(Продовження "Літературної історії Львова. Пунктирний курс")
Чимало польських письменників було пов’язано зі Львовом. Згадаймо бодай про деяких із них.
Міколай Рей (Mikołaj Rej, 1505–1569), поет епохи Відродження, народився в Журавні над Дністром, у 1516–1518 роках навчався у Львові. Його мати, Барбара Гербурт, була сестрою львівського підкоморія Пйотра Гербурта-Одновського. Міколая Рея називають «батьком польської літератури» на тій підставі, що він першим почав писати польською мовою, а не латинською.
У збірці епіграм «Звіринець» («Zwierzyniec», 1562) у Рея є такий пасаж: «A niechaj narodowie wżdy postronni znają, / iż Polacy nie gęsi, iż swój język mają» («А нехай народи скрізь чужинні знають, / що поляки не гуси, свою мову мають»). Мова гусей, латина, відсилає до легенди про гусей, які врятували Рим.
Міколай Семп-Шажинський (Mikołaj Sęp Szarzyński, 1550–1581) народився в Зимній Воді або в Рудному під Львовом (рік його народження є доволі умовним). Був найстаршим сином львівського підкоморія (podstolego lwowskiego) Йоахіма Семпа. Після студій у Віттемберзі та Ляйпціґу в 1586 році осів у Львові. Останні місяці життя провів у селі Водиці (яке незадовго до того придбав) біля Перемишля. Вірші, які увійшли до його збірки «Ритми, або Польські вірші» («Rytmy abo Wiersze polskie»), були написані саме у Львові.
Про письменників Симона Симоніда (він же Шимон Шимонович, Szymon Szymonowic, 1558–1629), Бартоломея Зиморовича (Bartłomiej Zimorowic, 1597–1677) та Шимона Зиморовича (Szymon Zimorowic, 1608–1629) вже була мова в розділі «Давня література Львова».
Із Львовом тісно пов’язаний польський комедіограф Александр Фредро (Aleksander Fredro, 1793–1876). У 1806 році, після смерті матері, Александр разом із батьком переїхав до Львова. Усі написані комедії Фредро випробував на львівській сцені. У 1839 році у Львові депутата Галицького станового сейму Александра Фредра було обрано почесним громадянином міста. Фредро є рідним дідом митрополита Андрея Шептицького, мати якого Софія була дочкою письменника.
Польський поет-романтик Северин Гощинський (Seweryn Goszczyński, 1801–1876) ще в 1832 році у Львові заснував «Спілку Двадцять Один» («Związek Dwudziestu Jeden»). У праці «Нова епоха польської поезії» («Nowa epoka poezji polskiej») він тоді гостро скритикував «непольський характер» комедій Александра Фредра. Причина цього була така: Гощинський шукав фінанси для видання часопису «Спілки Двадцять Один», а Фредро як член комітету з фінансування вимагав, щоби члени комітету могли цензурувати матеріали часопису, який будуть спонсорувати; Гощинський на це не пристав, тож часопис так і не почав виходити. Цей текст Гощинського був першим із низки атак на комедіографа, які призвели до багатолітнього мовчання Фредра (сам письменник зазначав, що воно тривало 13-15 років, а дослідники визначали його тривалість 12-19 роками).
У 1872 році, після багатолітніх поневірянь на Заході Северин Гощинський переїхав до Львова, де замешкав по сусідству з Александром Фредром. У 1875 році у Львові відбулося урочисте святкування 50-ліття його літературної діяльності. Гощинський помер у Львові та похований на Личакові (його величний пам’ятник зустрічає відвідувачів цвинтаря).
Міколай Бернацький (Mikołaj Biernacki, 1836–1901), польський поет, сатирик, редактор і видавець, народився в Циганівці Зеленецькій під Кам’янцем-Подільським, у 1874 році (після навчання й роботи у Варшаві) перебрався до Галичини. Дебютував у 1876 році перекладами пісень П’єра-Жана Беранже. У 1878 році оселився у Львові. У 1878–1881 роках редагував «Тиждень літературний, мистецький, науковий і суспільний» («Tydzień Literacki, Artystyczny, Naukowy i Społeczny»). Належав до «Літературно-мистецького гуртка» («Koło Literacko-Artystyczne») у Львові. З любові до книжок продав свій маєток Бочів, щоб стати співвласником «Польської книгарні» («Księgarnia Polska») разом із А.Д.Бартошевичем. У 1879–1881 роках редагував також «Tydzień Polski». Втративши маєток, мусив працювати редактором. Видав, зокрема, такі збірки: «Пісні й балачки» («Piosnki i gawędy», 1876), «Побутові сатири» («Satyry obyczajowe I», 1880), «Сатири ІІІ» («Satyry III», 1890), «Сатири та фрашки XII» («Satyry i fraszki XII», 1894), «Вибір сатир і фрашок» («Satyry i fraszki w wyborach», 1897), «Львівські гутірки» («Pogadanki lwowskie»). Наклав на себе руки; похований на Личаківському цвинтарі.
