Українці й мешканці країн за західним кордоном реґулярно сприймають певні події та терміни по-різному, і це призводить до «комедій помилок» майже за класиком. Нещодавно у Львові побували два експерти — Кріс Міллер із США та Густаф Левандер зі Швеції. Перший працює в ІТ-секторі й допомагає різним спільнотам по усьому світу. Другий — спеціаліст з ризик-менеджменту, або ж, як він каже, фахівець зі складних питань. Під час зустрічей у Львові вони спробували поставити кілька складних питань щодо того, як Україна бачить себе у світі і як бачать її, як поліпшити імідж нашої держави, чи чекають Україну в ЄС, що зробити для того, щоб у міста та в державу прийшли інвестиції.
Українські діти малюють Батьківщину яскравими барвами. Трохи такого сприйняття не завадило б на експорт
Чого хочуть українці?
Під час зустрічі зі «Z» представник шведської компанії «Інфосфера» Густаф Левандер, який зараз «бадає» український ринок, поділився першими враженнями від нашої держави. І розповів про те, що не побачив публічних дискусій про ідею України — якою бачать майбутнє держави її громадяни. На його думку, це дуже суттєве питання, бо воно показує зрілість суспільства та його справжні прагнення. Прагнення до Європи надто обтічне і потребує маси уточнень, адже Європа дуже різна. І українці конче хочуть досягти рівня Німеччини чи Швеції. Водночас Греція також є частиною Європи, каже шведський фахівець, однак сумнівно, щоб українці дуже хотіли у своїй країні повторення грецького варіанту розвитку подій.
«У мене складається враження, що в Україні Європу бачать як єдиний блок, сформований після Другої світової війни. Однак Європа дуже розмаїта, тож різні її частини мають різні інтереси. Ким хоче стати Україна — такою державою, як Швеція, Франція чи Польща, а може, чимось зовсім іншим? Мені здається, останній варіант міг би бути найкращим, бо ориґінал ліпший за копію. А якщо вже копіювати, то й у цьому бути найкращим, як це колись зробила Японія», — каже Густаф Левандер (на знимці).
Як бачать Україну західні бізнесмени
На думку Густава Левандера, бачення західного бізнесмена, який звернув увагу на Україну, дуже залежить від того, на що він дивиться — економіку, політику, західну частину держави чи східну, а також від розуміння, хто себе з ким порівнює. Якщо українці дивляться на розвинуті європейські країні і хочуть, щоб у них колись було так само, то західні бізнесмени порівнюють Україну з її сусідами, які недавно стали членами ЄС. Також, звертає увагу експерт, певний дисонанс серед західних бізнесменів викликають заклики українців до входження в об'єднану Європу і те, що найбільшими торговельними партнерами України є Китай, Туреччина та Єгипет.
А Кріс Міллер каже, що з американської далечіні видно велику групу країн — Румунію, Угорщину, Болгарію та Україну. «І ми не бачимо кордонів поміж ними, а бачимо загальний силует, не бачачи особливої різниці. Для вирізнення потрібне брендування країни», — певен Міллер.
Чи чекають Україну в Європі?
Однозначної відповіді на це питання немає. З одного боку, європейські компанії не від того, щоб вийти на ринок великої за мірками континенту держави, однак це бажання розбивається об низьку купівельну спроможність українців. З іншого боку, війна на Донбасі, складна економічна ситуація не надто сприяють тому, щоб Європа привітно відчиняла двері для громадян України, адже європейці обґрунтовано бояться напливу дешевої робочої сили і нових хвиль нелеґальної міґрації та кримінальних елементів і з України, і з тих, що на схід від неї, країн.
Щодо економічних моментів, то Левандер вважає, що Україна мала б шукати партнерів серед європейських країн, щоб знайти свої ніші у виробничих та сервісних укладах, або ж доповнювати ті, що існують, виробництва так, щоб не завдати шкоди виробникам з Європи та України.
«Українці мусять ставити собі питання про те, хто виграє від входження України до Європи і хто втратить як всередині країни, так і зовні. Як можна переконати компанії інвестувати в українську економіку? Що ці компанії можуть отримати від таких інвестицій? Як стати партнерами, щоб обидві сторони не втратили?» — пояснює експерт.
