нова літературна норма, 90% тих русифікаторських правил лишаються нечепаними зараз. Цьому сприяє фактичний параліч Інституту української мови, який би мав виконувати функцію кодифікуючого, наглядового і нормоохоронного органів, які диктують літературну норму, її реґулюють і кажуть, що є українською мовою літературною, а що є поза стандартом. Інститут української мови протягом 25 років є в стані паралічу, він не має жодного впливу на кодифікаційні практики в україномовному просторі.

 

Тепер ми впритул підійшли до того, про що я оголосив у назві теми. Отже, «мовна шизофренія». Ви всі тепер її знаєте, маючи на увазі постійне поєднання двох мов – української з російською.

 

Я пропоную розрізняти дві форми «мовної шизофренії». Перша: окремі мовці спілкуються кожен окремою мовою, але розуміють один одного: я – українською, а хтось із вас – російською. І нам це допомагає розумітися на певному смисловому рівні.

 

Друга форма «мовної шизофренії» – коли окремі мовці користуються одночасно, без розбору, без всяких правил обидвома мовами. Соціолінґвісти називають це «макаронізацією мови».

 

Отже, я навіть не знаю, чи мені треба це розказувати, тому що ви знаєте це краще від мене. Поєднання двох мов відбувається в одному місці і в один час протягом короткого часу, і цей короткий час може бути форматом телевізійної програми чи випуску новин, якоїсь аналітичної передачі, популярних передач на зразок «Україна має талант», «Голос країни», «Свобода слова», ток-шоу Савіка Шустера, «Вечерний квартал» – я ж кажу, ви знаєте краще за мене. А так само це поєднання може бути в радіопередачах, у мережевих публікаціях, таких сайтах, як УНІАН, «Українська правда», «Телекритика». І дедалі більше я бачу елементи цього поєднання навіть у друкованих виданнях.

 

Я не знаю, чи воно так через брак мовної культури чи там є теж якісь елементи свідомої дії. Оскільки, на моє переконання, телебачення сьогодні є найпотужнішим знаряддям формування ідентичності – значно потужнішим, ніж система освіти, яка раніше була таким потужним елементом, тому я буду більше говорити про телебачення.

 

Шизофренія і параліч

 

Отже, якщо дивитися на структуру лінґвошизофренічного посилання (те, що тут, в Україні можна називати «меседж»; я намагаюся уникати англіцизмів там, де це можливо, тому буду казати слово «посилання»), то в ній присутні такі елементи.

 

Перше: гегемонною мовою є російська, декоративно-символічною – українська. Подивіться на «Вечерний квартал», на «Розсміши коміка», на Шустера, на Євгенія Кисельова – і далі за списком. Для ведучого такої програми знання російської на екрані і поза ним є обов'язковим, а української – факультативним або декоративним (коли вживаються там про людське око українські вирази).

 

Друге: російський мовець – монолінґв, володіє тільки російською. Він думає і бачить світ через російську мову як рідну – це дуже важливо. Слухач, глядач дуже відчуває фальш. Якщо людина говорить мовою не своєю, він це відчуває. Російськомовець завжди говорить російською мовою в таких передачах як рідною – це звучить природно, фальші немає.

 

Третє: українськомовець у таких передачах, як правило, білінґв. Він говорить і українською, й російською. Йому відводиться роль говорити українською мовою, але він часто думає і бачить світ російською. Це відчувається, відчувається елемент фальші. Він користується українською, що перекладена з російської мови, тобто ми відчуваємо російський синтаксис, російську ідіоматику, притягнуту за волосся і перекладену українською мовою – і теж з фальшем. Як результат, споживач такого продукту дістає враження неповноцінності не мовця, а всієї мови, якою цей мовець говорить. Української мови, мається на увазі.

 

Четверте: російська звучить привабливо, повнокровно, часто з престижним московським акцентом. Ви знаєте, що зараз є практика в українському телебаченні запрошувати з Москви ведучих, дикторів, негайно їм давати престижну працю, високооплачувану, давати їм навіть українське громадянство, щоби було комфортно, і так далі.

