[I. Кілька слів про калїцтво. II. Де-що з псіхольоґії калїк. III. Про виховавчі заведеня калїк. IV. Испит темних у Львові. V. Кілька слів прикінцевих.]
Cвітильник тїлу єсть око: єгда убо око твоє просто будет, все тїло твоє cвітлo будет.
Так писав св. Лука і сі слова підбігли менї під перо при нaгoдї нинїшного письма про темних калїк.
Відчинїть двері і станьте духом в ясній, привітній на око і опрятній темници кількадесяти нещастних истот, засуджених природою або судьбою на вічну, часами нїчим не заслужену кару кромішньої тьми... Яка трогаюча картина — замість, стрінути вас веселим, ясним поглядом ока, пізнати між входячими рідного брата, сестричку, батька, матір рідну, привитати окликом радости, утїхи, і з повною свободою в млї ока опинитись на дорогій теплій груди, в сердечних обіймах, — стрічають вас нерухомі, позвішувані важко в долину голови, лиця напятновані чертами внутрішної роспуки і вічного горя, або безвиразні фізіономії, на котрих замість того чудного зеркала душі — ока — остав ся лише слїд: позападані ямки, ропячі рани, позавертані білка, або безхосенні рогівки на подобу очей... Хоч там під скромною одежиною нещастного калїчки застукало дитяче серце, що власне може в сїй хвили увійшла дорога мати, батько, сестра, брат, — ви не побачите того; нещастний слїпець, нагнений судьбою конечности, жде терпеливо і нерухомо на ваш голос, в котрім лежить частина єго ока! Обізвіть ся до него, закличте по имени, скажіть, що ви мати єго, — він простягає свої тремтячі ручки, в сторону відки голос дочув, єго лице викривляєсь ще більше, а дрожачі уста промавляють сумно наймилїйше кождому слово: "Мамо!" — з тим иронічним на судьбу додатком: "Де ви? я вас так давно не бачив!..." Справдї давно, бо може й нїколи, а ви мимохіть додасте: "І не побачить нїколи!..."
Для него на віки закрите світло ясне, єму нїколи не бачити вашого лиця, не бачити рідної хатини, живучи серед неї, не бачити колиски, в котрій разом з ним колисалась єго гірка доля, як не бачити бездушному трупови своєї домовини, остаточного заливу, до котрого по тяжких трудах житейскої борби прибив наконець єго корабель жизни на вічний пристай. Для слїпця закриті на віки пишні картини краєвидів, чудові види гір, долин і рік, богатство і краса природи, синява неба, ясні зopi і золоте сонце, чудна квіточка і гойдаючій ся на ній мотилик... Для него закриті подивні дїла штуки і людского розуму, роскішні міста, стрійні палати, величні будови, котрі, впадаючи лучем світла у ваше внутро крізь два маленькі віконця тїла — ваші очи, — чарують душу, розпалюють уяву, вливають у грудь огню, сили і натхніня, поривають до дїл великих, а в тяжкій борбі о бутє стають нагородою зa труди, мозоли, за рани і муки. Слїпець не може користуватись і окрушиною тої сили, яку дає нам око, бо в него цїла сила ока скуплена в слїпім нашкірку пальцїв, в кінци пушок. Його не досягне пушками — те для него так тайне, як тайною для нас уся містерія загробного світа, хоч-би відділене було від него лиш на одну пядь.
— Боже! Дай менї можність відтворити в собі той світ прекрасний, котрий я трачу! —кличе затревожений мальчик в Nieboskiej komedyi Красіньского, коли пізнав, що ясний луч світла гасне для него на віки і він стає слїпцем.
Но для уродженого слїпця і ся окрушинка щастя не припала пайвою.
II.
Послухайте сердечної молитви слїпця: кілько там тепла, кілько любови до непонятного Бога, кілько трогаючого жалю і прощеня судьбі за єї несправедливість, а по-при всїх почуєте одну ще несміло тремтячу струну — надїї...
