Відозва до українського народу Галичини й Буковини.

Прийшла нова, пожадана хвилина. Переживаємо нову, розрадну добу. Грізна ворожа навала, що кровю, згарищами і руїнами значила свої слїди в нашім краю, — повінь царського варварства вертаєть ся з нашої рідної країни назад в своє каламутне русло.

Наш рідний край стає вільний!

Тяжке лихолїтє, якого не бачило наше поколїнє, якого давно вже не бачив наш нарід, перейшло через наш край, нашу австрийську Україну, через Галичину й Буковину. Перейшло мов буря, що повеню і градом нївечить та толочить поля і ниви, — перейшло і вертає назад в безвісти. І чей вже не верне ніколи!...

Тяжке лихолїтє навістило наш нарід. Цьвіт народу, молодїж, найкрасші сили народу — все те забрала війна. Скошує цьвіт народу на побоєвищах невмолима смерть. За волю рідного краю падуть і ті, що в австрийській армії сповняють вірно свій горожанський обовязок, і ті "сизі орли", славні сини нашої України, що добровільно взяли кріс на плечі і пішли проти відвічного ворога України, проти московського царя. В наших рідних горах Карпатах крівавими геройськими подвигами вони доказали, що розуміють, яка се важна історична хвиля для нашого народу, для нашої України. Сеж вони самі, наші славні Сїчові Стрільцї немов заговорили словами поета-віщуна:

"Бо пора се великая єсть —

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю і щастє і честь,

Рідний краю, здобути Тобі!"

Тяжке лихолїтє навістило наш край. Знївечені, поорані, пориті поля і ниви. Счезли сади й огороди. Зникли загороди. Перетереблені лїси. Знївечені і спалені цїлі оселї, — попалені місточка і села, — з деяких і слїду не остало ся.

Знущали ся над нашими людьми царські полчища, — не пошанували ні старих людий, нї дїтий, нї жінок. Аджеж там, в царській імпериї, се річ звичайна — знущати ся по звірськи над всїми, що бажають волї, що бажають людського житя, що не хотять царського кнута!

І найбільше над нами, над нашим українським народом збиткували ся і знущали ся армії царя.

Сеж на австрійську Україну, на останнїй дрібний останок вільної української землї, на останнє забороло волї українського народу пішов воєнним походом царат.

Явно і отверто, на весь сьвіт заявив він, що хоче здавити український нарід. Явно і отверто заявили його речники, запроданцї і посїпаки царського уряду, що хотять знищити, викорінити Україну.

І справдї! Мову нашу прогнано скрізь, зі всїх усюдів, де тільки стала стопа царських опричників. Нївечено всї культурні, економічні і полїтичні здобутки нашої довголїтньої працї. Кнутом і рублями стали ширити чужу московську мову і культуру. Цїла хмара грабіжників і охранників злинула на наш край разом з московською навалою.

Та мало того було наїздникам царату. Вони хотїли затруїти, знищити нашу душу. Вони хотїли не тільки рідну мову нам відобрати, не тільки нам свій московський язик накинути. Вони хотїли нашому народови накинути свою цареславну віру. Наслали цїлу саранчу попів, що мали нарід наш навернути на свою віру, щоби він вирік ся своєї України, щоби він вирік ся рідної мови, щоби він свою душу запродав московському цареви.

Знав наш відвічний ворог, що на нашій австрийській Українї, де вільно лунає наше слово, — що тут горить невгасимий огонь вольної думки про вольну Україну, що звідси промінє вольної української думки переходить через кордон, що прийде день, коли воно іскрою впаде на росийську Україну, на "нашу не свою землю", й вибухне там пожаром, що прийде день, коли на руїнах царської імпериї зійде сонце вольної України. Здавити, знищити хотїли царські наїздники наш український нарід.

Не здрігнули ся перед нїчим. Митрополита галицької України, ґрафа Андрія Шептицького, вивезли гень далеко в глибоку, далеку Росию. Вивезли так, як вивозили давно колись українських гетьманів, українських дїячів, що не хотїли вирікати ся України, що не хотїли поклонити ся московському цареви. Московські салдати кольбами били Перемиського епископа Чеховича, коли він цареславних опричників не хотїв до церкви впустити.

Повивозили всїх наших українських дїячів. Всї вони впали жертвою московських наїздників. Всї пішли в тюрму. Повезли їх в далекі росийські губернїї, повезли їх на Сибір. Так було скрізь на нашій австрийській Українї. Так було й у Львові.

Коли австрийські війська увійшли в город Львів, витали їх радісно всї. Не могли їх повитати тільки українські дїячі-патріоти львівські, — бо заздалегідь їх вже вивезли царські посїпаки з рідного краю, зі Львова.

