Про концепт щастя
Чого українцям бракує, щоб стати щасливою нацією? – Нічого. Мені хочеться відповісти на це запитання саме так: «Нічого не бракує. Вони мають усе. Ми маємо все». «А чому ж вони тоді такі нещасливі, якщо мають усе?», – скажете ви. Саме й тому нещасливі, скажу я, що не знають цього. Думають, мабуть, що як тільки колись матимуть усе, тоді й будуть щасливі.
Але ми сьогодні не хочемо говорити про щастя «колись та потім», бо це – не щастя, а лише мрія. Ми також не хочемо говорити про щастя пережите давно і колись, бо це – не щастя, а лише спогад. Насправді нас цікавить щастя «тут, уже і зараз». І маємо рацію, бо щастя й справді може бути лише «тут, уже і зараз», по-іншому його годі відчути та пережити.
Чому мені не імпонує формулювання питання: «Чого не вистачає українцям?». Тому, що так сформульоване запитання відображає культуру, етику, а навіть і естетику думання, яку, думаю, нам слід змінювати. Питання, чого нам не вистачає (бракує) до щастя, є питанням народженим логікою утилітаризму, логікою наскрізь практичною, яка вчить нас, що всі справи у нашому житті полагоджуються двома ключовими способами. Я назву їх англійською мовою, бо так вони мені звучать особливо влучно: “to fix” та “to satisfy”.
Ми fix problems та satisfy needs. І у цьому, ми вважаємо, запорука нашого успіху. Ми вирішуємо проблеми та задовільняємо потреби. Так побудована структура нашого сприйняття дійсності, визначення цілей і прийняття рішень. Але це ще не все, бо у нашій теперішній культурі є ще один принцип, який додає певного драматизму та адреналіну в динаміку нашого життя, а саме: принцип конкурентності або змагальності. Рейтинг, успіх, ідеалізація «self-made man», гра з нульовою сумою та прагнення перемоги міцно «сидять» у генах людини 21-го століття.
Наше поняття та розуміння прогресу передусім транслюється в економічно-технологічних термінах. Мірою й індикатором прогресу є інструменталізація, підпорядкування та використання всього, до чого зможе дотягнутися інтелект і рука людини. Такий прогрес не знає жодних обмежень, окрім тимчасових і ситуативних, які, як нам здається, завжди долатимуться людським інтелектом, інноваційністю та знаннями.
Тому, зовсім не дивно, а радше цілком прогнозовано та зрозуміло, що у розмовах за кавою, зловивши філософську хвилю, ми формулюємо та вирішуємо проблему щастя у термінах, які нам звичні, зрозумілі з нашого повсякденного досвіду праці, спілкування, вирішення проблем і змагання за успіх в бізнесі, навчанні чи політиці.
Ми комфортно (я б навіть сказав, занадто комфортно) чуємося в культурі, яка визначає нашу свободу передусім як «свободу вибору», що практично виявляє себе як можливість задовольняти існуючі потреби та створювати нові, шукати та знаходити способи їх задоволення. Генерування нових потреб та, так би мовити, «маркетинг нових потреб», є дуже важливим, бо задоволення потреби є мотором сучасної економіки. Людина не стане вашим клієнтом, аж поки ви не розбудите в неї своєрідного голоду на вашу продукцію чи на вашу послугу. Ми з вами стаємо віртуозами у культурі споживацтва.
Якщо жити в площині, що виростає на осях «потреба – задоволення потреби», «перемога-поразка», то зрозуміло, що корелятом «щастя» стає дієслово «мати».
Наші з вами рекламно-маркетингові стратегії, побудовані на позірній привабливості «мати», у мільйон різних способів транслюють меседж про те, що саме наша продукція чи послуга зробить вас щасливими: наш шоколад – це вибух смаку і блаженство кохання. Ви станете щасливими тому, що будете мати щось, володітимете чимось, пануватимете над чимось або кимось, як у цій історії із шоколадом та красунею.