 

П'яте: натомість українська – штучна, збіднена, подібна на бліду копію російської, її неприємно і нецікаво слухати, вона не викликає бажання наслідувати її як зразок. Заіснувала в Україні, на мої спостереження, українська мова на такий ґлямурний київський акцент, який культивують у школах столичної київської журналістики, коли модно стало казати «дзівчина», «цільки», «дзіти», «сказаф», «зробиф», і навіть акати, говорячи українською мовою. Для мене це смішно, бо я спочатку думав, що люди це говорять для комічного ефекту, але це говориться з певним апломбом і з такою свідомістю, що це така мода.

 

Шосте: російська мова зазвичай лунає довше у такому продукті, часто програма має лише українську назву – от, наприклад, «Вечерний квартал». Я часто нічого не чую українського там взагалі, але написана назва «Вечірній квартал» – українською .

 

Сьоме: українська завжди марґіналізована. Вживається декоративно про людське око.

 

Восьме: «мовна шизофренія» передбачає – і це важливо – певну густину наповнення ефіру і всюдисущність. Ми з вами в цій країні не можемо сховатися від «мовної шизофренії», вона скрізь і всюди. Ви не можете огородити від неї своїх дітей. Ваша дитина може ходити до україномовної найкращої школи, але в якийсь момент ви починаєте чути, що вона говорить «тоже», а не «теж», «та», а не «так» і так далі. І це та всюдисущність «мовної шизофренії» і дуже густе наповнення нашого публічного простору оцим спалюванням української російською, коли раптом у нас зникає самий зразок літературної української мови, на який би можна було взоруватися, щоби, по-перше, вивчити мову для тих з нас, хто хоче вивчити з тих чи інших причин: може, хто русифікований був чи народився і виростав в російському середовищі, чи приїхав з-за кордону. Всюдисущість і насичення «мовної шизофренії» запобігає навіть можливості використовувати мову, яку він чує навколо себе, як допомогу у вивчені української мови. Тобто те, що роблять студенти-американці, їдучи до Польщі з наміром вивчити польську, – чують її скрізь. У нас це неможливо. Русисти, що їдуть до Росії, це легко роблять, їм все допомагає, у нас цьому нічого не допомагає. Мої студенти протягом 20 плюс років, які я викладаю українську в Америці, Гарвардському університеті на літній школі, а тепер в Колумбійському, незмінно приїжджають, повертаються з України, м'яко кажучи, спантеличеними, а деякі – відверто обуреними і обманутими. Вони не сподівалися опинитися в мовно-шизофренічному оточенні, яке руйнує навіть те, чого вони навчилися в Нью-Йорку від свого викладача, чи від того, що їм помагали вивчити в українській мові.

 

Наслідки «мовної шизофренії». Можна говорити про різні наслідки, але я обмежуся сьогодні тільки для мови і трішечки, можливо, для тих речей, які з мовою негайно пов'язані.

 

Отже, першим наслідком політики «мовної шизофренії», на мій погляд, є цілком очевидний параліч механізмів мовної творчості, коли мова втрачає здатність сама творити з власних мовних ресурсів нові слова, потрібні для повсякденного нормального функціонування. Наприклад, нам треба сказати, що дана послуга існує на міжнародній мережі. Замість того, щоби сказати, що це є мережева послуга (мережа – це є українське слово, правда?), ми чомусь кажемо: вона існує он-лайн. Це параліч, про який я говорю. Тобто досить легка семантична операція творення нового значення від слова «мережа» – «мережевий» – і вживання його в дуже легко читабельному контексті для нас виявляється не наявною. Для нас наявніше готове запозичення з англійської мови, якого ми навіть не розуміємо.

 

І таких прикладів дуже багато. По суті, параліч здатності української мови до творення термінології настільки ґлобальний і масивний, що, у певному сенсі слова, українці перестали перекладати з англійської і просто «парашутом» стали – часом через посередність російської мови – просто вживати неперекладені англійські запозичення.

 

Я іду Львовом і читаю якісь оголошення «для песиків». Перукарня для песиків називається «Ґрумін». Я мушу знати англійську мову, щоби знати що «ґрумін» – це є grooming. Скільки з вас тих, хто не знає англійської мови, може, буде знати, що то таке є «ґрумін»?