Ян Лям (1838–1886) народився у Станиславові, походив із німецької кальвіністської родини з шотландським корінням. Його дід Зенон народився в місті Ганау біля Франкфурту-на-Майні, потім став австрійським офіцером. Син Зенона – Конрад народився в Моравії, де у той час був розташований батьків полк, був цісарсько-королівським комісаром скарбниці, у 1831 році осів у Галичині й одружився з полькою Йоанною Зьолецькою. Завдяки великому впливові матері письменника, він обрав для себе польську національність.
Ян спочатку навчався у василіанській школі в Бучачі (Бучацькій гімназії), у 1856–1859 роках студіював на правничому факультеті Львівського університету. Після студій брав участь в Італійській військовій кампанії (на австрійському боці), де здобув неоціненний досвід виживання. Займався приватним вчителюванням у Галичині, був канцеляристом, редактором преси. Брав участь у польському повстанні 1863–1864 років, за що два роки провів в австрійському ув’язненні. До Львова повернувся 1866 року й залишився там до кінця життя.
Ян Лям був автором сатиричних творів, в яких засуджував окремі вади тогочасного суспільства, австрійську бюрократію в Галичині. Написав багато сатиричних оповідань, серед який найвідомішими є «Обід у Пана Джонса» («Obiadek u Pana Jones»), «Бал у графів» («Bal u hrabstwa»), «Якби не той заєць!» («Gdyby nie ten zając!»), «Екстаз у Клекотові» («Ekstaza w Klekotowie»), «Мандрівки пана Мацєя» («Wędrówki Pana Macieja»), «Польське щастя» («Polskie szczęście»). У доробку Ляма – низка сатиричних повістей: «Пан воєнний комісар» («Pan komisarz wojenny», 1863), «Великий світ Цаповиць» («Wielki świat Capowic», 1869), «Скляний чоловік» («Szklanny człowiek»), «Змова у Бедфорд Роу» («Spisek w Bedford Row»), «Королевич в Галичині» («Koroniarz w Galicji», 1870), «Голови для позолочення» («Głowy do pozłoty», 1873), «Ідеалісти» («Idealiści», 1876), «Дивні кар’єри» («Dziwne kariery», 1881).
Велику популярність здобули «Львівські хроніки» («Kroniki lwowskie», 1868–1869) Яна Ляма, це цикл публіцистичних статей на актуальні соціальні теми. У «Львівській газеті» («Gazeta Lwowska») у 1883–1886 роках Лям публікував тижневі огляди «З краю та світу», висвітлюючи події культурного життя, писав про видатних діячів культури, зокрема про Івана Франка та Михайла Павлика. У 1880-х роках Ян Лям виступав проти галицьких «москвофілів». У поемі «Завіхост» («Zawichost», 1862) обстоював ідею українсько-польського єднання. Ретельно вивчав історію України, викривав її фальсифікаторів. Позитивно змалював гетьмана Богдана Хмельницького у статтях «З моєї галереї картин», «З днів тривоги», «30-літня львівська війна». У творах Ляма багато українських слів і висловів, сцен із життя русинів-галичан.
Написав Ян Лям також «Марш Соколів» («Marsz Sokołów», 1861), гімн гімнастичного товариства «Сокіл» («Towarzystwo Gimnastyczne Sokół»), історичні розвідки «Старожитній Звенигород і “Ячмінне поле”» («Starożytny Dźwinogród i “Rożne Pole”»), «Студії сеймові» («Studia sejmowe», 1880). Важливим джерелом відомостей про його життя є «Автобіографія Яна Лама» («Autobiografia Jana Lama»).
Існує припущення, що саме Ян Лям є автором визначення «батяр» (baciar, baciarz), яке стало невід’ємною частиною львівського лексикону.
Першорядний класик польської літератури Марія Конопніцька (Maria Konopnicka, 1842–1910) останні дні свого життя перебувала в санаторії Кисельки у Львові, де і померла; похована на Личаківському цвинтарі.