З жалем і трівогою, та рівночасно з гордістю і признанєм згадуємо тих наших земляків, тих наших дїячів, що достойно перебули довгомісячне панованє наших ворогів.

Та не тільки визначнїйших дїячів досягла месть наших ворогів. Всїх сьвідомих українських людий так з інтелїґенциї як і з-поміж селян, — навіть таких, що не брали дїяльної участи в полїтичнім житю, повивозили гень далеко в Росию, на Сибір, на заточенє.

Перед ворожою навалою, перед царськими посїпаками, що нїкого не вшанували і не вшанують, забрали ся сотки й тисячі наших людий з Галичини і Буковини, — сотки й тисячі пішли на чужину.

Щоби хоронити будучність українського народу перед грізною навалою, щоби українську справу заступати перед державою і перед цїлим сьвітом, — парляментарна репрезентация українського народу, українські орґанїзациї і Головна Українська Рада, полїтична репрезентация галицької України, перейшли на чужину, до столицї держави, до Відня, де мають єдину спромогу подбати про будучність, про житє, про волю України.

Всї українські партиї галицької України з хвилею вибуху війни з'єдинили ся в однім, одностайнім, однодушнім змаганю — спасти рідний край перед відвічним ворогом України. Дня 1. серпня 1914 р. повстала у Львові Головна Українська Рада. Велика провідна ідея збереженя австрийської України перед царським ярмом та визволення російської, поневоленої царатом України з'єдинила нас в один табор.

Ся ідея присьвічувала нам в цїлій нашій дїяльности для красшої будучности українського народу. Про всї жизненні, пекучі, болючі справи українського народу думала Головна Українська Рада, займали ся ними галицькі українські посли і ті з-поміж дїячів і членів Головної Української Ради, що опинили ся в столици австрийської держави, в Відни. Займали ся ними разом з послами, представниками українського народу на Буковинї.

Займала ся Головна Українська Рада полїтичною справою українського народу, перед яким в теперішню історичну хвилю стало питанє — бути або не бути.

Українською справою зацїкавили ся широко в цїлім цивілізованім сьвітї. Наша справа стала на дневнім порядку всесьвітньої полїтики. Інтересують ся нею не тільки учені, але й державні мужі, — не тільки в Австриї й Нїмеччинї, але далеко поза їх межами. Про українську справу думають і пишуть, її поважно розважають не тільки в Австриї, Німеччинї і Туреччинї, не тільки в невтральних краях, але і в ворожих державах українське питанє стоїть на порядку дня. Український нарід домагаєть ся для себе рівного права в сїмї народів цивілїзованого сьвіта.

Видають ся не тільки українські часописи; для інформації про нашу українську справу виходять постійно періодичні видавництва в нїмецькій мові. Видають їх не тільки галицькі і буковинські Українцї; видають їх також наші закордонні земляки, з'єднані в орґанїзациї "Союза Визволеня України", що разом з австрийськими Українцями піднїс клич з'єдиненя всїх українських сил проти відвічного ворога України, проти царату.

В імя сеї полїтичної спільної працї для визволеня України з'єдинили ся ще кріпше і міцнїйше всї українські дїячі, представники всїх українських партий, всїх українских земель, так Галичини й Буковини як і росийської України, в одну загально-національну, загальноукраїнську орґанїзацию.

Так повстала 5. мая с. р. у Відни Загальна Українська Рада.

Згідно і однодушно ведеть ся полїтичну справу українського народу під прапором Вольної України.

Суцїльно і постійно інформуєть ся опінїю цїлого цивілїзованого сьвіта; інформуєть ся всесьвітну пресу про українську справу; видано цїлий ряд брошур і книжок про українську справу в ріжних мовах: не тільки в нїмецькій, але й анґлїйській, француській, італїйській, мадярській, болгарській, турецькій, шведській і румунській.

Тяжке лихолїтє навістило наш край, наш нарід. Сотки наших людий покинули наш край, пішли на поневірку на чужину. Сотки наших людий арештовано, — не сотки, а тисячі і тисячі!... Сотки і тисячі пішли в поневірку, приневолені воєнним лихолїтєм; сотки і тисячі зовсїм невинно!...

Сими жертвами війни, невинними жертвами страшного воєнного лихолїтя, займали ся українські посли й українські орґанїзациї, займала ся Головна Українська Рада, займаєть ся тепер Загальна Українська Рада. Долею невинних, інтернованих і арештованих займались вони; їх заходам повело ся увільнити цїлу безлїч невинних наших людий.

