Володимирові Андрійовичу Моторному 4 червня цього року виповнилося було 86 років, а 5 червня він відійшов у засвіти.
Моторошна шевченківська алюзія до відходу в потойбіччя наступного ж дня після святкування уродин. Щоправда, із сорокалітнім відтермінуванням.
Народився Володимир Моторний у 1929 році в Харкові, від 1945 року мешкав у Львові, куди переїхала його родина. Тут закінчив школу й університет. Свою наукову й викладацьку долю пов’язав із Львівським університетом імені Івана Франка. У Львівському університеті працював (із деякими пунктирними дипломатичними лакунами) до виходу на пенсію. Був живою легендою кафедри слов’янської філології. Творчо-наукової праці не полишав до останніх днів. От, для прикладу, в самісінькому кінці минулого року Володимир Андрійович дав мені на вичитку (своєрідну «авторизацію») свою статтю про мого батька Володимира Лучука (1934–1992) для відповідного тому «Енциклопедії Сучасної України».
Найрепрезентативнішим виданням вибраного із доробку Володимира Андрійовича Моторного стала збірка його праць «У світі слов’янських літератур: Студії, розвідки, огляди» (Львів, 2004). Цей том літературознавчої славістики з’явився під фірмою Інституту славістики Львівського національного університету імені Івана Франка, а матеріально реалізовано його було в університетському видавничому центрі. Преамбулою до тому слугує переднє слово Миколи Колесси «Літературам слов’янських народів присвячено», в якому патріарх нашої музичної культури тепло й доброзичливо відгукувався про свого багатолітнього приятеля. Сам професор Моторний подав був до цього видання також вступну авторську ремарку, в якій лапідарно сформулював специфіку своєї книжки. Надзвичайно ніжно й по-людяному професор Моторний розповів про себе в автобіографічному нарисі «Сходинки життєвого шляху», не забувши згадати практично всіх тих видатних людей, яких доля зводила з ним упродовж життя. От хоча б Іларіона Свєнціцького, який був першим науковим наставником майбутнього професора.
Книжку поділено на два розділи – «З серболужицьких літературних джерел» і «Міжслов’янські літературні діалоги». Перший розділ, як видно, всуціль присвячено проблемам сорабістики, властиво – літературі лужицьких сербів та суміжним питанням. Окремо належить відзначити матеріали про українсько-серболужицькі літературні взаємини. Без перебільшення й зайвої патетики, Володимир Андрійович Моторний був протягом останніх десятиліть найвидатнішим українським сорабістом, дослівно – патріархом української сорабістики. Спільно з незабутнім Костянтином Костянтиновичем Трофимовичем Володимир Моторний видав свого часу два різні підручники з історії серболужицької літератури, перший із яких автори скромно назвали «нарисами», хоча це насправді була ґрунтовна монографія. Кожна з десяти статей першого розділу є завершеним і заокругленим науковим дослідженням незалежно від того, чи це панорамний глобалізований огляд, чи деталізований розгляд якоїсь вужчої проблеми. Мене, зі зрозумілих причин, надзвичайно зворушила стаття «Зустрічі з Лужицею Володимира Лучука», в якій Володимир Андрійович напрочуд тепло й фахово розповів про місце Лужиці в творчості мого батька. Окремий сюжет присвячено сприйняттю лужицькими літераторами творчості Івана Франка. При цій нагоді треба згадати, що вірш лужицького поета Юрія Коха «Якби Франко у Лужиці з’явивсь» став хрестоматійним на батьківщині його автора. Ще десь зо три десятиліття тому львівський художник, визнаний метр графіки й живопису, Юрій Кох пересвідчувався в мене, чи справді є такий лужицький поет – його тезко й однофамілець. Пересвідчення виявилося результативним, до того ж я процитував Кохові цей Кохів вірш.
