Для Путіна це суверенітет супроти іноземного втручання, пише Іван Крастев
Почувши новини про те, що в Парижі 1848 р. вибухнула революція, цар Микола І, кажуть, поквапився в палац, аби спинити бал і віддати контрреволюційний наказ: «На коней! На Париж!».
В Кремлі Владіміра Путіна панує подібний настрій. Коли протестувальники в невеличкій, стратегічно неважливій балканській державі Македонія, обурені проявами корупції і зловживання владою, минулого місяця оточили урядову будівлю і вимагали відставки уряду, російський міністр закордонних справ притьмом з осудом заявив про те, що в Скоп'є назріває «кольорова революція».
Чому? Ключ до розгадки треба шукати у цьогорічному виступі Сєргєя Лаврова перед Генеральною Асамблеєю ООН, коли російський міністр закордонних справ вимагав декларації «про неприпустимість втручання у внутрішні справи суверенних держав і невизнання державних переворотів як способу зміни урядів». Москва, яка колись була бойовим центром світової комуністичної революції, стала чільним світовим захисником ідеї упокорення владою своїх неспокійних громадян.
Західні політики думають, що тривога Кремля через «кольорові революції» є риторичною, несправжньою. Але пан Путін і його колеґи вірять у те, що кажуть: вуличними протестами з-за лаштунків керують найлютіші вороги Росії. Ось слова пана Лаврова: «Важко опиратися враженню, що метою усіляких "кольорових революцій" та інших намагань повалити непідхожі режими є провокування хаосу і нестабільності».
Замість того, щоб розпочати нову фазу московського експансіонізму, Росія пана Путіна позиціонує себе як захисника державного суверенітету. Кремль вірить, що він діє не аґресивно, а оборонно, провадячи кампанію зі стримування ґлобалізації, в якій чільна роль належить американцям. Це подає світові конфлікти як боротьбу між суверенітетом та іноземним втручанням там, де Захід воліє бачити в них боротьбу демократії проти авторитаризму.
Українська Помаранчева революція 2004–2005 рр. глибоко травмувала російську еліту, посиливши її відчуття незахищеності й спонукавши партію влади сприймати світові події крізь призму її страху перед керованими на відстані «кольоровими революціями». Арабська весна і той негожий поспіх, з яким президент Барак Обама позбувся Хосні Мубарака, єгипетського президента, який подавав себе як вірного союзника США, відколи прийшов до влади у 1981 р., посилили переконання Кремля у тому, що США є світовим аґентом підривної діяльності та заворушень. І це зміцнило зв'язки Росії не лише з її середньоазіатськими союзниками, але також — що важливіше — з Китаєм.
Парадоксально, але ґлобальна війна Кремля супроти революції — а не московська прагматична політика — є найбільшою перешкодою для нормалізації стосунків між Росією та Заходом. Вашинґтону і Брюсселю почасти докоряють за те, що вони, як виглядає, неспроможні розуміти події, що їх вони аж ніяк не могли контролювати. Хвилі народного протесту, які найчастіше ніхто не очолює і якими не керують політичні партії чи профспілки, є однією з особливих прикмет нашого часу. Вони здіймаються у демократіях і автократіях, правду кажучи — повсюди. Попри те, що такі протести відображають ґлобальну зневіру щодо владущих еліт, їх політичні наслідки важко оцінити.
Так само, як параноїки мають реальних ворогів, спонтанні вуличні протести подекуди можуть підпасти під влив особливих інтересів. Іноземні держави приєднуються до народного руху, намагаючись використати місцеві протести задля ніяк не пов'язаних з ними питань міжнародної політики. Віра у те, що вся ця протестна діяльність інспірується і координується ззовні, є цілковитою маячнею. Але вона аж ніяк не є нешкідливою. Росія намагається розхитати те, в чому Захід вбачає ґлобальний інституційний порядок, не тому, що вона повертається до радянського «імперіалізму», а тому що вона навчилася використовувати ідеологію контрреволюції у світі, де Вашинґтон вважається основною революційною силою. Це формула нескінченного конфлікту.
Росія вимагає від Заходу того, що може пообіцяти чи виконати недемократична влада, тобто ґарантувати, що протести ніколи не виникнуть на вулицях Москви чи Пекіна і що — в разі, якщо ці протести вибухнуть — західні уряди і засоби масової інформації їх засудять. Така вимога природно випливає з провокаційного твердження, що протести за межами Європи та США ніколи б не відбулися, якби Захід приховано їх не підтримував.
Коротше кажучи, нездатність Заходу зрозуміти Росію не є наслідком його буцімто небажання серйозно ставитися до законних інтересів Москви. Вона відображає неспроможність зрозуміти те, як Кремль — у згоді з більшою частиною решти світу — тлумачить основні наміри та цілі зовнішньої політики Заходу.
Іван Крастев, керівник Центру ліберальних стратегій в Софії, професор Нью-Йоркського університету
Ivan Krastev
Russian mistakes and western misunderstandings
The Financial Times, 17.06.2015
Зреферувала Галина Грабовська
25.06.2015