Чи сповнять коли надїя свої злудні обіцянки?... Похитаєте сумно головою, і подумаєте: "нїколи". Лише в голос не кажіть того слова слїпцеви, не видирайте єму того одинокого щастя і богатства, котре від колиски вело цілу людскість в нескінченість і безмежність часу, а на всї докори своєї злуди дає зацитькуючій одвіт: "Коли не тут, так певне за гробом..." То слово "нїколи" страшне на ваших очах, а ще страшнїйше в ушах нещасливого слїпого калїки. Над ним передумує він днї і ночи, місяцї і лїта, відсуває єго від себе поза границї можливости, боре ся з ним думками, аж ставши одною ногою на дошку надїї загробного житя і склонюючи голову в обійми сирої челюсти, переходить доперва тогдї над тим словом до порядку дневного...
Нещастний терпить і надїєсь, а надїючись страждає. Половини щастя достигне, хто страждучи уміє не надїятись, уміє освоїти ся з гадкою, що так мусить бути, а инакше бути не може.
Отут стоїть перед вами семилїтний дїтвак з двома ямками, замкненими повіками, котрих нїколи не отворить, хоч має повну свідомість житя і руху. Лице єго представляє образ вічного терпіня, немов би хто кусниками різав єго тїло, і він туй-туй має скрикнути, скоро біль переможе єго упертість і героічну силу. Но надармо ждете на голос єго терпіня: він затяв ся і з тим виразом терпячої душі будете єго бачити в кождій хвили через весь єго вік, без жалоби, без голосу. Коли-ж на устах єго виражає ся часом вимушена усмішка, то тілько в нїй веселости і радостї, кілько проблеску кине один продираючій cя через густі лави чорної хмари луч заходячого сонця...
ІІІ.
Як нещасливі бувають калїки, утративши поодинокі члени тїла, потребуючі заодно ласки і помочи других, щоби порушати ся з місця на місце, або одягтись і обслужити себе, заспокоїти голод, не мавши власних рук; — як нещасливі глухі, не могучі любувати ся голосом птичок, божественними тонами музики і співу, лепетаня рідних дїточок; або глухо-нїмі, не могучі виразити вам словами своїх гадок, — однак в порівнаню до темних нещастє их ледви чи можна назвати нещастєм. Умислові здібности у темних бувають завсїгди далеко більші ніж у инших калїк, а из здібностью иде в парі велика помисловість, предприємчивість, иніціятива. Єсли-ж возьмемо ще на увагу велику вразливість і дразливість звичайну калїкам, а у темних спеціяльно надзвичайний слух і високій розвиток духових орґанів, взагалї змислів, котрі розвились на кошт утрати взору, — то чим висше розвитий слїпець умислово, тим більше відчуває свое калїцтво, а опущений, стає ся тим нещаслившій. Не виходить однак з того, щоби тих нещастних лишати судьбі, не займатись ними, не образувати их умислових здібностей а обмежитись лиш на піддаваню конечних средств для піддержаня их орґанізму та веґетаційного истнованя. Тим не зменчить ся их нещастя, бо природа сама без людскої помочі робить своє. Впливи внїшні, особливо-ж через слух, не дають кристалізувати ся силам інтелектуальним, а і розвивають их після обставин і суми додатних чи уємних вражінь, котрі відтак ассімілюють ся зі свідомостію калїцтва даного индівідуум і впливають на рішучій их настрій, — після нашої псіхольоґічної термінольоґії— душевний. Штука виховуваня може вповнї запобігти хоробливим збоченям, і умілою, з гори обдуманою рутиною надати щасливий напрямок, котрий сам в coбі був би обдуманий на улекшенє кaлїкaм тяжкого присуду судьби.
Найвідповіднїйшими до того є виховавчо-научні институти або заведеня, в котрих темні калїки можуть побирати интелектуальне, фізичне і моральне вихованє і де находили би для себе приноровлене, до вдачи поодинокого индівідуа, занятє.
А кілько то нещастних тих калїк волочить ся но наших селах, місточках і містах без занятя, простягаючи руку при дорогах і коротаючи довгі лїта попри своїм калїцтві, ще до того в нуждї, живучи инодї гірше нїмої звірини, як би за мало було им кари вічної ночи?
Та ба" Коли поступова, гуманна Европа видирає послїдний цент свого люду і кидає в ненаситну пащу мілітаризму, а пупіль культурного XIX віку, благородний чоловік, в шаленій горячцї працює невпинно над загладою самого себе, порпаючись в звершености штуки мордів та проливу крови, — тo правдива гуманність, гірка судьба нещасних истот, упослїджених калїк, токмить ся до тїсних закутках приглушена і придавлена шумом і гуком пoлiтичниx тоастів та стратеґічних комбінацій.