Я, однак, не думаю, що питання щастя може бути «розв’язане» в координатах «потреба – задоволення потреби». Ми, звісно, можемо сказати, що кожен із нас має потребу в щасті, але якби це означало, що щастя стає ціллю нашого життя, то цим самим ця ціль одразу ж стає недосяжною. Хто із нас може запланувати собі бути щасливим кожного вівторка з 17.00 до 19.00 і зреалізувати цей план?
Натомість, задоволення, як ми добре знаємо із власного досвіду, є досяжною ціллю для нас, але хіба задоволення та щастя – синоніми? Ми живемо в культурі, яка успішно маркетизувала й економізувала задоволення, яке стало основним продуктом, який насправді продається. Ті, хто успішно працює на ринку, добре розуміють, що вони продають емоції, враження та задоволення. І це працює. Ми лише повинні пам’ятати, що самі по собі ефективність та продуктивність певного процесу ще не є його моральною леґітимізацією. Папа Франциск пригадує нам слова свого попередника про те, що «Купування є завжди моральним – а не просто економічним – актом» (Laudato si, 206).
Прошу однак мене зрозуміти правильно. Я зараз не критикую ринок. Ринок є технологією, яка допомагає нам розбудувати «структури праці, продуктивності й обміну». Насправді ринок є однією із найбільш блискучих інновацій, яка відкриває перед нами нові нагоди для творчої праці, але водночас ставить нас перед рядом викликів, зокрема, і морального плану. І це нормально.
Моя критичність націлена на щось інше: я вважаю, що фундаментальна проблема появляється тоді, коли ринок із економічного інструменту стає філософією, світоглядом та стилем життя, що виявляє себе як культура споживатцтва.
Отже, я пропоную змінити наше питання. Мені набагато важливішим і пліднішим у контексті нашої розмови про щастя виглядає запитання «Що ми можемо віддати, чим ми можемо поділитися та що ми можемо подарувати?». Кожен із нас може індивідуально поставити собі це запитання, але ми також можемо скерувати його до наших більших чи менших спільнот, а, зрештою, адресувати його і до усіх нас українців.
Ми якось так уже звикло і дещо шаблонно декларуємо, що ми – європейці, а Україна – це Європа, і одночасно ж підкреслюємо (для більшої солідності мабуть), що ми йдемо до Європи. Але нехай уже. Для мене важливим є не тільки вектор нашого руху, але і питання про те, а «із чим ми йдемо до Європи?» І тут я зовсім не маю на увазі питання економічної, фінансової, правової, освітньої чи технологічної «сумісності» із європейськими стандартами.
Мене радше цікавить те, чи ми готові взяти відповідальність за Європу за її майбутнє? Чи ми готові реформувати Європу, якщо така виникла би потреба? Чи ми готові любити цих людей, плекати спільний простір солідарності, служити їм і віддавати своє життя, щоби захистити їх, якби колись була така потреба?
Для нас, одухотворених Майданом, ці питання вже зовсім не є питаннями зі сфери високої теорії та філософії. Суть солідарності сотень тисяч незнайомих людей учасників Революції Гідності полягала у тому, що у кожного маліли його власні потреби, а натомість – міцніла воля служити іншому, берегти його, піклуватися про нього, любити його щирою людською любов’ю. Майдан дозволив людині відчути себе господарем свого власного життя аж до тої міри, щоби можна було і його віддати заради життя, але вже життя іншої особи.
Папа Франциск говорить про «throwaway culture», тобто про культуру марнотратства, у якій, скажімо, майже третина виготовлених продуктів харчування викидається та марнується. Наша Революція показала нам, які ми багаті у нашій, здавалося б вічній, вбогості, настояній на зітханнях та наріканнях. Речі, гроші, харчі, час, вміння – ці та інші ресурси почали практично миттєво працювати в «економіці дару». Ми виразно побачили та пережили дієвість та ефективність мотивації, яка не розкручує колесо моїх потреб і їхнього задоволення, а натомість започатковує ланцюжки та механізми взаємного дарування.