Ще одна відома польська письменниця Ґабріела Запольська (Gabriela Zapolska, 1857–1921) у 1904 році на постійно перебралася до Львова, організувавши тут театральну трупу, з якою об’їздила цілу Галичину. Жила на Личакові, де певний час навіть утримувала цукерню (кондитерську).
Станіслав Шнюр-Пепловський (Stanisław Schnuer-Pepłowski, 1859–1900) – польський журналіст і письменник, історик-аматор. Мешкав і творив у Львові, головною темою його публікацій було життя Галичини XVIII–XIX ст.
Польський письменник Ян Каспрович (Jan Kasprowicz, 1860–1926) у Львові – від 1888 року. Підтримував дружні взаємини з Іваном Франком. У 1889–1900 роках працював у редакції газети «Kurier lwowski», у 1902–1904 роках – у редакції часопису «Słowo Polskie». У той час Каспрович належав до кола львівської богеми. Став «салонним левом»: часто відвідував кнайпи й винарні Львова, особливо вподобав славний склад вин і винарню Штадтмюллера на площі Ринок, 34.
Портрет роботи Яцека Мальчевського (1903)
Ян Каспрович був професором Львівського університету, від 1909 року очолив кафедру літературної компаративістики, створену спеціально для нього. Вчений ступінь доктора наук здобув за дисертацію «Лірика Теофіля Ленартовича» (1904). У 1921–1922 роках був ректором Львівського університету.
Песимістичні настрої в поезії Яна Каспровича спричинені особистими мотивами. Після того, як він розлучився з першою дружиною Теодозією Шиманською, вона в 1889 році вкоротила собі віку; під враженням цієї трагедії народилася поема «Кохання» («Miłość»). У 1893 році він одружився з Ядвіґою Ґонсовською, яка через 6 років пішла від нього до пригрітого в їхньому домі Станіслава Пшибишевського, залишивши чоловікові двох доньок. Мотиви гармонії в поезії Каспровича з’явилися після його одруження зі значно молодшою від нього 19-літньою Марією Буніною (Марусею), з якою щасливо провів решту життя.
Едвард Порембович (Edward Porębowicz, 1862–1937) у 1899 році отримав у Львівському університеті кафедру романської філології, відтоді до кінця віку жив у Львові. Переклав «Божественну комедію» Данте Аліґ’єрі.
Надгробок Ф.Яворського на Личаківському цвинтарі
Францішек Яворський (Franciszek Jaworski, 1873–1914) – польський історик і письменник, перший дослідник і завідувач архіву Львівського маґістрату. Заснував у 1906 році «Товариство любителів минулого Львова» («Towarzystwo Milosników Przeszlości Lwowa»). Саме тоді його монографія «Львівська ратуша» («Ratusz lwowski») відкрила нову видавничу серію «Львівська бібліотека» («Biblioteka Lwowska»), згодом там же з’явилися інші його популярні книжки про життя давнього міста.
Польська поетка Мариля Вольська (Maryla Wolska, 1873–1930) виростала у Львові в атмосфері мистецтва. Вілла «Засвіття» («Zaświecie») біля підніжжя львівської Цитаделі неподалік від Оссолінеуму, де вона мешкала, була місцем поетичних зустрічей літературної групи «Позахмарники» («Płanetnicy»). Найвідомішою стала її збірка віршів «Збанок малини» («Dzbanek malin»), видана у 1929 році.
Письменницею стала й донька Марилі Вольської – Беата Обертинська (Beata Obertyńska, 1898–1980).
Група молодих польських літераторів «Płanetnicy» збиралася на віллі Марилі Вольської у 1900–1905 роках. Назву групи вигадала сама Вольська (у слов’янських народних віруваннях слово «płanetnicy» означає істот, що перебувають у хмарах, такі собі «позахмарники»). Члени групи не мали спільної програми, їх зібрання слугували передовсім для презентації власних творчих здобутків; частими на зібраннях були літературні дискусії. До літературної групи «Płanetnicy» входили письменники Леопольд Стафф, Едвард Порембович, Юзеф Руффер, Ян Заграднік, Остап Ортвін і Мариля Вольська, деякі інші.
Леопольд Стафф (Leopold Staff, 1878–1957), «поет трьох поколінь», класик польської літератури, народився у Львові, був сином львівського кондитера Франтішека Стаффа, президента «Чеського вогнища» («Ognisko czeskie»). Навчався у Львівській класичній гімназії. У 1897–1901 роках студіював право, філософію та романістику у Львівському університеті. У 1898 році працював у львівській редакції видаваного у Кракові студентського часопису «Młodość». У Львові Стафф мешкав до початку Першої світової війни, розпочав тут свою літературну працю.