(Конець буде.)
[Дѣло, 16.07.1890]
(Дальше.)
В Галичинї для темних истнує від кількадесяти лїт приватне заведенє у Львові, тепер при улици Личаківскій, під назвою: "Галицке заведенє для темних".
Заведенє се заложив в 1845 роцї Вінкентій Заремба Скшиньскій актом фондаційним, підписаним у Львові дня 1 липня 1845 р. В. З. Скшиньскій зложив на сю цїль 18 тисяч зл. конвенційної монети до каси уряду платничого, а крім того обовязав ся давати що року на сю цїль 400 зл. к. м., скоро заведенє увійде в житє, переказуючи сей обовязок і на своїх cпaдкoємцїв реальности (дому) у Львові, з застереженєм, що спадкоємцї можуть за одноразовим зложенєм суми 10.000 зл. увільнити ся від обовязку складаня 400 зл. що року.
Иніціятивою того чоловіколюбного і благородного заведеня було нещастє, яке діткнуло було Скшиньского — утрата любого сина Володимира. В актї фундаційнім Скшиньскій висказує надїю, що "початковим своїм фондом збудить сочувство у обивателїв галицких і они причинять ся, щоби заведенє се, так потрібне, могло як найскорше стати і розвинути добродїйні наслїдки." Фундаторови йшло о то, аби "невилїчимих слїпцїв так виобразувати, щоби по скінченю курсу могли заробляти собі на власне удержанє.
Поміж рубриками рахунку приходів стоять дальші дарові леґати нacлїдників і потомків пок. Вінкентія Скшиньского, (пр. пок. Людвика Скшиньского 3000 злр. в обліґаціях индемнізаційних), дари від різних приватних осіб, громад і товариств, а весь прихід в 1889 р. виносив 13.564 зр. 54 кр.
Галицкій сойм причиняєсь до удержаня сего благородного заведеня нещастних калїк лише незначною субвенцією в сумі 2,000 злр., хоч — мимоходом сказавши для Змартвихвстанцїв видав річно аж 4500 зр.! Частину з приходу обертає дирекція на будову нового дому для заведеня, на заосмотрюванє вихованків по-за заведенєм (котрі вже виступили, позаяк се виразно застережено в актї фундаційнім), і т. д.
Відбувшій ся дня 11 липня с. р. испит в тім заведеню показав найкрасше, які добродійства може принести і нещастним калїкам і краєви таке заведенє, наколи-б ним край схотїв заопікуватись щирійше.
IV.
В ясній, чистій кімнатї по 9 годинї рано в день руского Петра і Павла (11 н. ст. липня) почав ся испит. По одній сторонї під вікнами засїло кількадесять темних плеканцїв заведеня, хлопцїв і дївчат, почавши від 7 лїт віку, і дожидали спокійно, майже неподвижно, початку испиту. Публики зібралось досить поважне число, між ними свояки або і родичі нещастних калїк. Комната пообвішувана була різними роботами дївочого дрота, шилка та голки, різні плетїнки килимків в десенях, виплетених з окрайцїв різної кольорової матерії. Приглянутись близше тим роботам, аж не хочесь вірити, щоби сі штучні і красно, по майстерски викінчені працї жіночі були дїлом рук темних истот.
По молитві і по катехизації — де вже на вступі ударила надзвичайна память плеканцїв, а з другої сторони невтомима праця учителїв, — розпочались продукції займаючі кождого, хоч би найменче цїкавого чоловіка відчитаня книжок темними калїками.
Дякуючи чемности і щирости управителя школи п. Марка Маковского, переглянув я книжки і переконав ся, що книжок тих дуже і дуже скупо, бо крім значнїйшої, євангелія св. Марка, і кількох инших реліґійного змісту (друкованих в варшавскім заведеню темних), до инших предметів книжок відповідних зoвсїм нема. Виною сего почасти ся обставина, що заведенє львівске придержуєсь старого систему друкового (практикованого у Варшаві о по цїлій Россії), котрий полягає на тім самім, дуже утяжливім альфабетї, звичайних наших черенок друкових, а друга вина, що заведенє не може ужити значнійших фондів, щоби роздобути книжок.