 

Так само слово drone. Це такий літальний апарат, який може спостерігати за вами камерою чи бомбити вас – що кому треба. Drone в англійській мові значить «трутень», який так дзикає, і це є ономатопія, звуконаслідувальна мотивація нового значення цього літального апарату. От чому українцям не можна сказати «трутень» у значенні цього апарата? Це називається «семантичний розвиток слова», який вживається у всіх мовах для поповнення термінології. Знову цей механізм для розв'язання потреби означення нових речей не наявний для нас, ми сягаємо по слово drone. Чому?

 

Хто знає, що таке «дедлАйн», підніміть руки. Так. І саме з таким неправильним наголосом, тому що в англійській мові це «дЕдлайн», а не «дедлАйн». Тим часом в українській мові є слово і «реченець», і слово «термін». Але «дедлАйн» – це «по-модньому». Навіть якщо ви знаєте, що вас ніхто не зрозуміє.

 

Це той самий параліч. Друга річ – цей параліч виявляється у розмовній мові, у сленґові, у жаргоні, які в українській мові відсутні у тій мірі, в якій сленґ, жаргон присутній у російській мові, англійській мові, у польській і кожній іншій нерусифікованій мові. Якщо дивитися на сленґ – це не просто модні слова, це є лабораторія мови. Той самий Юрій Шевельов (а до нього ряд інших лінґвістів) підкреслювали, що для кожної мови сленґ і розмовна мова – це є той шар словника, який поповнює літературну норму свіжою кров'ю до тієї міри, що мова, позбавлена сленґу і розмовної мови, приречена на неуникну смерть. Українська мова, якщо подивитися на словники українського сленґу Лесі Ставицької і інших, то там 80 (як не більше) відсотків загального корпусу – це є русизми, це не є питомі українські слова, у них відсутній український погляд на світ, український смак, українська якась іскристість.

 

Сленґ приваблює людей тим, що він інновативний, що він ориґінальний, що він робить мову цікавою, що він апелює насамперед до молодого покоління, яке, за визначенням, вмирає – так хоче бути модним. А як можна бути моднішим, як не через сленґ?

 

І шо ми бачимо? Або шо ми чуємо? А ми чуємо: «тусовки», «пріколи», «стьоби» і так далі. І всі ці чудові русицизми, які звучать абсолютно неукраїнськими – і на фонетичному рівні, і вже на тому рівні, як вони означують світ. Для мене це ознака занепаду, тобто відсутності сленґу як такого.

 

Руйнація системи мови на всіх рівнях унаслідок «мовної шизофренії» – її дуже добре описала ваша львівська вчена, професор Львівського університету ім. Івана Франка Олександра Сербенська у своїй книжці, давно відомій, «Антисуржик». Тому я не буду довго зупинятися на цьому.

 

Українці під гіпнозом

 

«Мовна шизофренія» є як бар'єр, що не дає мовній творчості масового українця живити літературний стандарт новаціями. От, дивіться, ми будемо читати твори, наприклад, Юрка Винничука, чи Юрка Андруховича, чи ще якогось автора чи авторки, які мають фантастичне відчуття живої української мови і які видостають з неї, мають «тонке вухо», чують речі навколо себе і роблять мову своїх персонажів настільки живою, трепетною, вібруючою, цікавою, що цим не можна не захоплюватися. Але тут наступає стоп, «мовна шизофренія» – оцей шум, який ми чуємо навколо себе. Вона перекриває передавання мовної творчості на рівні індивідів нагору – там, де весь народ це чує.

 

Література – і в цьому погодяться зі мною письменники, які тут присутні, – не має такої масової дистрибуції зараз, як телебачення, як кінематограф. Всі ці новації не потрапляють на телебачення. Пан Зеленський не повторить чудовий якийсь сленґ від Винничука чи Андруховича, хіба я помиляюся? Чи Шустер не повторить його, так? Він не з'явиться в українському персонажі українського фільму, від якого всі просто в захопленні – скажуть: «Як це влучно! Як це гарно! Я це теж хочу казати!».

 

«Буде тобі квітка» – там, де я живу, так говорять, коли тобі кінець. Тому що коли закінчують дах робити, ставлять квітку, і, по-моєму, це дуже соковите щось таке. Ми можемо сказати: «Буде тобі гаплик»; хоч «гаплик» – таке, що це всі знають, але це теж питомо українське. Я вам даю приклади таких речей, яких ви не почуєте на телебаченні українському чи в українському кінематографі і так далі.