Наш Майдан відкрив нові горизонти не тільки для нової України, але й для цілого європейського проекту. Ми це ще самі не усвідомили. Європейцям натомість здається, що їхня відточена риторика цінностей і демократичні процедури створили суспільний простір Європи, який уже більше ніколи не потребуватиме морального героїзму та святості. Насправді ж, Майдан, який уже самим своїм існуванням простимулював агресію російського тоталітаризму, також поволі витягує і Європу із зони комфорту.
Ключове питання, яке може допомогти нам відкритися на глибші питання сенсу, візії, призначення нашого життя, полягає не у виясненні, чого мені бракує, а радше, у намаганні зрозуміти, що я можу віддати, чим поділитися, чим послужити та чим бути корисним іншому «тут, уже і зараз». Але так поставити питання може лише той, хто говорить з повноти власного обдарування. А хто сказав, що наше життя є нічим не наповненою пусткою, яку потрібно спершу заповнити?
Я щасливий тоді, коли я відчуваю вдячність. Навіть, якщо я оточений пишнотою та владою, але почуття вдячності мені незнане, то насправді я є глибоко нещасною людиною. Ви запитаєте, чому я згадую про вдячність та пропоную її як критерій та індикатор щастя? Відповідь, насправді є дуже простою: вдячність є автентичною відповіддю людини на дар. Саме у пережитті вдячності ми не тільки зустрічаємося із дійсністю дару, але й самі входимо у модальність дарування.
У християнському світобаченні абсолютною й остаточною дійсністю є міжособові стосунки, які здійснюються та сповнюються у взаємному даруванні. А все решта, що нас оточує, є похідним, є плодом цих стосунків і є немовби намистинами, нанизаними на плетиво міжособових відносин.
Ми можемо прийняти логіку дару й інкорпорувати її в наше життя, але також можемо і відкинути або зігнорувати вимір дару та залишитися в просторі, де все має свою ціну, а міра моєї свободи (чи автономії) визначається як міра моєї здатності задовольняти свої потреби.
Якщо все ж таки повернутися до нашого оригінального запитання про те, «чого нам бракує?», то часто, на жаль, нам не вистачає вміння прийняти наше власне життя як дар. Акт прийняття себе та свого життя як дару насправді робить нас ще багатшими. Усвідомлення того, що я є даром для себе самого, що інші особи є даром для мене, що цілий світ є частиною великого дару, міняє риторику та лексику прислухання та слухання власних потреб на лексику та модальність вдячної відповіді іншому, яка стає першим кроком відповідального служіння іншому.
У своїй найновішій «екологічній» енцикліці Папа Франциск має невеликий розділ про радість і мир, в якому також звучить і тема щастя. Папа говорить про дуже прості речі, які, можуть зробити нас радісними та щасливими: «задовільнятися малими», «цінуй речі малі» та «не засмучуватися тим, чого не маєм» (Laudato si, 222).
Одна з цих малих речей, пише Папа є коротенька молитва перед їдою, яку він закликає всіх нас не забувати та практикувати. Ця коротка молитва, продовжує Папа, «нагадує нам про наш особливий стосунок із Богом; підсилює наше почуття вдячності за сотворені дари; віддає шану тим, хто подбав про наш харч і знов утверджує нас у нашій солідарності з тими, що зараз у найбільшій нужді» (Laudato si, 227).
Пам’ятаймо, що великі речі часто розкриваються та являють себе у речах малих «тут, уже і зараз», коли думаємо про щастя, служіння та дар.
Доповідь виголошена під час відкритої дискусії “Щаслива нація: чого не вистачає українцям”, Львів, УКУ, 11.07.2015
Промовець – директор Інституту етики та проблем сучасності УКУ
20.07.2015