Темні читають, розумієсь, не за помочію очей, але при помочи нашкірка пальцїв по-конець пушок, отже через мацанє. І хоч, як я вже висше згадав, уживають буквів звичайного альфабету, то читають єго скорше нїж видючій, а непризвичаєний до того письма чоловік. Их книжки не потребують чорнила, бо букви в них бувають виколювані голками з відворотної сторони і, розумієсь, букви укладають ся на виворіт рядком від сторони правої до лївої так, що хотївши читати треба, в той спосіб виколену сторону, читати на сторонї відворотній. Виколюванє кождої поодинокої букви забирало би богато часу, — бо ж треба виколоти старанно весь рисунок єї границь, — тому є вже готові букви, уложені из сталевих шпильок в одній насадї звиклої черенки, так, що треба лише приложити єї до паперу, притиснути, коло неї другу, третю і т. д., і в той спосіб задруковує ся одну картку за другою, а картку читає ся очевидно лише з одного боку. Настовпчені беріжки дїрок проколеного паперу на відворотній сторонї суть для пушок темних калїк тим в букві, чим для наших очей чорнило. Букви мусять бути по можности досить великі.
Се той старий систем, якого придержуєсь і заведенє темних у Львові. Але від 15 лїт уживають західно-европейскі заведеня темних нової, далеко практичнійшої системи Брайля. Єго азбука складаєсь з крапок а поодинокі букви становить відповідне число тих крапок, их положенє побіч себе і віддаленє. До того ще єго приряди не виколюють букв, а лише витискають. Се великій крок на-перед, зваживши, що і зискуєсь на папері, на обємі книжки та єї тривкости, і калїкам букви тої системи далеко лекше читати, бо приложивши палець, темний зараз чує, кілько там крапок, яке их віддаленє і положенє одної до другої. Тому може читати дуже скоро, посуваючи по рядку пальцями а не обмацуючи всего рисунку букви. Так н. пр. букву А, після системи старої мусить обмацувати цїлу, а навіть і перегородку в серединї, — а після системи Брайля букву А становить одна крапка (.), букву Б дві крапки одна під другою (:), букву в чотири крапки (три в рядї з гори в долину а одна з лївого боку при середній), і т. д.
(Конець бyде.)
[Дѣло, 17.07.1890]
(Дальше.)
Крім письма виколюваного уживають плеканцї львівского заведеня темних також письма витисканого на подобу витисків стампілевих, але се вже більше для кореспонденції з видючими. Для них витискане письмо читати труднїйше, бо-ж лінії бувають усе гладші і менче дразливі під дотиком, як виторочки проколених дїрок. (Та все-ж для тих темних истот і се в житю принесе часом задоволенє або утїху. Коли по закінченю испиту присутний п. намістник, ґр. Бадені, обдаровував відличних плеканцїв книжочками (котрих они нїкoли читати не будуть, бо друковані звичайним нашим друком), один з них дістав хорошо переплетеного Panа Tadeusza А. Мицкевича, з витиском заголовку, то утїшив ся кaлїкa, коли обмацавши книжку, відчитав витиснений заголовок.) Звичайно, для лекшого читаня видючим, витискають они се письмо на підложенім під білий папір фарбковім папери синім (звичайна синка, якої селянки уживають до тонкого біля замісць фарбки), а витиснене письмо відразу фарбуєсь, отже на погляд письмо видає ся не витискане, а друковане синьою фарбкою. Письмо се, як і всяке инче, витискають готовими черенками на простій машинцї, чи радше сказавши друкарни, яку все мають під рукою. Ся друкарня, — то скриночка, мінятурова кашта, пoдїлeнa на квадратові перегородки, а в кождій перегородцї є одна черенка букви. Верхною засувкою тої скриночки є підкладний приряд до писаня, т. є. навершничок з поперечними поріжками лінійок нерухомих, що служать им замісць лінійок чорнилових на папері. В побічницях того навершничка є проруби гранчасті, в котрі вкладає ся брусиковату лінійку в різних віддаленях і власне по-при сю лінійку рядком вкладають букви до відтиску або проколюваня. Робота йде складно і досить швидко, письмо рівне і певне, бо перша буква опираєсь на сю лінійку і побічницю, відтак вкладають другу, по-при другій третю, а тогди виймають першу, бо третя вже опираєсь о другу і о лінійку.