 

«Мовна шизофренія» нав'язує україномовним російську мовну картину світу, психологічну потребу дивитися на світ через призму та образність російської мови. Всі ці слова, без яких мільйони українців відчувають глибоку трагедію власного існування, що вони [ці слова] не існують в українській мові. Наприклад, письменники один перед одним намагаються конечно видумати український точний відповідник російського «затребованный». Є там і «запотребований», і «затребуваний», і ще якісь. Я просто спостерігав, хто з яким варіантом виходить. Нікому не спадає на думку, що коли в українській мові немає «затребуванный», то і не треба. Ми так не кажемо, немає цього слова і в англійські мові – в докладному перекладі з російської. Можна сказати там «needed» чи «requirer», але без префікса «за» і так далі.

 

Я читаю відомого українського співака, який є моїм приятелем, «френдом» на Фейсбуці, який не без певного розгублення звертається до трьох тисяч своїх «френдів» на Фейсбуці з питанням «Люди! Як сказати українською мовою "воздушный поцелуй"?», відчуваючи, що казати «повітряний поцілунок» – це трошки за волосся притягнуте і неприродне для української. Він не здає собі справи, що, знову ж таки, нема, та й не треба. В англійців немає слова «воздушный поцелуй», вони кажуть «to blow a kiss» – буквально «дмухнути поцілунок», але не кажуть «blow kiss» – «дмухнутий поцілунок». Різниця лише в тому, що українці від відсутності «воздушного поцелуя» вже починають хитатися й розвалюватися, починається паніка. А англійці знизують плечима в абсолютній байдужості, і для них абсолютно не має значення, що вони точно не відповідають російському поглядові на світ. Тому що для них мірилом цінностей є власна мова, а не російська – як для українців з такою мовною психологією, з таким мовним менталітетом.

 

Останній такий гарний приклад. Ще одна моя «френдка» звернулася знову в такому стані, близькому до розпачу, з закликом: «Народ, хто підкаже мені? П'ятнадцять років шукаю український відповідник російського слова "очаровательный" – може, хтось запропонує?». І всі вже все покидали і давай пропонувати, але вона: «Ні, це не те». Це гіпноз російської мови на поневолений український розум. Якби їй сказали, що слово «очаровательний» – навіть не російське, а утворене від французького «charmes» (шарм), і українське слово «чарівний», «чаруючий» – теж від слова «charmes», це було би для неї непереконливо і не арґумент. Тобто відбувається те, що я кажу: коли ця «мовна шизофренія», постійний «шум» російської, її присутність заміняє нам цілий погляд на світ і на власну мову так само.

 

Запозичення з інших мов не лише через посередність російської, але з російською формою. Присутність в українській мові абсолютно непотрібних англіцизмів, які означають давно означені, вербалізовані, названі вже предмети і поняття. Я маю на увазі модне тепер слово «контент». Це «зміст», нічого там іншого, ніж «зміст», немає, але нам кажуть «контент». Знаєте, чому? Тому що в Росії так кажуть. Не тому, що в цьому є потреба, «в Москве ето сказано било», і це перенесено сюди з ознаки такої «престижності».

 

Так само слово «аккаунт». Я навіть спочатку не впізнав, що це значить. Треба було відкрити собі «аккаунт» на Інтернеті, відкрити рахунок (англійською мовою «екаунт») у банку. Інтернет-екаунт, фейсбук-екаунт – це є «рахунок». Це той самий механізм семантичного розвитку слова, який в англійській мові застосувався, а в українській – провалився, тому що параліч, про який я вам казав. І вони взяли це неоковирне «аккаунт», яким можна задушитися, коли ви його говорите – з двома К.

 

Моє улюблене, наприклад, слово «продакшн». У ньому просто ціла історія всього на світі. В українській мові існують слова і «виробництво», і «продукція», і обидва мають довгу практику вживання, в російській мові – «производство». При тому, що є практика запозичення слів, які закінчуються на –TION,  на «-шн» і асиміляції їх в «-ція». «Демонстрейшн» буде «демонстрація», «ілюмінейшн» – «ілюмінація», «продакшн» – «продукція»? Ні, «продакшн». То треба тепер нам казати «ілюмінейшн» і Велика жовтнева «революшн»?