Погана новина полягає у тому, що Україна з великим запізненням виходить на цей ринок, коли інші гравці мають сформовані набагато сильніші позиції.
Імідж — то є все
Сприйняття України за кордоном й досі пов'язане зі стереотипами. Зі слів Кріса Міллера (на знимці), країни пострадянського простору сприймають як такі, де дуже холодно, низький рівень життя, а люди не мають почуття гумору. Це не надто добрий імідж, до якого сміливо можна додати ще всеосяжну корупцію, погані дороги, Чорнобильську катастрофу та злочинність. Однак цей «чорнушний» коктейль почав змінювати колір через події на Євромайдані.
«Майдан показав, що люди заслуговують ліпшого, і це дало можливість почати писати нову історію країни. Зараз ваші 15 хвилин слави і цим треба скористатися, адже за кілька років будуть інші події, які схвилюють світ», — наголошує він і додає: якщо українці хочуть щось сказати світові, то мають зробити це швидко і чітко.
«Україна має можливість виглядати героєм і дуже потребує перегнати своїх сусідів, які увійшли до ЄС, зокрема Болгарію та Румунію… В економічному плані це буде саме те, що треба», — вважає Міллер.
Його поради до виконання прості й важкі водночас — створювати свій імідж, незважаючи на інших, будувати довіру до бренду держави і не давати комусь іншому говорити від свого імені, бо в такому разі всі решта у світі сприйматимуть Україну крізь призму сказаного кимсь замість неї. Набагато лаконічніше ці тези виклав Левандер: 1) завжди бути гравцем, а не «пішаком»; 2) ніколи не нити.
Long and winding road
Водночас американець каже, що змінити імідж на позитивний не просто і це потребує більше часу. Йдеться передовсім про справедливу судову систему, прозорість ухвалення рішень та подолання корупції.
Якщо великі компанії можуть собі дозволити судову тяганину в будь-якій країні світу, то інвестори меншого калібру потребують адекватного в часі та заходах захисту капіталу. Як наголошує Міллер, справедлива судова система є одним з наріжних каменів і розвитку економіки, і залучення інвесторів. «Якщо немає прозорості та послідовності, то насправді немає правової системи, а є натомість азартна гра», — констатує він.
Щодо корупції, то світовий досвід тут вельми широкий — від політики нульової толерантності й кримінального переслідування в США до сприйняття корупції та хабарництва як частини провадження бізнесу в азійських країнах. Очевидно, що нині Україна перебуває ближче до азійського варіанту, однак з огляду на європейські аспірації цей підхід мав би змінитися від піару та медіа-війн до реальних заходів для скорочення цього явища.
«Не може бути ніяких обхідних шляхів, які дозволять вирішити проблему в обхід чинних правил чи всупереч закону. Треба, щоб усі діяли у рамках закону», — каже Міллер.
Що робити з олігархами?
Олігархи відіграють вагому роль у політичному та економічному житті країни. Коли є кілька дуже багатих осіб та занадто багато бідних, то рівновага зберігатиметься доти, доки бідні отримуватимуть реґулярні виплати — пенсії чи зарплати. Але якщо фінансове становище бідних радикально погіршиться, то ця своєрідна угода буде розірвана і тоді багатії мусять починати хвилюватися за свої статки. В Україні багато хто говорить про розкуркулення олігархів, бо вони вкрали гроші в народу і заробили на цьому свої статки. Та, на думку Міллера, насильницьке позбавлення олігархів їхніх активів створить величезні проблеми для економіки загалом, тому він вважає, що треба було б закріпити статус-кво й артикулювати нові правила гри — грошей в олігархів не відбирають, але від певного моменту всі грають за однаковими правилами.
«Мені здається, що це велике питання, на яке Україна має відповісти. Якщо спробувати відібрати в олігархів ці гроші, то ви створюєте велику нову проблему. А можна зробити інакше: ви кажете, що правила були трохи "шизонуті", але вони [олігархи] можуть ці гроші залишити собі за умови, що такого більше не повториться», — вважає він.