Польський письменник Юзеф Руффер (Józef Ruffer, 1878–1940) на зламі ХІХ–ХХ ст. кільканадцять років провів у Львові, студіював філософію у Львівському університеті, викладав в одній із львівських гімназій.
Польський письменник Генрик Збєжховський (Henryk Zbierzchowski, 1881–1942) був корінним львів’янином, у Львові провів усе життя, виявив себе однією з найколоритніших особистостей його культурного життя. Він був бардом Львова, «некоронованим королем» львівських поетів.
Генрик Збєжховський закінчив студії права у Львівському університеті. У 17 років дебютував ліричними віршами в краківському часописі «Życie», редактором якого був Станіслав Пшибишевський. У 1900 році вийшла його перша поетична збірка «Імпресії» («Impresje»). У 1906–1910 роках працював у редакції часопису «Nasz Kraj» і був «придворним поетом» львівської «Gazety Porannej». У 1920–1926 роках був редактором львівського сатиричного тижневика «Szczutek» («Щиголь»). У 1928 році став лауреатом літературної нагороди міста Львова. У 1938 році отримав Золотий лавровий вінок Польської академії літератури.
Генрик Збєжховський видав ще такі поетичні збірки: «Казки» («Baśnie», 1900), «Веселі речі» («Rzeczy wesołe», 1918, під псевдонімом Nemo), «Жонґлер: Речі веселі та смутні» («Żongler: Rzeczy wesołe i smutne», 1922), «Еротики» («Erotyki», 1923), «Сад життя» («Ogród życia», 1935).
Збєжховський був також автором кількох пісенних збірок. Зокрема, це «Кабаретові пісні» («Piosenki kabaretowe», 1912) і «Нові кабаретові пісні» («Nowe piosenki kabaretowe», 1919).
Написав Збєжховський чимало п’єс (комедій, водевілів, драматизованих казок): «Жінка без обличчя» («Kobieta bez twarzy», 1913), «Заміжжя Лолі» («Małżeństwo Loli», 1916, комедія), «Будьонний іде…» («Budienny idzie...», 1921, водевіль), «Клопоти пана Золотопольського» («Kłopoty pana Złotopolskiego», 1922, фарс), «Поєдинок» («Pojedynek», 1922, комедія), «Завжди вірний: Видовище з минулого Львова» («Zawsze wierny: Widowisko z przeszłości Lwowa», 1922), «Серце Матері, або Пригоди Томця Палюха» («Serce Matki albo przygody Tomcia Palucha», 1926, казка), «Чародій» («Czarodziej», 1928, для молоді), «Можеш це розповідати своїй бабці» («To możesz opowiadać swojej babci», 1929, рев’ю), «Шапка-невидимка та паличка-нерухомка» («Czapka niewidka i pałeczka nieruchomka», 1932, казка для молоді), «Викрадена наречена» («Porwana narzeczona», 1933, водевіль), «Золота рибка» («Złota rybka», 1933, казка), «Іменини вождя» («Imieniny wodza», 1937).
Про життя Генрика Збєжховського розповідає документальний фільм «Кавелер Місяця» («Kawaler Księżyca», 2010), знятий Славомиром Ґовіном, журналістом, знавцем історії Львова. Під час зйомок фільму український скульптор Микола Посікіра виліпив бюст поета.
Польський письменник Корнель Макушинський (Kornel Makuszyński, 1884–1953) народився в Стрию в сім'ї Юлії Огоновської й Едварда Макушинського, навчався у IV гімназії ім. Яна Длуґоша у Львові. Дебютував у львівській газеті «Słowo Polskie», коли мав 16 років. Закінчив Львівський університет. У Львові жив до 1915 року. Прославився, зокрема, своїми кількатомними дитячими «Пригодами Цапеняти Матолка» («Przygody Koziołka Matołka»), написаними спільно з Мар’яном Валентиновичем.
Польський письменник і журналіст Остап Ортвін (Ostap Ortwin, автонім: Oskar Katzenellenbogen, 1876–1942) народився у Тлумачі на Покутті. У 1899 році закінчив студії права у Львівському університеті. Своє життя наділі пов’язав зі Львовом. Він був однією з найцікавіших постатей літературного Львова початку ХХ ст., найвідомішим польським літературним критиком того часу.