 

Починаються якісь такі дивні, дивні речі, які втрачають навіть лінґвістичну логіку, роблять мову непридатною до використання, але все це виявляється набагато слабшим, ніж одна річ – престиж мови колонізатора.

 

Оцей престиж настільки сильний, що він виправдовує навіть такі, здавалося б, комічні речі, які робляться там і запозичуються через культурні мовні канали шустерів, кисельових і так далі – всіх людей, які говорять на нашому телебаченні російською як рідною, а українською – як ніякою. І вони їх вживляють усьому українському мовному середовищу замість того, щоби вживляти новотвори, які виникають тут, на низині, і піднімати їх, озвучувати для всіх нас.

 

Шостий, сьомий і восьмий наслідки «мовної шизофренії»

 

Це підрив самого інституту мовної норми. Навіть у совєцький час існував чітко окреслений – хай русифікований – літературний стандарт української мови. Він був обов'язковий для всіх. Тепер цього стандарту де-факто не існує у пресі, не існує на телебаченні, радіо, в Мережі для величезної більшості журналістів. Зараз новою нормою є нуль норми, є відсутність літературної норми. Напишіть що завгодно – газетна сторінка це винесе, редактор це не виправить. Норма як така просто у стані колапсу, немає її.

 

Театр перестав бути зразком вимови, про телебачення я взагалі не говорю. Тобто всі ці інститути, які в інших країнах відіграють роль публічних платформ, де практикується літературна норма, в Україні відсутні з огляду на те, що вони практикують «мовну шизофренію».

 

Це деґрадація культури мовної. «Мовна шизофренія» підриває загальну культуру як таку, а з нею – систему освіти, усуваючи професіоналізм – головну передумову для професійної кар'єри. Ми можемо скільки завгодно апелювати до молодого покоління, до наших студентів у вузах, про те, яка наша мова солов'їна-калинова, як гарно нею говорити і що це наш обов'язок. Але якщо наш студент бачить, що люди, які займають найвищі посади в державі, міністерські посади, роблять собі карколомні кар'єри на телебаченні, в радіо, в пресі, в науці, не володіють українською мовою, то вони сприймають свого професора, який до них апелює чи звертається, базуючись на нібито цінності культури мови, як брехуна, як фальсифікатора, як казкаря, якщо м'яко сказати.

 

Тому «мовна шизофренія» підриває взагалі всю систему освіти. У нас зникає те, що існує в кожній іншій системі освіти, коли вишукана мова, коли блискуча, багатогранна мова відкриває вам двері скрізь. Коли ви приходите на співбесіду, щоб отримати працю – я, наприклад, зі свого досвіду дуже добре знаю, скільки разів мені допомагало добре знання англійської мови. Навіть, можливо, не словник, а гарна вимова – чи польської, чи ще якоїсь – справляє враження у всіх країнах, крім «чиєїсь».

 

«Мовна шизофренія» означає загальну деінтелектуалізацію культури колонізованого, її примітивізацію, зведення всієї різноманітності функцій мови до передачі простих і часто примітивних смислів. Принцип «і так панятна», всіма нами чутий і відомий, закреслює всі інші, не менш важливі функції мови в додаток до комунікативних .

 

«Мовна шизофренія» унеможливлює для української спільноти користуватися мовою як засобом солідарності – так, як своїми мовами користуються інші мовні спільноти.

 

Що я тут маю на увазі? Я знаю польську мову і перший раз потрапив до Польщі в 1988 році. Я говорив доброю польською мовою з добрим акцентом, поляки не знали, що я не поляк. Я з таксистом розговорився в таксі і в розмові сказав, що я з України. “Ale przecież to nie jest możliwe, Pan nie mogię tak mówić po polsku!“. Він був здивований і не взяв з мене гроші. Це був один випадок, пізніше я кілька разів діставав квитки до театрів, де було оголошення «Все продано», тому що я звертався польською мовою.

