Буковина — країна невелика. Вона була в колишній Австро-Угорській імперії окремою адміністративною одиницею, обіймала всього понад 10.000 кв. кілометрів і мала понад 800 тисяч мешканців. Серед них було 42 проценти українців, 32 проценти румунів, які себе називали молдаванами, решту ж мешканців становили євреї, німці, мадьяри, росіяни-старообрядці, попольщені словаки, цигани тощо.
Північна частина Буковини, яка тепер входить до складу Радянської України, такої різноманітної людності не має. Живе в ній 90 процентів українців. Є декілька румунських сіл, а в містах живуть крім українців євреї, німці і дуже невелика кількість (0,5 процента) поляків.
Був, час (1900 р.) коли в Чернівцях виходили українські революційні видання, призначені для Наддніпрянщини, а між українською буковинською молоддю та соціалістичними діячами Наддніпрянської України існували тісні зв'язки. На кордонах між Буковиною і Бесарабією були влаштовані пункти для перевозу нелегальної літератури, і черновецька молодь допомагала наддніпрянській перевозити цю літературу. В Чернівцях можна було дістати "Искру" та інші революційні видання. Хоч буковинській молоді не всі питання були зрозумілими, про які писали російські і українські соціалістичні видання — все ж вони мобілізували їх до роботи і до боротьби. Щодалі ці зв'язки міцнішали і лише після 1906 року вони припинилися. До самої імперіалістичної війни на Буковині проживали зовсім вільно багато емігрантів з колишньої царської Росії, вони знаходили в місцевих людей захист і допомогу.
Культурний рух на Буковині почався досить пізно, і то під впливом сусідньої Галичини. Перше освітнє товариство "Руська бесіда" було організоване в 1869 році, як відповідь українського населення на румунський шовінізм, який твердив, що, мовляв, Буковина дісталася Австрії від Молдавії, а Молдавія неначе б то наскрізь румунська країна. Треба зазначити, що до XIII сторіччя Буковина входила в склад Галицько-волинської держави, а ще й перед тим була зв'язана з Київською державою. Після ослаблення Галицько-Волинського князівства ця земля дісталась Молдавії, а потім разом з нею в XVI сторіччі її захопила Туреччина. Від Туреччини назад повернула її в 1774 році Росія, яка й подарувала її трактатом 2 червня 1777 р. Австрії. Українське населення жило тут споконвіку. Воно сягало куди далі на південь, ніж тепер. Доказом цього є села, що й досі залишилися українськими (Ганта, Руська Молдавиця та інші, які залишилися на румунському боці).
Страшний визиск, який провадили серед місцевого населення румунські бояри, відбився на культурному стані народу. З відходом Буковини до Австрії населення було зовсім темне, несвідоме, воно проживало з дня на день у безпросвітному становищі. Австрійський уряд українським населенням зовсім не цікавився. Навпаки він потурав усюди сильнішим, підтримував румунських бояр у їх страшній експлуатації. Згодом, коли румунський шовіністичний рух розширився і виріс так, що почав пропагувати прилучення Буковини до Семигороду і до Румунії — австрійський уряд почав робити українцям деякі поступки. Це становище використала тодішня прогресивна інтелігенція, і від тоді почалась культурно-освітна робота серед українського населення. В 1884 р. народилась українська преса — "Буковина" та різні культурно-освітні організації. Крім "Руської бесіди" засновано "Народний Дім", організовано "Українську школу", яка видавала книжки і шкільні підручники, музичне товариство "Буковинський Боян", українську театральну трупу та ін. "Руська бесіда" почала організовувати по селах читальні і видавати книжки для народу.
Число українських шкіл перед війною 1914 року доходило до 216, а крім того, було ще 8 мішаних шкіл. В школах училося до 40 тисяч дітей. Велику роль в організації шкіл відогравали народні учителі, які у культурній роботі серед народу займали провідне місце. Українці на Буковині мали своїх 4 гімназії, вчительську семінарію, фахові школи і декілька кафедр у Черновецькому університеті, заснованому в 1875 році. Розвивалося українське письменство. Появилися оригінальні, талановиті письменники. Досить згадати такого видатного поета, оповідача і драматурга, як О. Ю. Федькович, Григорія і Сидора Воробкевичів, повістярку Ольгу Кобилянську, письменницю Ярошинську та інших. Великий вплив на розвиток молодих письменників Буковини зробили твори Шевченка, а пізніше Івана Франка.