Польський письменник Станіслав Вінценз (Stanisław Vincenz, 1888–1971), автор відомої трилогії про рідну Гуцульщину «На високій полонині» («Na wysokiej połoninie»), навчався у Львівському університеті. У 1920–1930-х роках часто відвідував Львів, був тісно пов’язаний з його літературним середовищем.
Автор надзвичайно популярної книжки «Алхімія слова» польський письменник Ян Парандовський (Jan Parandowski, 1895–1978) народився і проживав до 1929 року у Львові. Він був сином українського богослова та церковного письменника Івана Бартошевського (1862–1920).
Польський письменник Юзеф Вітлін (Józef Wittlin, 1896–1976) дитинство й молодість провів у Львові, тут дебютував як літератор. Залишив книгу спогадів «Мій Львів» («Mój Lwów»).
Ян Заграднік (Jan Zahradnik, 1904–1929) своє коротке життя провів у Львові. Належав до засновників «Групи ста» («Zespoł Stu»). Книжкою вийшла його єдина поетична збірка «Смутним людям» («Ludziom smutnym», 1925). Вийшла також драма «Львівські ляльки» («Łąłki lwowskie», 1924), написана у співавторстві. Два останні роки життя провів у санаторії для хворих на туберкульоз у Голоску. Похований на Личаківському цвинтарі.
У Львові народився письменник-фантаст світової слави Станіслав Лем (Stanisław Lem, 1921–2006). У 1946 році Лем переїхав до Кракова. До кінця життя він так і не відвідав своє рідне місто, про яке написав зворушливі спогади «Високий Замок» («Wysoki Zamek», 1966) (докладніше про це дивись далі).
Збіґнєв Герберт
Поет і есеїст Збіґнєв Герберт (Zbigniew Herbert, 1924–1998) також народився у Львові, де прожив до 1944 року. Герберт ніколи більше не повертався до свого рідного міста, за яким дуже сумував (сум за малою батьківщиною, сум за дитинством, родиною, вчителями, друзями проглядається у його віршах і спогадах). Де б Збіґнєв Герберт не жив, він завжди шукав там метафізичного Львова.
Адам Заґаєвський (Adam Zagajewski, нар. 1945) – польський письменник, який народився у Львові, у 2007 році номінувався на Нобелівську премію з літератури.
У другій половині минулого й на початку нашого століття у Львові, либонь, були і є польськомовні письменники, але це такий марґінес із марґінесу, що його, як англійський гумор (бо він такий тонкий), аж не видно.
Автор «страшилок» Стефан Грабинський
Постать і творчість Стефана Грабинського (1887–1936) присутні в нашому літературному бутті та в нашій свідомості заледве від середини 1990-х років – від часу публікації його новел у львівській газеті «Пост-Поступ» та в київському журналі «Всесвіт».
Немає нічого дивного, що саме ці два видання наново відкрили нам моторошний світ прози Стефана Грабинського. Адже львівському авторові якось навіть випадало би відродитися саме у львівському виданні. «Всесвіт» є часописом іноземної (тобто чужомовної) літератури, а Стефан Грабинський писав усе ж таки по-польськи. Хоча починав він як україномовний письменник і перші спроби публікацій намагався здійснити в українських виданнях. Можливо, новітнім дослідникам вдасться віднайти рукописи його україномовних оповідань в архівах газети «Діло» та часопису «Літературно-науковий вісник» – у тих матеріалах стосовно початку XX століття. Проте таке відкриття зможе претендувати лише на часткову сенсацію, на доповнення до основної картини, адже все вагоміше з прозового доробку Грабинського вже перекладене українською мовою, до того ж, надруковане окремою книжкою в літературній аґенції «Піраміда» під назвою «Духи старого Львова» (2001).
Народився Стефан Грабинський у галицькій інтеліґентній греко-католицькій родині, його батько Діонізій був начальником суду, мати походила з роду Чубків. Юність провів у Луці під Самбором, звідки після смерті батька його родина переїхала до Львова. Після закінчення львівського ліцею бернардинів у 1905 році розпочав студії польської літератури та класичної філології на філологічному факультеті Львівського університету. Ще в студентські роки в Грабинського виявилися спадкові сухоти. Після університетських студій працював у львівських гімназіях викладачем. У період російської окупації Львова (1914–1915) роках перебував у Відні. У 1917–1927 роках вчителював у Перемишлі. Подорожував Європою – у 1927 році відвідав Італію та Румунію. Вийшовши на пенсію 1931 року через загострення сухот, мешкав у Брюховичах під Львовом. Від того часу, незважаючи на недавній письменницький успіх, щораз більше відходив у забуття. Помер у злиднях, покинутий сливе всіма знайомими. Похований на Янівському цвинтарі у Львові.