Уживають також скорописи і пишуть досить добре, але се вимагає вже великої уваги, або конче тої машинки з лінійками на сподї, або приряду, котрий би асекурував записані місця, щоби відтак не писати по записанім уже папери.
Рахунків учать по-найбільше з памяти і писати цифри для житя практичного (виставляти комусь рахунок, для переписки і т. д.), а замісць рахунків на письмі уживають машинок з галками на дротах (як в народних школах, лише також маленькі), так званих "щотів". За те рахують з памяти лїпше, ніж колись то я на таблици крейдою. Трицифрове число піднести до четвертого степеня через звичайне множенє — для них забавка. Слухаючи виголошуваня довжнезних цифр рахункових розвязок, тяжких комбінацій рахунку складаного, різних процентових стіп великаньских капіталів, до котрих они певно тілько будуть мати щастя в житю, що і я, — я буквально топив ся в потах, згадуючи колишню свою симпатію до таблицї, крейди і професорских "дебельтових" нот за свою мозольну працю.
Тому що подрібний опис забрав би нам і місця і часу, — то о предметах як язик (очевидно польскій), исторія всесвітна, исторія природописна (котрої учать на оказах дуже зближених будовою а навіть барвою масти до животворів, а які по народних именно школах були б неоціненим добром супроти всяких зоольоґічних атласів образкових) і взагалї о предметах, котрих треба і можна учити лише на память, я скажу загально, що неодна школа народна могла би позаздростити тих ycпіхів школї темних калїк у Львові. Досить сказати, що від вісїмлїтного хлопчини вимагано уже навіть ґраматики язикової, як частей мови, синтакси і т. д. Сли возьмемо під розвагу, що дїти з подиву гідною тямкою голосили подрібности дат, фактів историчних, родоводи римских і польских королїв, руских князїв, цїсарів; виголошувало довжезні деклямації, декотрі навіть з прецизним, декляматорским нагоном, а один хлопчина заявив, що уміє 150 стихів на память; сли розважимо, що всего того треба було их учити, просто вкладати им в голови, бо дїти ті немають відповідних книжок нї нотаток, з котрих, на розказ учителя, мусїли-б учитись і приходити з готовим до школи, щоби писано им "двійки" або "перші" після заслуги, — то мусимо признати, що управитель школи (се виключно єго заслуга) п. Маковскій не жалував труду, а можна сказати, прямо посвятив ся праци над тими нещастнимн, та що певне кладе він більші заслуги для людскости і для краю, як усї Змартвихвстанцї узурпаційним цивілізованєм рускої молодежи в єзуїтизмі.
Одно лише закинув би я п. Маковскому, именно се, що надмірне запиханє дитинячих голів историчними датами та подробицями немає стійности, а з погляду педаґоґічного оно не відповідає цїли а буває і шкідне. Для людей не свідомих може оно бути чимсь великим, але ж п. Маковскій повинен оглядатись більше на педаґоґіку нїж на суд людей, котрих оцїнка є взглядної вартости. Друга річ: в научуваню метода грає велику ролю, особливо-ж кождий учитель старатись повинен, о скілько лиш можна, класти велику вагу на вироблюванє самостійности і самопомочи в дїтваку, а ще до того у калїк. Я мимоходом скажу, що половину лихих успіхів і брак любови до науки або завчасно знеохоченя дїтей закохують лекціянти, котрим родичі в найлїпшій вірі повіряють дїтей, а котрі несвідомо, через брак методичного знаня, при найщиршій своїй праци і обізнаности в предметах піддаваних своїм пупілям, завчасу убивають их природне змаганє до самостійности і самопомочи. Найлїпшим сего прикладом дїти богатих родичів, котрі від початків до покінченя своїх студій вічно потребують помічників навіть в дурних дрібничках.
Географії учать ся темні в заведеню львівскім на мапах і ґльобах так само, як і ми, відчитуючи части світа, сушу і океани, piки і озера, границї держав і країв, віддаленє міст, біг та напрям pік, дороги зелізничі, гори в долини, а все читають з мап і ґльобів — пушками.