Другий розділ книжки присвячено українсько-інослов’янським культурним взаєминам. Хоча більшість присутніх там матеріалів стосується літератури, переважно чеської, проте знайшлося місце й для образотворчого мистецтва, сиріч малярства. І цього виявилася спеціальна мотивація. Єдиний портрет Володимира Моторного, який є у цій книжці, виконав Владімір Фіала в Празі 1978 року на вулиці «На Драчках». А стаття «Владімір Фіала: карпатський пленер Вацлава Фіали» саме й розповідає про те, як мистецтвознавець Владімір Фіала трактує творчість свого батька, художника Вацлава Фіали, яка тісно пов’язана з українським Закарпаттям, що в міжвоєнний період входило до Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь. Як видно, мистецтвознавець Владімір Фіала виявився також художником, принаймні автором портрета Володимира Моторного. При цій нагоді незайво буде зазначити, що по матері Владімір Фіала був українцем: його мати Маріанна Фіалова-Бурлюк була рідною сестрою видатного аванґардиста Давида Бурлюка. Стаття «Іван Франко і Карел Гавлічек-Боровський» насвітлює рецепцію великого чеха великим українцем. Окремо розглянуто козацьку тему в чеській романістиці середини XIX століття. «Руська трійця», безумовно, орієнтувалася на вироблені на той час чеські зразки, а професор Моторний звернув увагу на відгомін діяльності «Руської трійці» в чеській культурі. Ото вже справді рафінована взаємність. Про те, наскільки чеський письменник Ґеза Вчелічка цікавився Закарпаттям, також дізнаємося із цієї книжки. Із усіх десяти статей другого розділу можна почерпнути силу цікавої інформації, вміло поданої вправним славістом-ерудитом.
Найповніша бібліографія праць Володимира Андрійовича вийшла ще 1999 року п. н. «Володимир Моторний: Бібліографічний покажчик» в упорядкуванні Людмили Панів. Бібліографія за 1999–2003 роки в її ж упорядкуванні увійшла додатком до видання «У світі слов’янських літератур». До слова, саме покажчиком праць професора Моторного бібліотека Львівського університету розпочала була нову серію української бібліографії. Бібліографічний покажчик Володимира Моторного охоплює півстоліття наукової діяльності одного із найсумлінніших і найцікавіших українських славістів. Там описано рівно чотириста праць автора, а теж понад півтори сотні публікацій про нього. Отож неважко уявити собі обсяг його колосальної діяльності, навіть з огляду на суху бібліографічну статистику. Та за цією статистикою стоять ґрунтовні жваво написані тексти та життєрадісна усмішка професора Моторного, якого любили й поважали всі, хто хоч колись мав із ним справу.
Дуже влучно висловився про Володимира Моторного його колишній вихованець, письменник і перекладач Григор Мовчанюк: «У своїй літературознавчій праці Володимир Андрійович орієнтується на вищі духовні досягнення народу і світової культури, тому він заторкує і процес суспільного розвитку, і національні інтереси, політику, життя культурних спільнот, майстрів мистецтва і звичайної людини. Для нього література і літературознавство – не слуги за інтересами, а співучасники всенародного дійства. На цих терезах і виважуються його аналітичні висліди і формулювання. Тому вони цінні як для фахівців, так і для шанувальників культури. Не підлягає сумніву і глибина його міркувань, і зацікавленість у справі будівничих духовності. Як продовжувач житейської мудрості козацького родоводу Слобожанщини і Черкащини, він сформував у собі як оригінальність мислення, так і обов’язок продовжувача справи батьків».
Коли я вчився чи то на четвертому, чи то на п’ятому курсі львівської славістики, Володимир Моторний якось разом із Аллою Татаренко приймав у мене іспит з історії літератур народів Югославії. Алла Леонідівна тісно співпрацювала з Володимиром Андрійовичем, залишила про нього чимало теплих відгуків, зокрема такий: «Легкість, з якою Володимир Андрійович говорить і пише про складні проблеми літературознавства, приваблює і зачаровує. Ерудит і інтелектуал, він є справжнім Естетом, який любовно дістає із скарбниці своїх знань факти, деталі, ідеї і укладає з них чудові мозаїки. Частина з них залишається в слові – у книжках, статтях, інтерв’ю. А інша частина надійно зберігається у пам’яті тих, хто хоч раз мав задоволення бути слухачем доповідей, лекцій, виступів Професора».
Цікаво, що Володимир Андрійович був керівником дипломної роботи і мого батька Володимира Лучука у 1958 році, й моєї дипломної роботи у році 1986. Тож і тому, й не лише тому у мене завжди до Володимира Андрійовича Моторного були теплі, майже родинні почуття.
Іван ЛУЧУК
14.07.2015