Воєнне лихолїтє спричинило величезні шкоди нашому краєви. Похід воєнний, який розпочав царат, щоби знищити наш нарід, принїс страшні нещастя; господарська руїна прийшла на наш край слїдом за війною. Ми старали ся всїми силами направити те, що заподїяла війна. Завдяки нашим заходам видано 12. падолиста 1914 р. розпорядок Мінїстерства внутрішних справ що до забезпеченя повороту наших людий до краю. На наші представленя видала Найвисша Команда Армії приказ з 13. сїчня с. р., щоби війська людяно поводили ся з населенєм нашого краю, щоби не було невинних жертв.

Справа найбільш пекуча — житє й істнованє тих наших людий, що стали жертвою війни, була справою, якою ми найживійше занимали ся. Займаєть ся справою наших людий наша господарська орґанїзация "Сїльський Господар". Займав ся і займаєть ся доси долею наших збігцїв, котрих війна кинула на чужину, наш окремий, нашими заходами сотворений "Український Запомоговий Комітет". Наші українські орґанїзациї займають ся так само долею тих, що поміщені в таборах збігцїв в ріжних краях держави. Загальна Українська Рада, звертаючи ся в усїх тих справах до австрийського правительства, звернулася і в останнїх часах, тепер, коли наш відвічний ворог втїкає з нашого краю, з представленями про те, що є конечне, щоби наше населенє мало живности подостатком, щоби наш нарід не гинув з голоду, щоби було зерна досить на засїви, щоби людям паші і худоби не забирали для війська, щоби людям платили за те, що вони дадуть або зроблять для війська.

Ми анї на хвилю не забували про культурні потреби нашого народу. Нашими заходами повстали українські школи тут на чужинї, щоб молоде наше українське поколїнє не ocтавало без науки, без осьвіти в часах сеї довготреваючої війни. Істнує окрема Українська Культурна Рада, що займаєть ся як справою українських народних шкіл, так і шкіл середних, а також справою висшої університетської осьвіти.

Займала ся і займаєть береженєм прав українського Сїчового Стрілецтва, доповненєм його рядів і орґанїзованєм нових стрілецьких віддїлів, разом з Загальною Українською Радою Українська Боєва Управа.

Не відтягнуло ся від нашої громадянської працї й наше жіноцтво. "Жіночий Комітет ратунковий для ранених" займаєть ся горячо нашими раненими жовнїрами, нашими раненими Сїчовими Стрільцями.

Цїла та дїяльність полїтична, економічна і культурна, конечна для красшої будучности українського народу, ведеть ся згідно, постійно і суцїльно дїячами всїх українських земель, що з'єдинені тепер в Загальній Українській Радї.

З'єдинені одною думкою визволеня рідного краю підемо далї вперед з вірою і певностию, що по нашім боцї буде побіда.

Вперед ідуть австрийські війська, — вперед нїмецькі війська, — разом з ними наші Сїчові Стрільцї, — побідно йдуть вперед!

Витайте їх, витайте наших братів щиро і радісно! Стійте завзято і непохитно, так як доси завзято і непохитно стояли! Сеж вони йдуть проти відвічного ворога України!

Дбайте про те, щоби там, де щез вже наш ворог, наново повставали наші давні українські орґанїзациї полїтичні, економічні і культурні!

Велика туча перейшла через наш край. Та як по весняній бурі приходить ясне сонце і погідний блакит, — так чейже відродить ся наша рідна країна!

Щезнути мусять всї кривди і неправди, які перед війною і в часї війни спадали на наш нарід. До тих, що рішають про долю нашого народу, до військових і цивільних властий, ми звертали ся і звертаємо ся тепер з горячим зазивом:

Український нарід понїс великі жертви; великі жертви понесли в тій війнї широкі народні маси. Український нарід стояв непохитно проти ворога. Сини народу вірно сповняли свій обовязок в армії, — добровільно пішли тисячі наших Сїчових Стрільцїв у крівавий бій.

Не сьміють повторювати ся давні кривди і неправди. Для українського народу, для мілїонів робочого люду мусить бути правда і справедливість!

Віримо в се, що так буде, що настане правда і справедливість, — так само, як віримо в побіду армії, що тепер проганяє нашого відвічного ворога з нашого рідного краю.

Богато ми всї перебули і пережили, богато перетерпіли. Та тепер воєнне щастє перехиляєть ся на наш бік, побідні війська увільняють наш край.

Маємо надїю, що побідно підуть далї, що перейдуть кордон, що понесуть волю і на нашу закордонну росийську Україну.

Відень, 24. червня 1915.

Загальна Українська Рада:

Президент:

Др. Кость Левицький

Заступники:

Микола Василько

Др. Лев Бакинський

Микола Ганкевич

Секретарі:

Др. Іван Макух