— Покажи менї Америку! — каже учитель до темного свого ученика, ставлячи перед него ґльоб землї. Слїпець повів по нїм пальцями обернув і каже:
— Ту є Америка пінічна, се просмик Панама, а се вже Америка полуднева.
— А се що зa часть світа та які в нїй держави і кpaї? — питає учитель иншого, підсуваючи єму мапу.
— Се — каже слїпець — Европа, се Франція, се границї Нїмеччини, се Австрія, а се вже наш край Галичина.
— Де тут Краків, де Львів, а де Варшава, в куди то виберешь ся до неї найкоротшою сухопутною дорогою?
Слїпець водячи сміло рукою пo мапі, показує вам, наче видючій, кожде місце, границю і дорогу порисувану на мапі.
Убарвненєм границь теріторіяльних держав та країв, затїнками гір, рисунками зелїзних доріг, лініями гостинцїв, вужоватими кривульками рік та качільцями міст і місточок є для невидючих очeй гребльовате налїплюванє красок різної високости і грубости (розумієсь недуже значне, бо на тих самих мапах, котрими послугуємось і ми, видючі); штучне наслїдуванє гір, вершків, горбків, качельцї, штучно пофалдований папір при наклеюваню мапи на папендекель, деякі наколюваня, витиски і та дивна звязь нашкірка пушки з роботою орґанів, котра замість фотоґрафованого образка лучами світла на аксамітно-чорнім днї ока, вирізблює той образок в єго уяві, в безбарвних контурах границь. I поперечних крижівниць, кривульок, кружочків і випуклин на тьмавім, як єго житє і світь єго, днї підкладу.
При показуваню місцевостей opієнтуєсь невидючій читач після важнїйших якихсь пунктів опору, від котрих виходить. Так н. пр. щоб найти Львів, він перебігає пальцями пасма Бескидів, a прийшовши на дорогу зелїзничну, що веде через Скільскій проваль з Угорщини, иде тою дорогою на Стрий до Львова; або найшовши в той спосіб Краків а відтак Вислу пливе водою до Ґданьска або до Варшави.
На закінченє першої части испиту відбув ся вельми цїкaвий попис пізнаваня шпихлїра. На столї розложив управитель заведеня маленькі скриночки, в котрих містились плоди земні краєві, і важнїйші (в щоденнім житю уживані) заграничні овочі, ростин стручкових, зерна і их репродукції, як: крупи, крупки, пшоно і т. д. Певно, що не одна видюча кандидатка на самостійну ґаздиню мусїла би спалахнути румянцем на вид, як ті мізерні малі і темні калїки показували і розрізняли дрібні крупки пшеничні від кукурузяних, ячмінні від вівсяних, не кажемо вже про инші овочі, стручкові, их ужиточність та спосіб препарованя, передержуваня в добрім і здоровім переховку та в свіжім станї.
Но сїм відчитав управитель п. Маковскій клясіфікацію преміянтів і преміянток (відзначились: Текля Мухарска, Катерина Томас, Марія Дурдель, Варвара Мацайло, Іосиф Лась, Петро Куриля і Яков Діндорф) а по роздачи нагород п. намістником перейшли ми на гору (на І поверх) до салї співу і музики.
І наука нотного співу і гри не чужа плеканцям заведеня темних. Наука, чоловіколюбність і в тім напрямку перемогла та покорили лукаву судьбу і кривдливу природу. Темні співають так само, як і видючі, з нот, читаючи ноти, на лад читаня книжок — пушками. Ноти виколюють ся так само, як письмо, тілько сі ноти і нотний систем єсть відмінний, та відповідно приладжений. Але голосу, наболївшого жалем на судьбу, мабуть тяжко побороти, тяжко змінити, як тяжко надати чертам лица страждучих истот, черт свободи і щасливости, черт — противних тому засудови, якій судьба прибила на головній бранї між світом внїшним і внутрішним щастєм нещастних, на их очах. Голос той сумний і страшний, як голос пискляти в безчувственних кігтях хижника, що кружляє довільно, уносячи свою добич по бездонних, одностайних, відорваних від землї і житя блакитах. Так само не доповнить чоловік штукою того, чого сама природа не передвидїла, або за невідповідне узнала. В грі на всяких инструментах запрягає чоловак обі свої руки, а темні каліки, котрим руки заступають і очи, мусять в тім випадку зречи ся добровільно користованя из знаня нот, бо им треба би конче третої руки до читаня нот, хотївши двома руками добувати гармонію звуків з механічного инструменту. На фортепяні можуть грати одною рукою, а другою читати ноти. При науцї співу з нот мірилом темпа єсть тупанє ногою.