 

Коли ви чуєте, що чужинець звертається до вас вашою рідною мовою, у всіх країнах світу – а з мого досвіду, я вам скажу, так є в Іспанії, Франції, Італії, та й у Польщі – це підкуповує вас з потрухами. Чужинця люблять за це всюди, крім нашої країни. Мої студенти приїжджають сюди, з радісно відкритими очима звертаються в Києві українською до когось, а у відповідь чують російську або «да говорі ти по-русски» чи ще щось таке, але вони починають переконувати, що «я не розумію російської». Ну і розумієте, що дальше відбувається.

 

Отже, ми не маємо цієї мовної солідарності, яку має кожна інша нація.

 

Гібридна мовна війна в культурі

 

«Мовна шизофренія» позбавляє українську мову захисної ролі у ситуаціях екзистенційних, коли стоїть загроза самому вашому життю, коли по мові ви можете відрізнити ворога від свого. Це дуже давня тема, яка присутня ще у Старому Заповіті. Пам'ятаєте слово «шібулет», яке в багатьох мовах відоме? Це староєврейською мовою – «колосок». Два племені билися у пітьмі, і щоби розрізнити чужого від свого – це в Біблії описано – казали: «Скажи "колосок"». Одне плем'я, єфремляни, не могли сказати «шіболет», вони могли казати «сіболет», і по цьому розрізнялося. Тобто метафористично мова є «шіболетом» розрізнення в такій ситуації свого від чужого. У нас, знову ж таки, цієї функції наша мова позбавлена через змішування з російською.

 

«Мовна шизофренія» – це постійне паразитування мови колонізатора, російської, на мові і культурі колонізованого. Як? Навіть у той спосіб, що українська мова потрібна для всіх цих русифікаторських програм, яких у нас повно, для того, щоби маскуватися за ними, щоби їхати на українському і не виглядати русифікатором. Якби забрати українську, а лишити все російське, то вам би всім було зрозуміло, що нас піддають русифікації, а якщо трошки посипати українським скрізь, то ми маємо те, що подібне на гібридну війну у культурі, коли ви не розумієте, хто ворог, а хто друг, хто підриває українську ідентичність, відчуття українськості, мову, культуру, а хто її підтримує.

 

«Мовна шизофренія» унеможливлює для української мови і україномовного культурного продукту конкуренцію з російськомовним культурним продуктом. Коли ви маєте це змішування, ви не можете чітко означити: «Це є український фільм, а це російський», «Це є українська програма, а це є російська». І тоді немає конкуренції, яка могла би допомогти в розвитку і кінематографу, і так далі.

 

Так само немає тоді, не плекається споживач, орієнтований на національний продукт – так, як в інших країнах світу присутній споживач, зорієнтований на відповідний свій національний продукт. Тому українські споживачі діють без розбору. Звідси є всяка попса: «Сєвєрний вокзал» чи «Владімірский централ, вєтєр сєверний», проти якої ніхто не виступає. Всі це споживають, ніби це все стало українським.

 

Всі ті наші співаки та співачки, які співають російські пісні, – це теж тепер уже ніби український продукт, і так працює цей механізм.

 

Як виглядає це з точки зору міжнародної практики. Я спеціально, перебуваючи в Сполучених Штатах і подорожуючи світом, зумисне звертав увагу у пошуках закордонних, світових аналогів політики «мовної шизофренії». Я не знайшов цього в Сполучених Штатах, країні, де 320 мільйонів населення з 38 мільйонами громадян, які говорять іспанською. Там є два загальнонаціональних іспаномовних телевізійних канали – «Унівізьон» і «Телемундо». Ніхто не змішує ніякої іспанської взагалі. Як тільки хтось там в інтерв'ю говорить англійською, це стишується, і йде переклад іспанською. Тобто споживача не піддають роздвоєнню мовному.

 

Те ж саме на квебекському телебаченні. У Канаді існує франко-англійська двомовність офіційна, яка не санкціонує «політико-мовної шизофренії».

 

Те саме я бачив у Каталонії, у Барселоні. Це є іспанська провінція, де місцевою головною мовою є каталунська, яка відрізняється від кастилійської. Там немає змішування. Ревно немає. Воно не тільки не допускається, це – табу. Це є ознака безкультур'я, і це не практикується – як поширення безкультур'я.