Найбільше визнання здобула новелістика Стефана Грабинського. Дебютував (під псевдонімом Стефан Жальний) збіркою оповідань «Із винятків» («Z wyjątków», 1909). Визнання прийшло до Грабинського після виходу його другої збірки оповідань «На пагорбі троянд» («Na wzgórzu róż», 1918), а вже справжню славу він здобув із виходом збірки «Демон руху» («Demon ruchu», 1919), в якій були вміщені оповідання жахів, що базувалися на мотиві поїзда й залізничної станції. Заохочений успіхом, Грабинський публікує наступні збірки «Шалений прочанин» («Szalony pątnik», 1920), «Несамовита розповідь» («Niesamowita opowieść», 1922), «Книга вогню» («Księga ognia», 1922), «Пристрасть» («Namiętność», 1930). Меншу художню вартість мають повісті Грабинського «Саламандра» («Salamandra», 1924), «Тінь Бафомета» («Cień Bafometa», 1926), «Монастир і море» («Klasztor i morze», 1928), «Острів Ітонґо» («Wyspa Itongo», 1934).
Стефан Грабинський був знавцем парапсихології, магії та демонології. Своєму улюбленому письменникові Едґарові По присвятив есей «Князь фантастів» («Książę fantastów», 1931). Грабинський також є автором теоретичних праць «Проблема оригінальності в літературній творчості» («Zagadnienie oryginalności w twórczości literackiej», 1925) і «Про фантастику. Її ґенеза та джерела» («O twórczości fantastycznej. Jej geneza i źródła», коло 1928, залишилася в машинописі).
Афіша кінофільму "Коханка Шамоти", знятого за твором С.Грабинського (1927)
Стефан Грабинський створив свій власний упізнаваний літературний стиль, поєднуючи реалістичну оповідь з елементами поетичної мови. Більшість творів Грабинського побудовано за такою схемою: у звичайному житті героя починають виникати таємничі та незвичайні явища, конфронтація з якими доводить його до несподіваного фіналу, до внутрішніх змін, або, значно частіше, до згуби. Місцем дії більшості оповідань Грабинського є провінційні містечка, покинуті будівлі, закинуті залізничні станції.
Починав свій літературний шлях Стефан Грабинський віршами й оповіданнями, написаними по-українськи, і перші спроби публікацій намагався здійснити в українських виданнях. Творив він у першій третині XX ст. у Львові і реалізував можливості свого страхолюбного таланту польською мовою в польськомовних публікаціях, яким тодішня критика і приписувала, і закидала «галичанство» не лише на тематичному, а й на стилістичному рівні. І справді, мова творів Грабинського має лише зовнішню польську оболонку, а всередині неї нуртує українська стихія, та й у самій основі їй властиві специфічні галицько-українські риси, які не вдалося заретушувати навіть найприскіпливішим редакторам польських тогочасних видавництв і періодичних видань. Недаремно Юрій Винничук зазначив у статті «Блудний син української літератури», що польські критики та дослідники навперебій наголошують на тому, що Грабинський, незважаючи на масу нюансів, є все ж польським письменником. Тобто намагаються «узаконити польськість» Грабинського. Та чи була би якась потреба в цьому, коли би він був завідома і категорично польським письменником?
Проте не слід вважати Грабинського українським письменником на тих підставах, що він: 1) етнічний українець; 2) починав творити українською мовою; 3) використовував місцеву галицьку тематику. Адже кожен із цих трьох пунктів можна контраргументувати навмисне в зворотному порядку (від третього до першого), щоб підкреслити можливість та доконану ймовірність такого трактування протилежною стороною. Отже, Галичина в ті часи була значно більш поліетнічною, ніж тепер, коли майже монолітно домінує українство. А галицька тематика Грабинського якраз досить адекватно відображає сучасну йому поліетнічність рідного реґіону. Те, що він починав творити українською (тобто питомою, рідною мовою), є доволі гіпотетичним, і це ще треба (якщо вдасться) арґументовано довести. А маємо доконаний факт: письменник Грабинський розвинувся у польськомовного письменника.
Хоча можливі були й зворотні варіанти. Тут доречно навести аналогію: галицький літератор Лев Василович-Сапогівський (із дещо давнішого періоду стосовно Грабинського) починав писати по-польськи, а розвинувся таки в україномовного письменника, хоч і прожив зовсім недовго.