Один хлопак пописував ся досить удачною грою на скрипці, розумієся, з памяти. Но і крізь струни завсїгди чути, яким є той, хто з них добуває тонів.
Двоє темних дївчат відограло на фортепяні в двійку довгу і трудну увертуру Обера. Гра викликала загальне зачудуванє і здивованє. Не дивлячись на их лиця і забувши, де чоловік знаходить ся, не подавляв би штуку згідности рук, нїчим незакаламучену гармонію тонів і біглість в техніцї двох темних калік, але в тих молоденьких руках і чуткім серци віщував би будячій ся музичний талан.
По кількох менчих продукциях (на орґанах і т. д.) переведено дївчат до комнати ручних робіт жіночих, а хлопцїв до комнати ремісничої.
Все, що входить в закрій шитя, дротів, шилок і т. д., можна там побачити, а все чисте, з належним викінченєм. В комнатї ремісничій на двох великих столах, під одною стїною і коло столів повно виробів з закрою кошикарства, плетїнок соломяних різної величини і форми, з хороші десенї і перетканя. Кождий засїдає коло свого стільчика, бере варстатик на колїна і працює з занятєм, з натугою і бачною увагою. Річи сі продає дирекція і то, як після прилїплених на кождім предметї цїн, дуже дешево, а по відтрученю видатку за матеріял, — зароблений цент, звертаєсь тому, хто єго заробив, на час опущеня заведеня.
(Конець буде.)
[Дѣло, 19.07.1890]
V.
Доповняючи опис испиту в заведеню темних у Львові, подаю для заокругленя имена учителів поодиноких предметів.
Головних предметів наукових учив сам управитель п. Маковскій при помочи учителя молодшого Ив. Ґдира. Ручних робіт учила головно і то безкористовно жена управителя панї Мальвина Маковсва і помічниця, давнїйша вихованка заведеня, п. Саломея Буковска. Музики і співу учив п. Бєньковскій, а гри на фортепянї удїляла — з повним признанєм великої працї і терпеливости — п. Марія Зайховска. Уже сама одна продукція увертури Обера, відограна двома темними дївчатами, дала тій учителцї як найкрасше свідоцтво працї. Ремісничих робіт хлопцїв учив — також з неменчим успіхом — п. Іосиф Людвіна.
В тихій, не голосній а хосенній праци, якій віддались тії панове і панї для часткового злекшеня долї та злагоди тяжкої судьби темних калїк, можуть бути горді, що кождий чоловік, перенятий человіколюбними гадками, чув для них у грудех неменшу дяку від тих калїк, котрим они посвятили свої труди.
В цїлім заведеню ударяє дуже мило тота охайність і чистота, якої часто-густо хибує заведеням публичним. Взагалї заведенє темних у Львові може бути взірцем богато иншим заведеням.
Мимовільно насувають ся тепер гадки, які користи не лиш моральні, але навіть матеріяльні, осягнув би край, наколи-б подумано а потім осущено гадку дїлом подібного заведеня для всяких нещастних калїк, котрі тиняючись з місця на місце змушені накидуватись милосердію перехожих, притупляють у легкодушних почутє обовязку власної працї на своє удержанє а до того, в виду истнуючих приписів волокитстві, наражують громади на поневольні кошти шупасового тяганя тих нещасливих. Річ певна, що через таке виховавчо-научне заведенє зменшив би ся процент сїльских жебраків, а з ними і деморалізуючі впливи; піднеслось би значінє конечности працї для житя, відпав би тягар доброчинности, а кошти шупасові покрили би значну часть удержуваня такого заведеня. Коли-ж би ще до того постарав ся край о заведенє чисто ремісниче для таких калїк, що виходять из заведеня виховавчого, то сим дав би певний сталий захист, теплу стріху і вдоволенє нещастним калїкам, що без опіки мусять хилити ся по під плоти, даючи тим самим свідоцтво байдужности і моральної низини нашої суспільности.
[Дѣло, 24.07.1890]
24.07.1890