 

Тим часом в Україні це подається майже як норма, як звичайний стан речей, без яких навіть годі тепер уявити український громадський простір, телебачення і все на світі.

 

Непомітна капітуляція

 

Підсумовуючи все це, хочу сказати, що, «мовна шизофренія», за своєю логікою, – це нова надзвичайно потужна, надзвичайно ефективна форма русифікації. Вона продовжує всі ті цілі, які ставили перед собою класичні форми русифікації, про які я говорив на початку, і робить це значно ефективніше.

 

І в цьому моменті, який треба пам'ятати, на відміну від класичних форм тиску асиміляційного, «мовна шизофренія» як гібридний тиск русифікаційної стратегії не викликає прямого масового опору. Українське суспільство в величезній своїй масі капітулювало перед нею, здалося і просто продовжує споживати її так, ніби нічого не відбувається, тим самим беручи участь у руйнуванні власної мови, власної культури і власної цивілізації.

 

Нам зараз розгортають цілі нові ідеології «нового патріотизму», коли русифікатори маніпулюють російськомовними патріотами України, які віддають свої життя на Сході. Що, мовляв, через те, що ті люди говорять російською мовою, нам потрібно підняти руки і відмовитися від української мови. Я ніколи не чув ще від тих, що вмирають, що це вони говорять. Їх використовують, ними маніпулюють і кажуть нам, що тепер все в порядку, що тепер той факт, що в Україні 67% населення зголосило рідною мовою українську, а 10 найпопулярніших радіостанцій України передають тільки 4,6% пісень українською мовою, – що це все в порядку.

 

І ми забуваємо те, про що писав Шевельов у своєму есеї «Москва, Маросєйка». Коли він казав, що нації в історії людства зазнавали поразок. Це не обов'язково закінчувалося їхньою смертю, тим, що вони зникали би з карти людства. Він наводить приклад стародавніх греків, яких підкорив Рим. Вони зазнали поразки від Риму, але не зникли. Їхня культура розрослася в римській культурі і була перебрана римською культурою. Вони зберігали мову та Церкву через століття турецького іга і вибухнули незалежністю в 1830 році як новітня держава. Те саме можна сказати про Римську імперію, яка впала під ударами варварів, але розцвіла в іспанській, французькій і італійській мовах. Натомість поразка у війні цивілізаційній з Москвою, у війні культурній і мовній може призвести до зникнення українців як народу, як цивілізації з мапи світу.

 

Дякую.

 

***

Лекція прочитана у Львові (Книгарня «Є») 30 червня 2015 року.

Записала Христина ДУБНИЦЬКА.

 

ПРО ЛЕКТОРА

 

Юрій ШЕВЧУК – випускник факультету романо-германської філології Київського державного університету ім. Т.Шевченка (1977–1982) зі спеціальності «теорія і практика перекладу». Захистив кандидатську дисертацію на тему «Архаїзація лексики англійської мови Великої Британії».

 

Викладав англійську мову в Українському інституті інженерів водного господарства (Рівне, 1987–1992).

 

Навчався на маґістерській і докторській програмі з політології в одному з університетів Нью-Йорка (1992–1999), маґістр політології зі спеціальностей «порівняльна політологія» та «американський уряд».

 

Викладав українську мову на Літній школі Гарвардського університету (1990–2012), а нині викладає в Колумбійському (від 2004 р.) та Єльському (від 2014 р.) університетах – початковий, середній і поглиблений курси.

 

Автор підручника «Українська для початківців» для студентів західних університетів та самоуків (2013).

 

Викладає курс «Совєтський, постсовєтський, колоніальний, постколоніальний кінематограф» в Колумбійському університеті (Нью-Йорк), засновник і директор українського кіноклубу Колумбійського університету (від 2004 року), популяризатор українського кінематографа у Північній Америці та Західній Європі.

 

Член Наукового товариства імени Шевченка (США), член Української Вільної Академії Наук (США), член Національної спілки кінематографістів України.

 

Працював кореспондентом Радіо «Свобода» в Нью-Йорку (1994–1999).

 

Переклав українською «Ферму тварин» Джорджа Орвела (1989), «Історію України» Ореста Субтельного (1991).

 

Пише і виступає публічно на теми мовної ситуації в Україні, української культури й ідентичности.

 

 

14.07.2015