Після терактів, що відбулися на початку травня у македонському місті Куманово, чимало прихильників теорії змови почали шукати іноземні сліди у потенційному вогнищі чергової балканської кризи. В Україні політологи, журналісти й приватні коментатори одразу ж вплели у македонську політичну кризу Росію, яка буцімто намагається створити ще одну гарячу точку в Європі, відвернувши таким чином увагу від Донбасу, і відстояти свої геополітичні інтереси у будові південних газопроводів. Так, політолог Сергій Таран в ефірі одного з телеканалів заявив, що «Є очевидним той факт, що усі так чи інакше зацікавлені у Балканах. Для Росії Балкани це дуже важливий стратегічний регіон, через який вона надіється залізти всередину європейської спільноти і дестабілізувати обстановку там так само, як вона намагається залізти через Донбас в Україну».
Презентований погляд українського політолога може стати доброю ілюстрацією для дослідників постколоніалізму. Адже до певної міри віддзеркалює загальне українське побоювання, що скрізь і у всьому замішана Росія; цей страх і заціпеніння перед могутньою імперією, яка нібито може все, міг би бути навіть кумедним, якби не означав нашої дисфункціональності в світі. Йдеться про те, що ми ґлорифікуємо Росію й її могутність значно більше, ніж вони того заслуговують, вводячи цю країну в плеяду світових лідерів і супердержав. Натомість якраз Македонія показує, що Росія не лише не є глобальною потугою, а навіть не здатна адекватно реагувати на події у зоні її інтересів – Південно-Східній Європі. Бо якби українські політологи не мислили колоніально, то мусіли б назвати очевидними такі тези: 1) Росія так і не змогла за всі ці роки «приручити» Македонію, стати для неї ключовою геополітичною «матір’ю»; 2) РФ не має у внутрішньополітичній македонській грі своєї партії, «руки Москви»; 3) Кремль учергове виставив себе на світове посміховисько неадекватними коментарями Лаврова про балканський Майдан і «кольорові революції», тобто Росія не змогла нічого для себе виграти навіть постфактум. Як це блискуче й зробив болгарський аналітик Іван Крастєв у своїй статті для «Financial Times».
То що ж насправді відбувається в Македонії? У македонській політиці і внутрішніх конфліктах і лихий би ногу зламав, але кажучи спрощено, можна підсумувати: правляча партія ВМРО й її лідер Нікола Ґруєвські, які знаходяться при владі безперервно від 2006 року, набридли македонцям, а в намаганні втримати крісла передали куті меду з авторитарними методами. Не кажучи вже про непотизм, адже всі найвищі посади в цій маленькій країні займають або родичі, або перевірені друзі Прем’єр-міністра. А той стає чимось схожим на Януковича, переводячи свої параноїдальні страхи на цілу країну. Так, приводом для політичної кризи стало відкриття шокуючого факту: спецслужби прослуховували 22 тисячі людей у Македонії (загальна кількість населення – трішки більше 2 мільйонів)! Отож, уряд створював внутрішніх ворогів, лідера опозиції називав іноземним шпигуном, який зраджує Македонію, а громадських активістів – «соросоїдами». Знайомо, правда?
Коли кризу не вдалося зам’яти, Ґруєвські вдався до останнього козиря, найбільшого страху македонців – громадянської війни з албанцями, яких у цій країні чверть населення, і кількість яких послідовно збільшується. Автор цих рядків не виключає можливості того, що теракти в Куманово, видовищні перестрілки й смерті могли бути організованими македонським урядом. Померли 8 відважних поліцейських, які боронили інтереси Македонії, а ворогами виявилися албанці й громадяни албанського Косова. Після такого шоку й трагедії Ґруєвські і його політична сила виступили з ініціативою: досить політичних чвар, відкиньте свої приватні інтереси, фінансовані західними фондами, об’єднаймося заради Македонії, якій загрожує небезпека! Опозиція таку ідею не підтримала, скликавши у відповідь найбільші в історії цієї країни мітинги й встановивши у Скоп’є наметове містечко. Протест цей, хоч і по-літньому кволо, але триває досі.
Що далі? Швидше за все, партія Ґруєвського поволі втрачатиме владу, а йому самому з часом загрожує навіть ув’язнення за перевищення повноважень. Щодо цього створився певний консенсус і серед змучених цим політиком македонців, і серед західних еліт, які не налаштовані далі підтримувати теперішній уряд у Скоп’є, призупинили дотації, а в коментарях вряди-годи почали вживати слово «режим». Впливовий у брюсельських кабінетах аналітик Флоріан Бібер підсумував цю позицію словами «Ґруєвські не заслуговує більше жодних шансів». Македонська опозиція бойкотує парламент у Скоп’є вже 15-й місяць, а на нещодавню «погоджувальну раду» щодо вирішення політичного конфлікту прийшла тільки одна представниця опозиції – Сольза Ґрчева, але й вона потім заявила, що влада намагається будувати діалог як «гру, в якій на полі знаходиться тільки одна команда». Минулої неділі навіть албанська меншина, політичні партії якої до цього входили у більшість із Ґруєвським, розкололася – і виникла албанська антиурядова партія з мером міста Струга на чолі. Нещодавно Скоп’є відвідав один із єврокомісарів, але навіть йому не вдалося примирити запеклих опонентів.
Швидше за все, македонська криза розв’яжеться наступного тижня – разом із візитом у Скоп’є Вікторії Нуланд. Саме її приїзд стане доброю нагодою оголосити про позачергові вибори, відставку уряду чи бодай переформатування коаліції. А тим часом всі погляди й далі будуть спрямовані на Південь, до Македонії й Греції, як у найвідомішому македонському вірші авторства Константіна Младінова «Туга за Півднем» (Т’га за југ):
Дајте ми крилја ја да си метнам
и в наши ст'рни да си прелетнам:
на наши места ја да си идам,
да видам Охрид, Струга да видам.
09.07.2015