Як бачимо, культурний доробок Буковини був досить значний. Але після імперіалістичної війни у 1918 році всю Буковину захопила Румунія. Почалася кривава розправа з українськими селянами, робітниками та інтелігенцією. За прихильність трудового народу Буковини до радянського ладу, всіх немилосердно катували відомим румунським — "дуодзечь чінчь" — тобто 25 буків.
Повстання селян в північній Буковині боярська вояччина криваво задушила. Почалася розправа з українською культурою. Проголосивши, що на південь від Прута "українців немає і не може бути", румунські бояри почали нищити українські школи. Запроваджений на цілих 10 років військовий стан в Буковині не дозволяв ніяких зборів і зв'язків селян з містом. Всі українські установи, культурно-освітні і господарські організації румунський уряд позакривав. Старі українські назви сіл і містечок позамінювано румунськими. Таким чином, Веренчанка стала Вранченами, Кіцмань — Козмен, Стрілецький Кут — Котул Венатор, Кучурів Великий — Кучурул маре і т. д. Так само позамінювано назви залізничних станцій на Буковині, щоб, коли хто переїде кордон Галичини, мав враження, що Буковина є чисто румунська країна. І нарешті румунські "вчені", такі, як, наприклад міністр Ністор, придумали "теорію" про те, що на Буковині, мовляв, ніколи українці не жили, вона корінно румунська країна, до якої понапихалися з сусідньої Галичини "рутени" і "гуцани", які й українізували місцеве румунське населення. Отже він робив висновок, що українців на Буковині немає, що це все українізовані румуни, які не мають права бути в Румунії національною меншістю, не мають права на свої школи і мусять навчатися тільки по румунськи (закон від 26 липня 1924 року). Після цього всі українські школи на Буковині були ліквідовані, в них навіть української мови перестали навчати. Насильна румунізація українського населення Буковини розгорнулася швидкими темпами.
Ясно, що з страшним боярським гнітом, румунізацією та кривавим розгулом сігуранци український народ миритись не міг. Але ж, сковані військовими законами трудящі не могли голосно виявити своєї волі. Щойно, коли в 1929 році стало трохи легше, коли на якийсь час скасовано військовий стан, українські селяни на Буковині влаштували велике голосування за повернення української школи. Швидко було зібрано в 94 громадах десятки тисяч підписів за українську школу. Уряд занепокоївся, але української школи не повернув; запроваджено було лише кілька необов'язкових годин навчання української мови, якої не було з чого вивчати, бо українських підручників ніхто не і видавав і не вільно було їх видавати. Все, що було друковане, румунський уряд проголошував за більшовицьке, яке з корінням винищував.
В наслідок цього, українське населення Буковини за 22 роки румунського панування стало майже поголовно неписьменним. Сільська молодь в своїй переважній більшості навіть не знає українських літер, української азбуки. Знають її тільки ті, що дома мали можливість крадькома вчитись. В такому страхітливому стані жила 22 роки наша чудова, зелена Буковина.
Проте трудящі Буковини вірили, що румунська боярська неволя ненадовго залишиться для них. Народ вірив, що пануванню бояр прийде кінець і чекав допомоги від своїх єдинокровних братів з Радянського Союзу. Відомо, що, коли хоробра Червона Армія в своєму визвольному поході в вересні 1939 року підходила до кордонів Буковини, "лицерське" румунське військо тікало вглиб краю, а українське населення виставляло всюди червоні прапори.
Тепер насильству румунських бояр прийшов кінець. Визволена нашою героічною Червоною Армією українська Буковина стала частиною УРСР і навіки влилася в склад могутнього Радянського Союзу. З усіх усюдів нашого чудового краю линуть голоси радості, голоси братньої втіхи, спричинені щастям трудящих вільної Радянської Буковини. Визволений народ дивиться вже сміло і ясно в своє чудове майбутнє, яке готує йому соціалістичний радянський лад, радянська Конституція і її творець — великий Сталін.
В. Сімович — декан філологічного факультету Держ. університету ім. Ів. Франка.
[Вільна Україна]
11.07.1940