І ще: етнічна належність не завжди визначає використання рідної мови (чи то в побуті, чи то на письмі), та й заодно і входження (у письменницькому випадку) у якусь певну літературу. Це взагалі дуже широка тема, попри свою позірну марґінальність. Згадаймо лише про те, що достатньо багато польських письменників не були з походження поляками. От хоч би найабсолютніший класик польської літератури, «польський пророк» і т. д., пам’ятник якому стоїть у самісінькому центрі Львова… І таких чи подібних випадків є багато. Задля істинності (та й задля цікавості) все ж мусимо зазначити, що найбільше серед іноетнічних елементів польської літератури було євреїв та українців.
У ситуації зі Стефаном Грабинським можемо констатувати його належність до двох літератур – польської й української. І ще багато схожих випадків є в історії нашої літератури. Достатню кількість вже досліджено й арґументовано, а до значного відсотка треба ще докопатися, а тоді й оприлюднити. Досить показовим прикладом є книжка Стефана Грабинського «Духи старого Львова», яка, окрім усього, ще й специфічно насвітлює топос Львова. Для поціновувачів моторошної прози, т. зв. у народі «страшилок» (не коротеньких цинічних віршованих мініатюр, а таки добротної читабельної прози), ця книжка є справжнім подарунком.
«Законсервований» Львів Лема
Кожна добротна книжка про Львів має бути дорогою серцю кожного львів’янина, без огляду на час, етнос, конфесію чи партійність. Безумовно, до таких книжок належить і «Високий Замок» Станіслава Лема. Тут законсервовано певний образ Львова, виплеканий дитячою уявою та юнацькими рефлексіями автора.
Прикметник «законсервований» може стосуватися рівною мірою і «консервації», і «консервування». Погляньмо, які значення нам найкраще пасуватимуть. Отже, слово «консервація» може мати такі значення: 1) «спеціальна обробка чого-небудь, а також заходи, спрямовані на захист предметів або машин від руйнації»; 2) «зберігання творів мистецтва, археологічних пам’яток, книг, що тісно пов’язане з реставрацією»; 3) «тимчасове призупинення (припинення) якого-небудь процесу, роботи, діяльності чого-небудь тощо». А слово «консервування» матиме такі значення: (два відіменникові): 1) «спосіб збереження на довший час продуктів харчування від гниття й бродіння»; 2) «спеціальна обробка для збереження матеріалів від псування»; (і два віддієслівні): 1) «зберігати що-небудь від руйнації, створюючи необхідні умови»; 2) «тимчасово зупиняти який-небудь процес».
Книжку «Високий Замок» Станіслав Лем написав ще 1965 року, і відтоді вона витримала чимало перевидань мовою ориґіналу, її перекладено низкою іноземних мов. Та щойно 2002 року з’явився її український переклад у львівській літературній аґенції «Піраміда». У такій (м’яко кажучи) дещо запізнілій з’яві власне українського перекладу закладений певний нонсенс. Адже у «Високому Замку» йдеться про «найбільш українське» з українських міст, дарма з яких позицій і чиїм представником ця книжка написана. І створив її «найвідоміший львів’янин усіх часів і народів» (як зазначено в анотації до українського видання).
Правда, ми маємо достатньо українських перекладів інших творів Станіслава Лема, багато з яких виходили також окремими виданнями. Згадаймо хоча би такі книжки, як «Повернення до зірок» (1965), «Кіберіада» (1968), «Катар» (1982), «Соляріс» (1987), «Апокрифи» (2002), що з’являлися у львівських та київських видавництвах. До речі, повнішу бібліографію творів Станіслава Лема (включаючи українські видання) можна знайти у пірамідівському виданні.
Непросто визначити жанр «Високого Замку» Станіслава Лема, та й чи є потреба у такому визначенні? Коктейль мемуаристики, есеїстики та белетристики витворює самодостатнє явище, що не потребує якогось ще спеціального жанрового означування. Це радше «філософія згадування» – роздуми і нотатки, що фіксують дитячі враження, відновлюють зблиски колишніх відчуттів, зі смаковими та нюховими включно. Згадування перетворюється на філософію, що своїми флюїдами наповнює увесь текст книжки. Те, що у «Високому Замку» Станіслава Лема є ціле море реалій, нюансиків і деталей, не суперечить смисловій філософській побудові твору, навіть навпаки – пікантно й органічно доповнює її.
