Вісти, які приходять з Росиї, вказують, що там відбувають ся подїї, які можуть мати велике значінє для дальшого полїтичного розвитку держави Миколи II. Мінїстри зміняють ся; посли на зазив президента Думи з'їхали ся перманентно до Петербурга, відбувають наради і домагають ся скликаня Думи, яку цар уже й обіцяв скликати в серпни; по більших містах проявляють ся масові рухи з характером то погромів то революцийної акциї; села так само починають рушати ся; в військових кругах невдоволенє — і т. д.
Що се все значить? Чи Росия стоїть на передоднї революциї як при кінци війни з Японїєю? Чи треба ждати спаралїжованя її воєнних сил з внутрі, як тодї, і швидкого заключеня мира?
При недостачі безпосередних звязків з Росиєю, які майже в цїлости перервала війна, важко виробити собі ясний і докладний погляд і на розміри і на характер висше зазначених подїй. Одначе — з сим застереженем — все таки можна їх схарактеризувати й оцїнити їх значінє.
Зачнемо від масових рухів. Безперечно, що в народних масах теперішна війна так само непопулярна як і японська, як і всї війни взагалї. Вони інстинктом чують, що кожда війна, хоч-би з полїтичних чи економічних мотивів в розуміню міродатних кругів найбільше оправдана, а при тім найкориснїйше закінчена, вимагає від них найбільше жертв, а приносить їм найменше користий. Безперечно й те, що не всї полїтичні партиї в Росиї впали жертвою полїтичного патріотизму та що тайно, в "революциннім підземелю", ведеть ся далї та сама пропаґанда, що перед війною, пропаґанда, яка має за цїль полїтично-социяльну революцию. В кінцї певне й те, що між поневоленими народами, — хиба з виїмком Поляків, яким начальний комендант обіцяв "з'єдиненє й відбудованє Польщі під скриптом росийського царя"* — війна не має симпатий.
Та чи ся революцийна пропаґанда на стільки сильна, щоб надати напрям і цїль масовим рухам, трудно сказати. Звістки, які приходять в сїй справі, неясні; "погроми" і "революция" перемішані в них так, що годї зориєнтувати ся, чи се були погроми несьвідомої товпи, чи плянова акция зреволюціонїзованої маси. Правдою буде мабуть те, що революційні орґанїзациї старають ся опанувати масові руху, щоб надати їм ціль і напрям.
Певна річ, що коли-б з сею революцийною акциєю симпатизували широкі круги радикальної інтелїґенциї, невдоволеної теперішним станом, то можна би сподївати ся спаралїжованя воєнних сил Росиї з-внутрі і швидкого мира. Сього й сподїваєть ся пересїчний горожанин Австриї чи Нїмеччини, читаючи в своїй пресї сензацийні заголовки про революцию в Росиї.
Одначе так воно не є. Згадані широкі круги росийської радикальної інтелїґенциї, що правда, невдоволені теперішним станом і готовлять ся використати спричинене воєнними невдачами скрутне положенє правительства в користь конституцийних реформ, — одначе зовсїм не в напрямі, бажанім в Австриї чи Нїмеччинї. Ті круги зовсїм не бажають мира за всяку цїну, тільки навпаки стоять на тім, що Росия за всяку цїну мусить перевести війну до успішного кінця. За дотеперішні невдачі на полї війни винять вони теперішну державну орґанїзацию, і тому власне домагають ся скликаня Думи й розширеня її компетенциї, зміни кабінету в напрямі допущеня до власти представників громадянства і т. д., — щоби на сих конституцийних основах приступити до лїпшої орґанїзациї державних і суспільних сил в цїли дальшого, успішного веденя війни, до "змілїтаризованя Росиї", як висловив ся президент Думи Родзянко.
Чи правительство сповнить волю радикальної інтелїґенциї, чи може своєю упертістю зближить її з революцийними ґрупами, а коли і сповнить ту її волю, чи та акция в цїли "змілїтаризованя Росиї" принесе сподївані успіхи на воєннім теренї, — се инші питаня, на які поки-що нема певної відповіди. Але певне те, що висше зазначений рух росийської інтелїґенциї не означає бажаня мира, тільки бажанє війни аж до побіди.
Се треба мати на увазї, оцїнюючи теперішне положенє в Росиї.
Инша річ, що сї внутрішні процеси можуть також ослабити Росию і тим самим заставити її закінчити війну, особливо, коли правительство покажеть ся за мало уступчиве і тим скріпить шанси революцийної акциї.
Треба також мати те на увазї, що незалежно від справи війни зазначені процеси можуть мати велике значінє для розвитку Росиї по війнї. Коли партиям, які домагають ся конституцийної перебудови Росиї, вдасть ся тепер бодай в якійсь поважнїйшій части захопити полїтичну власть в свої руки й укріпити її за собою, то сей здобуток стане по війнї вихідною точкою конституцийної перебудови держави.
Се має велике значінє і для українського народу, на скільки теперішна війна не довела би до здїйсненя програми відірваня України від Росиї і український нарід мусїв би далї дбати про себе в рамах росийської держави.
З сього погляду на увагу заслугує недавна конференция конституцийно-демократичної партиї (кадетів), на якій найживїйшу дискусию викликала, здаєть ся, українська справа. По рефератах Мілюкова і ще двох референтів, а по переведеню дискусиї конференция більшістю голосів приняла резолюцію, в якій признає українському народови повне право національно-культурного самозначеня, й осудила протиукраїнські виступи відомого провідника україножерчого напряму в партиї, Петра Струве. Наслїдком сеї ухвали П. Струве виступив з центрального комітету партиї.
Очевидно, від теоретичної ухвали, яку можна ріжно інтерпретувати, на з'їздї партиї, яка ще навіть не є формально лєґалїзована, до переведеня її в державнім будівництві, така далека дорога, що сього не можна забувати при оцїнцї згаданої кадетської резолюциї, — але все таки сьвідчить се, що українська справа росте в полїтичне значінє.
*При нагодї зазначимо, що 5. с. м. відбув перше засїданє росийсько-польський комітет, який має радити над здійсненєм тої обіцянки. Комітет працює під проводом президента мінїстрів Горемикіна. На згаданім засїданю був також державний секретар Крижановський. В склад комітету входять члени Державної Ради Хвостов і проф. Багалїй, члени Думи Шубінский, Балашов і Кн. Святополк Мірский, a з Поляків ґр. Вєльопольський, ґp. Шебеко, Дмовский, Ґрабскій (мабуть брат вшехпольського професора львівського унїверситету, бо щоби він сам за зраду Австриї так швидко і так високо виаванзував, мало правдоподобне, хоч і не неможливе), Гарусевич і Добецкий.
[Дїло]
17.07.1915