На думку Міллера, величезні статки певним бізнесменам дозволяла робити дуже невизначена правова система, відтак назвати певні їхні придбання крадіжками практично неможливо — підприємці скористалися з дірок у законах і прокрутили вигідні для себе оборудки.
Про можливості Львова
Кріс Міллер має у Львові ділових партнерів, з якими розвиває свій ІТ-бізнес. Сюди він вперше приїхав кілька років тому, коли переносив бізнесові операції із США до Європи. Підприємець каже, що, попри добрі можливості, американський шлях втрачає свою сміливість, свою віру в успіх. На його думку, в майбутньому багато відповідей у царині бізнесу та економіки можна буде знайти поза США, тож він вирушив шукати ті місця, які можуть стати джерелом найкращих рішень.
«Я завжди шукаю дві речі — хто робить щось найкраще і хто матиме найбільший потенціал. А сюди я приїхав не тому, що ви робите щось найкраще, а тому, що ви маєте найкращий потенціал», — щиро зізнається він.
На його думку, Львів має низку переваг для потужного розвитку як спільнота і навіть флаґман країни. Йдеться про близькість до кордону з ЄС, позитивне налаштування до життя і бажання щось робити, прекрасне архітектурне середовище плюс вагоме інтелектуальне середовище у вигляді галузевих інститутів та університетів, багато ІТ-компаній, місцевий бізнес, орієнтований на добру якість сервісу, розвинуту інфраструктуру та вже набутий позитивний бренд міста.
До того ж потенційним інвесторам допомагають такі чинники, як сприятливий курс місцевої валюти для експортерів та порівняно дешева робоча сила, яка при тому є досить кваліфікованою.
Туризм. Головне — вчасно зупинитись
Щодо пріоритетних напрямків розвитку Львова, таких як туризм та ІТ-сектор, то, на думку американського експерта, туризм є першим щаблем для подальшого економічного розвитку будь-якого міста чи спільноти.
Кріс Міллер розповів історію з його рідним містом Саванною в штаті Джорджія, яке ставило велику ставку на розвиток туризму. Свого часу, аналізуючи цифри, він виявив, що туризм, в якому працювала чверть населення міста, у грошовому еквіваленті приносив стільки само, скільки креативна індустрія або ж індустрія знань, у якій було задіяно лише 5% працездатного населення. Натомість у сфері туризму заробітки найнижчі.
«Але ці п'ять відсотків дають більше доходів, ніж усі заклади сфери туризму. Я їм кажу: дивіться, це створює більше грошей, більше добробуту, аніж увесь цей галас. Я не кажу, що туризм це погано, але ви мусите подумати і про інші сектори, адже якщо ви допоможете створити ще п'ять відсотків у бізнесі знань, то фінансовий ефект буде набагато більший», — оповідає експерт.
На його думку, туризм має бути вихідним пунктом для економічного розвитку, а не метою. Люди відвідують гарне місце, декотрі потім повертаються, щоб у цьому місці жити, а потім працювати і створювати власний бізнес.
«Моя ідея полягає в тому, щоб використати туризм для підняття інших секторів економіки на вищий рівень. Ви маєте знайти такий тип туризму, щоби притягнути до міста саме таких людей, як би вам хотілося. Це так само, як у вашому домі — ви не запрошуєте до себе додому тих людей, з якими вам би не хотілося жити», — зауважує Міллер.
А водночас він застерігає міську владу від неконтрольованого розвитку туристичної галузі, бо це може отруїти сенс того, задля чого люди хочуть відвідати якесь місто, — його дух та автентичність.
«Туристичний бум може вийти з-під контролю. Це саме те, що ми виявили у Саванні. Це отруює те, задля чого туристи приїжджають до міста, — його автентичність, відтак воно перетворюється на балаган, бо не має нічого спільного з вашою історією та культурою. І це у Львові теж можна побачити. Тест дуже простий: якщо ви виходите на оцю площу (показує на площу Ринок) і там немає нічого, що хотіли б купити місцеві мешканці, отже, ви маєте проблему», — підсумовує американський експерт.
28.07.2015