Із глибокого дитинства я дуже люблю халву і, пам’ятаючи східну мудрість про те, що «скільки не вимовляй слово “халва”, однак у роті солодко не стане», знаю чимало стабільних місць у Львові, де ту халву можна придбати. Тому надзвичайно близьким і зрозумілим є для мене та частина Лемової оповіді про шлях до гімназії, де згадується саме халва: «Я байдужо минав пам’ятки архітектури... однак мене, наче маяк мореплавця, притягав непоказний будиночок на розі площі Святого Духа – кіоск із виробами пана Кавураса. Кавурас продукував халву в двох різних упакуваннях – по 10 і 20 грошів. Я, зазвичай, одержував від батька 50 грошів на тиждень і завдяки цьому міг у понеділок хоч викачатися у тій халві. А вже зі середи ставало скрутно. Крім того, мене гризло важке питання з геометрії об’ємних тіл та алгебри: що вигідніше – купувати одну пачку по 20 грошів чи дві по 10? Підступний Кавурас ускладнював розв’язання проблеми, бо форма пачок не надавалася до порівняння. І я ніколи до останньої миті не знав, на що зважуся... Коли я не мав ані гроша за душею, то обирав дорогу мимо так званої “Віденської” каварні, напевно, щоб вид грубих мурів халви за шибкою кіоску не краяв мені серця».
Вулиця Браєрівська (нині Б.Лепкого), 4
Гімназія, у якій навчався Лем, розміщена біля підніжжя Високого Замку, до якого звідти якихось 15 хвилин ходу юними прудкими ногами. Старшим людям, не кажучи вже про літніх, вибиратися туди дещо довше. Але ця домінанта львівського ландшафту була для сусідських гімназистів не тільки чимось матеріальним у сенсі пагорба чи парку, а й чимось на зразок моральної категорії. «Бо – насправді це було не місце, а винятковий стан, який за інтенсивністю можна порівняти тільки зі станом у перший день канікул – іще не розпочатим, іще не торканим, напередодні якого серце завмирає в солодкому ошелешенні, бо все ще попереду». Високий Замок видавався також і чимось майже сакральним, зведеним у ранг «присутньої недосяжності».
«Високий Замок був для кожного з нас тим, чим для християнина є небо», – саме так по-філософськи згадує сам Лем. Християнське небо є певним поняттям, символом і узагальненням. Високий Замок теж набуває подібних смислових рис, принаймні крізь юнацьку візію Станіслава Лема: «Це не був той побожний скромний християнський рай, але радше нірвана – жодних спокус, бажань, абсолютне блаженство».
Високий Замок постає уособленням макросвіту з погляду мікросвіту юнака, якому судилося згодом стати одним із найвідоміших фантастів. Проте фантастика як така в тексті книжки практично відсутня, а якщо і є щось схоже, то це радше дитячі фантазування. Та й хто з нас у дитинстві не фантазував? Та й у зрілому віці теж не гріх трохи пофантазувати, щоб легше жилося.
Ширший топос Лемового мікросвіту розпросторюється на цілий Львів, та ще й на його околиці з нечастими вилазками трохи далі. А вужчий юнацький і дитячий Лемів мікросвіт зосереджується і концентрується у рамках батьківського помешкання. Слід зазначити, що це помешкання майже неторкнутим збереглося і до нашого часу, до того ж у доглянутому охайному вигляді, попри всі ремонти, які, на щастя, не переросли в переобладнання та перепланування.
На світлинах Георгія Беглярова, які гармонійно співіснують зі старими світлинами Львова, відтворено інтер’єр сучасного стану цілого помешкання. І коли ми читаємо в Лема: «Я... часто вдивлявся в стелю, де гіпсова ліпнина зображала дубове листя й виразно опуклі жолуді між ним», – то й на світлині ми бачимо ту ж ліпнину із тим же рельєфом. Або коли читаємо: «Мені снився... старий високий п’єц із білими, помережаними дрібненькою сіточкою кахлями...» – то також бачимо на світлині саме цей п’єц, який не лише снився Лемові, але й зігрівав його свого часу.
До слова, у «Високому Замку» Станіслав Лем неодноразово згадує свого батька, його образ присутній і відчутний у книжці. А от про матір немає жодної-жоднісінької згадки. Певно, на це є свої причини, про які ми ніколи не взнаємо, та й немає не те що конечної, а й анінайменшої потреби про це взнавати.
Продовження теми: Літературний Львів поза українсько-польським контекстом
08.07.2015